20 січня 2011 р. Справа № 42527/09
Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду в складі:
головуючого судді Старунського Д.М.,
суддів Багрія В.М., Богаченка С.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2009 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання неправомірним та скасування рішення відповідача №651-08 від 11 вересня 2008 року про відмову у наданні статусу біженця в Україні та зобов'язання відповідача розглянути заяву про надання такого статусу,
Громадянин Азербайджану ОСОБА_1 19.11.2008 року звернувся в суд з адміністративним позовом до Державного комітету України у справах національностей та релігій, в якому просить визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача №651-08 від 11 вересня 2008 року про відмову в наданні статусу біженця та зобов'язати його розглянути заяву про надання статусу біженця.
Позовні вимоги мотивує тим, що за своїми переконаннями не погоджується служити в збройних силах чи інших військових угрупуваннях Азербайджану, боїться повертатися на батьківщину, оскільки на собі відчув весь жах війни між Вірменією та Азербайджаном. Він прийняв рішення ніколи не брати до рук зброю. Перед можливим призовом його на військову службу, позивач виїхав до України, де в даний час займається торгівлею на базарі, має намір забрати до України свою сім'ю. Вважає, що при прийнятті рішення про відмову в наданні йому статусу біженця відповідачем не було проведено перевірки наданої ним інформації про ситуацію в Фізіулінському районі Азербайджану, та причини, які змусили позивача виїхати звідти.
Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2009 року в задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі просить постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2009 року скасувати і справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Апеляційну скаргу мотивує тим, що судом першої інстанції допущена неповнота з»ясування обставин справи, не мотивовано відмову в задоволенні позову, не задоволено заяву про роз»яснення постанови, а тому суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про відмову в задоволенні позову.
Сторони в судове засідання не прибули, про дату, час і місце апеляційного розгляду були повідомлені належним чином, тому колегія суддів, у відповідності до п.2 ч.1 ст.197 КАС України, вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні в справі матеріали та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, на основі наявних у справі доказів, колегія суддів приходить до переконання, що подану апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін з таких підстав.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано жодного доказу, що він може стати жертвою переслідувань на батьківщині передбачених ст. 1 Закону України «Про біженців», ст. 1А Конвенції про статус біженців, за яких позивачу можливо було б надати статус біженця в Україні.
З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець с.Заргаш, Фізіулінського району Азербайджану, громадянин Азербайджану, 26.05.2008 року звернувся з заявою до відповідача про надання статусу біженця. В заяві просив надати статус біженця, оскільки має намір проживати на території України у зв'язку з конфліктом в Нагорному Карабасі, не може там спокійно жити, працювати, переживає за свої життя.
Як встановлено судом першої інстанції і вбачається з анкети позивача та висновку сектору міграційної служби, сім»я позивача постраждала під час подій в Нагорному Карабасі в 1993 році: зруйновано будинок та покалічено маму. Тому його сім»я проживає з того часу в наметовому містечку для біженців в Саатлінському районі, де він одружився і має 2-ох неповнолітніх дітей.
Періодично з 2003 року позивач приїздив в Україну до рідного брата. Перед зверненням за наданням статусу біженця приїхав в Україну 15 жовтня 2007 року. В політичних партіях, рухах, громадських організаціях він не перебував, строкову військову службу проходив в Радянській армії в Республіці Польша з 1988 по 1990 рік.
Рішенням відповідача від 11.09.2008 року № 651-08 було підтримано висновок Сектору міграційної служби у Рівненській області та відмовлено позивачу у наданні статусу біженця у зв»язку з відсутністю обставин, передбачених ст.1 Закону України «Про біженців»,.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців», ст. 1 Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року (до якої Україна приєдналася 10.01.2002 року), біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Статтею 6 Закону України «Про біженців» встановлено повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, зокрема прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця, збір та аналіз інформації щодо наявності у країнах походження біженців умов, зазначених у абзаці 2 ст.1 цього Закону.
Статтею 10 Закону України «Про біженців» встановлено, що статус біженця не надається особі: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні; яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).
Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено в наданні статусу біженця за відсутності умов, передбачених абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця може бути прийнято також у разі, якщо особі раніше було відмовлено у прийнятті заяви про надання статусу біженця або оформленні документів для вирішення питання щодо надання такого статусу через зловживання процедурою надання, крім випадків, коли заявник повідомив достовірні відомості про свою особу. Про прийняття такого рішення орган міграційної служби повідомляє особу письмово із зазначенням причин відмови.( ст.9 Закону України «Про біженців»).
Оскільки позивач та члени його сім'ї не брали участі в політичних, релігійних, військових або громадських організаціях в країні постійного проживання; позивач ніколи не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами; до нього не застосовувалися адміністративні заходи (затримання, арешт); армія, в якій служив позивач, не брала участі у військових діях на момент виїзду позивача з країни, то висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову є вірним, а покликання позивача та апелянта на отримання статусу біженця, бо він хоче жити і працювати на території України не ґрунтується на законі.
При цьому, колегія суддів також виходить з того, що позивач періодично з 2003 року приїздив на Україну, з жовтня 2007 року проживав в Україні, але звернувся з заявою про надання статусу біженця тільки в кінці травня 2008 року без зазначення змін, які сталися в країні походження після його від»їзду,які породили серйозну небезпеку для заявника, що свідчить про відсутність обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань і на що звертає увагу п.21 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов»язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні».
Покликання позивача, що він не знав законодавства про надання статусу біженця і заповнював анкету під диктовку міграційної служби, на думку колегії суддів, не заслуговують на увагу, так як біографічні дані життя позивача працівнику міграційної служби не могли бути відомі без розповіді самого позивача., тому колегія суддів не вбачає порушень процедури розгляду заяви позивача про надання статусу біженця.
Отже, відповідачем було вчинено належну перевірку та в межах наданої компетенції, а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відмовляючи в наданні позивачу статусу біженця, відповідачем прийнято рішення правомірно та з оцінкою всіх обставин особової справи позивача, тобто суб»єкт владних повноважень діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений законом.
Відповідно до ст.200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги в цілому суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, а також відсутня невідповідність висновків суду обставинам справи.
Керуючись ст.ст. 160, 195, 197, 198 п.1, 200, 205 ч.1 п.1, 206, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2009 року у справі №2а-5954/08 - без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі.
На ухвалу може бути подано касаційну скаргу безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання нею законної сили.
Головуючий суддя Д.М. Старунський
Судді В.М. Багрій, С.І. Богаченко