65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"01" червня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/1098/26
Господарський суд Одеської області у складі судді Літвінов С.В., розглянувши матеріали за позовом Фізичної особи-підприємця Антонової Ірини Сергіївни ( АДРЕСА_1 ) до відповідача: Квартирно-експлуатаційний відділ міста Одеса (вул. Незалежності, 18, м. Одеса, Одеський р-н, Одеська обл.,65058) про стягнення 48838,73 грн.
Відповідно до ч. 13 ст. 8, ч. 2, 5 ст. 252 ГПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.
ВСТАНОВИВ: Фізична особа-підприємець Антонова Ірина Сергіївна звернулась до Господарського суду Одеської області з позовом до Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеса про стягнення 48838,73 грн.
Ухвалою Господарського суду Херсонської області від 30.03.2026 відкрито провадження у справі. Справу прийнято розглядати за правилами спрощеного позовного провадження (без виклику сторін). Запропоновано відповідачу підготувати та надати до суду і одночасно надіслати позивачеві відзив на позов, оформлений з урахуванням вимог, встановлених ст. 165 ГПК України, протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали суду. Встановлено позивачу строк для подання відповіді на відзив із урахуванням вимог ст. 166 ГПК України протягом 10 днів з дня отримання відзиву. Встановлено відповідачу строк для подання заперечень із урахуванням вимог 167 ГПК України, протягом 10 днів з дня отримання відповіді на відзив.
Відповідачу ухвала про відкриття провадження у справі була надіслана в межах строку, встановленого Господарським процесуальним кодексом України до електронного кабінету.
Згідно сформованої довідки про доставку електронного листа, ухвала суду була доставлена до електронного кабінету відповідча 30.03.2026.
Оскільки ухвала суд про відкриття провадження у справі направлена судом до електронного кабінету, суд доходить висновку, що відповідач повідомлений про відкриття провадження у справі та прийняття позовної заяви до розгляду.
Згідно з ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України ст.252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учассуд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін від учасників справи до суду не надходило.
Відповідач надав відзив на позов відповідно якому заперечує проти задоволення позовних вимог з підстав викладених у відзиві.
Крім того, відповідач просить суд поновити строк на подання відзиву, але судом встановлено, що відповідачем не пропущено строк на подання відзиву.
Відповідач зазначає, що укладений між сторонами договір спільного тимчасового безоплатного користування нерухомим майном № 184/55/40 від 12.12.2025 не встановлює для КЕВ м. Одеса прямого обов'язку здійснювати відшкодування вартості спожитих в/ч комунальних послуг, оскільки для цього є необхідним укладення відповідного трьохстороннього договору між безпосереднім споживачем, власником майна та квартирно-експлуатаційним відділом, як це визначено Методичними рекомендаціями, затвердженими наказом начальника Одеської ОВА та Командувача ОСУВ "Одеса" від 14.03.2023 № 4. При цьому звертає увагу, що КЕВ м. Одеса не був фактичним споживачем послуг, а надіслані позивачем акти не містять підписів з боку в/ч НОМЕР_1 , що свідчить про відсутність двостороннього узгодження обсягів споживання. Зауважує, що згідно Договору відшкодування здійснюється виключно за погодженням із КЕВ, проте такого погодження надано не було. Отже, на переконання відповідача, позивачем не надано належних і допустимих доказів існування у КЕВ м. Одеса обов'язку сплатити заборгованість у сумі 48838,73 грн, оскільки між сторонами не було укладено окремого договору про відшкодування витрат, окрім Договору №184/55/40 відповідно до якого визначався обов'язок Відповідача відшкодувати вартість спожитих ВЧА1942 комунальних послуг.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.
12.12.2025 року між Фізичною особою підприємцем Антоновою Іриною Сергіївною (далі - Позивач), Одеським квартирно-експлуатаційним управлінням (далі- Відповідач) та Військовою частиною НОМЕР_1 укладено Договір спільного тимчасового безоплатного користування нерухомим майном зареєстрований за № 184/55/40 від 12.12.2025 (надалі - Договір).
Відповідно до умов Договору позивач (Власник, Сторона 2) забезпечує постачання електричної енергії, що використовується Військовою частиною НОМЕР_1 (Споживач, Сторона 3), а Відповідач (Платник, Сторона 1) відшкодовує витрати, понесені Позивачем з оплати електричної енергії, яка була спожита Військовою частиною НОМЕР_1 , за встановленими тарифами в терміни, передбачені даним Договором.
Відшкодування витрат за спожиту електричну енергію здійснюється відповідно до показників лічильників або розрахунку згідно Договору спільного тимчасового безоплатного користування нерухомим майном від № 184/55/40 від 12.12.2025 (п. 8.2 Договору).
Відшкодовувати Стороні 1 вартість комунальних послуг, що спожиті Стороною 2 у процесі виконання договору. - Сторона 2 та Сторона 3 повинні надати Стороні 1 проводити звірку взаєморозрахунків з усіх платежів за умовами договору, до якого додаються відповідні документи та акт звірки взаєморозрахунків, акт фіксації показників лічильника електричної енергії , підписаний Стороною 1 та Стороною 2.
Відповідач (Платник, Сторона 1) зобов'язується своєчасно та в повному обсязі відшкодувати витрати Позивачу (Власник, Сторона 2) за спожиту Стороною 3 електричну енергію на підставі акту виконаних робіт (наданих послуг) відповідно до показників встановлених засобів обліку або розрахунку спожитої електричної енергії (п.4.2.2. Договору).
Станом на момент подання позову позивачу з боку КЕВ м. Одеси сума витрат, понесених підприємством на оплату комунальних послуг сплачена не була.
Розрахунок суми витрат за спожиту електричну енергію становить 48838,73 грн. підтверджено актом звірки який складено та підписано трьома сторонами договору.
Предметом позову є вимога про стягнення з відповідача 48838,73грн. заборгованості по відшкодуванню спожитих в/ч комунальних послуг за Договором №184/55/40 від 12.12.2025.
Дослідивши матеріали справи, господарський суд виходить з наступного.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.
Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочин.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).
Стаття 629 ЦК України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).
Договір, відповідно до ст. 629 ЦК України, є обов'язковим для виконання сторонами.
У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.02.2024 у справі №911/94/23 викладено, що Закон не передбачає такої підстави, як закінчення строку дії договору, для припинення зобов'язання, яке лишилося невиконаним. Зобов'язання, невиконане боржником перед кредитором у повному обсязі протягом строку дії договору, продовжує своє існування до його повного і належного виконання або ж припинення в регламентований договором спосіб, якщо інше не визначено таким договором або Законом. Невиконання зобов'язання має виконуватися або припинятися на вже погоджених сторонами у договорі умовах, незважаючи на визначений строк дії такого договору.
У відповідності зі ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з положеннями ч. 4 ст. 626 Цивільного кодексу України до договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.
Частиною 5 ст. 626 Цивільного кодексу України також встановлено, що договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
Свобода договору, в розумінні ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України, означає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
В ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з ч. 2 ст. 628 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Частина 1 ст. 638 Цивільного кодексу України встановлює, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Суд встановив, що на підставі тристороннього Договору №184/55/40 від 12.12.2025, укладеного між позивачем, відповідачем та в/ч, остання отримала у безоплатне користування визначене договором та належне позивачу нерухоме майно, а відповідач, у свою чергу, зобов'язався здійснювати відшкодування комунальних послуг, спожитих в/ч.
Таким чином, за умовами Договору на КЕВ м. Одеса дійсно покладено обов'язок з відшкодування позивачу вартості комунальних послуг, що спожиті в/ч у процесі виконання Договору.
У свою чергу, суд критично ставиться до доводів представника відповідача відносно того, що КЕВ м. Одеса, як бюджетна установа, не може відповідати за зобов'язаннями, що виникли внаслідок укладення Договору №184/55/40 від 12.12.2025, оскільки такі зобов'язання не були взяті відповідачем у встановленому порядку.
Крім того, Методичні рекомендації з питань розміщення військових формувань Одеської області на фондах усіх форм власності, затверджених наказом начальника Одеської обласної військової адміністрації та Командувача ОСУВ «Одеса» № 4 від 14.03.2023, на які посилається відповідач, мають рекомендаційний характер.
Посилання відповідача на те, що КЕВ м. Одеса не було фактичним споживачем комунальних послуг є безпідставними, адже за умовами Договору відповідач і не мав бути споживачем відповідних комунальних послуг, оскільки на останнього покладено обов'язок з відшкодування вартості комунальних послуг, спожитих в/ч.
Водночас, відповідач жодним чином не спростував факт споживання в/ч комунальних послуг за спірний період.
Окрім того, факт наявності у відповідача заборгованості в сумі 48838,73грн. підтверджується підписаний посадовими особами стороні договору актом звірки взаємних розрахунків за період з 01.10.2025 по 01.01.2026р. відповідно до якого у відповідача наявна перед позивачем заборгованість у розмірі 48838,73грн.
Факт споживання стороною 3 електричної енергії підтверджується актом фіксації показників лічильника електричної енергії до договору??? №184/55/44 від 12.12.2025 про доступ до нежитлової будівлі.
Отже, суд дійшов висновку про отримання в/ч комунальних послуг та, відповідно, виникнення у КЕВ м. Одеса зобов'язання щодо оплати цих послуг.
Згідно ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.
За ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з вимогами ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд також зазначає, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі N 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі N 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі N 902/761/18, від 04.12.2019 у справі N 917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі N 129/1033/13-ц (провадження N 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyondreasonabledoubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 18.01.2021 по справі N 915/646/18.
Враховуючи вищевикладене, оцінивши докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача 48838,73 грн. заборгованості підлягають задоволенню як обґрунтовані, підтверджені належними доказами та наявними матеріалами справи.
Надаючи оцінку доводам сторін, судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" (N 4241/03, § 54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
З огляду на викладене суд вважає, що при розгляді даної справи судом надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
За приписами ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв'язку із задоволенням позовних вимог, витрати зі сплати судового збору у розмірі 2662,4 грн. суд покладає на відповідача.
Керуючись ст.ст. 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України,
1. Позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
2. Стягнути з Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси (вул. Незалежності, 18,м. Одеса, Одеський р-н, Одеська обл., 65058, код 08038284) на користь Фізичної особи-підприємця Антонової Ірини Сергіївни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) заборгованість у розмірі 48838 грн. 73 коп. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 2662 грн. 40 коп.
Наказ видати після набрання рішення законної сили.
Відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя С.В. Літвінов