29 травня 2026 рокуСправа №160/3800/26
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Південно-Східного міжрегіонального центру з надання безоплатної правничої допомоги про визнання протиправними та скасування наказів від 09.02.2026 та від 16.02.2026, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди у розмірі 15000,00 грн., -
18.02.2026р. через систему «Електронний суд» ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Південно-Східного міжрегіонального центру з надання безоплатної правничої допомоги та, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, викладених у заяві про усунення недоліків від 11.03.2026р., просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 09.02.2026 №В-БВПД/005/02.2.1-03/1;
- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 16.02.2026 №В-БВПД/005/02.2.4-02/2;
- зобов'язати відповідача призначити позивачеві адвоката для надання безоплатної вторинної правничої допомоги за його зверненнями від 24.01.2026р. та від 02.02.2026р.;
- стягнути з відповідача 15 000 грн. моральної шкоди.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що за оспорюваним наказами відповідач відмовив позивачеві у наданні безоплатної вторинної правової допомоги за його заявами від 24.01.2026р. та від 02.02.2026р. на підставі ч.4 ст.14 Закону України від 02.06.2011р. №3460-УІ «Про безоплатну правову допомогу» (далі - Закон №3460-УІ), а саме: у зв'язку з отриманням позивачем такої допомоги більше шести разів протягом бюджетного року та одночасно більше ніж за шістьма рішеннями про надання такої вторинної допомоги. Позивач не погоджується з оспорюваними рішеннями посилаючись на те, що вказана норма (ч.4 ст.14 Закону №3460-УІ) не відповідає критерію «якості закону», є неоднозначною, що офіційно визнано самою державою в листі Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України від 12.12.2025 (вих. №16/05-2025/288506), відтак, вважає, що нечіткість законодавства згідно з практикою ЄСПЛ, має тлумачитися на користь особи, а не державного органу, тому відповідач не має права застосовувати її у найбільш обмежувальний для громадянина спосіб та, відмовляючи йому у наданні правової допомоги, відповідач робить його право на суд формальним. У зв'язку з наведеним, найбільш ефективним способом захисту позивач вважає саме негайне призначення адвоката, а не повторного розгляду, який знову призведе до відмови. Також позивач вказав на те, що відповідач не надав доказів того, що він перевищив ліміт саме звернень (6 разів) протягом 2026 року, а механічний підрахунок «одночасних рішень» без врахування бюджетного року є юридично помилковим. Окрім того, позивач, через отримання ним уже 11 відмов поспіль та необхідність жити у стані постійної судової війни з органом, який має його захищати, відчуває глибоке приниження та стрес, який він оцінює як завдання йому моральної шкоди у розмірі 15000 грн., яку він просив стягнути з відповідача. У відповіді на відзив та у письмових поясненнях додатково зазначив, що він є особою з інвалідністю внаслідок війни, потребує не ускладнення доступу до правосуддя, а його реального забезпечення, такі дії відповідача щодо формального обмеження його права на правничу допомогу призводять до реального погіршення його психологічного стану та якості життя, ці обставини підтверджують наявність моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню.
Ухвалою суду від 30.03.2026р. було відкрито провадження у даній адміністративній справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов'язано, зокрема, відповідача протягом 15 днів після отримання цієї ухвали суду надати відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України; надати докази правомірності оспорюваних наказів, виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.
Зазначена ухвала суду разом з адміністративним позовом та доданими до нього документами було отримана відповідачем у його електронному кабінеті 19.02.2026р. (адміністративний позов), 01.04.2026р. (ухала суду), що є належним повідомленням відповідача про дату, час та місце судового розгляду даної справи у відповідності до вимог ст.ст.18, 251 Кодексу адміністративного судочинства України та підтверджується довідками про доставку електронного листа, наявними у справі.
На виконання вимог вище наведеної ухвали суду 03.04.2026р. відповідачем через систему «Електронний суд» був поданий відзив на позов, у якому останній просив у задоволенні позову позивачеві відмовити у повному обсязі посилаючись на те, що у ч.4 ст.14 Закону №3460-УІ законодавець передбачив два взаємопов'язані обмеження, а саме: «не більше шести разів протягом бюджетного року»; «одночасно не більше, ніж за шістьма рішеннями про надання БВПД прийнятими центрами». Тобто, на переконання представника відповідача, особа не може перевищити жоден із цих двох лімітів. Факт того, що один (або кілька) із наданих раніше адвокатських доручень було видано в попередніх роках, не означає, що ці доручення «зникають» або припиняють чинність у поточному році, коли справа у відповідному провадженні ще не завершена; поняття «одночасно» означає, що враховується будь-яке рішення, яке на момент нового звернення та/або нового наказу все ще діє і не було офіційно припинене (скасоване), а адвокат продовжує виконувати свої обов'язки в незавершеній справі; отже, навіть якщо рішення (наказ, доручення) Центру видано у 2024 чи 2025 роках, але справа за цим рішенням не закрита, таке рішення зараховується до «чинних», наявність більше шести чинних доручень унеможливлює видання сьомого, відповідно до пункту 4-1 ч.1 ст.20 Закону №3460-УІ. Представник відповідача вказав на те, що на час звернення позивач отримував правничу допомогу по 8-ми рішенням одночасно, жодне з доручень не припинено та не скасоване, зазначив, що ч.4 ст.14 згаданого Закону не містить виключення для категорії осіб, до якої віднесений позивач про надання БВПД і не дозволяє відповідачу перевищувати ліміт видачі доручень, встановлений Законом, такі висновки підтверджуються і постановою Верховного Суду від 30.03.2021р. у справі №500/273/18 та постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 20.05.2025р. у справі №160/336/24. Щодо посилань позивача на лист ГЕУ Апарату Верховної Ради України від 12.12.2025р., то відповідач вказав на те, що він не має сили Закону, а рішення ЄСПЛ, на які позивач послався у позові, не є тотожними у цій справі, стосуються інших правовідносин, крім того, розглядалися більше 40 років назад. У запереченнях на відповідь на відзив представник відповідача послався на ті ж самі обставини та підстави, які були викладені ним у відзиві на позов.
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 29.05.2026р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
У відповідності до приписів ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.
Громадянин України ОСОБА_1 є інвалідом 3 групи та особою, яка має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни та учасників бойових дій, що підтверджується копією паспорта позивача № НОМЕР_1 від 05.10.2020р., копією посвідчення УБД серії НОМЕР_2 від 14.08.2008р. та копією посвідчення серії НОМЕР_3 від 19.02.2019р., наявних у справі.
24.01.2026р. позивач звернувся до відповідача із заявою про надання безоплатної вторинної правничої допомоги, як ветеран війни, який згідно до п.17 ч.1 ст.14 Закону №3460-УІ, має право на всі види правничих послуг, передбачених ч.2 ст.13 цього Закону, у якій просив надати йому вторинну правничу допомогу з питань оскарження дій, бездіяльності та рішень Координаційного центру з надання правничої допомоги, що підтверджується змістом копії наведеної заяви, наявної у справі.
Також 02.02.2026р. позивач звернувся до відповідача із заявою про надання безоплатної вторинної правничої допомоги, у якій просив надати йому вторинну правничу допомогу з питань систематичного порушення його прав Лівобережним об'єднаним УПФУ в м. Дніпро у питанні повної індексації пенсії відповідно до ст.42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», про що свідчить зміст наведеної копії заяви позивача, доданої до позову.
За результатами розгляду вказаних двох заяв позивача, відповідачем були прийняті два накази про відмову у наданні безоплатної вторинної правничої допомоги позивачеві, а саме:
- наказ №В-БВПД/005/02.2.1-03/1 від 09.02.2026р. (за заявою позивача від 24.01.2026р.);
- наказ №В-БВПД/005/02.2.4-02/2 від 16.02.2026р. (за заявою позивача від 02.02.2026р.).
Як вбачається зі змісту наведених вище двох наказів встановлено, що підставами для відмови позивачеві у надання безоплатної вторинної правничої допомоги слугували ті обставини, що позивачеві надається безоплатна вторинна правнича допомога одночасно за 8 (вісьмома) рішеннями про надання безоплатної вторинної правничої допомоги, прийнятими центрами з надання безоплатної правничої допомоги, що перевищує граничну кількість, встановлену ч.4 ст.14 Закону України «Про безоплатну правничу допомогу».
Вважаючи вищенаведені накази про відмову в наданні безоплатної вторинної правничої допомоги протиправними, позивач звернувся з даним позовом про їх скасування, з метою захисту свого порушеного права.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення позовних вимог позивача частково.
В частині позовних вимог позивача про визнання протиправними та скасування наказів №В-БВПД/005/02.2.1-03/1 від 09.02.2026р., №В-БВПД/005/02.2.4-02/2 від 16.02.2026р., то в цій частині, вимоги позивача підлягають задоволенню у спосіб, передбачений пунктом 2 ч.1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом визнання їх протиправними та скасування, як найбільш ефективний засіб захисту, виходячи з наступного.
Статтею 59 Конституції України визначено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Право на безоплатну правову допомогу, порядок реалізації цього права, підстави та порядок надання безоплатної правової допомоги, державні гарантії щодо надання безоплатної правової допомоги, визначені Законом України «Про безоплатну правову допомогу» (далі - Закон №3460-УІ).
Статтею 3 Закону №3460-УІ передбачено, що право на безоплатну правничу допомогу - гарантована Конституцією України можливість громадянина України, іноземця, особи без громадянства, у тому числі біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, отримати в повному обсязі безоплатну первинну правничу допомогу, а також можливість певної категорії осіб отримати безоплатну вторинну правничу допомогу у випадках, передбачених цим Законом.
Відповідно до частини 1 ст.13 Закону №3460-УІ встановлено, що безоплатна вторинна правнича допомога - вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя.
Безоплатна вторинна правнича допомога включає такі види правничих послуг: захист; здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правничу допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; складення документів процесуального характеру (частина друга статті 13 Закону №3460-УІ).
Згідно з пунктом 17 ч.1 ст. 14 Закону №3460-УІ встановлено, що право на безоплатну вторинну правничу допомогу згідно з цим Законом та іншими законами мають ветерани війни та члени сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, члени сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України, особи, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, - на всі види правничих послуг, передбачених частиною другою статті 13 цього Закону.
У відповідності до приписів пункту 4-1 частини 1 статті 20 Закону №3460-УІ передбачено, що особі може бути відмовлено в наданні безоплатної вторинної правничої допомоги за наявності хоча б однієї з таких підстав, зокрема, у разі, якщо особа використала право на отримання безоплатної вторинної правничої допомоги відповідно до частини четвертої статті 14 цього Закону.
Суб'єкти права на безоплатну вторинну правничу допомогу, визначені пунктами 1, 14, 17, 19, 20, 26-29 частини першої цієї статті, мають право на отримання такої допомоги не більше шести разів протягом бюджетного періоду та одночасно не більше ніж за шістьма рішеннями про надання безоплатної вторинної правничої допомоги, прийнятими центрами з надання безоплатної правничої допомоги (частина четверта статті 14 Закону №3460-УІ).
А згідно до вимог ч.1 ст.3 Бюджетного кодексу України встановлено, що бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року.
Таким чином, із аналізу наведених приписів чинного законодавства слідує, що вказаними нормами передбачений випадок обмеження надання безоплатної вторинної правничої допомоги окремим суб'єктам, зокрема, за таких умов, а саме: у разі отримання такою особою безоплатної вторинної правничої допомоги більше шести разів та більше ніж за шістьма рішеннями (наказами) про надання безоплатної вторинної правової допомоги, прийнятими центрами з надання такої правничої допомоги, одночасно протягом бюджетного періоду, тобто, протягом всього 2026 року, який розпочався з 01.01.2026р. по 31.12.2026р.
Так, як встановлено судом із матеріалів справи, ОСОБА_1 (позивач у справі) є особою, яка має право на отримання безоплатної вторинної правничої допомоги як ветеран війни, інвалід війни 3 групи та учасник бойових дій згідно до вимог п.17 ч.1 ст. 14 Закону №3460-УІ про що свідчать копії посвідчень наявних у справі та не оспорюється учасниками справи.
На момент виникнення спірних правовідносин - 24.01.2026р. та на 02.02.2026р. така безоплатна вторинна правова допомога у 2026 році (бюджетному періоді) за будь-якими наказами відповідача про надання безоплатної вторинної правничої допомоги позивачем не отримувалась, а відповідачем не надавалась (відповідачем таких доказів суду не надано).
А отже, аналіз наведених встановлених судом обставин свідчить про те, що безоплатна вторинна правова допомога за будь-якими рішеннями (наказами) про надання такої правничої допомоги протягом бюджетного періоду, тобто, протягом 2026р. позивачем не отримувалась, а відповідно, відповідачем не надавалась.
Жодних інших доказів, які б свідчили про надання позивачеві безоплатної вторинної правової допомоги одночасно більше шести разів та більше ніж за шістьма рішеннями про надання безоплатної вторинної правничої допомоги, прийнятими протягом бюджетного періоду - 2026 року (у спірний період з 01.01.2026р. по 02.02.2026р.) судом не виявлено, а відповідачем таких доказів суду не надано.
З огляду на викладене та враховуючи те, що судом встановлено, що позивач безоплатну вторинну правову допомогу більше шести разів та більше ніж за шістьма рішеннями одночасно протягом бюджетного періоду - 2026 року не отримував станом на момент виникнення спірних правовідносин - 24.01.2024р. та 02.02.2026р. (у період з 01.01.2026р. по 02.02.2026р.), тому суд приходить до висновку, що зазначені встановлені судом обставини виключають можливість обмеження у наданні позивачеві такої правової допомоги згідно із ч.4 ст.14 Закону №3460-УІ.
Аналогічні правові висновки узгоджуються і з правовими висновками викладеними у постановах Верховного Суду від 30.03.2021р. у справі №500/2731/18, від 24.06.2021р. у справі №420/6938/19 у подібних правовідносинах, які підлягають врахуванню у цій справі у відповідності до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що оспорювані накази про відмову позивачеві у наданні йому безоплатної вторинної правничої допомоги за заявами позивача від 24.01.2026р. та від 02.02.2026р. прийняті відповідачем всупереч вимог ч.4 ст.14 Закону №3460-УІ, а відповідно, є протиправними та підлягають скасуванню.
У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Однак, у ході судового розгляду даної справи позивачем не наведено у відзиві на позов жодних обґрунтованих підстав, а також і не надано доказів, які б свідчили про отримання позивачем безоплатної вторинної правничої допомоги більше шести разів та більше ніж за шістьма рішеннями про надання безоплатної вторинної правової допомоги прийнятими центрами з надання такої правничої допомоги, одночасно протягом бюджетного періоду, тобто, протягом всього 2026 року, який розпочався з 01.01.2026р. по 31.12.2026р. (тобто, цей період ще триває та не завершився) з урахуванням встановлених обставин та аналізу вищенаведеного чинного законодавства.
Не можуть бути покладені в основу даного судового рішення та відхиляються судом, аргументи відповідача у відзиві на позов з приводу того, що станом на час звернення 24.01.2026р. та 02.02.2026р. позивач отримував таку допомогу більш ніж за восьми рішеннями про надання такої допомоги, які були прийняті за зверненнями позивача у період 2021р., 2022р., 2024р. та 2025 роки одночасно, з огляду на таке.
По-перше, наведені аргументи відповідача спростовуються ч.4 ст.14 Закону №3460-УІ за змістом якої відповідач має право відмовити у наданні безоплатної вторинної правової допомоги лише за умови надання такої правничої допомоги більше шести разів та більше ніж за шістьма рішеннями, прийнятими протягом бюджетного періоду, яким є 2026 рік, та який згідно до вимог ч.1 ст.3 Бюджетного кодексу України обчислюється з 01.01.2026р. по 31.12.2026р.
По друге, жодних доказів отримання позивачем безоплатної вторинної правової допомоги за вісьмома рішеннями саме протягом бюджетного періоду 2026 року, який станом на 02.02.2026р. тільки розпочався та ще не закінчився, відповідачем суду не надано.
А посилання відповідача на надання позивачеві безоплатної вторинної допомоги за рішеннями упродовж з 2021, 2022, 2024 та 2025р., тобто більше 8 разів, є безпідставними та не обґрунтованими, оскільки наведений період не відноситься до бюджетного періоду - 2026 року, тому не міг бути обраний відповідачем підставами для прийняття оспорюваних рішень про відмову у наданні безоплатної вторинної правничої допомоги згідно ч.4 ст.14 Закону №3460-УІ.
Також є неспроможними і аргументи відповідача, викладені у оспорюваних наказах про те, що правова допомога позивачеві надається у кримінальних та адміністративних справах, які перелічені у оспорюваних наказах, оскільки жодних доказів, які б свідчили про надання правової допомоги позивачеві за переліченими справами і у 2026 році, відповідачем суду не надано.
Не можуть бути покладені в основу даного судового рішення і посилання відповідача на те, що по мірі виконання раніше виданих доручень, позивач може звернутися за безоплатною правничою допомогою в межах, встановлених лімітів ч.4 ст.14 Закону №3460-УІ, що, на його переконання підтверджено і постановою Верховного Суду від 30.03.2021р. у справі №500/273/18 та постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 20.05.2025р. у справі №160/336/24, з огляду на те, що, по-перше, приписи ч. 4 ст.14 згаданого Закону таких підстав не містять; по-друге, також і зміст дослідженої судом згаданої постанови Верховного Суду таких правових висновків не містить; по-третє, постанова судом апеляційної інстанції у згаданій справі №160/336/24 не приймалась взагалі згідно даних електронної системи «Діловодство», що свідчить про намагання відповідача ввести суд в оману, що є неприпустимим.
Інші доводи відповідача, викладені у відзиві на позов та у запереченнях на відповідь на відзив уважно вивчені судом, проте не заслуговують на увагу, оскільки вищенаведених висновків суду не спростовують.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням вимог ч. 2 ст. 2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність прийняття відповідачем оспорюваних наказів про відмову в наданні безоплатної вторинної правничої допомоги позивачеві, суд приходить до висновку, що наведені оспорювані накази є такими, що прийняті всупереч вимогам ч.4 ст.14 Закону №3460-УІ, тобто не у спосіб, що передбачений законами України та Конституцією України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Приймаючи до уваги викладене, судом встановлено, що при прийнятті оспорюваних наказів про відмову в наданні безоплатної вторинної правничої допомоги позивачеві відповідачем були порушені права та інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання наведених наказів протиправними та їх скасування.
Тому, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача у наведеній частині, підлягають задоволенню саме з обранням судом способу захисту права, визначеного пунктом 2 ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України.
Що стосується позовних вимог позивача в частині зобов'язання відповідача призначити позивачу адвоката, який надає безоплатну вторинну правничу допомогу у порядку, визначеному цим Законом, які є похідними вимогами у даній справі, які випливають із основного предмету спору (оскарження оспорюваних наказів), суд приходить до висновку, що ці позовні вимоги підлягають частковому задоволенню та виходячи з того, що судом у ході розгляду даної справи було встановлено протиправність оспорюваних наказів про відмову у наданні безоплатної вторинної правничої допомоги позивачеві всупереч вимогам ч.4 ст.14 Закону №3460-УІ, тому належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із повноважень адміністративного суду, визначених ч.2 ст.9 та ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме: шляхом зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання безоплатної вторинної правової допомоги позивачеві згідно його звернень (заяв) від 24.01.2026р., та від 02.02.2026р.
Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії.
Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.
Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.
Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України» констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.
Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача в частині зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання безоплатної вторинної правової допомоги позивачеві згідно його звернень (заяв) від 24.01.2026р. та від 02.02.2026р., є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Між тим, позовні вимоги позивача в частині зобов'язання відповідача призначити позивачу адвоката, який надає безоплатну вторинну правничу допомогу у порядку, визначеному Законом №3460-УІ задоволенню не підлягають, з огляду на таке.
У відповідності до вимог ч.1 ст.21 Закону №3460-УІ встановлено, що центр з надання безоплатної правничої допомоги призначає адвоката, який включений до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правничу допомогу лише після прийняття рішення про надання безоплатної вторинної правничої допомоги.
Окрім того, позовні вимоги щодо зобов'язання вчинити певні дії є похідною вимогою, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги) згідно п.23 ч.2 ст.4 Кодексу адміністративного судочинства України.
Разом з тим, як встановлено судом зі змісту позову, основною позовною вимогою позивача у даному спорі є визнання протиправними та скасування наказів про відмову у наданні безоплатної вторинної правничої допомоги за його заявами від 24.01.2026р. та від 02.02.2026р.
Тобто, із наведених встановлених обставин слідує, що оскільки позивачем не було заявлено позовних вимог з приводу дій/бездіяльності відповідача щодо не призначення йому адвоката, тому суд приходить до висновку, що, за умови відсутності такої основної позовної вимоги та з урахуванням приписів п.23 ч.2 ст.4 Кодексу адміністративного судочинства України, обрані позивачем вищенаведені у позові похідні позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Окрім того, відмовляючи у цій частині похідних позовних вимог позивача судом враховується і те, що передумовою для призначення адвоката є прийняття відповідачем відповідного рішення про надання безоплатної вторинної правової допомоги згідно ч.1 ст.21 Закону №3460-УІ, а відповідно, зазначене свідчить про те, що такі позовні вимоги позивача у частині зобов'язання відповідача призначити йому адвоката, без спонукання відповідача прийняти відповідне рішення, є передчасними, направленими на захист ще не порушених прав позивача, тому не порушене право судового захисту не підлягає, виходячи з вимог ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України.
Стосовно позовної вимоги позивача про стягнення з відповідача у якості відшкодування позивачу моральної шкоди у розмірі 15 000,00 грн., суд зазначає про таке.
Так, статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Як зазначено у пункті 2.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012право фізичних та юридичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу і передбачено в статтях 32,56,62,152 Основного Закону України.
Положеннями частини першої статті 22 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Нормами статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
За змістом статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п.55). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п.56). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст.1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2ст. 77 КАС України) (п.57).
У розвиток цих положень, у постанові від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 51). З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб'єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем (п. 54).
Вказані правові висновки підтримані також у постанові Верховного Суду від 02.04.2024 у справі №520/7071/21.
Таким чином, моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру. Письмовими доказами на ствердження наявності моральної шкоди можуть бути, зокрема, медичні довідки про виникнення захворювання чи інше погіршення стану здоров'я у зв'язку з хвилюваннями, спричиненими посяганням на права потерпілого; висновки лікарів чи медичних комісій про ступінь втрати працездатності, про необхідність проведення хірургічної операції; довідки про відрахування з вузу тощо. У документі медичного характеру має бути зазначено, коли виникло захворювання, в результаті чого, чи могло воно стати наслідком психічних переживань через порушення конкретного права, мало місце погіршення загального стану чи сталося загострення хронічної хвороби у визначений період часу тощо.
У свою чергу, визначаючи розмір відшкодування, на що звернула Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 грудня 2020 року у справі №752/17832/14-ц, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення. Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 306/701/20.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 17 січня 2024 року у справі №580/1015/21 дійшов висновку, що судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Тобто сам факт визнання протиправними дій/бездіяльності суб'єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема, пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв'язок з протиправними діями відповідача.
Водночас, аналіз чинного законодавства дає підстави для висновку, що інститут моральної шкоди має міжгалузевий характер, а тому особливості його застосування можуть встановлюватися галузевим законодавством.
Разом з тим, суд зауважує, що сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов'язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинили моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань.
Предметом оскарження у даній справі є, зокрема, прийняті відповідачем два накази №В-БВПД/005/02.2.1-03/1 від 09.02.2026р., №В-БВПД/005/02.2.4-02/2 від 16.02.2026р. про відмову у наданні безоплатної вторинної правничої допомоги позивачеві.
За результатами розгляду спору у даній справі вищенаведені оспорювані накази судом вище визнані протиправними та скасовані, а також і зобов'язано відповідача прийняти відповідні рішення про надання безоплатної вторинної правової допомоги позивачеві згідно його звернень (заяв) від 24.01.2026р. та від 02.02.2026р.
Як встановлено судом зі змісту позову, заяви про уточнення позовних вимог, відповіді на відзив на додаткових пояснень позивача, поданих у ході розгляду даної справи, позивач зазначив, що отримавши від відповідача 11 відмов поспіль, він вимушений жити у стані постійної судової війни з органом, який має його захищати ( відповідачем у справі), через що він відчуває глибоке приниження та стрес, дії відповідача щодо формального обмеження його права на правничу допомогу призвели до реального погіршення його психологічного стану та якості життя.
Разом з тим, суд не бере у даному випадку до уваги посилання позивача на 11 відмов відповідача у наданні безоплатної правничої допомоги, оскільки предметом спору у даній справі є лише два накази відповідача про відмову у наданні безоплатної правничої допомоги позивачеві від 09.02.2026р. та від 16.02.2026р., тому суд надає правову оцінку у даному контексті наявності обставин щодо заподіяння позивачеві моральної шкоди лише за двома спірними наказами.
Так, на підтвердження вказаних обставин моральних страждань, позивачем до відповіді на відзив від 04.04.2026р. було додано копію Консультативного висновку спеціаліста, форма №028/о (лікар - ОСОБА_2 згідно печатки) від 31.03.2026р.
Як слідує зі змісту наведеного медичного документу, діагноз позивача: «Емоційно-лабільний розлад внаслідок….(судинного та після.....1986р. під час служби у ДРА)…..».
По-перше, надаючи правову оцінку наведеному Консультативному висновку спеціаліста, форми №028/о, судом враховується те, що вказаний медичний документ не містить відомостей про те, який саме закладу охорони здоров'я його видав, відтак, такий документ втрачає силу належного доказу у розумінні ст.73 КАС України.
По-друге, зміст дослідженого судом наведеного Консультативного висновку спеціаліста, форми №028/о не містить відомостей про те, чи могло захворювання позивача стати наслідком психічних переживань через порушення конкретного права (прийняття відповідачем спірних наказів), не зазначено у ньому також і інформації чи мало місце погіршення загального стану чи сталося загострення хронічної хвороби у визначений період часу (09.02.2026 та 16.02.2026р.).
Окрім того, судом враховується і те, що згаданий Консультативний висновок спеціаліста за формою №028/о було отримано позивачем 31.03.2026р., тобто, майже після спливу більше одного місяця після прийняття відповідачем оспорюваних наказів.
А відтак, за змістом згаданого медичного документу від 31.03.2026р. (складеного після спливу більше одного місяця після прийняття відповідачем оспорюваних наказів) причинно-наслідкового зв'язку між настанням психоемоційних переживань позивача та прийняття відповідачем оспорюваних наказів 09.02.2026 та 16.02.2026р., за вказаним Консультативним висновком спеціаліста, судом не встановлено.
За викладених обставин та враховуючи, що вказаний вище Консультативний висновок спеціаліста від 31.03.2026р. не містить інформації про заклад охорони здоров'я, який його видав, не містить відповідної інформації, яка б свідчила про заподіяння позивачеві моральних страждань (глибокого приниження, стресу, психоемоційного напруження, відчуття несправедливості і т.д.) саме через прийняття відповідачем оспорюваних наказів, що є предметом спору у даній справі, яке мало місце у лютому 2026р. ( а не 11 відмов, про які позивач зазначив у позові), суд не приймає вказаний документ у якості належного доказу заподіяння саме відповідачем йому моральних страждань внаслідок прийняття оспорюваних наказів, оскільки останній не відповідає вимогам ст.73 КАС України.
А отже, враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що позивачем не було підтверджено документально заподіяння позивачу оскаржуваними наказами моральних переживань, які наведені позивачем у позові та у відповіді та відзив, які настільки були інтенсивними, що могли б сягнути рівня страждань.
Будь-яких інших належних обґрунтувань доводами позивача про отримання моральної шкоди судом не встановлено.
Зазначаючи про моральні страждання та нервові потрясіння, позивач не обґрунтував належним чином взаємозв'язок цих фактів із тим, що відповідачем були прийняті оскаржувані два накази 09.02.2026р. та 16.02.2026р.
Отже, зважаючи на те, що позивачем не надано належних доказів, що підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань (глибоке приниження, стрес), шкоди здоров'ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, та не доведено причинно-наслідковий зв'язок з предметом позову, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову в наведеній частині позовних вимог.
За викладених обставин, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення позовних вимог позивача частково.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд не вбачає підстав для їх розподілу у порядку, встановленому ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували понесення ним будь-яких судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи з урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судового збору за п.13 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір».
Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Південно-Східного міжрегіонального центру з надання безоплатної правничої допомоги про визнання протиправними та скасування наказів від 09.02.2026 та від 16.02.2026, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди у розмірі 15000,00 грн. - задовольнити частково.
Визнати протиправними та скасувати накази Південно-Східного міжрегіонального центру з надання безоплатної правничої допомоги «Про відмову в наданні безоплатної вторинної правничої допомоги ОСОБА_1 » №В-БВПД/005/02.2.1-03/1 від 09.02.2026р., №В-БВПД/005/02.2.4-02/2 від 16.02.2026р.
Зобов'язати Південно-Східний міжрегіональний центр з надання безоплатної правничої допомоги (69002, м. Запоріжжя, проспект Соборний, 77, 8 поверх; ЄДРПОУ 41076819) прийняти рішення про надання ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_4 ) безоплатної вторинної правової допомоги згідно звернення (заяв) від 24.01.2026р. та від 02.02.2026р.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва