ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
27.05.2026Справа № 910/2884/26
За позовомОСОБА_1
доПівнічного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України
провизнання незаконним, скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,
Суддя Босий В.П.
секретар судового засідання Дупляченко Ю.О.
Представники сторін:
від позивача:не з'явився;
від відповідача:Пархоменко В.В.
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Північного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Комітет/Відділення) про визнання незаконним, скасування рішення та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовані протиправною відмовою відповідача у розгляді заяви позивача про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у зв'язку з чим позивачем заявлено вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Північного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, викладеного у формі листа №60-02/118е від 07.01.2026, а також про зобов'язання відповідача розглянути таку заяву по суті.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.03.2026 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.
07.04.2026 до Господарського суду міста Києва від Комітету надійшов відзив на позов, відповідно до якого відповідач заперечує проти позову та просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному з огляду на відсутність в діях Комітету порушень норм діючого законодавства при прийнятті оскаржуваного рішення.
14.04.2026 до Господарського суду міста Києва від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив, в якій позивач надав додаткові пояснення в обґрунтування позовних вимог з урахуванням заперечень відповідача, викладених у відзиві на позов.
В судовому засіданні 13.05.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 27.05.2026.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, про місце, дату і час розгляду справи був належним чином повідомлений, що підтверджується повідомленням про доставлення процесуального документа до електронного кабінету особи.
Представник відповідача в судове засідання з'явився, надав пояснення по суті спору, проти позову заперечив та просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В судовому засіданні 27.05.2026 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
ОСОБА_1 звернувся до Комітету із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції №05/01/26-1 від 05.01.2026, в якій просив відповідача, зокрема:
- встановити факт порушення Державним некомерційним підприємством «Інститут серця Міністерства охорони здоров'я України» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Будівельна Індустрія Кантріінвестбуд» законодавства про захист економічної конкуренції шляхом ухилення від обов'язкового проведення процедур публічних закупівель під час укладання договорів на виконання проектних робіт, що суперечить вимогам Закону України «Про публічні закупівлі» від 25 грудня 2015 року №922-VIII (далі - Закон № 922-VIII) та «Особливостей здійснення публічних закупівель товарів, робіт і послуг для замовників, передбачених Законом України «Про публічні закупівлі», на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування», затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2022 №1178 (зі змінами) (далі - Особливості).
- кваліфікувати зазначені дії як антиконкурентні узгоджені дії, передбачені статтею 6 та пунктом 1 статті 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 року №2210-ІІІ, оскільки вони призвели до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції;
- визнати дії відповідачів, які полягали в укладенні договорів на проектування без проведення публічної закупівлі, порушенням статті 15 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 року № 236/96-ВР у вигляді досягнення неправомірних переваг у конкуренції, отриманих відносно інших суб'єктів господарювання шляхом порушення чинного законодавства;
- застосувати заходи відповідальності, передбачені ст. 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та ст. 21 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції».
Листом про результати розгляду звернення №60-02/118е від 07.01.2026 (далі - Рішення) Комітет повідомив ОСОБА_1 про те, що у його зверненні відсутня інформація та підтверджуючі матеріали, які б свідчили про наявність антиконкурентних домовленостей між учасниками торгів, конкурсів, аукціонів, а питання щодо порушення законодавства про захист економічної конкуренції шляхом ухилення від обов'язкового проведення процедур публічних закупівель під час укладення договорів не відноситься до компетенції Відділення.
Не погоджуючись із Рішенням ОСОБА_1 звернувся із даним позовом до суду, обґрунтування якого зводяться до того, що спірне рішення є незаконним, необґрунтованим, а висновки, які містяться в рішенні здійснено внаслідок неповного з'ясування обставин справи, а також не відповідають обставинам справи.
Заперечуючи проти заявлених позовних вимог, Комітет зазначав, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач діяв у межах своїх повноважень, а також у порядку та спосіб, встановлений законом; висновки, викладені у Рішенні, відповідають фактичним обставинам справи та є обґрунтованими; Комітетом надано належну оцінку обставинам справи та прийнято законне і обґрунтоване рішення.
Оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного Кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно із ч. 1 ст. 16 Цивільного Кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Приписами процесуального права також визначено (стаття 4 Господарського процесуального кодексу України), що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові (аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 14.08.2018 року у справі №910/1972/17, від 23.05.2019 року у справі №920/301/18, від 25.06.2019 року у справі №922/1500/18, від 24.12.2019 року у справі №902/377/19).
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» Комітет є державним органом зі спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель.
Статті 7, 16 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» закріплюють, що Комітет має повноваження, зокрема, приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції рішення за заявами і справами. Державний уповноважений Антимонопольного комітету України має повноваження розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, про надання дозволу, надання попередніх висновків стосовно узгоджених дій, концентрації, приймати розпорядження про початок розгляду справи або надавати мотивовану відповідь про відмову в розгляді справи.
Відповідно до пункту 20 Правил розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції (Правила розгляду справ), затверджених розпорядженням Комітету від 19 квітня 1994 року №5, у разі невиявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції державний уповноважений відмовляє у розгляді справи, про що письмово повідомляється заявнику.
Законом України «Про захист економічної конкуренції», який визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин, саме і встановлено інший порядок судового вирішення спорів за участю органів Комітету.
Зокрема, положеннями частини першої статті 60 цього Закону передбачено право заявника, відповідача, третьої особи оскаржити рішення органів Комітету повністю або частково саме до господарського суду.
Відповідно до абзацу другого частини другої статті 39 Законом України «Про захист економічної конкуренції» заявником є особа, яка подала заяву, подання про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
В даному випадку, ОСОБА_1 звернувся до Комітету із заявою про порушення, тобто є заявником відповідно до визначення статті 39 Закону «Про захист економічної конкуренції». У листі про результати розгляду звернення №60-02/118е від 07.01.2026, надісланому Комітетом позивачу, фактично повідомлено про відмову у розгляді справи за заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції №05/01/26-1 від 05.01.2026.
Виходячи із системного тлумачення положень статті 7, 16 Закону України «Про Антимонопольний комітет України», статті 36 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та пункту 20 Правил розгляду справ, на переконання суду, відмова Комітету в розгляді справи є рішенням Комітету, оформленим не розпорядженням, а відповідним листом-повідомленням, а відтак таке рішення може бути оскаржене заявником у господарському суді.
Аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі №910/23000/17.
Стосовно суті спірних правовідносин, судом встановлено наступне.
Відповідно до статті 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції» антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються:
1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;
2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;
3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;
4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;
5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;
6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;
7) укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;
8) суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.
Зазначене порушення характеризується антиконкурентною домовленістю між кількома (щонайменше двома) суб'єктами господарювання (відповідно до статті 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції») - учасниками торгів, конкурсів, аукціонів щодо їхньої поведінки на торгах, конкурсах, аукціонах.
Суд погоджується з доводами Комітету про те, що наведені у зверненні позивачем обставини свідчать про правовідносини між замовником та виконавцем, які не є конкурентами між собою, а відтак і не можуть вчиняти антиконкурентні узгоджені дії. Відсутність у зверненні будь-яких відомостей про інших суб'єктів господарювання, які діяли або могли діяти на відповідному ринку, виключає можливість встановлення факту обмеження чи усунення конкуренції.
Таким чином, відсутній необхідний суб'єктний склад можливого порушення, що виключає можливість його кваліфікації як антиконкурентних узгоджених дій.
Разом з тим, у зверненні позивача відсутня інформація та будь-які підтверджуючі матеріали, які б свідчили про наявність домовленостей між суб'єктами господарювання, погодженість їх поведінки або інші ознаки антиконкурентної змови.
Саме по собі посилання на укладення договорів без проведення процедур публічних закупівель не є доказом узгоджених дій та не утворює складу порушення, передбаченого статтею 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції».
Зазначені позивачем у заяві про порушення законодавства про захист економічної конкуренції №05/01/26-1 від 05.01.2026 обставини фактично стосуються питання дотримання законодавства у сфері публічних закупівель.
Згідно із ст. 7 Закону України «Про публічні закупівлі» державне регулювання та контроль у сфері закупівель здійснюють уповноважений орган та інші органи відповідно до їх компетенції.
Контроль у сфері закупівель у межах своїх повноважень, визначених Конституцією та законами України здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю. Законом України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» та статтею 8 Закону України «Про публічні закупівлі» встановлено, що Державна аудиторська служба України є органом, який здійснює саме фінансовий контроль при моніторингу публічних закупівель.
Отже, суд погоджується з доводами Відділення про те, що питання щодо правомірності проведення або непроведення процедур публічних закупівель належить до компетенції саме цього органу, а не органів Антимонопольного комітету України, якщо відсутні ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
Оскільки у зверненні Позивача відсутні належні дані, що свідчать про ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції, підстави для прийняття розпорядження про початок розгляду справи були відсутні, а оскаржуване Рішення є правомірною формою реагування на звернення.
Таким чином, Відділення діяло в межах наданих йому повноважень та у спосіб, визначений законодавством.
Статтею 59 Закону України «Про захист економічної конкуренції» визначено, що підставами для зміни, скасування чи визнання недійсними рішень органів Антимонопольного комітету України є: неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи; недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи; заборона концентрації відповідно до Закону України «Про санкції»; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
Порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для зміни, скасування чи визнання недійсним рішення тільки за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.
Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.
Перевіривши юридичну оцінку обставин справи Комітету та повноту їх встановлення в оскаржуваному Рішенні, суд дійшов висновку про те, що відповідачем дотримано вимоги Закону України «Про захист економічної конкуренції», Порядку розгляду Антимонопольним комітетом України та його територіальними відділеннями заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у зв'язку з чим всебічно, повно і об'єктивно розглянуто обставини справи, досліджено подані документи, належним чином проаналізовано відносини сторін.
Суд зазначає, що при розгляді Комітетом повністю з'ясовано та доведено належними доказами обставини, які мають значення для справи, висновки у повній мірі відповідають обставинам справи, ним не було порушено або неправильно застосовано норми матеріального чи процесуального права.
Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За таких обставин, викладені в оскаржуваному Рішенні висновки відповідача відповідають фактичним обставинам справи, нормам матеріального права, є законними та обґрунтованими.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав людини у справі від 09.12.1994 «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії», №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду у справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
З огляду на вищевикладене, всі інші докази, заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як такі, що не спростовують висновків суду щодо відсутності достатніх підстав для задоволення позовних вимог.
Судові витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Керуючись статтями 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено: 03.06.2026.
Суддя В.П. Босий