ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
м. Київ
01 березня 2011 року 12:26 № 2а-2149/11/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Блажівської Н. Є., суддів Баранова Д. О. та Огурцова О. П., при секретарі судового засідання Миколаєнко І. О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
За позовом ОСОБА_1
доМіністерства транспорту та зв'язку України
провизнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення моральної шкоди
У судовому засіданні 1 березня 2011 року відповідно до пункту 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України проголошено вступну та резолютивну частину Постанови.
ОСОБА_1 (надалі -також «Позивач») звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства транспорту та зв'язку України (надалі -також «Відповідач») про визнання протиправним та скасування наказу Першого заступника Міністра транспорту та зв'язку України -голови ліквідаційної комісії Міністерства транспорту та зв'язку України Корнієнком В. В. від 17 грудня 2010 року № 469-к про звільнення; визнання звільнення Позивача незаконним та зобов'язання керівництво Мінтрансзв'язку поновити Позивача на роботі та виплатити середній заробіток за весь час вимушеного прогулу; стягнення з Міністерства транспорту та зв'язку України на користь Позивача суму відшкодування завданої моральної шкоди у розмірі 40 000 грн.
Позовні вимоги мотивовані тим, що звільнення Позивача із посади головного спеціаліста відділу діловодства та роботи зі зверненнями громадян Управління контролю та діловодства, є таким, що відбулося із порушенням вимог чинного законодавства України, оскільки, як зазначила Позивач, її було звільнено без законної підстави та з порушенням вимог статті 30 Закону України «Про державну службу», статей 47 та 116 КЗпП України, статті 3 Закону України «Про відпустки».
Як зазначила Позивач в судовому засіданні, пенсійного віку вона досягла ІНФОРМАЦІЯ_2, але у зв'язку з питаннями виробничого характеру питання перебування на державній службі було продовжено, а саме: за результатами розгляду подання керівника Міністерства транспорту та зв'язку України Головне управління державної служби України листом від 15 грудня 2009 року № 9097/42-09 відповідно до статті 23 Закону України «Про державну службу» надало погодження на продовження терміну перебування на державній службі до 17 грудня 2010 року. 8 листопада 2010 року, як вказала Позивача, Міністр транспорту та зв'язку Єфименко К. О. листом за № 6055/10/14-10 направив до Головдержслужби ще одне подання щодо погодження продовження терміну перебування Позивача на державній службі -до 17 грудня 2012 року. Листом Головдержслужби від 10 грудня 2010 року № 9959/42-1С таке погодження було надано. Лист Головдержслужбивід від 10 грудня 2010 року № 9959/42-1С було отримано Мівнтрансзв'язку 13 грудня 2010 року та зареєстровано за № 59412/0/7-10.
Таким чином, Позивач звернула увагу на те, що станом на 13 грудня 2010 року рішення керівника Мінтрансзв'язку (подання) про продовження терміну її перебування на державній службі до 17 грудня 2012 року та погодження на це Головдержслужби були у наявності, тобто передбачені статтею 23 Закону України «Про державну службу»умови було дотримано. Незважаючи на це, Голова ліквідаційної комісії Мінтрансзв'язку Корнієнко В. В., протиправно, на думку Позивача, своїм рішенням відмінив раніше прийняте рішення Міністра.
Крім того, як зазначила Позивач, при ознайомлені з наказом про звільнення належним чином оформленої трудової книжки, копії наказу про звільнення їй не видали, письмового повідомлення про нараховані суми, належні їй при звільненні не надали.
Позивач також вказала, що протягом трудової діяльності вона неодноразово заохочувалась відомчими заохочувальними відзнаками (у тому числі знаком «Почесний працівник транспорту України»), завжди мала позитивні результати атестацій та щорічних оцінок виконання державним службовцем покладених на нього обов'язків і завдань, особисто розробила ряд відомчих нормативних актів та забезпечила їх державну реєстрацію, приймала особисту участь у приведенні до вимог чинного законодавства роботи Управління контролю та діловодства міністерства.
Представник Відповідача -Міністерства транспорту та зв'язку України, -в судовому засіданні проти позовних вимог заперечила, посилаючись на їх необґрунтованість та безпідставність.
В обґрунтування заперечень на позов представником Відповідача було зазначено про те, що Наказ Міністерства транспорту та зв'язку України № 469-к від 17 грудня 2010 року «Про звільнення ОСОБА_1», -є законним та таким, що прийнято у відповідності до вимог чинного законодавства України.
Як зазначила представник Відповідача, оскаржуваний наказ про звільнення Позивача з посади було прийнято у зв'язку з досягненням ОСОБА_1 граничного віку проходження державної служби, пункт 3 статті 30 Закону України «Про державну службу».
Головне управління державної служби України, як вказала представник Відповідача, своїм листом від 15 лютого 2009 року № 9097/42-09 погодило строк перебування на державній службі ОСОБА_1 до 17 грудня 2010 року. У межах погодженого строку, наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 21 грудня 2009 року № 269-к «Про продовження терміну перебування на державній службі»ОСОБА_1, завідуючій сектором роботи зі зверненнями громадян та особистого прийому Управління контролю та діловодства, було продовжено термін перебування на державній службі до 17 грудня 2010 року.
Представник Міністерства транспорту та зв'язку України звернула увагу на те, що із зазначеним наказом ОСОБА_1 була ознайомлена під розпис, тобто Позивач погоджувалась зі строковим характером своєї роботи, і знала, що її буде звільнено із займаної посади по його закінченню.
Відповідно до вимог чинного законодавства України, як вказала представник Відповідача, керівник державного органу за погодженням з начальником головного управління державної служби України може продовжити термін перебування на державній службі, але не зобов'язаний це робити відповідно до вимог закону. В той же час, право приймати рішення про продовження цього терміну належить Міністру транспорту та зв'язку України, тоді як до повноважень Головдержслужби належить лише погодження цього терміну за поданням Міністра.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення Позивача, та представника Відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Пунктом 2 частини 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Публічна служба -це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України).
ОСОБА_1 з січня 2004 року по 17 грудня 2010 року працювала в Міністерстві транспорту та зв'язку України. З липня 2010 року у зв'язку з реорганізацією Позивача було переведено на посаду головного спеціаліста відділу діловодства Управління контролю та діловодства.
На підставі погодження Головного управління державної служби України (лист № 9097/42-09 від 15 грудня 2009 року) Наказом Міністерства транспорту та зв'язку № 269-к від 21 грудня 2009 року «Про продовження терміну перебування на державній службі»ОСОБА_1, завідуючій сектором роботи зі зверненнями громадян та особистого прийому Управління контролю та діловодства, продовжено термін перебування на державній службі до 17 грудня 2010 року.
Наказом Міністерства транспорту та зв'язку України № 469-к від 17 грудня 2010 року «Про звільнення ОСОБА_1.»звільнено ОСОБА_1 з роботи 17 грудня 2010 року у зв'язку з досягненням граничного віку проходження державної служби, пункт 3 статті 30 Закону України «Про державну службу».
Позивач вважає, що звільнення її із посади відбулося із порушенням вимог чинного законодавства України та просить поновити її на посаді.
Відтак, предметом судового розгляду в даній адміністративній справі, є, зокрема, визнання протиправним та скасування Наказу Міністерства транспорту та зв'язку України № 469-к від 17 грудня 2010 року «Про звільнення ОСОБА_1.»(надалі -також «Наказ № 469-к від 17 грудня 2010 року»). Завданням адміністративного суду є перевірка правомірності (легальності) даного наказу з огляду на чіткі критерії, які зазначені у частині 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлені критерії, якими керується адміністративний суд при перевірці рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Відповідність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень передбаченим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям перевіряється судом з урахуванням закріпленого статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України принципу законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до вимог частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
«На підставі»означає, що суб'єкт владних повноважень: 1) повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; 2) зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.
«У спосіб»означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.
Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог і заперечень, колегія суддів звертає увагу на наступне.
За загальним правилом будь-яке звільнення особи (як у відносинах публічної служби, так і у звичайних трудових відносинах) має бути обґрунтованим, тобто, мати чітко вказану підставу для звільнення, передбачену або Кодексом законів про працю України, або Законом України «Про державну службу»або іншими спеціальними нормативно-правовими актами.
Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці закріплено Кодексом законів про працю України.
Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу законів про працю України).
Статтею 5-1 Кодексу законів про працю України визначено гарантії забезпечення права громадян на працю.
Так, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (пункт 6 частини 1 статті 5-1 Кодексу законів про працю України).
Відповідно до Наказу № 469-к від 17 грудня 2010 року підставою для звільнення Позивача із займаної посади є пункт 3 частини 1 статті 30 Закону України «Про державну службу».
Загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті, визначено Законом України «Про державну службу».
Статтею 3 Закону України «Про державну службу»визначено, що державна служба ґрунтується на таких основних принципах: служіння народу України; демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості; пріоритету прав людини і громадянина; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.
Статтею 30 Закону України «Про державну службу»визначено підстави припинення державної служби.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 30 Закону України «Про державну службу»крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, державна служба припиняється у разі досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (стаття 23 цього Закону).
Статтею 23 Закону України «Про державну службу»визначено, що граничний вік перебування на державній службі становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. У разі необхідності керівник державного органу за погодженням з керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері державної служби може продовжити термін перебування на державній службі, але не більш як на п'ять років. У виняткових випадках після закінчення цього терміну державні службовці можуть бути залишені на державній службі лише на посадах радників або консультантів за рішенням керівника відповідного державного органу.
Як встановлено Судом, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, -ІНФОРМАЦІЯ_2 досягла 55-річного віку.
В той же час, на підставі вимог чинного законодавства України, Наказом Міністерства транспорту та зв'язку України № 269-к від 21 грудня 2009 року «Про продовження терміну перебування на державній службі»(на підставі погодження Головного управління державної служби України (лист № 9097/42-09 від 15 грудня 2009 року) ОСОБА_1, завідуючій сектором роботи зі зверненнями громадян та особистого прийому Управління контролю та діловодства, продовжено термін перебування на державній службі до 17 грудня 2010 року.
Таким чином, Суд звертає увагу на те, що відповідно до наказу керівника державного органу (Міністра транспорту та зв'язку України) ОСОБА_1 було продовжено термін перебування на державній службі до 17 грудня 2010 року.
Порядок погодження продовження терміну перебування на державній службі визначено Постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2003 року № 2020 «Про затвердження Порядку погодження продовження терміну перебування на державній службі»(надалі -також «Порядок»).
Відповідно до пункту 1 Порядку для продовження терміну перебування на державній службі державного службовця, який досяг граничного віку перебування на державній службі, встановленого статтею 23 Закону України «Про державну службу», керівник державного органу, в якому працює державний службовець, звертається до Начальника Головдержслужби з відповідним поданням. Зазначене подання погоджується з керівником органу вищого рівня в порядку підпорядкування.
Підставами для подання є вагомий внесок державного службовця у діяльність державного органу або його структурного підрозділу протягом тривалого часу, але не менше одного року, його провідна роль або участь у розробленні, впровадженні нормативно-правових актів, підготовці і виконанні державних, регіональних та галузевих програм, позитивні результати атестації та щорічної оцінки виконання державним службовцем покладених на нього обов'язків і завдань, а також нагородження державними нагородами, Почесною грамотою або заохочувальними відзнаками Кабінету Міністрів України, Нагрудним знаком «Державна служба України «За сумлінну працю»або Почесною грамотою Головдержслужби, відомчими заохочувальними відзнаками (пункт 3 Порядку).
Як встановлено Судом, 8 листопада 2010 року Міністр транспорту та зв'язку України Єфименко К. О. звернувся до Головного управління державної служби України з поданням (лист № 6055/10/14-10 від 8 листопада 2010 року) щодо продовження терміну перебування ОСОБА_1. на державній службі до 17 грудня 2012 року.
Згідно з пунктом 7 Порядку подання з усіма документами розглядається Начальником Головдержслужби в місячний термін з дня їх надходження.
Листом № 9959/42-1С від 10 грудня 2010 року Головне управління державної служби України погодило продовження терміну перебування на державній службі ОСОБА_1 до 17 грудня 2012 року.
В той же час, Суд звертає увагу на те, що стаття 23 Закону України «Про державну службу»передбачає право керівника державного органу за погодженням з керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері державної служби щодо продовження терміну перебування на державній службі, але не більш як на п'ять років.
Правовий статус та повноваження Міністерства транспорту та зв'язку України визначено Положенням про Міністерство транспорту та зв'язку України, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2006 року № 789 (надалі -також «Положення»).
Відповідно до пункту 8 Положення Мінтрансзв'язку очолює Міністр, який призначається на посаду та звільняється з посади в установленому порядку Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України, а підпунктом 9 абзацу 4 пункту 8 Положення передбачено, що Міністр видає обов'язкові для виконання накази з питань, що належать до компетенції Міністерства та центральних органів виконавчої влади, діяльність яких він спрямовує і координує.
Таким чином, аналіз вищенаведених норм права свідчить про те, що рішення Міністра транспорту та зв'язку України, в тому числі і щодо продовження терміну перебування на державній службі, оформлюються у формі наказу.
Як встановлено Судом, термін перебування Позивача на державній службі продовжувався до 17 грудня 2010 року саме Наказом Міністерства транспорту та зв'язку України № 269-к від 21 грудня 2009 року «Про продовження терміну перебування на державній службі».
В той же час, наказу Міністерства транспорту та зв'язку України, яким би продовжувався термін перебування Позивача на державній службі на період після 17 грудня 2010 року сторонами не надано, а Судом не встановлено.
Суд звертає увагу на те, що подання Міністра транспорту та зв'язку України № 6055/10/14-10 від 8 листопада 2010 року та погодження Головного управління державної служби України № 9959/42-1С від 10 грудня 2010 року є лише одним із етапів процедури продовження терміну перебування на державній службі, в розумінні статті 23 Закону України «Про державну службу».
Таким чином, проаналізувавши матеріали справи та вимоги чинного законодавства України, колегія суддів звертає увагу на те, що Наказ Міністерства транспорту та зв'язку України № 469-к від 17 грудня 2010 року «Про звільнення ОСОБА_1.»ґрунтується на фактичних обставинах та вимогах чинного законодавства України, а факт досягнення Позивачем граничного (55-річного) віку перебування на державній службі та закінчення строку, на який перебування на державній службі було продовжено, -підтверджується наявними в матеріалах справи документів.
Рішення керівника державного органу, як того вимагає статті 23 Закону України «Про державну службу», про продовження терміну перебування Позивача на державній службі після 17 грудня 2010 року -в матеріалах справи відсутнє.
Крім того, Суд звертає увагу на те, що прийняття рішення за правилами статті 23 Закону України «Про державну службу»є дискреційним повноваженням Відповідача, під яким Суд розуміє повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду -тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів..
Відтак, Наказ Міністерства транспорту та зв'язку України № 469-к від 17 грудня 2010 року «Про звільнення ОСОБА_1.»є законним та таким, що прийнято Відповідачем на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений чинним законодавством України. Висновки Відповідача про досягнення Позивачем граничного віку перебування на державній службі та закінчення строку, на який його було продовжено, знайшли своє підтвердження матеріалами справи, а Позивачем цих висновків не спростовано.
Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, який заперечував проти адміністративного позову, виконано обов'язок щодо доведення правомірності прийнятого рішення про звільнення Позивача та надано докази в обґрунтування такої правомірності.
Враховуючи висновок Суду про законність Наказу Відповідача № 469-к від 17 грудня 2010 року «Про звільнення ОСОБА_1.», Суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог про поновлення на посаді та стягнення моральної шкоди.
Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, колегія суддів дійшла висновку, що викладені в позовній заяві докази Позивача є необґрунтованими, та відповідно такими, що не підлягають задоволенню.
На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 2, 7, 8, 9, 99, 100, 158, 159, 160, 161, 162, 163 та 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
В задоволенні адміністративного позову -відмовити повністю.
Постанова може бути оскаржена в порядку та строки, визначені статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуюча суддя Н. Є. Блажівська
Судді Д. О. Баранов
О. П. Огурцов