Центральний районний суд м. Миколаєва
Справа № 490/2433/26
Провадження № 1-кп/490/940/2026
Окрема думка
26 травня 2026 року м.Миколаїв
26 травня 2026 року Центральний районний суд міста Миколаєва у складі: головуючого - судді ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ухвалила вирок у кримінальному провадженні відносно
ОСОБА_4 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Феодосія Автономної Республіки Крим, є росіянином, громадянином України, здобув неповну середню освіту, є розлученим, неповнолітніх дітей не має, проходе військову службу у гвардійському мотострілецькому полку № 1307, мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , є таким, що не має судимостей
у вчиненні злочину, передбаченого частиною 2 статті 111, частиною 7 статті 1111? Кримінального Кодексу України.
Суд визнав ОСОБА_4 визнати винуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною 2 статті 111, частиною 7 статті 1111 Кримінального Кодексу України та призначив йому покарання:
-за частиною 2 статті 111 Кримінального Кодексу України - у вигляді позбавлення волі строком на 15 років з конфіскацією усього належного йому майна;
-за частиною 7 статті 1111 Кримінального Кодексу України у вигляді позбавлення волі строком на 14 років з позбавленням права займати будь-які посади в органах державної влади, органах місцевого самоврядування збройних силах України та інших військових формуваннях України, правоохоронних органах України строком на 15 років без конфіскації майна.
а остаточно за сукупністю вироків - на підставі частини 1 статті 70 Кримінального Кодексу України - шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим - у вигляді позбавлення волі строком на 15 /п'ятнадцять/ років з конфіскацією усього належного йому майна та з позбавленням права займати будь-які посади в органах державної влади, органах місцевого самоврядування збройних силах України та інших військових формуваннях України, правоохоронних органах України строком на 15 /п'ятнадцять/ років
Вважаю ухвалений судом вирок помилковим з огляду на таке.
Встановлені судом обставини
Суд визнав ОСОБА_5 винуватим, загалом у такому.
З 20 лютого 2014 року між Україною та Російською Федерацією триває збройний конфлікт міжнародного характеру.
З огляду на таке Постановою Верховної Ради України № 129-VIII від 27 січня 2015 року Російська Федерація визнана державою-агресором.
24 лютого 2022 року розпочалось повномасштабне військове вторгнення збройних сил Російської Федерації на територію України.
З огляду на таке Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року (затвердженого Законом України № 2102- ІХ від 24 лютого 2022 року) /із змінами, внесеними Указами: від 14 березня 2022 року № 133/2022 (затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-ІХ); від 18 квітня 2022 року № 259/2022 (затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-ІХ), від 17 травня 2022 року № 341/2022 (затвердженим Законом України від 23 травня 2022 року № 2263-ІХ), від 12 серпня 2022 року № 573/2022 (затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-ІХ), від 07 листопада 2022 року № 757/2022 (затвердженим Законом України від 16 листопада 2022 року № 2738 - ІХ), від 06 лютого 2023 року № 58/2023 (затвердженим Законом України від 07 лютого 2023 року № 2915-ІХ), від 01 травня 2023 року (затвердженим Законом України від 02 травня 2023 року № 3057-ІХ), від 26 липня 2023 року № 451/2023 (затвердженим Законом України від 27 липня 2023 року № 3275-ІХ), від 06 листопада 2023 року № 734/2023 (затвердженим Законом України від 07 листопада 2023 року № 3429-IX), від 05 лютого 2024 року № 49/2024 (затвердженим Законом України від 06 лютого 2024 року № 3564-ІХ), від 06 травня 2024 року № 271/2024 (затвердженим Законом України від 08 травня 2024 року № 3684-ІХ), від 23 липня 2024 року № 469/2024 (затвердженим Законом України від 23 липня 2024 року № 3891-ІХ), від 28 жовтня 2024 року (затвердженим Законом України від 29 жовтня 2024 року № 4024-ІХ), від 14 січня 2025 року № 26/2025 (затвердженим Законом України від 15 січня 2025 року № 4220-ІХ), від 06 травня 2024 року № 271/2024 (затвердженим Законом України від 08 травня 2024 року № 3684-IX), від 14 липня 2025 року № 478/2025 (затвердженим Законом України від 15 липня 2025 року № 4524-IX), від 20 жовтня 2025 року (затвердженим Законом України № 4643-ІХ від 21 жовтня 2025 року), від 12січня 2026 року № 40/2026 (затвердженим Законом України № 4757-ІХ від 13 січня 2026 року), від 27 квітня 2026 року (затвердженим Законом України № 4857-ІХ від 28 квітня 2026 року)/ з 24 лютого 2022 року в Україні запроваджений військовий стан, який діє й до теперішнього часу.
Попри це, громадянин України ОСОБА_5 , перебуваючи на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим, свідомо порушуючи свій конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, діючи в період збройного конфлікту, в умовах воєнного стану, усвідомлюючи характер своїх злочинних дій, передбачаючи суспільно-небезпечні наслідки таких дій та бажаючи їх настання, вирішив взяти участь у бойових діях на боці ворога (країни-агресора) -РФ, з метою нанесення шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України, перейшовши на бік ворога.
Так, лютому 2025 року ОСОБА_5 був затриманий правоохоронними органами РФ за підозрою у вбивстві людини за ст. 105 УК РФ.
У липні 2025 року, більш точну дату досудовим розслідуванням встановити не виявилось можливим, у приміщенні Сімферопольського СІЗО №1, де утримувався ОСОБА_5 , слідчий запропонував останньому укласти контракт із ЗС РФ на участь у збройному конфлікті з Україною. При цьому, ОСОБА_5 було обіцяно, що у разі укладання контракту із ЗС РФ, кримінальна справа стосовно нього буде зупинена та закрита після року служби за контрактом.
Бажаючи звільнення від кримінальної відповідальності ОСОБА_5 надав свою згоду на укладення контракту, усвідомлюючи, що його подальша служба за контрактом в ЗС РФ буде передбачати участь у збройному конфлікті РФ з Україною на стороні РФ.
31.07.2025 ОСОБА_5 у військоматі АДРЕСА_2 , уклав контракт на проходження військової служби з гвардійським мотострілецьким полком № 1307 в/ч НОМЕР_1 з пунктом постійної дислокації в АДРЕСА_3 . За умовами контракту ОСОБА_5 отримав посаду стрільця та військове звання рядовий.
Починаючи з 01.08.2025 ОСОБА_5 , будучи громадянином України, свідомо порушуючи свій конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, діючи в період збройного конфлікту в умовах військового стану, усвідомлюючи характер своїх злочинних дій, передбачаючи суспільно-небезпечні наслідки таких дій та бажаючи їх настання, почав брати участь у збройних формуваннях держави-агресора - ЗС РФ, надавати вищевказаному формуванню допомоги у веденні бойових дій проти Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (зокрема - на територіях поблизу м. Маріуполь та м. Бахмут Донецької області).
Далі, з 01.08.2025 ОСОБА_5 , відвезли на полігон біля міста Маріуполь Донецької області (тимчасово окупована територія України), де він з 01.08.2025 до 23.08.2025 під керівництвом інструкторів ЗС РФ проходив військову підготовку та вишкіл, навчався стрільбі із різних видів озброєння, а саме: з автомату Калашнікова АК-74, кулемету Калашнікова модернізованого, ручного протитанкового гранатомету, освоїв методи ведення штурмових дій та основні навики тактичної медицини. На час проходження військової служби ОСОБА_5 отримав військовий позивний « ОСОБА_6 ».
23.08.2025 ОСОБА_5 перемістили на військовий полігон ЗС РФ, приблизно у 80 км від міста Бахмут Донецької області, де він до 01.09.2025, під керівництвом інструкторів ЗС РФ, продовжив навчання з ведення бойових дій.
3 01.09.2025 ОСОБА_5 разом з іншими військовослужбовцями мотострілецького полку №1307 в/ч НОМЕР_1 , в очікуванні наказу щодо наступу на позиції Збройних Сил України та безпосередньої участі в бойових діях проти них, до 06.09.2025 перебував у підвальному приміщенні в м. Бахмут.
06.09.2025 ОСОБА_5 від свого безпосереднього командування, а саме: командирів на позивні « ОСОБА_7 », «Злой», «Сєдой» отримав наказ на зайняття позицій в лісосмузі біля населеного пункту Костянтинівка Донецької області.
3 06.09.2025 до 08.09.2025 ОСОБА_5 у складі штурмової групи виконував бойову задачу щодо перебування на зайнятій позиції, відбиття можливого наступу, очікування підкріплення для подальшого просування в район дач у складі штурмової групи.
08.09.2025 ОСОБА_5 , вийшов з позиції, припинив збройний опір, склав зброю та здався у полон військовослужбовцям збройних сил України, добровільно припинив свою участь в указаному збройному формуванні держави-агресора.
За час несення служби в ЗС РФ протягом 01.08.2025-08.09.2025 ОСОБА_5 вчиняв наступні дії:
-приймав добровільно участь у веденні бойових дій проти України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України;
-здійснював окупацію та утримання захоплених позицій, територій України;
-виконував вказівки та накази командирів з числа військовослужбовців збройних сил РФ, які за званням чи посадою вище;
-під час несення служби у військовій польовій камуфльованій формі зразка ЗС РФ із закріпленими розпізнавальними знаками, які вказують на приналежність до ЗС РФ, що можуть бути впізнані на відстані, відкрито носив при собі вогнепальну зброю;
-брав активну участь у візуальному спостереженні за повітряним та наземним простором з метою виявлення та знешкодження сил і засобів Збройних сил України з наявної в нього автоматичної зброї, а також здійснення доповіді до командного пункту про обстановку на закріпленій ділянці фронту, та інші незаконні дії на боці РФ.
Суд виснував, що в діях обвинуваченого є склад злочину, передбаченого:
-частиною 2 статті 111 Кримінального Кодексу України - державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту, вчинена в умовах воєнного стану;
-частиною 7 статті 1111 Кримінального Кодексу України - добровільна участь громадянина України в збройних формуваннях держави-агресора, а також - надання таким формуванням допомоги у веденні бойових дій проти Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізовувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України
Підстави незгоди з висновками колегії суддів.
Будучи повною мірою згодним із висновками колегії суддів щодо обставин цього кримінального провадження та змісту досліджених судом доказів, вважаю, що суд прийшов до помилкового висновку про наявність в діях обвинуваченого складу злочину з огляду на таке.
Застереження щодо підходу, який, на моє переконання, має застосовуватись під час розгляду цього кримінального провадження.
1. Наразі Україна є вимушеною захищатись від збройної агресії російської федерації та вести запеклу боротьбу за збереження своєї Державності та ідентичності Української Нації.
2. У період війни ж, як це не парадоксально, важливо розуміти «що ми захищаємо» і «чим ми відрізняємося від ворога». Навіть коли держава-агресор грубо порушує власну конституцію і міжнародні зобов'язання, здобуваючи через це нічим не обмежену й тому абсолютно свавільну владу в ухваленні рішень та вчиненні злочинів на території України, навіть у цей період Україна, її органи державної влади та посадові особи не можуть собі дозволити подібних дій та рішень. Для конституційної демократичної держави, якою є Україна, немислимим є вживання методів, які застосовуються Росією до українців. Це дає моральну перевагу українському конституційному ладу, всім нам і найперше - українському воїну, який на передовій усвідомлює, що він захищає не «розширення імперії» і не окремих вождів, він захищає створену українцями державу, яка поважає верховенство права і гідність кожної людини. У зв'язку з цим важливо, що суд не може оцінювати явно несумісну з вимогами Конституції України практику як "конституційну" лише з урахуванням періоду війни. Іншими словами, війна, воєнний стан - це істотно для контексту, однак вони не виступають єдиним аргументом в обґрунтуванні судового рішення (хоча і мають ключове значення)1.
Таке узгоджується з досвідом, напрацьованим найбільш авторитетними судовими органами, які здійснюють функції конституційного судочинства у тих державах, які мають досвід функціонування судів у воєнний час (чи час «війни з тероризмом») - Сполучених Штатах Америки, Держави Ізраїль, Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії та Федеративній Республіці Німеччина, де було досягнуто успіху не тільки у воєнних і антитерористичних кампаніях, а й також тим, що в найскладніші часи було збережено відданість верховенству права, захисту прав і свобод людини, про що неодноразово висловлювався багаторічний голова Верховного Суду Ізраїлю Аарона Барака)2.
З огляду на таке, судді, захищаючи саме конституційні методи і засоби протидії ворогу, зміцнюють державу, її обороноздатність і національну безпеку, сприяють ефективному веденню Україною оборонної війни.
3. З огляду на таке суд, маючи відповідальність за захист конституційного порядку загалом від зовнішньої збройної агресії (першість у цій місії мають інші органи публічної влади, Збройні Сили України), має в межах своєї компетенції здійснювати контроль за тими конкретними методами і засобами, які вживаються проти ворога.
4. Підтримуючи ж свавілля або недолугі правові конструкції суд, замість підтримки Української державності, відмовляється від виконання покладених на нього завдань та тим шкодить справі Захисту Батьківщини.
Щодо самої по собі правової моделі, що підлягає застосуванню судом під час розгляду кримінального провадження.
Релевантні норми права.
А......Стаття 111 Кримінального Кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за
державну зраду, тобто - діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.
1. Суб'єкт цього злочину є спеціальним - цей злочин може бути вчиненим лише громадянином України.
2. Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується рядом елементів.
2.1. Здійснюючи тлумачення3 складу державної зради в контексті встановлення наявності мети вчинення цього злочину, слід зауважити таке. Окремі ознаки складу кримінального правопорушення можуть бути латентними (від лат. latens, latentis - прихований, невидимий означає «який не виявляється зовнішньо, прихований»). В українській мові синонімами до терміна «латентний» є «неявний», «імпліцитний». Латентність тексту Кримінального Кодексу України: це - зумовлена об'єктивними та суб'єктивними чинниками невідповідність між нормативним змістом і текстом кримінального закону України, що обумовлює наявність у ньому прихованої (імпліцитної, неявної) інформації.
Саме у складі державної зради латентність такої ознаки, як мета вчинення кримінально-протиправних дій, долається шляхом формулювання відповідного складу злочину законодавцем, п також враховуючи назву розділу І Особливої частини КК - «Кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки України», в якому вміщена ст. 111. Початок диспозиції ч. 1 ст. 111 КК сформульовано так: «Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України». Таким чином, законодавець передбачив відповідну спрямованість державної зради в цілому, незалежно від форми вчинення цього злочину. При цьому спрямованість дій - це їх орієнтація, напрямок або цільова функція, яка визначає, куди скерована та чи інша поведінка людини, до досягнення якого кінцевого результату. Таким чином, законодавець прагнув підкреслити, що кінцевим результатом, до якого прагне особа, вчиняючи державну зраду, є заподіяння шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України. Тобто, прагнення досягнути такий результат - це мета вчинення державної зради.
Це - загальна мета злочину, передбаченого статтею 111 Кримінального Кодексу України, яка є обов'язковим елементом його складу.
2.2. З цього стає очевидним, що обов'язковим елементом цього злочину є вина у формі прямого умислу, адже непрямий умисел з наявністю законодавчо визначеної мети не є сумісним.
3. З об'єктивної сторони цей злочин утворюють діяння, які вчиняються в одній із трьох альтернативних форм:
- (1) -перехід на бік ворога чи в умовах збройного конфлікту;
- (2) -надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України
- (3) -шпигунство;
3.1. Перехід на бік ворога з об'єктивної сторони полягає у встановленні громадянином контакту з органами, організаціями чи представниками військового противника України з метою заподіяння шкоди її суверенітету, територіальній цілісності й недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці.
Він може полягати у вступі до ворожої армії, добровільному зайнятті посад у ворожих органах тощо.
При цьому загальноприйнятою є думка, що перехід на бік ворога в період збройного конфлікту як форма державної зради вважається закінченим злочином після такого переходу, вчиненого в будь-який спосіб на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України. Перехід на бік ворога не охоплює наступних дій громадянина України, що вчиняються після такого переходу і за певних умов можуть становити іншу форму державної зради, а саме - надання допомоги у проведенні підривної діяльності проти України, або ж утворювати інший склад злочину4.
3.2. Надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України з об'єктивної сторони полягає у вчинення конкретних дій, які спрямовані на шкоду національній безпеці держави.
Такими діями можуть бути, зокрема, дії у складі ворожих органів, ворожої армії тощо.
Б……Частина 7 статті 1111 Кримінального Кодексу України запроваджує кримінальну відповідальність за
колабораційну діяльність у формі добровільного зайняття громадянином України посади в незаконних судових або правоохоронних органах, створених на тимчасово окупованій території, а також добровільної участі громадянина України в незаконних збройних чи воєнізованих формуваннях, створених на тимчасово окупованій території, та/або в збройних формуваннях держави-агресора чи надання таким формуванням допомоги у веденні бойових дій проти Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізовувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України
1. З об'єктивної сторони цей злочин утворюють діяння, які вчиняються в одній із трьох альтернативних форм:
- (1) -добровільного зайняття громадянином України посади в незаконних судових або правоохоронних органах;
- (2) -добровільної участі громадянина України в незаконних збройних чи воєнізованих формуваннях, створених на тимчасово окупованій території
- (3) -добровільної участі громадянина України в збройних формуваннях держави-агресора;
- (4) -надання таким формуванням допомоги у веденні бойових дій проти Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізовувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України
1.1. Дії, що утворюють склад цього злочину у формі зайняття громадянином України посади в незаконних судових або правоохоронних органах є очевидними; вони є прямо зазначеними у диспозиції статті кримінального закону.
1.2. Стосовно складу цього злочину у формі добровільної участі у незаконних збройних чи воєнізованих формуваннях слід зазначити таке.
(а) «Участь» у незаконних збройних чи воєнізованих формуваннях відповідно до правил української мови5 та дороговказів, що містяться у частині 2 статті 27 Кримінального Кодексу України передбачає безпосереднє виконання у складі такого формування завдань та безпосереднє ведення у складі таких формувань бойових дій.
(б) При цьому, відповідно до примітки до статті 260 Кримінального Кодексу України:
-під «воєнізованими» слід розуміти формування, які мають організаційну структуру військового типу, а саме: єдиноначальність, підпорядкованість та дисципліну, і в яких проводиться військова або стройова чи фізична підготовка;
-під «збройними» формуваннями слід розуміти воєнізовані групи, які незаконно мають на озброєнні придатну для використання вогнепальну, вибухову чи іншу зброю
(в) При цьому формування, про якій йдеться у цьому випадку, не є такими, що належать до збройних сил жодної держави (зокрема - не є структурними підрозділами таких збройних сил та не підпорядковуються їм).
1.3. Стосовно ж складу цього злочину у формі добровільної участі збройних формуваннях держави-агресора слід зазначити таке.
(а) На відміну від незаконних збройних або воєнізованих формувань, ці формування відповідно до статті 33 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій 1949 року, що набув чинності для України 25 липня 1990 року, входять до складу збройних сил «воюючої сторони»
При цьому слід відзначити, що відповідно до частини 2 цієї статті особи, які входять до складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу …), є комбатантами, тобто вони мають право брати безпосередню участь у воєнних діях та відповідальності за участь у таких діях не несуть.
Принагідно слід відзначити, що такі особи є «законною ціллю» для «нападу» /тобто - ураження/ під час ведення бойових дій.
Відповідно до приписів статті 44 згаданого протоколу особи, які входять до складу армії «воюючої сторони» користуються статусом комбатанта у разі, якщо вони відрізняють себе від цивільного населення в той час, коли вони беруть участь у нападі /тобто - у бойових діях/ або у воєнній операції, що є підготовкою до нападу. Однак у зв'язку з тим, що під час збройних конфліктів бувають такі ситуації, коли через характер воєнних дій озброєний комбатант не може відрізнити себе від цивільного населення, він зберігає свій статус комбатанта за умови, що в таких ситуаціях він відкрито носить свою зброю:
?)під час кожного воєнного зіткнення, і
?)в той час, коли він перебуває на виду у противника в ході розгортання в бойові порядки, що передують початку нападу, в якому він повинен взяти участь.
Відповідно до норм міжнародного гуманітарного права безпосередня участь у бойових діях означає будь-які діяння, спрямовані на підтримку однієї сторони конфлікту шляхом безпосереднього заподіяння шкоди іншій стороні, зокрема, безпосереднім заподіянням смерті, поранення чи руйнування, або безпосереднім нанесенням шкоди військовим операціям чи потенціалу противника.
Зазвичай до діянь, які є участю у бойових діях, відносять ті діяння, які:
-мають з великою ймовірністю негативно вплинути на військові операції або військовий потенціал сторони збройного конфлікту або, як альтернатива, спричинити смерть, поранення або знищення захищених осіб чи об'єктів;
-перебувають у прямому причинно-наслідковому зв'язку зі шкодою, яка може бути заподіяною або - внаслідок самого діяння, або внаслідок скоординованої військової операції, невід'ємною частиною якої це діяння є;
-є спеціально спрямованим на безпосереднє заподіяння необхідного ступеню шкоди на користь однієї сторони конфлікту та на шкоду іншій6
(б) Принагідно слід відзначити, що «участь» у військових формуваннях держави-агресора, відповідно до правил української мови7 та дороговказів, що містяться у частині 2 статті 27 Кримінального Кодексу України передбачає безпосереднє виконання у складі такого формування завдань та безпосереднє ведення у складі таких формувань бойових дій.
1.4. В той же час, складу цього злочину у формі надання відповідним формування допомоги у веденні бойових дій проти сил оборони України, відповідно до правил української мови8 та дороговказів, що містяться у частині 5 статті 27 Кримінального Кодексу України безпосереднього виконання завдань у складі підрозділу не передбачає, передбачає лише само по собі сприяння збройним формуванням (зокрема - порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод) у виконанні бойових завдань.
Особи, які надають такі поради, не є комбатантами. Також вони не мають право під час бойових дій вчиняти дії щодо ураження супротивника, з огляду на що не є законною ціллю під час ведення бойових дій.
В той же час, вони не мають імунітету від кримінального переслідування під час ведення воєнних дій.
В……Усталений підхід щодо можливості одночасного застосування приписів частини 2 статті 111 та частини 7 статті 1111 Кримінального Кодексу України9 полягає загалом у такому.
Результати тлумачення диспозицій частини 1 статті 111 Кримінального Кодексу України і частини 7 статті 111 цього Кодексу у їх взаємозв'язку вказують на те, що кореспондуючими діями у них, які й визначають співвідношення відповідних норм як загальної та спеціальних, є перехід на бік ворога в умовах воєнного стану та добровільне зайняття посад у незаконно створених судових чи правоохоронних органах. Тому саме в цьому випадку слід вирішувати питання про кваліфікацію у разі конкуренції загальної та спеціальної норм, віддаючи перевагу останнім. Тобто саме в такому разі дії громадян України потрібно кваліфікувати за частиною 7 статті 111 Кримінального Кодексу України.
При цьому з моменту переходу громадянина України на бік ворога в умовах воєнного стану/добровільного зайняття ним посад, визначених у диспозиції частини 7 статті 111 Кримінального Кодексу України, відповідне діяння вважається закінченим. А тому всі подальші дії громадянина України підлягають самостійній кримінально-правовій оцінці. Так, якщо після переходу на бік ворога в період збройного конфлікту громадянин України надає допомогу в проведенні підривної діяльності проти України, його дії кваліфікуються за відповідною частиною ст. 111 Кримінального Кодексу, однак формулювання обвинувачення має містити вказівку на дві форми державної зради.
Водночас у диспозиції частини 7 статті 111 Кримінального Кодексу України не передбачено форми колабораціонізму, яка була б кореспондуючою з наданням громадянином України допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.
Це свідчить про те, що:
-добровільне зайняття громадянином України посади в незаконних судових або правоохоронних органах, створених на тимчасово окупованій території (частина 7 статті 111 Кримінального Кодексу України), є спеціальним видом переходу на бік ворога в період збройного конфлікту як форми державної зради (ст. 111 цього Кодексу). Долаючи конкуренцію загальної та спеціальної норм у цьому випадку, дії громадянина України слід кваліфікувати за спеціальною нормою;
-здійснення професійної функції громадянином України на посадах, перелічених у диспозиції частини 7 статті 111 Кримінального Кодексу України не охоплюється складом цього злочину, лежить поза його межами, а тому з урахуванням правил кваліфікації такі дії слід додатково кваліфікувати за сукупністю з частиною 2 статті 111 цього Кодексу.
Саме така кваліфікація, за сукупністю частини 2 статті 111 і частини 7 статті 111 Кримінального Кодексу України, відповідає принципам кримінально-правової кваліфікації, зокрема принципу повноти кваліфікації, відповідно до якого кваліфікація повинна бути завершеною та вичерпною. Про завершеність і вичерпність кваліфікації можна говорити, зокрема, у випадку, коли кримінально-правову оцінку отримало кожне з діянь, вчинених особою, а при її здійсненні використані всі необхідні чинні кримінально-правові норми10.
Застосування самих по собі вказаних норм права до обставин цього кримінального провадження.
1. Аналіз наведених приписів законодавства доводить, що вказаний усталений підхід щодо можливості одночасного застосування приписів частини 2 статті 111 та частини 7 статті 1111 Кримінального Кодексу України не є повною мірою релевантним до обставин цього кримінального провадження.
1.1. Так, вказаний підхід був розроблений до випадку адміністративного колабораціонізму11, в той час, як справа, яка наразі розглядається, стосується колабораціонізму у сфері збройних формувань.
1.2. Далі, на відміну від норми частини 7 статті 1111 Кримінального Кодексу України, що стосується адміністративного колабораціонізму (зайняття посад у незаконних правоохоронних та судових органах), норма цієї частини, що стосується збройних формувань передбачає не вступ до таких формувань, але - участь у них.
2. В той же час, сам по собі описаний вище підхід дозволяє прийти до висновку, що з метою дотримання принципам кримінально-правової кваліфікації, зокрема принципу повноти кваліфікації, відповідно до якого кваліфікація повинна бути завершеною та вичерпною, до обставин цього кримінального провадження має бути застосована така кримінально-правова конструкція:
-добровільний вступ громадянина України на військову службу до збройних формувань держави-агресора складом злочину, складом злочину, передбаченого у частині 7 статті 1111 Кримінального Кодексу України не охоплюється; лежить поза його межами та являє собою класичну форму переходу на бік ворога у умовах збройного конфлікту в умовах воєнного стану, передбачений частиною 2 статті 111 цього Кодексу. Отже, ці дії слід кваліфікувати саме за цією нормою;
-далі, участь у збройних формуваннях держави-агресора (частина 7 статті 1111 Кримінального Кодексу України) складом державної зради у формі переходу на бік ворога не охоплюється та є спеціальним видом надання допомоги у проведенні підривної діяльності проти України (стаття 111 цього Кодексу). Долаючи конкуренцію загальної та спеціальної норм у цьому випадку, дії громадянина України слід кваліфікувати за спеціальною нормою - за 7 статті 1111;
3. Принагідно слід відзначити, що за такого підходу суб'єктивна сторона дій щодо участі у збройному формуванні держави-агресора, як спеціального виду державної зради, має включати:
-лише прямий умисел;
-мету - надання допомоги у проведенні підривної діяльності проти України
4. До того ж, слід мати на увазі запроваджений нормами міжнародного гуманітарного права «імунітет комбатанта», відповідно до якого військовослужбовці ворожої армії не несуть персональної відповідальності за воєнні дії відносно військових об'єктів чи комбатантів протилежної сторони (тобто - під час «нападу» та військових операцій, що передують «нападу»).
Іншими словами, притягнення комбатантів до кримінальної відповідальності, зокрема - й за частиною 7 статті 1111 Кримінального Кодексу України - за участь у безпосередніх бойових діях та військових операціях щодо підготовки до таких дій виключається.
5. Норми міжнародного гуманітарного права не містять заборон та іноді /див. для прикладу пункт 85 Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими/ навіть визначають, що комбатанти можуть бути засуджені в порядку кримінального провадження за дії, що були вчинені ними до того, як вони отримали статус комбатанта та потрапили в полон.
Розбіжна оцінка.
У питанні щодо правової моделі, яка має бути застосованою до обставин цього кримінального провадження.
І……В обставинах цього кримінального провадження органи досудового розслідування стверджували, та суд визнав доведеним, що обвинувачений відкрито вступив до складу збройних сил Російської Федерації та у складі цих збройних сил брав участь у «нападі» спрямованому проти України та військових операціях щодо підготовки такого нападу /у польових навчаннях/.
Та я цілком згоден із тим, що ці обставини є доведеними поза розумним сумнівом.
ІІ……За такого, як доведено вище, дії обвинуваченого мали лише в аспекті з'ясування питання про вчинення ним злочину, передбаченого частиною 2 статті 111 Кримінального Кодексу України - державної зради у формі переходу на бік ворога.
Підстави ж для кримінально-правової оцінки його подальших дій в сторони обвинувачення та колегії суддів були відсутніми, адже він, поза розумним сумнівом, є комбатантом, в зв'язку з чим, як доведено вище, звільняється від відповідальності за участь у бойових діях.
ІІІ……Всупереч цього, колегією суддів дії ОСОБА_5 , як комбатанта, розглядались в аспекті злочину, передбаченого частиною 7 статті 1111 Кримінального Кодексу України.
Більше того, колегія суддів визнала ОСОБА_5 винним ще й у наданні допомоги збройним формуванням держави-агресора. Проте, як доведено вище, підстави для такого вочевидь є відсутніми, адже як встановлено матеріалами кримінального провадження, ОСОБА_5 саме брав участь у такому формуванні.
Обґрунтовуючи такий підхід, колегія суддів виходила з принципу диспозитивності кримінального процесу, що закріплений у статті 26 Кримінального Процесуального Кодексу України.
Проте, такий підхід не відповідає сталій судовій практиці.
Зокрема, Об'єднана Палата Касаційного Кримінального Суду у своїй Постанові від 17 жовтня 2022 року у справі № 686/13801/16-к, окрім іншого, зазначила таке
Одним із завдань кримінальної процесуальної діяльності за приписами ст. 2 КПК є правильне застосування норм закону України про кримінальну відповідальність.
…
правильне застосування закону України про кримінальну відповідальність під час кваліфікації кримінального правопорушення за встановленими судом фактичними обставинами є імперативно встановленим обов'язком, а не реалізацією судом повноважень диспозитивного характеру.
Наведене у сукупності доводить, що склад злочину, передбаченого частиною 7 статті 1111 Кримінального Кодексу України, у діях ОСОБА_5 є відсутнім.
У питанні щодо наявності в діях ОСОБА_5 елементів складу злочину, передбаченого частиною 2 статті 111 Кримінального Кодексу України.
А......Я повною мірою згоден із висновками суду про наявність в діях ОСОБА_5 об'єктивної сторони складу цього злочину, а також - із тим, що він, будучи громадянином України, є суб'єктом злочину, передбаченого частиною 2 статті 111 Кримінального Кодексу України.
Б......Проте, не можу повною мірою погодитись із висновками суду про наявність в діях ОСОБА_5 вини у формі умислу з огляду на таке.
Досліджені судом докази
І......Обвинувачений під час судового розгляду кримінального провадження пояснив, зокрема, таке.
1. Він народився в Україні - в Автономній Республіці Крим - та за народженням набув громадянство України.
У 2014 році у зв'язку із тим, що Автономна Республіка Крим була «приєднаною» до території Російської Федерації, він отримав громадянство цієї держави. При цьому у громадянство Російської Федерації він перейшов добровільно, з отриманням паспорту цієї держави він погодився.
Після того ніяких правовідносин з державою Україна не підтримував, підтримував відносини лише з Російською Федерацією.
2. Далі, на початку 2025 року він побив тещу, у зв'язку із чим «опинився» у слідчому ізоляторі.
Коли він перебував у слідчому ізоляторі, йому запропонували підписати контракт на проходження служби у збройних силах Російської Федерації, який передбачав участь у бойових діях проти держави Україна.
При цьому йому пообіцяли, що «всё будет тихо, спокойно… Получишь медаль, и всё сотрется» (в сенсі - справа буде закритою)
Та він, прагнучи звільнитись з місць позбавлення волі та побачивши, що «все ребята уходят, уходят, уходят» вирішив підписати контракт.
2.1. При цьому він не мав мети заподіяти шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності,обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України, досягнути такий результат не прагнув; прагнув лише звільнитись з місць попереднього ув'язнення та позбавлення волі.
2.2. До того ж, підписуючи контракт, він вважав, що є громадянином лише Російської Федерації та підписував цей контракт саме як громадянин цієї держави.
ІІ......Доказів на спростування цих показань обвинуваченого матеріали кримінального провадження не містять, сторони, зокрема - обвинувачення - про наявність таких доказів не посилаються.
Більше того, саме такі показання були покладеними колегією суддів у підґрунтя вироку по суті висунутого обвинувачення.
Норми права та настанови судової практики
1. Я згоден із тим, що під час оцінки цих доказів слід було виходити з наведених у вироку суду приписів
-статті 4 Конституції України;
-статей частини 1 статті 1, пункту 1 частини 2, частини 6 статті 5, частини 1 статті 9, частини 1 статті 17 пункту Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»;
-статті 2, статті 17, частини 1 статті 18, частин 1, 3 статті 19, статті 20 Закону України «Про громадянство України»
2. Також я повною мірою згоден із тим, що під час ухвалення вироку слід було виходити з дороговказів, що містяться у Постанові Верховного Суду від 22 серпня 2023 року у справі № 759/4148/17, відповідно до яких
відповідно до ст. 4 Конституції України, статей 2, 17-20 Закону України "Про громадянство України", ч. 4 ст. 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" [обвинувачена] по теперішній час залишається громадянином України незалежно від місця її проживання. Примусове автоматичне набуття нею як громадянином України, який проживає на тимчасово окупованій території, громадянства РФ не визнається Україною, відтак не може бути підставою для втрати [обвинуваченою] громадянства України;
3. В той же час, на моє переконання, під час ухвалення вироку по суті цього кримінального провадження слід було врахувати ще й такі приписи діючого законодавства
3.1. Відповідно до статті 19 Конституції України
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
3.2. Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженим Указом Президента України № 215 від 27 березня 2001 року «Питання організації виконання Закону України “Про громадянство України» /надалі - Порядком/ визначено таке.
Для припинення громадянства України внаслідок його втрати територіальні органи Державної міграційної служби України, дипломатичні представництва чи консульські установи України готують та подають:
-подання про втрату громадянства України;
-документ, що підтверджує перебування особи у громадянстві України;
-... документ, що підтверджує добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, разом із документом, який підтверджує, що на момент такого набуття громадянин України досяг повноліття (у випадку, передбаченому пунктом 1 частини першої статті 19 Закону);
-документ, який підтверджує, що громадянин України внаслідок втрати громадянства України не стане особою без громадянства. Такий документ не вимагається в тому випадку, коли оформлення документів про припинення громадянства України внаслідок втрати здійснюється відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 19 Закону.
/пункт 87/
Про виявлення підстави для втрати громадянства України особою, яка проживає на території України, територіальний підрозділ Державної міграційної служби України за місцем проживання особи повідомляє територіальний орган Державної міграційної служби України.
Територіальний орган Державної міграційної служби України перевіряє наявність підстави для втрати громадянства України.
У разі необхідності територіальний орган Державної міграційної служби України може звернутися до органів Служби безпеки України для перевірки у межах їх компетенції наявності підстави для втрати громадянства України. Про результати перевірки органи Служби безпеки України повідомляють територіальний орган Державної міграційної служби України не пізніш як у двомісячний строк з дня одержання звернення.
У разі підтвердження наявності підстави для втрати громадянства України територіальний орган Державної міграційної служби України готує подання про втрату особою громадянства України та надсилає його разом із документами, передбаченими підпунктами "б" і "в" статті 87 цього Порядку, до Державної міграційної служби України.
Державна міграційна служба України розглядає подання про втрату громадянства України та подані разом із ним документи.
У разі підтвердження наявності підстави для втрати громадянства України Державна міграційна служба України затверджує подання про втрату громадянства України та надсилає його разом із поданими документами до Комісії при Президентові України з питань громадянства.
/пункт 104/
Загальний строк розгляду Державною міграційною службою України, її територіальними органами та територіальними підрозділами заяв і подань з питань громадянства, рішення за якими приймає Президент України, не повинен перевищувати восьми місяців з дня їх надходження.
/пункт 105/
Загальний строк розгляду заяв і подань про прийняття до громадянства України або припинення громадянства України не повинен перевищувати одного року з дня їх надходження.
/пункт 112/
3.3. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 18 червня 2020 року у справі № 5-р(ІІ)/2020 зазначив, окрім іншого, що
Складовим елементом загального принципу юридичної визначеності як вимоги верховенства права (правовладдя) також є принцип правомірних (легітимних) очікувань, який, за тлумаченням Венеційської Комісії, «виражає ідею, що органи публічної влади повинні додержуватися не лише приписів актів права, а й своїх обіцянок та пробуджених очікувань»
Підходи щодо застосування принципу «легітимних очікувань» Верховний Суд визначив у Постанові від 18 січня 2023 року у справі № 580/1300/22. У цій Постанові Верховний Суд виснував таке
поняття «легітимні очікування», головним чином походять від англійського терміну «legitimate expectations» як розумні, небезпідставні або обґрунтовані очікування. У юридичній практиці зазначений термін також має такі альтернативні назви як правомірні, законні, розумні або виправдані сподівання.
Принцип легітимних очікувань широко застосовується у судовій практиці та ґрунтується на низці конституційних положень, які гарантують захист права власності (стаття 41 Конституції України) та передбачуваність (прогнозованість) законодавства, яким визначаються обмежувальні заходи (статті 22, 57, 58, 94 та 152 Конституції України). Реалізація принципу легітимних очікувань полягає у досягненні бажаного результату шляхом вчинення правомірних дій з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки; втілення легітимних очікувань унеможливлюється, зокрема, у випадку, коли особа не може досягнути прогнозованого результату внаслідок зміни правової основи у такі строки, що не є розумними та обґрунтованими.
Принцип легітимних очікувань властивий, головним чином, для публічно-правових спорів, що вирішуються адміністративними судами, оскільки у сукупності з принципами правової визначеності та належного урядування створює надійну основу для гарантування реалізації в Україні основної ідеї/мети системи адміністративних судів, а саме, захисти «малої людини» від «великої держави», в особі її багаточисленних суб'єктів владних повноважень, які наділені множинністю повноважень та низкою механізмів владного примусу.
Легітимні очікування не можна ототожнювати із сподіваннями, що виникають на підставі особистого сприйняття або помилкової оцінки певних обставин чи правових норм; не можуть виникати легітимні очікування, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства; обов'язковою умовою, за наявності якої певне сподівання (вимога) особи набуває ознак легітимного очікування є те, що таке очікування (вимога) має належне правове підґрунтя, тобто наявне достатнє джерело для відповідного очікування (вимоги).
Правовим підґрунтям для виникнення в особи легітимного очікування можуть бути: норми права (законодавство), судова практика, акт індивідуальної дії, конкретне судове рішення, що набуло законної сили, або умови договору; відсутність у законі приписів щодо певного права, яке однак, слідує із загальних конституційних принципів або природного права, або відсутність закону, який визначає механізм реалізації такого права, не може свідчити про відсутність правового підґрунтя для виникнення в особи легітимного очікування щодо реалізації такого права.
/пункти 75 - 79/
Розбіжні висновки.
І......Як зазначалось вище, я повною мірою згоден із тим, що, як зазначено у вироку суду, наведені приписи діючого законодавства поза розумним сумнівом доводять, що на момент подій, що є предметом розгляду цього кримінального провадження, ОСОБА_5 громадянство України не припинив, а за такого - як на той момент, так й на теперішній час є громадянином України.
ІІ......В той же час, вважаю за необхідне наголосити на такому.
1. Наведені приписи діючого законодавства поза розумним сумнівом доводять, що відносини у сфері громадянства є публічно-правовими.
Таке, з огляду на дороговкази, що містяться у процитованій постанові Верховного Суду, доводить, що до правовідносин у сфері громадянства застосовується принцип легітимних очікувань.
2. З огляду на таке, не заперечуючи факту примусової паспортизації громадян України на тимчасово окупованій Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим, тим не менш зауважую, що наведені докази дають підстави для висновку про те, що особисто ОСОБА_5 набув громадянство Російської Федерації свідомо та добровільно.
Про таке вказують наведені вище надані суду докази та сторони, зокрема - обвинувачення - про наявність жодних доказів на спростування такого не посилаються.
Навпаки, ця теза, хоча й опосередковано, але підкріплюється тим, що в умовах збройної агресіх Російської Федерації проти України ОСОБА_5 , як встановлено судом, вирішив піти служити до військових формувань Російської Федерації, що з бажанням зберегти зв'язки з Україною не є сумісним.
2.1. При цьому слід нагадати, що одним з закріплених у статті 2 Закону України «Про громадянство України» є визнання права громадянина України на зміну громадянства.
При цьому ані - буква, ані - дух закону не забороняють ОСОБА_5 свідомо та добровільно змінити громадянство України на громадянство Російської Федерації, мешкаючи при цьому на підконтрольній цій державі території.
2.2. Також слід відзначити, що ОСОБА_5 набув громадянство Російської Федерації у порядку, що передбачений цією державою, та користувався ним відкрито, тобто - очевидно як для оточуючих, так й - для компетентних органів будь-якої держави, зокрема - України.
2.3. Не викликає сумнівів й той факт, що, набувши громадянство Російської Федерації, ОСОБА_5 - також відкрито - фактично перервав будь-який правовий зв'язок із державою Україна.
3. Далі, наведені приписи Закону України «Про громадянство України» прямо вказують про те, що добровільне набуття особою громадянства держави-агресора є підставою для втрати такою особою громадянства України, а за такого - для припинення громадянства такої особи.
Отже, за обставин цього кримінального провадження ОСОБА_5 мав підстави для втрати громадянства України.
3. Далі, процитовані вище приписи Закону України «Про громадянство України» та Порядку доводять, що:
-визначена законодавством процедура втрати громадянства України не передбачає ані - обов'язку, ані - права, ані - бодай можливості для громадянина взяти участь у процедурі втрати ним громадянства України;
-оформлення втрати громадянства України здійснюється лише та виключно органами державної влади України;
-встановивши наявність відносно певної особи підстав для втрати такою особою громадянства України, компетентні органи державної влади зобов'язані вчинити передбачені законом дії задля припинення громадянства такої особи.
З огляду на таке, стосовно обставин цього кримінального провадження, слід відзначити наступне.
3.1. Відповідно до процитованих вище приписів статті 19 Конституції України та згаданих у вироку суду приписів пункту 1 частини 2 статті 5, частини 1 статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» органи державної влади України державні органи, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України з метою захисту прав і свобод цивільного населення на тимчасово окупованих територіях.
Таке, окрім іншого, означає, що ОСОБА_5 мав підстави вважати, що органи державної влади України діятимуть стосовно нього в межах наданих їм повноважень та у спосіб, що передбачені законами та Конституцією України.
3.2. Далі, процитовані вище приписи Порядку доводять, що процедура припинення громадянства України у разі його втрати має тривати загалом не більше 01 року 08 місяців.
3.3. Також слід нагадати, що з моменту виникнення в обвинуваченого підстав для втрати громадянства України й до подій, що є предметом розгляду цього кримінального провадження, сплинуло більше 10 /десяти/ років.
Наведене у сукупності доводить, що ОСОБА_5 :
-не мав не те, щоб обов'язку, але - навіть можливості вжити будь-які дії щодо припинення ним правового зв'язку з Україною;
-мав правові та розумні підстави вважати, що державні органи України виконали свій обов'язок щодо належного оформлення втрати ним громадянства України.
Наведене у сукупності доводить, що під час врегулювання питання свого громадянства, зокрема - свого правового зв'язку з Україною - ОСОБА_5 реалізував принцип «легітимних очікувань», а саме - вчинив правомірну дію - набув громадянство іншої держави - з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки - втрату громадянства України внаслідок дій державних органів.
Та втрата громадянства України й була для обвинуваченого бажаним результатом.
ІІІ......Говорячи про значення цієї обставини для оцінки дій обвинуваченого, слід зазначити таке.
1. Встановлена обставина вказує про те, що обвинувачений в момент вчинення встановлених судом дій, керуючись принципом «легітимних очікувань» добросовісно та обґрунтовано вважав, що громадянство України втратив та є лише та виключно громадянином Російської Федерації.
2. В той же час слід нагадати, що, як вірно встановлено судом, в дійсності на час вчинення встановлених судом дій він продовжував залишатись громадянином України.
3. Також слід відзначити, що на момент вчинення встановлених судом дій обвинувачений міг з'ясувати питання про те, чи втратив він громадянство України /зокрема - шляхом пошуку відповідного указу Президента України/ та повинен був таке зробити.
Проте, в обставинах цього кримінального провадження вагомість цієї тези є вкрай незначною, адже обвинувачений закінчив лише 9 класів середньої школи та продемонстрований ним рівень мовної та соціальної компетенції доводить, що він навряд є здатним для усвідомлення таких можливості та обов'язку.
Наведене у сукупності доводить, що під час вчинення встановлених судом дій ОСОБА_5 сумлінно помилявся стосовно фактичних обставин вчинюваної ним дій, тобто - припустився фактичної помилки.
IV…...Відповідно до загальноприйнятих правил кваліфікації дій фактична помилка14 виключає інкримінування особі умисного злочину.
Наведене у сукупності доводить, що вина у формі прямого умислу в діях ОСОБА_5 є відсутньою.
В......Також не можу погодитись із наявністю в ОСОБА_5 під час вчинення дій, що йому інкримінуються, мети - надання допомоги у проведенні підривної діяльності проти України, яка, як доведено вище, є обов'язковим елементом складу злочину, передбаченого частиною 2 статті 111 Кримінального Кодексу України.
Відсутність в діях ОСОБА_5 такої мети випливає з такого..
Досліджені докази.
І......Під час судового розгляду кримінального провадження обвинувачений пояснював таке.
1. Як зазначалось вище, він підкреслював, що підписав контракт на проходження служби у складі збройних сил Російської Федерації, прагнучи бути звільненим від кримінальної відповідальності.
При цьому підкреслив, що не мав мети заподіяти шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності,обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України, досягнути такий результат не прагнув; прагнув лише звільнитись з місць попереднього ув'язнення та позбавлення волі.
2. Окрім того, обвинувачений зазначив таке.
2.1. Вказаний контракт він уклав 31 липня 2025 року.
2.1. Після укладання контракту він у складі відповідного підрозділу проходив навчання спочатку - у Ростові, потім - під Донецьком та під Маріуполем.
2.2. Зрештою, 06 вересня 2025 року його вивели на бойову позицію в районі Бахмуту, де перебували три доби.
Та вже 08 вересня 2025 року його взяли в полон військовослужбовці Збройних Сил України.
2.3. При цьому обвинувачений уточнив, що в бік Збройних Сил України не зробив жодного пострілу; коли його брали в полон, мав можливість оказати спротив та діяти зброєю, проте - робити це не побажав, оскільки йому: «жизнь было жалко людей».
ІІ......Доказів на спростування цих показань обвинуваченого матеріали кримінального провадження не містять, сторони, зокрема - обвинувачення - про наявність таких доказів не посилаються.
Більше того, саме такі показання були покладеними колегією суддів у підґрунтя вироку по суті висунутого обвинувачення.
Норми права та настанови судової практики.
Оцінка нормативних приписів кримінального закону та настанов судової практики щодо їх застосування доводить, що
Мета кримінального правопорушення - це загальне уявлення особи про кінцевий результат своєї кримінально-протиправної діяльності. Отже, це те, чого суб'єкт кримінального правопорушення намагається (прагне) досягти, вчиняючи передбачене Кримінальним Кодексом кримінально-протиправне діяння15
Розбіжні висновки.
1. Обвинувачений у судовому засіданні чітко зазначив, що під час вчинення встановлених судом дій не прагнув та навіть не намагався надати допомогу у проведенні підривної діяльності проти України; прагнув лише бути звільненим від кримінальної відповідальності за побиття тещі.
2. Ці його показання, як зазначалось вище, матеріалами кримінального провадження не спростовуються.
3. Навпаки, вони підтверджуються обставинами проходження ним служби у складі збройних сил Російської Федерації.
Так, визнані судом доведеними обставини проходження такої служби зводяться ні до чого іншого, як до того, що обвинувачений:
-до захоплення в полон проходив службу лише протягом 01 місяця 08 днів;
-у цей час він протягом 01 місяця 05 днів перебував на полігонах, чим вочевидь жодної допомоги у проведенні підривної діяльності проти України не надавав;
-далі, опинившись на бойовому завданні, обвинувачений діяти зброєю відмовився та під час першого ж зіткнення здався у полон, тобто - будучи поставленим в умови, коли він мав надати допомогу у проведенні підривної діяльності проти України, від дій щодо надання такої допомоги обвинувачений фактично відмовився.
При цьому про вчинення обвинуваченим будь-яких дій щодо надання допомоги у підривній діяльності проти України ані - в обвинувальному акті, ані - у вироку суду - не йдеться.
Таке доводить, що ОСОБА_5 наміру надати допомогу у здійснення підривної діяльності проти України не мав, навпаки - від надання такої допомоги ухилявся.
4. Більше того, в самому обвинувальному акті стверджується, та суд визнав доведеним той факт, що обвинувачений вчинив злочин: «бажаючи звільнення від кримінальної відповідальності», тобто - з метою, не пов'язаною із наданням допомоги у здійсненні підривної діяльності проти України.
4. Публічне обвинувачення та більшість колегії суддів в обґрунтування висновку про винуватість ОСОБА_5 у державній зраді посилаються про те, що той
будучи обізнаним про те, що ЗС РФ своїми діями здійснюють широкомасштабні бойові дії на всій території України, розумів, що його призов та подальша служба в ЗС РФ передбачатиме участь в таких бойових діях.
Але ці посилання про наявність в нього передбаченої кримінальним законом, як обов'язковий елемент складу злочину «Державної зрада» мети не свідчать.
4.1. Так, перш за все, у цих посиланнях йдеться не про мету вчинення злочину, але - про зміст та спрямованість умислу.
Принагідно слід зазначити, що у цих посилання йдеться про непрямий умисел, що зі складом злочину, передбаченого статтею 111 Кримінального Кодексу України не є сумісним.
4.2. Далі, ці твердження, як не дивно, факт наявності в обвинуваченого мети - надати допомогу у проведенні підривної діяльності проти України - спростовують, вказуючи лише про те, що обвинувачений усвідомлював, що при досягненні «іншої мети» він може завдати шкоду державі Україна.
Наведене у сукупності доводить, що такий обов'язковий елемент складу злочину, передбаченого статтею 111 Кримінального Кодексу України, як зрадницька мета, в діях ОСОБА_5 є відсутнім.
Наведене у сукупності доводить, що склад злочину, передбаченого частиною 2 статті 111 Кримінального Кодексу України, у діях ОСОБА_5 також є відсутнім.
Заключні застереження.
1. Не можна визнати прийнятними численні злочини країни-терориста, тотальне насильство, масові вбивства та руйнування, які обов'язково мають бути покараними, але - лише у встановленому законом порядку та з обов'язковим дотриманням норм Міжнародного Гуманітарного Права.
На останній обставині постійно наголошують й наші іноземні партнері.
2. З огляду це вважаю за необхідне наголосити, на такому.
2.1. Відповідно до статті 99 Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими
Жодного військовополоненого не можна передавати до суду або засуджувати за дію, яка не заборонена законодавством держави, що тримає в полоні, або міжнародним правом, чинним на момент здійснення цієї дії.
2.2. До того ж підкреслюю, що, відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, а також - згідно з пунктом 29 розділу 2 Інструкції про порядок виконання норм міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України, що затверджена наказом Міністерства Оборони України № 164 від 23 березня 2017 року - ОСОБА_5 , як комбатант, має право брати безпосередню участь у воєнних діях /як не прикро це звучить/, але в зв'язку з таким - є законною ціллю на полі бойових дій
Та його засудження за участь у бойових діях проти України з формальним використанням певних статей Кримінального Кодексу є нічим іншим, як спробою «осудити від імені сторони супротивника», що становить серйозне порушення «імунітету комбатантів» та підриває імідж цивілізованої країни.
2.3. Та такі дії з боку осіб, які не є комбатантами, видаються не внеском таких осіб у перемогу, але - навпаки - перешкоджанням у законних воєнних діях та здобутті очікуваної перемоги.
Висновки.
Та з огляду на наведені обставини у їх сукупності вважав би за необхідне
Визнати ОСОБА_5 невинуватим у вчиненні злочинів, передбачених частиною 2 статті 111, частиною 7 статті 1111 Кримінального Кодексу України та повністю виправдати його через відсутність в його діях складу злочину.
Головуючий суддя = ОСОБА_8 =
1 - такі ж міркування висловлені, зокрема, у збіжній думці судді Конституційного Суду України ОСОБА_9 , яку він надав за результатами постановлення Рішення Конституційного Суду України від 6 квітня 2022 року у справі № 1-р(ІІ)/2022. у справі; Електронний ресурс] / Режим доступу: https://ccu.gov.ua/sites/default/files/ docs/1_p2_2022_1.pdf
2 - див. згадану вище збіжну думку судді Конституційного Суду України ОСОБА_9 , яку він надав за результатами постановлення Рішення Конституційного Суду України від 6 квітня 2022 року у справі № 1-р(ІІ)/2022. у справі; Електронний ресурс/ Режим доступу: https://ccu.gov.ua/sites/default/files/ docs/1_p2_2022_1.pdf
3 - Висновок № 126/164-е від 28.12.2025 року науково-правової експертизи Інституту Держави і Права імені ОСОБА_10 ; пункт 1a; сторінки 9-10
4 - Висновок № 126/164-е від 28.12.2025 року науково-правової експертизи Інституту Держави і Права імені ОСОБА_10 ; пункт 1b; сторіна13
5 - https://sum.in.ua/s/uchastj
6 - Коментар Міжнародного Комітету Червоного Хреста до Женевської Конвенції (2020 рік), он-лайн збірник справ МКЧХ «Як право захищає на війні», «Безпосередня участь у воєнних діях»
7 - https://sum.in.ua/s/uchastj
8 - https://sum20ua.com/?page=810&searchWord=%D0%B4%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BC%D0%
BE%D0%B3&wordid=24100
9 - Висновок № 126/164-е від 28.12.2025 року науково-правової експертизи Інституту Держави і Права імені ОСОБА_10 ; пункт 2d; сторінки 29-30; ОСОБА_11 , ОСОБА_12 . На вістрі уваги: кваліфікація за сукупністю ст. 111 «Державна зрада» і частинами 2, 5 або 7 ст. 111-1 «Колабораційна діяльність» Кримінального кодексу України. Слово Національної школи суддів України. 2023. № 3 (44). С. 17. https://slovo.nsj.gov.ua/images/pdf/2023_3_44/Antonuyk-Zaginey.pdf
10 - додатково дивись: ОСОБА_13 . Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. Київ: Атіка, 1999. С. 66-69.
11 - Висновок № 126/164-е від 28.12.2025 року науково-правової експертизи Інституту Держави і Права імені ОСОБА_10 ; пункт 2d; сторінки 29-30
14- див., наприклад, https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/7755/1/Komarov_O_D_2015.pdf
15 - Висновок № 126/164-е від 28.12.2025 року науково-правової експертизи Інституту Держави і Права імені ОСОБА_10 ; пункт 1а; сторінка 7