05 березня 2008 р.
№ 9/106
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого
Кривди Д.С.,
суддів:
Жаботиної Г.В.,
Уліцького А.М.
розглянувши касаційну скаргу
Угринівської сільської ради
на постанову
від 04.12.07 Львівського апеляційного господарського суду
та на рішення
від 27.07.07
у справі
№9/106
господарського суду
Івано-Франківської області
за позовом
Фермерського господарства "Нива"
до
Угринівської сільської ради
про
зобов'язання укласти договір
за зустрічним позовом
Угринівської сільської ради
до
Фермерського господарства "Нива"
про
повернення самовільно зайнятої земельної ділянки
за участю представників сторін
від позивача:
Слободян Р.Л. -голова, Селянін В.О., дов.
від відповідача:
Терешкун Р.Я. -голова
Фермерське господарство "Нива" звернулось до господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Угринівської сільської ради про зобов'язання укласти з позивачем договір оренди земельної ділянки площею 13,6 га на умовах, запропонованих позивачем.
Позов мотивовано невиконанням відповідачем прийнятого ним рішення від 28.03.02 щодо надання позивачеві в довгострокове користування спірної земельної ділянки та укладеного відповідного договору оренди.
Відповідач проти позову заперечив та заявив зустрічний позов про зобов'язання Фермерського господарства "Нива" повернути йому самовільно зайняту земельну ділянку в урочищі "за Малинівкою" площею в 13,8 га.
Відповідач послався на скасування ним рішенням від 22.02.05 вищевказаного рішення від 28.03.02 у зв'язку з ухиленням позивача від укладення передбаченого цим рішенням договору оренди та невикористанням земельної ділянки. Також відповідач зазначив про виділення спірної земельної ділянки 93 громадянам та мешканцям с. Угринів для будівництва та обслуговування житлових будинків та самовільне зайняття її позивачем 29.03.07.
Рішенням від 27.07.07 господарський суд Івано-Франківської області (колегія суддів у складі: Фанда О.М. - головуючий, Калашник В.О., Гриняк Б.П.) первісний позов задовольнив, зазначивши укласти договір оренди земельної ділянки площею 13,6 га між позивачем та відповідачем на умовах запропонованих позивачем; у задоволенні позову відмовив.
Рішення мотивовано наявністю підстав для укладення спірного у справі договору -рішення відповідача від 28.03.02 та відповідністю запропонованого позивачем проекту договору вимогам закону, а відтак відсутність підстав для визнання спірної земельної ділянки самовільно зайнятою. Посилання відповідача на прийняті ним рішення від 22.02.05 та від 26.05.05 відхилено судом з посиланням на положення ст. 4 ГПК України.
Постановою від 04.12.07 Львівський апеляційний господарський суд (колегія суддів у складі: Процик Т.М. -головуючий, Галушко Н.А., Юрченко Я.О.) рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Ухвалою від 18.02.08 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача, в якій заявлено вимоги про скасування рішення і постанови судів попередніх інстанцій та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Звертаючись до господарського суду, позивач заявив вимоги про зобов'язання укласти з позивачем договір оренди земельної ділянки площею 13,6 га на умовах, запропонованих позивачем.
Приписи ст. 13 Конституції України визначають, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.
Відповідно ст.ст. 142-145 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальної громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень. Права органів самоврядування захищаються у судовому порядку.
В силу ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
Згідно зі ст. 16 Закону України "Про оренду землі" (в редакції на момент звернення з позовом) особа, яка бажає отримати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки заяву (клопотання). Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду проводяться у порядку, встановленому Земельним кодексом України. У разі згоди орендодавця передати земельну ділянку в оренду сторони укладають договір оренди землі відповідно до вимог цього Закону. Аналогічним чином регулювався порядок укладення договору оренди землі ст. 15 Закону України "Про оренду землі" (в редакції 2002 року).
Стаття 12 ЗК України визначає повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин, до яких, зокрема, належить розпорядження землями територіальних громад; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.
Відповідно до п. 34 ст. 26, п. 2 ст. 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" питання надання земельної ділянки в оренду вирішується на пленарному засіданні ради -сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.
З аналізу вказаних норм, які регулюють земельні правовідносини, вбачається, що надання земельної ділянки із земель державної або комунальної власності в оренду шляхом укладення відповідного договору здійснюється на підставі рішення ради, прийнятого за результатами розгляду заяви (клопотання) особи, яка бажає отримати земельну ділянку в оренду, поданої відповідно до ст. 16 Закону України "Про оренду землі".
Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, 26.03.02 позивач звернувся до відповідача з заявою про надання у довічне спадкове користування земельної ділянки площею 13,6 га. Відповідач на 14 сесії 3 скликання прийняв рішення від 28.03.02 про надання позивачеві в довгострокове користування земельної ділянки площею 13,6 га та укладення договору оренди цієї земельної ділянки.
З огляду на такі обставини суди дійшли висновку про наявність у відповідача обов'язку щодо укладення спірного договору оренди на виконання вищезазначеного рішення.
Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач доводив обставини відсутності у нього на момент розгляду справи підстав для укладення спірного договору оренди внаслідок скасування вищевказаного рішення від 28.03.02 шляхом прийняття ним рішення від 22.02.05.
Суди першої та апеляційної інстанцій посилання відповідача на рішення від 22.02.05 відхилили з посиланням на положення ст. 4 ГПК України, оскільки воно, за висновком судів, не відповідає вимогам законодавства України.
Стаття 4 ГПК України визначає законодавство, яке застосовується при вирішенні господарських спорів, а також передбачає у ч. 2, що господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Вказана норма визначає особливості застосування судами при вирішенні господарських спорів законів та підзаконних нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання суспільних відносин, які містять нормативні приписи, розраховані на багаторазове застосування й дія яких не вичерпується одноразовим виконанням. Рішення відповідача від 22.02.05 в свою чергу спрямовано на застосування норм права до конкретного випадку та адресоване конкретній особі, тобто є актом індивідуальної дії. З огляду на таке судова колегія вважає, що застосування судами в даному випадку вимог ч. 2 ст. 4 ГПК України засноване на довільному трактуванні цієї норми та неправильній правовій оцінці рішення від 22.02.05.
Разом з тим, відхиливши посилання позивача на рішення від 22.02.05 з підстав його незаконності, суди першої та апеляційної інстанції не встановили обставин щодо недійсності цього рішення. Тобто в рішенні та постанові відсутні зазначення про визнання рішення від 22.02.05 недійсним в судовому порядку в результаті оскарження його певною особою або при вирішенні даного спору шляхом застосування положень п. 2 ст. 83 ГПК України.
Такі ж самі порушення норм процесуального законодавства допущені судами першої та апеляційної інстанції при відхиленні посилання відповідача на прийняті ним рішення від 26.05.05 "Про виділення та передачу у власність громадянам та жителям с. Угринів земельних ділянок для будівництва в масиві "За Малинівкою" та від 20.07.07 про надання дозволу фізичним особам на складання проектів землеустрою щодо спірної у справі земельної ділянки, за відсутності встановлення обставин визнання цих рішень недійсними в судовому порядку.
Більш того, зробивши висновок про невідповідність вищевказаних рішень ради вимогам законодавства, суди як першої, так і апеляційної інстанції не врахували те, що такий висновок може стосуватися прав і обов'язків осіб, щодо яких прийняті ці рішення, а відтак незалучення їх до участі у справі є підставою для скасування судових рішень відповідно до вимог п. 3 ч. 2 ст. 11110 ГПК України. Судами взагалі залишено поза увагою обставини щодо виникнення у зазначених осіб певних прав на спірну у справі земельну ділянку внаслідок прийняття радою рішень від 26.05.05 та від 20.07.07.
Слід також зазначити, що задовольнивши первісний позов, суд першої інстанції в резолютивній частині рішення визначив: "укласти договір оренди земельної ділянки"; що не відповідає визначеним у ст. 16 ЦК України та ст. 152 ЗК України способам захисту цивільних прав та інтересів і прав на земельні ділянки, зокрема шляхом визнання права або примусового виконання обов'язку, а також викладеним у позовній заяві вимогам.
У рішенні суд першої інстанції зазначив про дослідження запропонованого позивачем договору оренди та встановлення наявності у ньому всіх істотних умов без встановлення обставин щодо узгодження цих умов сторонами. При цьому в п. 1.1 договору, який визначає його предмет, зазначено про передання в оренду земельної ділянки на території Угринівської сільської ради в масиві "За Малинівкою" площею 13,8 га відповідно до плану (схеми) розташування, що додається. Тобто в рішенні не зазначено місце розташування відповідної земельної ділянки згідно з земельно-кадастровою документацією, яка судами при задоволенні позову взагалі не досліджувалася; зазначення про дослідження вказаного плану (схеми) та відповідного проекту відведення в судових рішеннях також відсутні. Більш того, зазначивши у ч. 2 резолютивної частини рішення про укладення договору оренди земельної ділянки площею 13,6 га, суд у договорі площу орендованої земельної ділянки визначив у розмірі 13,8 га. Цільове ж призначення земельної ділянки в п. 1.2 договору визначено -для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що не відповідає визначеним у ч. 1 ст. 19 ЗК України категоріям земельних ділянок.
Звертаючись із зустрічним позовом, відповідач заявив вимоги про зобов'язання Фермерського господарства "Нива" повернути йому самовільно зайняту земельну ділянку в урочищі "за Малинівкою" площею в 13,8 га як таку, що є самовільно зайнятою.
Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.
У ст. 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельних ділянок визначено як будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації.
Суд першої інстанції у задоволенні зустрічного позову відмовив з огляду на вищевказані висновки про неприйняття до уваги прийнятого відповідачем рішення від 22.02.05. Суд апеляційної інстанції з цього приводу зазначив також про ненадання відповідачем доказів притягнення керівника позивача до адміністративної чи кримінальної відповідальності за самовільне зайняття чи захоплення земельної ділянки.
Тобто при розгляді справи суди першої та апеляційної інстанцій не досліджували наявність або відсутність обставин самовільного зайняття позивачем спірної земельної ділянки, зокрема, фактичні обставини використання ним визначеної відповідачем у зустрічному позові земельної ділянки та наявність передбачених законом підстав для такого використання в разі його здійснення позивачем. Тобто зустрічний позов не розглянутий судами по суті заявлених вимог.
З огляду на викладене судова колегія дійшла висновку, що суди не дотримались вимог ст.ст. 43, 47, 43, 84, 105 ГПК України щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин справи та правильного застосування законодавства, тому рішення і постанова підлягають скасуванню як такі, що не відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Оскільки касаційна інстанція обмежена у праві оцінки доказів та встановленні фактичних обставин справи, а право оцінки доказів належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин щодо правовідносин, які існують між сторонами, та залучення до участі у справі всіх осіб, прав і обов'язків яких стосуються спірні правовідносини.
Керуючись ст.ст. 108, 1115, 1117, 1119-12 ГПК України, Вищий господарський суд України
1. Касаційну скаргу задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Івано-Франківської області від 27.07.07 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 04.12.07 у справі №9/106 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Головуючий Д.Кривда
Судді Г.Жаботина
А.Уліцький