Справа № 132/2106/25
Провадження №11-кп/801/350/2026
Категорія: крим.
Головуючий у суді 1-ї інстанції: ОСОБА_1
Доповідач: ОСОБА_2
27 травня 2026 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі
головуючого ОСОБА_2
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4
за участю:
секретаря ОСОБА_5
прокурора ОСОБА_6
обвинуваченого ОСОБА_7
захисника обвинуваченого - адвоката
в режимі відеоконференції ОСОБА_8
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вінниці кримінальне провадження № 12025020220000182, внесене в Єдиний реєстр досудових розслідувань 21.05.2025 за апеляційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 на вирок Калинівського районного суду Вінницької області від 12 січня 2026 року по обвинуваченню
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця міста Дружківка Донецької області, зареєстрованого по АДРЕСА_1 , проживаючого по АДРЕСА_2 , із середньою спеціальною освітою, одруженого, фізичної особи - підприємця, раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого статтею 336 КК України,-
Зміст судового рішення та встановлені судом обставини.
Вироком Калинівського районного суду Вінницької області від 12 січня 2026 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого статтею 336 КК України та призначено покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі.
Початок строку покарання ухвалено рахувати з дня затримання на виконання вироку, який набрав законної сили.
Судом установлено, що ОСОБА_7 будучи військовозобов'язаним, перебуває на військовому обліку військовозобов'язаних у ІНФОРМАЦІЯ_2 (надалі РТЦК та СП). Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24 лютого 2022 року № 69/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 03 березня 2022 року № 2105-ІХ, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, на території України з 24 лютого 2022 року введений воєнний стан, дія якого неодноразово продовжувалась, у зв'язку з чим, з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до положень частини другої статті 102, пунктів першого, сімнадцятого, двадцятого частини першої статті 106 Конституції України, було оголошено та проводиться загальна мобілізація. За довідкою військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 від 04 червня 2024 року № 113/1062, військовозобов'язаного ОСОБА_7 визнано придатним до військової служби за віком і станом здоров'я. 02 травня 2025 року військовозобов'язаний ОСОБА_7 прибувши до ІНФОРМАЦІЯ_3 та перебуваючи у його приміщенні, розташованому у будинку АДРЕСА_3 , особисто отримав від уповноваженої особи центру - старшого офіцера відділення рекрутингу та комплектування майора ОСОБА_9 повістку на відправку з наказом прибути 03 травня 2025 року о 07 годині 00 хвилин до особливого розпорядження до ІНФОРМАЦІЯ_3 , з метою його призову за мобілізацією до Збройних Сил України із подальшою відправкою до військової частини НОМЕР_1 . Незважаючи на це, ОСОБА_7 , не маючи відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» права на відстрочку від призову на військову службу за мобілізацією, а також, будучи належним чином повідомленим у встановленому законом порядку про необхідність прибути до ІНФОРМАЦІЯ_3 для подальшого відправлення до військової частини НОМЕР_1 для проходження військової служби у зв'язку з оголошенням мобілізації та призовом на військову службу у Збройні Сили України по мобілізації, без поважних на те причин, з метою ухилення від призову, маючи можливість прибути, умисно не прибув у вказаний у повістці день та час до ІНФОРМАЦІЯ_3 для його призову за мобілізацією в Збройні Сили України, чим порушив порядок комплектування Збройних Сил України та вимоги статті 65 Конституції України. У подальшому, на телефонні дзвінки уповноваженої особи ІНФОРМАЦІЯ_3 - старшого офіцера відділення рекрутингу та комплектування, майора ОСОБА_9 - ОСОБА_7 не відповідав, до ІНФОРМАЦІЯ_3 не з'явився, та таким чином, без поважних причин, здійснив ухилення від призову на військову службу під час мобілізації.
Дії ОСОБА_7 судом кваліфіковані за статтею 336 КК України як ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період
Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, що її подала.
В апеляційній скарзі захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 ставиться питання про скасування вироку Калинівського районного суду Вінницької області від 12 січня 2025 року через невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність. Просить закрити кримінальне провадження на підставі пункту другого частини першої статті 284 КПК України у зв'язку з відсутністю в діях обвинуваченого складу кримінального правопорушення.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків щодо характеру дій обвинуваченого, не врахувавши, що відмова останнього від проходження військової служби була обумовлена виключно його глибокими, щирими та послідовними релігійними переконаннями як одного зі Свідків Єгови, що, у свою чергу, підтверджується сукупністю досліджених під час судового розгляду доказів.
При цьому в апеляційній скарзі наголошується, що обвинувачений не ухилявся від виконання свого обов'язку перед державою, а неодноразово, систематично та послідовно звертався до уповноважених органів із заявами про заміну військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою, детально обґрунтовуючи свої релігійні переконання та їх несумісність із будь-якою формою військової служби, у тому числі такою, що не пов'язана з носінням зброї.
Крім того, апелянт зазначає, що суд першої інстанції фактично проігнорував надані стороною захисту докази, які підтверджують щирість і сталість релігійних переконань обвинуваченого, а також його багаторічну належність до релігійної організації, активну участь у її діяльності та спосіб життя, що відповідає відповідним релігійним нормам, натомість безпідставно дійшов висновку про можливість проходження ним військової служби.
Як убачається зі змісту апеляційної скарги, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що релігійні переконання обвинуваченого не перешкоджають виконанню військового обов'язку під час мобілізації, не надавши належної оцінки доказам, які свідчать про протилежне, та не врахувавши, що для осіб, які сповідують відповідні релігійні переконання, будь-яка форма військової служби є неприйнятною.
Водночас, як зазначається у апеляційній скарзі, суд першої інстанції безпідставно виходив із припущення про можливість залучення обвинуваченого до виконання обов'язків у Збройних Силах України, не пов'язаних із безпосередньою участю у бойових діях або використанням зброї, однак не навів жодного належного доказу на підтвердження існування такої можливості саме з урахуванням релігійних переконань обвинуваченого.
Окрім цього, апелянт вказує, що суд неправильно застосував положення частини четвертої статті 35 Конституції України, дійшовши необґрунтованого висновку про те, що право на альтернативну (невійськову) службу поширюється виключно на мирний час та строкову військову службу, тоді як зазначена конституційна норма має пряму дію та поширюється на всі складові військового обов'язку, включаючи військову службу за призовом під час мобілізації.
При цьому, як підкреслюється в апеляційній скарзі, відсутність у законодавстві України належного механізму реалізації права на альтернативну (невійськову) службу в умовах воєнного стану не може тлумачитися як підстава для обмеження такого права або притягнення особи до кримінальної відповідальності, оскільки конституційні гарантії є нормами прямої дії та підлягають безпосередньому застосуванню.
Також апелянт наголошує, що суд першої інстанції не врахував міжнародно-правові зобов'язання України, зокрема положення статті 9 Європейської конвенції з прав людини, та статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а також усталену практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої право на відмову від військової служби з мотивів совісті є складовою свободи релігії та не підлягає обмеженню навіть у період воєнного стану чи з мотивів національної безпеки.
Позиції учасників судового провадження.
Обвинувачений ОСОБА_7 та його захисник - адвокат ОСОБА_8 підтримали доводи апеляційної скарги з підстав, викладених у ній, та просили задовольнити у повному об'ємі.
Прокурор ОСОБА_6 заперечив проти задоволення апеляційної скарги сторони захисту, вважаючи вирок місцевого суду законним та обґрунтованим.
Мотиви суду.
Заслухавши доповідача, виступи учасників провадження, дослідивши матеріали провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга захисника обвинуваченого не підлягає до задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення в межах апеляційних скарг.
Статтею 370 КПК України визначено вимоги до судового рішення, яке повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим, тобто ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України; ухвалене на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог статті 94 КПК України; з наведенням належних і достатніх мотивів та підстав його ухвалення.
Як убачається з оскаржуваного вироку, зазначені норми закону в частині доведеності вини та кваліфікації дій особи дотримані, а висновки із цих питань місцевим судом належним чином обґрунтовані.
Кримінальне правопорушення, передбачене статтею 336 КК України, посягає на основи обороноздатності держави, встановлений порядок комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань, а в умовах дії воєнного стану та загальної мобілізації набуває підвищеного рівня суспільної небезпеки, оскільки безпосередньо пов'язане з виконанням конституційного обов'язку громадян щодо захисту Вітчизни.
Ухилення від призову на військову службу під час мобілізації фактично підриває мобілізаційні заходи, створює загрозу національній безпеці та обороноздатності держави, а також формує у суспільстві хибне уявлення про допустимість і безкарність такої поведінки, що є особливо небезпечним у період збройної агресії.
Доводи апеляційної скарги захисника щодо відсутності у діях обвинуваченого складу кримінального правопорушення з підстав його релігійних переконань колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вони були предметом дослідження суду першої інстанції та обґрунтовано відхилені.
Як правильно зазначив суд першої інстанції, положення статті 35 Конституції України, які гарантують свободу світогляду і віросповідання, не надають особі права ухилятися від виконання конституційних обов'язків перед державою. При цьому заміна військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою допускається виключно у випадках та порядку, визначених законом.
Разом із тим, чинне законодавство України не передбачає можливості заміни військової служби за призовом під час мобілізації на альтернативну (невійськову) службу, оскільки така заміна встановлена лише щодо строкової військової служби. За таких обставин, посилання апелянта на наявність у обвинуваченого права на альтернативну службу в умовах мобілізації є необґрунтованими.
Відповідно до частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
У висновку про застосування норм матеріального права, викладеному у постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27.10.2025 (справа № 573/838/24) Суд виснував, що законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов'язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Призов на військову службу під час мобілізації не скасовує права на сумлінну відмову від носіння та/або використання зброї.
Аналогічні висновки викладені у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 15.04.2025 у справі № 573/406/24, відповідно до якої жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від виконання конституційного обов'язку у період мобілізації. Верховний Суд обґрунтовано вказав, що інститут альтернативної (невійськової) служби існує і може бути реалізований у мирний час, проте в умовах воєнного стану та загальної мобілізації держава має право очікувати від громадян виконання свого обов'язку із захисту Батьківщини незалежно від віросповідання.
У час, коли Україна здійснює збройну оборону проти зовнішнього агресора, питання забезпечення обороноздатності держави набуває статусу особливої суспільної потреби. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував на необхідності врахування принципу пропорційності та «суспільної необхідності» при вирішенні питань співвідношення між виконанням громадянських обов'язків і свободою віросповідання.
Наявність такої суспільної потреби у випадку України є очевидною, оскільки держава веде виключно оборонну війну, зазнавши збройної агресії з боку чисельно переважаючого противника, а протяжність лінії активних бойових дій та потенційного нападу вимірюється тисячами кілометрів. У цих умовах мобілізація населення є закономірним і необхідним механізмом для забезпечення національної безпеки, а громадяни України повинні усвідомлювати обов'язок пошуку балансу між власними переконаннями та інтересами держави.
Посилання сторони захисту на практику Європейського суду з прав людини обґрунтовано не взяті судом першої інстанції до уваги, оскільки наведені рішення стосуються правовідносин, що виникли у мирний час та за відсутності правового режиму мобілізації, а тому не є релевантними до спірних правовідносин.
Із матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_7 у встановленому законом порядку був визнаний придатним до проходження військової служби, однак без наявності законних підстав відмовився від її проходження, що свідчить про ухилення від призову на військову службу під час мобілізації.
Апеляційний суд вважає за необхідне наголосити, що призов громадянина на військову службу під час мобілізації не означає обов'язкового залучення його до участі у бойових діях зі зброєю, оскільки відповідно до положень Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та роз'яснень, викладених у постанові Верховного Суду від 13.06.2024 у справі № 601/2491/22, військовозобов'язаний може бути задіяний на посадах, не пов'язаних із застосуванням зброї, зокрема при виконанні робіт з інженерного забезпечення, транспортування поранених, ремонту техніки, будівництва укріплень тощо.
У період, коли український народ проходить через найважче випробування своєї історії, кожен громадянин має усвідомити, що держава тримається не лише на законах і зброї, а передусім на людях, які не залишають її в годину небезпеки. Любов до Батьківщини вимірюється не словами, а готовністю зробити свій внесок у її збереження, хай навіть найменший у праці, служінні, допомозі іншим. У цій боротьбі немає чужих чи другорядних ролей, бо кожен вчинок, спрямований на зміцнення держави, це крок до спільної перемоги над злом, що загрожує її існуванню. І саме від цієї єдності духу залежить майбутнє нашої держави.
Колегія суддів знову звертає увагу на правові висновки, викладені в постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27.10.2025 у справі № 573/838/24, якими надано офіційне тлумачення застосування положень статті 35 Конституції України в контексті виконання військового обов'язку під час мобілізації.
У вказаній постанові зазначено, що відповідно до частини четвертої статті 35 Конституції України ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку може бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Водночас статтями 17, 65 Основного Закону визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності є конституційним обов'язком кожного громадянина України.
Об'єднана палата Касаційного кримінального суду підкреслила, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації є самостійними видами військової служби. Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» запроваджує можливість альтернативної служби виключно замість проходження строкової військової служби у мирний час. Натомість заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, альтернативною (невійськовою) службою цим Законом не передбачена.
Таким чином, держава створила правові умови для реалізації громадянами України права на альтернативну службу у мирний час, однак у період воєнного стану та загальної мобілізації цей обов'язок підлягає обмеженню, оскільки Україна зазнала збройної агресії, і на кожного громадянина покладається обов'язок захисту Вітчизни, незалежно від релігійних переконань.
Відмова засудженого з'явитися за повісткою для проходження будь-якої служби, навіть такої, що не пов'язана з носінням зброї, є безпідставною та не може бути виправдана посиланням на статтю 35 Конституції України чи статтю 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Об'єднана палата Касаційного кримінального суду обґрунтовано дійшла висновку, що під час воєнного стану держава може запроваджувати пропорційні обмеження у сфері свободи віросповідання, якщо такі обмеження мають законну мету захист територіальної цілісності та існування самої держави.
З огляду на масштаб військової агресії, протяжність бойових дій та характер порушень міжнародного гуманітарного права, Суд констатував, що мобілізація є єдино необхідним та невідкладним заходом для запобігання знищенню державності. Тому під час мобілізації можливість проходження альтернативної служби виключається, а відмова від виконання військового обов'язку з релігійних мотивів не має правового виправдання.
Колегія суддів апеляційної інстанції враховує зазначену правову позицію як таку, що відображає усталену практику Верховного Суду щодо співвідношення конституційного права на свободу віросповідання та обов'язку громадянина захищати Україну в умовах воєнного стану.
За таких обставин суд не убачає підстав дя задоволення апеляційної скарги сторони захисту.
Проте за змістом частини другої статті 404 КПК України суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого.
У цьому провадженні на наслідками апеляційного розгляду суд вважає за необхідне вийти за межі апеляційних вимог та змінити вирок місцевого суду в частині призначеного покарання через неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, що потягнуло призначення покарання, яке не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок суворості.
Відповідно частини другої статті 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому відповідно до частини другої статті 52 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
За приписами частини другої статті 8 КПК України принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
У справах «Бакланов проти Росії» (рішення від 09.06.2005) та «Фрізан проти Росії» (рішення від 24.03.2005) Суд зазначав, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним.
Крім того, у справі «Ізмайлов проти Росії» (рішення від 15.10.2008) Суд виснував, що «для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий і надмірний тягар для особи», чого суд першої інстанції не дотримав.
Кримінальне покарання повинно бути справедливим балансом з однієї сторони між необхідністю застосування заходів примусу внаслідок вчиненого кримінального правопорушення та усвідомлення винною особою необхідності її понести, та з іншої сторони такі заходи примусу мають бути достатніми для перевиховання особи та попередження нових злочинів.
Також необхідно зазначити, що Верховним Судом 01.02.18 у справі № 634/609/15-к (провадження 51-658км17) визначено поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві, яка за визначенням охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Окрім наведеного ККС ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) виснував, що термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Суд враховує, що у постанові Верховного Суду від 21.05.2025 у справі № 636/6354/23 зроблено висновок про те, що відсутність належного реагування держави, зокрема суду під час призначення покарання за вчинення військовозобов'язаними кримінальних правопорушень у сфері забезпечення призову та мобілізації під час збройної агресії та повномасштабного вторгнення збройних сил російської федерації на територію України, нівелює визначену статями 50, 65 КК України мету покарання і може призвести до збільшення кількості аналогічних кримінальних правопорушень іншими особами, а також неспроможності забезпечення належного виконання завдань з оборони держави, захисту незалежності й територіальної цілісності України, що призведе до порушення прав та інтересів суспільства і держави в цілому.
Однак при призначенні покарання необхідно також врахувати принцип його індивідуалізації, який покладає на суд обов'язок призначати максимально справедливе покарання з урахуванням тяжкості злочину, особистих обставин винного, а також пом'якшуючих і обтяжуючих факторів. Метою цього принципу є забезпечення дотримання положень частини третьої статті 50 КК України про те, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Таким чином необхідно знайти справедливий баланс між карою та можливістю виправлення людини.
З урахуванням дійсних обставин, в яких держава здійснює оборону проти зовнішнього агресора, питання забезпечення обороноздатності держави набуває статусу особливої суспільної потреби, та питання призначення покарання набуває певних чутливих моментів.
У справах, що стосуються ухилення від призову під час мобілізації (стаття 336 КК України), при вирішенні питання про можливість звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, окрім тяжкості злочину, інших обставин провадження та загальних даних про особу обвинуваченого, необхідно враховувати також інші додаткові обставини, а саме щирість релігійних переконань, їх тривалість, сан особи у відповідній релігійній організації.
Частиною першою статті 75 КК України визначено, якщо суд, при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільненні від відбування покарання з випробуванням.
Підстави звільнення особи від відбування покарання з випробуванням визначив також Верховний Суд в постанові від 19.07.2018 (справа № 755/6254/17), де зазначив, що згідно з законом статті 75 КК України може бути застосована в тому разі, коли при призначенні покарання, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, оскільки звільнення з випробуванням має на меті настання позитивних змін в особистості засудженого та створення в нього готовності до самокерованої правослухняної поведінки в суспільстві.
Іншими словами, умовою звільнення від відбування покарання з випробуванням є наявність таких соціальних чинників, які б давали суду підставу дійти висновку про виправлення і перевиховання без відбування покарання.
Як установлено у цьому провадженні, ОСОБА_7 з дитинства сповідує вчення Свідків Єгови, окрім того згідно довідки № 1305 від 23.01.2025 Релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» з квітня 2010 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, а з 124 жовтня 2018 року призначений на посаду священнослужителя - старійшини (єпископа) збору.
Також із досудової доповіді органу пробації від 20 жовтня 2025 року у ОСОБА_7 встановлено середній рівень імовірності повторних правопорушень та середній рівень небезпек для оточуючих, внаслідок чого його виправлення та перевиховання можливе без ізоляції від суспільства.
Такі додаткові дані про особу обвинуваченого у сукупності з встановленими обставинами провадження, тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а також інших даних про особу винного (відсутність судимості, позитивна характеристика, наявність соціальних звязків), дають суду підстави для звільнення його від відбування покарання з випробуванням.
До таких висновків за подібних обставин також дійшов Верховний Суд у справах № 573/838/24 від 27.10.2025 та № 679/1595/24 від 06.05.2026.
Окрім цього звільняючи особу від відбування покарання з іспитовим строком, судом на ОСОБА_7 необхідно покласти обов'язки, передбачені пунктами першим, другим частини першої та пунктом другим частини третьої статті 76 КК України. Покладення на обвинуваченого обов'язків, які передбачають комплекс заходів, спрямованих на корекцію соціальної поведінки або її окремих проявів, формування соціально сприятливих змін особистості, які можливо об'єктивно перевірити, в повній мірі здатні забезпечити виправлення і перевиховання обвинуваченого без відбування покарання.
Керуючись статтями 404, 405, 407, 419 КПК України, суд
Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_7 залишити без задоволення.
Вирок Калинівського районного суду Вінницької області від 12 січня 2026 року у кримінальному провадженні № 12025020220000182, внесеному в Єдиний реєстр досудових розслідувань 21.05.2025 по обвинуваченню ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого статтею 336 КК України змінити в частині призначення покарання.
На підставі статті 75 КК України звільнити ОСОБА_7 від відбування призначеного покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі з випробуванням, з іспитовим строком на 3 (три) роки.
Покласти на ОСОБА_7 обов'язки, передбачені пунктами першим, другим частини першої, пунктом другим частини третьої статті 76 КК України:
-періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;
-повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, або навчання;
-не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
У решті вирок залишити без змін.
Ухвала може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня проголошення.
Відповідно до частини четвертої статті 532 КПК України судове рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Судді: