ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 17/6023.02.11
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Універсалбуд»
До Товариства з обмеженою відповідальністю «Ласка Лізинг»
Про визнання недійсним пункту 16 договору фінансового лізингу від 04.08.2008 р. № 1538/08/2008
Суддя Удалова О.Г.
Представники учасників процесу:
Від позивача Панцюк Т.О. (за дов.)
Від відповідача Чайковський Я.В. (за дов.)
Обставини справи:
До Господарського суду міста Києва звернулося товариство з обмеженою відповідальністю «Універсалбуд»з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Ласка Лізинг» про визнання недійсним пункту 16 договору фінансового лізингу № 1538/08/2008 від 04.08.2008 р..
Позовні вимоги мотивовано наступними обставинами.
Пункт 16 спірного договору, який встановлює, що всі спори сторін, які виникають при виконання даного договору або в зв'язку з тлумаченням його положень, вирішуються шляхом переговорів, а при недосягненні згоди, спірні питання передаються на розгляд та остаточне вирішення в Постійно діючий третейській суд при Юридичній корпорації «Принцип»(м. Київ), суперечить чинному законодавству, оскільки ч. 4 ст. 13 Конституції України встановлено обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання, в тому числі й в судовому порядку, а отже, можливість судового захисту не може бути обмежена.
Крім того, позивач зазначає, що спірний пункт договору також суперечить і ч. 4 та 5 ст. 12 Закону України «Про третейські суди», оскільки не містить відомостей про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору і дату укладення угоди, а отже, вказане третейське застереження на підставі ч. 7 ст. 12 вказаного закону є недійсним.
Відповідач позовні вимоги відхилив, посилаючись на те, що спірний пункт договору укладений сторонами у повній відповідності до вимог Закону України «Про третейські суди».
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.01.2011 р. порушено провадження у справі № 17/60.
Розглянувши надані учасниками судового процесу документи та матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги і заперечення, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив:
04.08.2008 р. позивач та відповідач уклали договір фінансового лізингу № 1538/08/2008 (далі - Договір), відповідно до умов якого відповідач зобов'язується придбати у власність транспортний засіб (вантажний автомобіль Автокран КТА-25 на шасі КАМАЗ 55111, 2008 року випуску) та передати його без надання послуг з керування та технічної експлуатації позивачу в якості предмету лізингу у тимчасове користування та використання за плату, а позивач зобов'язується прийняти його на умовах Договору.
Як слідує з тексту Договору, п. 16 складається з п. 16.1 та п. 16.2.
Пунктом 16.1 Договору встановлено, що всі спори сторін, які виникають при виконання даного договору або в зв'язку з тлумаченням його положень, вирішуються шляхом переговорів. При недосягненні згоди, спірні питання передаються на розгляд та остаточне вирішення в Постійно діючий третейській суд при Юридичній корпорації «Принцип»(м. Київ), в складі одного судді або колегії суддів, які призначаються головою суду у відповідності з його регламентом. Сторони зобов'язуються в добровільному порядку виконати рішення, прийняте даним судом, в незалежності від того, на чию користь воно буде прийнято.
Згідно з п. 16.2 Договору звернення будь-якої зі сторін до суду не звільняє сторони від виконання прийнятих за договором зобов'язань.
Позивач, звертаючись до суду з даним позовом, просить визнати вказані пункти Договору недійсними як такі, що суперечать чинному законодавству, оскільки ч. 4 ст. 13 Конституції України встановлено обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, в тому числі й в судовому порядку, а отже, можливість судового захисту не може бути обмежена.
Крім того, позивач зазначає, що спірні пункти договору також суперечать ч. 4 та 5 ст. 12 Закону України «Про третейські суди», оскільки не містять відомостей про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору і дату укладення угоди, а отже, вказане третейське застереження на підставі ч. 7 ст. 12 зазначеного закону є недійсним.
Дослідивши обставини справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.
Зокрема, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Відповідно до частин 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -третьої, п'ятою, шостою ст. 203 ЦК України.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 217 ЦК України встановлено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Позивач посилається на те, що спірні пункти Договору обмежують його право на судовий захист, проте ч. 1 ст. 5 Закону України «Про третейські суди»встановлено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.
Статтею 6 Закону України «Про третейські суди»визначено підвідомчість справ третейським судам.
Отже, виходячи зі змісту положень чинного законодавства, зокрема ст. 5 Закону України «Про третейські суди», передача спору на розгляду третейського суду є правом сторін, і така передача не свідчить про обмеження судового захисту.
Рішення Конституційного суду України від 09.07.2002 р. у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб»щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) стосується саме досудового вирішення спорів, а не передачі їх на розгляд третейського суду.
Отже, посилання позивача на невідповідність оспорюваних пунктів Договору ч. 4 ст. 13 Конституції України не підтверджуються матеріалами справи.
Щодо посилань позивача на невідповідність спірних пунктів Договору ч. 4 та 5 ст. 12 Закону України «Про третейські суди», оскільки вони не містять відомостей про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору і дату укладення угоди, а отже, вказане третейське застереження на підставі ч. 7 ст. 12 зазначеного закону є недійсним, слід зазначити наступне.
Статтею 12 Закону України «Про третейські суди»в редакції, яка діяла на дату укладення Договору, встановлено, що:
- третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди (ч. 1);
- якщо сторони не домовилися про інше, при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди (ч. 2);
- за будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту (ч. 3);
- третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує (ч. 4);
- посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору (ч. 5);
- у разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною (ч. 6);
- недійсність окремих положень договору, контракту, що містить третейське застереження, не тягне за собою недійсність такого третейського застереження (ч. 7);
- третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом (ч. 8).
Законом України від 05.03.2009 р. № 1076-VI статтю 12 Закону України «Про третейські суди» доповнено новою частиною п'ятою «Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди».
Отже, станом на дату укладення Договору - 04.08.2008 р. - ст. 12 Закону України «Про третейські суди»не містила положень щодо обов'язковості зазначення в третейській угоді відомостей про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце та дату укладання угоди.
Згідно зі статтею 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Частиною 3 п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»визначено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
З огляду на викладене вище, посилання позивача на невідповідність спірних пунктів Договору ч. 5 ст. 12 Закону України «Про третейські суди»в редакції Закону України від 05.03.2009 р. № 1076-VI не є підставою для визнання їх недійсними, оскільки сторони не могли порушити при укладанні Договору у 2008 році норми, які почали діяти лише у 2009 році. Порушення положень вказаних норм при укладенні Договору не можуть вважатися підставою для визнання його пунктів недійсним.
Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України решта наведених сторонами доказів, судом не приймається як такі, що не мають значення для справи та не впливають на розгляд справи по суті.
Згідно зі ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги чи заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до статті ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Жодних інших підстав для визнання недійсними п. 16 Договору позивач суду не навів. З огляду на викладене, позов задоволенню не підлягає.
Відповідно до ст. 49 ГПК України витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 33, 49, 82-85 ГПК України, суд
У задоволенні позову відмовити повністю.
Суддя О.Г. Удалова
Рішення підписано 07.03.2011 р.