06.02.2008 Справа № 15/311
Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого Головка В.Г. (доповідач)
суддів: Павловського П.П., Чус О.В.
при секретарі: Ревковій Г.О.
за участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_2, довіреність від 29.10.2007, ОСОБА_1, підприємець
від відповідача: Замедянська Н.М., довіреність від 10.05.2007
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 на рішення господарського суду Кіровоградської області від 15.11.2007р. у справі №15/311
за позовом суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1, АДРЕСА_1
до відкритого акціонерного товариства "Таксомоторний парк", м.Кіровоград вул.Автолюбітелів,2
про визнання права власності
Рішенням господарського суду Кіровоградської області від 15.11.2007 року у справі №15/311 (суддя Мохонько К.М.) в задоволенні позову суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства "Таксомоторний парк" про визнання права власності відмовлено.
Не погодившись з зазначеним рішенням суду, позивач звернувся до Дніпропетровського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду скасувати як необґрунтоване, незаконне та таке, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить винести нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на наступне:
- неправильне застосування судом ст.392 Цивільного кодексу України, що в свою чергу привело до помилково прийнятого рішення, оскільки положення ст.392 Цивільного кодексу України містить в собі норму, якою передбачено право власника звернутися до суду за захистом свого права способом визначеним в цій статті, а саме: »власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою..». Дана норма визначає, що позов про визнання права власності спрямований на усунення перешкод у здійсненні власником свого права і виключення домагань на приналежне власнику майно за допомогою підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності;
- невірне застосування судом ст.182 Цивільного кодексу України, оскільки державна реєстрація має правовстановлюючий характер, що припиняє юридичний склад, який спрямований на виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухомість. Реєстрацію прав власності не нерухоме майно здійснює комунальне підприємство, бюро технічної інвентаризації відповідно до «Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно». Судом не було досліджено, що у додатку №1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно зафіксовано
перелік правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна. В даному переліку відсутній договір доручення, як підстава для реєстрації права власності не нерухоме майно. Тому БТІ не має підстав для проведення реєстрації права власності на нерухоме майно посилаючись на договір доручення;
- судом не було досліджено договір застави від 07.03.2003 року, згідно з яким було заставлено майно відповідача до складу якого було включений об'єкт нерухомості, який належить позивачу, що призвело до перешкод вільно користуватися належним позивачу майном, оскільки право власності відповідачем не визнається, наслідком чого є відсутність можливості зареєструвати своє право власності і БТІ та виключити дане майно з предмету застави у судовому порядку;
- судом не надано належної оцінки факту існування договору оренди даного об'єкту, який було включено до переходу права власності на даний об'єкт до позивача, оскільки відповідач вимагає орендну плату на підставі даного договору від позивача, що свідчить про невизнання ним права власності на даний об'єкт нерухомості за позивачем.
Відповідач у відзив на апеляційну скаргу просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу -без задоволення.
Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Із матеріалів справи вбачається, що позивач та відповідач 10.10.2002 року уклали договір доручення, за яким повірений (позивач) зобов'язується від імені і за рахунок довірителя (відповідача), з метою збільшення торговельних площ, провести реконструкцію критого ринку «Автоленд» шляхом добудови додаткових приміщень. Даний договір підписаний повноваженими представниками сторін та посвідчений печатками (а.с.12-14).
Відповідно до пункту 1.2 договору за здійснення вищевказаних дій довіритель зобов'язаний сплатити повіреному винагороду в розмірі 20 відсотків кошторисної вартості об'єкта забудови визначеного в п.1 договору.
Згідно п. 2.1 договір вважається виконаним повіреним з моменту прийняття об'єкту за актом прийому-передачі довірителем.
У разі невідшкодування витрат в строки, визначені договором, до повіреного на одинадцятий день з дня підписання довірителем акту прийому-передачі збудованого об'єкту та виконання повіреним цього договору переходить право власності на критий ринок «Автоленд» (бувше побутове приміщення) разом з добудовами зробленими повіреним на виконання цього договору і при цьому фінансові зобов'язання довірителя щодо відшкодування витрат вважаються виконаними (п.2.2 договору).
Відповідно до п. 3.1 договір набуває чинності з моменту його підписання обома сторонами і діє до 18.06.2008 року.
Актом здачі-прийняття виконаних робіт від 05.09.2003р. передбачено, що роботи зазначені у договорі доручення від 10.10.2002 року -реконструкція критого ринку «Автоленд» шляхом добудови додаткових приміщень, виконані в повному обсязі на суму 117273,28грн. та відповідають його умовам, сторони взаємних претензій один до одного не мають (а.с.16).
В акті прийому-передачі об'єкту від 08.09.2003р. зазначено, що довірителем приймається від повіреного об'єкт, збудований згідно договору доручення від 10.10.2002 року, у відповідності до акту прийому виконаних робіт від 08.09.2003р. Довірителем (відповідачем) приймається від повіреного (позивача) проект забудови, кошторисна документація, акт прийому виконаних робіт, документи на придбання будівельних матеріалів. Довірителем (відповідачем) при цьому визначається, що договір доручення від 10.10.2002 року виконаний повіреним в повному обсязі, у відповідності до вказівок довірителя, претензій ні до об'єму виконання, ні до якості об'єкта та виконаних робіт, ні до вартості об'єкта довіритель до повіреного не має. Сума витрат Повіреного разом з винагородою складає 121030,2грн. (а.с.17).
Дані акти підписані позивачем та представником відповідача, які посвідчені печатками сторін.
Рішенням господарського суду Кіровоградської області від 17.04.2006р. у справі №5/16 в позові ВАТ «Таксомоторний парк» до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про визнання договору доручення від 10.10.2002 року недійсним відмовлено (а.с.18).
Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 17.07.2006р. апеляційна скарга ВАТ «Таксомоторний парк» залишена без задоволення, а рішення суду від 17.04.2006р. - без змін (а.с.21).
Ухвалою Вищого господарського суду України від 22.09.2006р. касаційна скарга ВАТ «Таксомоторний парк» на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 17.07.2006р. у справі №5/16 повернута скаржнику без розгляду (а.с.24-25).
Відповідно до ст.35 Господарського процесуального кодексу України, факти встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
Отже договір доручення від 10.10.2002 року, укладений сторонами, вважається дійсним і повинен виконуватись відповідно до його умов.
За абзацом 8 п.2.2 договору від 10.10.2002р. Довіритель на протязі 10 календарних днів з моменту прийняття виконання Повіреним цього договору відшкодовує його витрати, пов'язані з виконанням цього доручення згідно п.1.1, 1.3 цього Договору.
В матеріалах справи не міститься доказів відшкодування відповідачем витрат, понесених Повіреним, в строки визначені договором, а неодноразові звернення позивача щодо оплати виконаних робіт відповідач залишив поза увагою.
У зв'язку з чим позивач, пославшись на абзац 9 п.2.2 договору від 10.10.2002 року, звернувся з позовом до суду про визнання права власності на критий ринок “Авто ленд», розташований по вул.Автолюбителів,2 м.Кіровограда.
Відповідно до ст.128 ЦК УРСР, яка діяла під час укладення та виконання договору від 10.10.2002 року, право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.
Під час дії зазначеної статті ЦК УРСР відповідач спірне майно у власність позивачеві не передавав, а в договорі від 10.10.2002р. будь-яких застережень щодо порядку переходу критого ринку у власність позивача не зроблено.
З 1 січня 2004р. вступив в дію Цивільний кодекс України, ч.1 ст.321 якого передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідач є власником майна, у тому числі спірного, розташованого на вул.Автолюбителів,2 м.Кіровограда, що підтверджується статутом товариства та свідоцтвом про право власності (а.с.49-71).
Зазначене майно внесено до статутного фонду товариства та використовується в господарській діяльності, що підтвердив представник відповідача у судовому засіданні.
За таких обставин суд вірно та обґрунтовано дійшов до висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на критий ринок “Авто ленд».
Доводи апеляційної скарги на неправильне посилання судом на норми цивільного законодавства, у тому числі на ст.392 Цивільного кодексу України, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки не впливають на вирішення справи по суті.
Судом також прийнято до уваги те, що в період розгляду апеляційної скарги відповідач відшкодував витрати, понесені позивачем за договором від 10.10.2002р., шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог відповідно до ст.601 Цивільного кодексу України в сумі 86548,52грн. та погашення решти заборгованості в сумі 34481,48грн. платіжним дорученням №79 від 5.02.2006р.
За таких обставин підстав для скасування рішення суду відповідно до ст.104 Господарського процесуального кодексу України не вбачається.
Керуючись ст.99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд
Рішення господарського суду Кіровоградської області від 15.11.2007 року у справі 15/311 залишити без змін, а апеляційну скаргу -без задоволення.
Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку.
Головуючий В.Г.Головко
Судді П.П.Павловський
О.В.Чус