27 травня 2026року
м. Київ
справа № 359/12739/21
провадження № 61-7340св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , яка є правонаступником ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Немировської О. В., Желепи О. В., Мазурик О. Ф. у справі за позовом ОСОБА_1 , яка є правонаступником ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення факту, що має юридичне значення,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року позивач звернулася до суду з позовом у якому просила:
- встановити факт її постійного проживання разом з матір'ю ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на день її смерті.
Позов обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_4 13 лютого 2001 року її мати склала заповіт, яким все своє майно заповідала своїй доньці - ОСОБА_3 . Зазначала, що вона разом з матір'ю постійно проживала протягом останніх трьох років до дня її смерті, а тому вважає, що є такою, що прийняла спадщину, незважаючи на заповіт, оскільки на момент відкриття спадщини після смерті матері позивач досягла пенсійного віку, була непрацездатною. Крім того, ОСОБА_3 подала заяву про прийняття спадщини приватному нотаріусу Бориспільського районного нотаріального округу 22 травня 2020 року, однак не повідомила його про наявність у спадкодавця інших спадкоємців.
Тому позивач просить встановити факт її проживання з померлою на день її смерті, оскільки вона тривалий час опікувалась матір'ю, надавала їй матеріальну допомогу та здійснила її поховання.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 31 жовтня 2022 року позов задовольнив.
Встановив факт, що ОСОБА_2 постійно проживала разом з матір'ю ОСОБА_4 на день її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалюючи рішення про задоволення позову місцевий суд виходив з того, що факт постійного проживання ОСОБА_2 зі спадкодавцем ОСОБА_4 на час відкриття спадщини знайшов своє підтвердження в суді, а тому подана заява підлягає задоволенню.
Київський апеляційний суд постановою від 27 лютого 2024 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 жовтня 2022 року скасував.
Ухвалив по справі нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення факту, що має юридичне значення відмовив.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що з копії спадкової справи № 3/2020, заведеної приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Кохій А. В., вбачається, що ОСОБА_3 в межах шестимісячного строку подала заяву про прийняття спадщини.
Разом, з цим, ОСОБА_2 на день смерті досягнула пенсійного віку, що підтверджується копією свідоцтва про народження та копією пенсійного посвідчення, що в силу положень статті 1241 ЦК України має право на обов'язкову частку у спадщині незалежно від змісту заповіту, однак у встановлений шестимісячний строк ОСОБА_2 не звернулась до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини.
Наприкінці липня 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, в якому просила визначити додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, однак рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року, було відмовлено.
Надані позивачем пояснення та докази у справі, як такі, що містять інформацію щодо предмета доказування не можна визнати належними, а обставини доведеними, тому суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги не підлягають задоволенню.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У травні 2024 року представник ОСОБА_5 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року в якій просила скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 жовтня 2022 року.
Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 204/1052/20, від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17, від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16; суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів; не було надано належної оцінки акту фактичного проживання Пристоличної сільської ради Бориспільського району Київської області № 012-14-4457/Д від 14 грудня 2021 року (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд в мотивувальній частині постанови зробив висновок про те, що заявлені позивачем обставини є недоведеними, зазначивши проте, що спірний будинок складається з трьох жилих кімнат, а тому версія позивача про те, що вона постійно проживала з донькою та її сім'єю в будинку разом з матір'ю, є неспроможною, однак такий висновок суду зроблено на підставі недопустимих доказів.
У матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б містили технічні характеристики будинку, оскільки це не входило до предмета доказування. Ця обставина була встановлена апеляційним судом на підставі пояснень відповідача, які вона надала під час судового засіданні в суді апеляційної інстанції 27 лютого 2024 року.
Та обставина, що ОСОБА_2 з 2017 року проживає за адресою: АДРЕСА_1 підтверджується актом фактичного проживання Пристоличної сільської ради Бориспільського району Київської області № 012-14-4457/Д від 14 грудня 2021 року та свідками, які були допитані у судовому засіданні, однак судом не було взято цього до уваги та не було наведено мотивів прийняття чи відхилення даних доказів.
У мотивувальній частині постанови апеляційний суд описує рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2021 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року, про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, а не встановлені судом першої інстанції обставини. Дослідивши не те рішення, відповідно і не ті докази, які зазначені у рішенні суду першої інстанції, апеляційний суд без належних на те підстав робить висновок, що суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про задоволення позову, оскільки він не відповідає встановленим по справі обставинам.
Апеляційний суд не вказав, з якими саме доводами суду першої інстанції він не погодився і не навів мотивів прийняття чи відхилення кожного арґументу.
Крім того, всупереч статті 367 ЦПК України апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги.
Відповідачем ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надано доказів на спростування тієї обставини, що позивачка проживала зі спадкодавцем. Під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідач не заперечувала того факту, що позивач проживала за однією адресою з матір'ю та підтвердила склад сім'ї, який проживав у спадковому будинку на день смерті матері.
Також заявник зазначає про те, що узагальнюючи доводи та заперечення представника відповідача апеляційний суд зазначив, що: «колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню», однак, такий висновок не відповідає викладеному висновку суду апеляційної інстанції по суті вимог апеляційної скарги в резолютивній частині постанови, в якій зазначено, що суд постановив: «апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити», а не частково задовольнити.
Вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням матеріального та процесуального законодавства. Всі фактичні дані, які мають значення для вирішення справи судом були встановлені, всі докази подані учасниками справи досліджені в установленому порядку, всім арґументам надано мотивовану оцінку.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 06 червня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Бориспільського міськрайонного суду Київської області.
18 червня 2024 року цивільна справа № 359/12739/21 надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 15 серпня 2025 року зупинив касаційне провадження у справі до залучення правонаступників ОСОБА_2 .
Верховний Суд ухвалою від 20 лютого 2026 року поновив касаційне провадження у справі.
Верховний Суд ухвалою від 16 березня 2026 року залучив правонаступника
ОСОБА_2 - ОСОБА_1 .
Фактичні обставини справи
Судами встановлено, що позивач ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_4 , яка ІНФОРМАЦІЯ_1 померла. 13 лютого 2001 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким все своє майно заповідала своїй доньці - ОСОБА_3 .
ОСОБА_2 зазначила, що вона разом з матір'ю постійно проживала протягом останніх трьох років до дня її смерті, а тому вважає, що є такою, яка прийняла спадщину незважаючи на заповіт, оскільки на момент відкриття спадщини після смерті матері позивач досягла пенсійного віку, була непрацездатною.
Крім того, ОСОБА_3 подала заяву про прийняття спадщини приватному нотаріусу Бориспільського районного нотаріального округу 22 травня 2020 року, однак не повідомила його про наявність у спадкодавця інших спадкоємців. У зв'язку з чим, просила встановити факт її проживання з померлою на день її смерті, що сталася ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки вона тривалий час опікувалась матір'ю, надавала їй матеріальну допомогу та здійснила її поховання.
Також встановлено, що рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2021 року, яке залишене постановою Київського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року, відмовлено у визначенні додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, оскільки, як було встановлено з копії спадкової справи № 3/2020, заведеної приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Козій А. В., що ОСОБА_3 в межах шестимісячного строку подала заяву про прийняття спадщини. Разом з тим, ОСОБА_2 на день смерті матері досягла пенсійного віку, що підтверджується копією пенсійного посвідчення, а тому в силу статті 1241 ЦК України вона має право на обов'язкову частку у спадщині незалежно від змісту заповіту. Проте, у встановлений шестимісячний строк ОСОБА_2 не звернулась до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини.
Як пояснила позивач, вона постійно проживала з матір'ю, а також в будинку проживала її дочка ОСОБА_1 разом зі своєю сім'єю: чоловік - ОСОБА_6 та син - ОСОБА_7 , що підтверджується актом фактичного проживання № 02-14-4457/Д від 14 грудня 2021 року, разом з тим, позивач зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .
ОСОБА_2 визнала, що з відповідачем у неї склалися неприязні стосунки, оскільки вона не здійснювала догляд за матір'ю. Де в цей час проживала ОСОБА_3 (сестра) не зазначила, оскільки вона була постійно зареєстрована у спірному будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частин першої та другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім'єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Якщо проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв'язку з чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217, 1223 ЦК України встановлено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно з статями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частини перша та друга статті 1220 ЦК України).
Частинами першою-третьою статті 1268 ЦК України встановлено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
У справі, яка переглядається встановлено, що ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відомо, що її мати 13 лютого 2001 року склала заповіт, яким все своє майно заповідала своїй доньці ОСОБА_3 . Позивач стверджує, що постійно проживала протягом останніх трьох років з матір'ю до дня її смерті, а тому вважається такою, яка прийняла спадщину, незважаючи на заповіт, оскільки на момент відкриття спадщини після смерті матері, вона досягла пенсійного віку. Крім того, ОСОБА_3 подала заяву про прийняття спадщини приватному нотаріусу Бориспільського районного нотаріального округу 22 травня 2020 року, однак не повідомила його про наявність у спадкодавця інших спадкоємців.
Тому позивач просить встановити факт постійного проживання її з матір'ю на момент смерті, оскільки вона є такою, що прийняла спадщину після смерті ОСОБА_4 у зв'язку з тим, що проживала з нею за однією адресою на час відкриття спадщини та мала обов'язкову частку відповідно до статті 1241 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).
Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.
Право на обов'язкову частку - це суб'єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов'язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов'язкову частку належить до спадкування за законом.
Тобто, право на обов'язкову частку існує лише за наявності заповіту. Коло осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. При з'ясуванні, чи відноситься певний суб'єкт до кола осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, необхідно враховувати, що непрацездатність особи повинна підтверджуватися відповідними документами. При цьому відповідна особа для віднесення її до кола суб'єктів, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини.
Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що на день смерті ОСОБА_4 позивач досягнула пенсійного віку, що підтверджується копією пенсійного посвідчення виданого на її ім'я. Тому в силу положень статті 1241 ЦК України, вона має право на обов'язкову частку у спадщині незалежно від змісту заповіту.
Проте слід зазначити, що із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 позивач звернулася після встановленого законом шестимісячного строку.
При цьому, Верховний Суд враховує, що ОСОБА_2 реалізувала своє право на звернення до суду із позовом про визначення додаткового строку для подання нею заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , проте рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 грудня
2021 року, у задоволенні цього позову було відмовлено.
Враховуючи, що ОСОБА_2 вважається такою, що не прийняла спадщину після смерті ОСОБА_4 , законним та обґрунтованим є висновок апеляційного суду у цій справі про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_2 про встановлення факту її постійного проживання разом з матір'ю станом на день її смерті, оскільки встановлення даного факту не породжує для позивача юридичних наслідків.
Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 204/1052/20, від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17, від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16 колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі, сформульовано висновки про те, що відсутність реєстрації місця проживання спадкоємця за місцем проживання спадкодавця не є абсолютним підтвердженням того, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Наведене дає підстави для висновку, що у цій справі відсутня подібність змісту та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин зі справою, яка наведена заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, а наведені в касаційній скарзі як приклад постанова Верховного Суду у справі № 653/1096/16-ц, не свідчить, що суд апеляційної інстанції застосував неправильно норми матеріального права.
Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд в мотивувальній частині зазначив, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, проте прийняв постанову про задоволення апеляційної скарги відповідача, не заслуговують на увагу, оскільки зазначені обставини можуть бути усунені шляхом виправлення описки в постанові апеляційного суду.
Колегія суддів враховує, що не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Такі доводи заявника слід визнати такими, що не вплинули на правильність вирішення спору у цій справі.
Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 401, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка є правонаступником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
Є. В. Петров