вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"28" травня 2026 р. Справа№ 910/12753/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Майданевича А.Г.
суддів: Суліма В.В.
Ткаченка Б.О.
за участю секретаря судового засідання: Гончаренка О.С.,
представників сторін:
від позивача: Бельбас В.В.
від відповідача: Гаркавенко І.Г.
розглянувши у закритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель»
на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2026, повний текст якого складений 02.02.2026,
у справі № 910/12753/25 (суддя Турчин С.О.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська бронетехніка»
до Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель»
про визнання недійсним пункту контракту
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська бронетехніка» (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» (далі-відповідач) про визнання недійсним пп.4 п.7.2. Державного контракту №22/2-27-EDK-23 від 28.10.2023.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний пп.4 п.7.2. Державного контракту №22/2-27-EDK-23 від 28.10.2023 суперечить вимогам законодавства, оскільки сторонами не встановлено конкретного розміру процентів (облікова ставка є змінюваною, не встановлюється сторонами контакту), а тому зазначений пункт підлягає визнанню недійсним. Також позивач посилається на те, що спірний пункт контракту містить умову про стягнення пені, що вказує на наявність у контракті умов щодо подвійної відповідальності.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його ухвалення
Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.01.2026 у справі № 910/12753/25 позов задоволено.
Визнано недійсним підпункт 4 пункту 7.2. Державного контракту №22/2-27-EDK-23 від 28.10.2023, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Українська бронетехніка» та Державним підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель».
Стягнуто з Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська бронетехніка» витрати зі сплати судового збору у сумі 2 422,40 грн.
Суд першої інстанції мотивуючи оскаржуване рішення дійшов висновку, що спірний пункт контракту суперечить ст. 61 Конституції України, оскільки передбачає подвійну відповідальність у вигляді стягнення пені у разі протиправної поведінки виконавця (продавця/постачальника) внаслідок порушення строків поставки товару та визнав обґрунтованими позовні вимоги ТОВ «Українська бронетехніка» про визнання недійсним підпункту 4 пункту 7.2. Контракту.
Cуд першої інстанції зазначив, що сторони відійшли від змісту положень ч.3 ст.693 ЦК України та в укладеному між ними правочині встановили по суті санкцію за неправомірне користування коштами попередньої оплати за умови непоставки товару. Сторони домовилися, що за умови непоставки товару - весь період користування коштами є неправомірним і встановили пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ. Разом з тим, відповідальність за прострочення строку поставки товару у вигляді пені передбачена у підпункті 1 пункту 7.2. контракту.
Отже, суд дійшов висновку, що з огляду на те, що пеня є одним із видів забезпечення виконання зобов'язань та мірою відповідальності за його порушення, а подвійна облікова ставка НБУ законодавчо обмежує розмір пені, погодженої сторонами у договорах, умови контракту (підпункт 1 та підпункт 4 пункту 7.2. контракту), які передбачають одночасно пеню в розмірі 0,1% від вартості товару за порушення строку поставки та проценти за користування коштами попередньої оплати у розмірі подвійної облікової ставки НБУ також за порушення строку поставки, фактично встановлюють двічі таку міру відповідальності, як пеня.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду, Державне підприємство Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» звернулося до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2026 скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування вимог та доводів апеляційної скарги апелянт посилається на те, що висновки суду першої інстанції не узгоджуються та суперечать, зокрема, положенням ч. 3 ст. 693, ст. 536, ст. 549, 625, 1048, 1054, 1057 ЦК України та висновкам Верховного Суду щодо їх застосування.
Скаржик також зазначає, що суд першої інстанції безпідставно не врахував висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 03.12.2021 у справі № 910/14180/18, вказавши про їх неможливість застосування до спірних правовідносин. Водночас, на думку апелянта, висновки сформульовані Верховним Судом у постанові від 03.12.2021 у справі № 910/14180/18 безпосередньо стосуються спірних правовідносин у тому числі щодо необхідності розрізнення правової природи процентів, передбачених ч. 3 ст. 693 ЦК України та неустойки.
Згідно з правовою позицією викладеною Верховним Судом, передбачені ст. 536 та ч.3 ст. 693 Цивільного кодексу України проценти мають зовсім іншу правову природу, ніж неустойка (пеня, штраф), виступають способом захисту прав та інтересів покупця який, здійснивши оплату продукції на умовах попередньої її оплати набув також статусу кредитора за договором по відношенню до продавця до моменту передання йому такої продукції.
Разом з тим, апелянт вказує, що суд першої інстанції в мотивувальній частині рішення безпідставно посилається на висновки Верховного Суду викладені у постанові від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17, які стосуються позадоговірних зобов'язань та питання збереження коштів з підстав визначених ст. 1212 ЦК України, отриманих стороною за договором, який визнано недійсним у судовому порядку.
Апелянт зауважує, що підпункт 4 пункту 7.2 контракту, який передбачає сплату виконавцем процентів за користування коштами попередньої оплати у розмірі подвійної облікової ставки НБУ у разі порушення строків поставки товару, відповідає вимогам ст. 693 ЦК України та ст.536 ЦК України, узгоджується з принципом свободи договору (статті 6, 627 ЦК України) та не суперечить ст. 61 Конституції України.
Апелянт вважає, що актуальною та обов'язковою правовою позицією Верховного Суду є висновок, викладений у постанові від 09.09.2025 у справі № 910/9007/24 про те, що проценти за ст. 693 ЦК України мають іншу правову природу порівняно з неустойкою. Апелянт зазначає, що під час судового розгляду справи № 910/9007/24 позивач жодного разу не оспорював підпункт 4 пункту 7.2 контракту, а позов про визнання недійсним підпункту договору поданий з метою уникнути відповідальності за порушення умов контракту. Також апелянт звертає увагу, що позивач просить визнати недійсним підпункт 4 пункту 7.2 контракту, який припинив свою дію 30 квітня 2025 року.
Апелянт наголошує, що у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/14180/18 визначено, що проценти за ст.ст. 536, 693 ЦК України не є пенею, не мають характеру штрафних санкцій, є окремими видом відповідальності, а також можуть стягуватися одночасно з пенею без порушення ст. 61 Конституції України; законодавець не встановив жодних обмежень щодо способу визначення розміру процентів, а спосіб визначення розміру процентів через прив'язку до облікової ставки НБУ є правомірним та не змінює їх правову природу; облікова ставка НБУ є публічним, офіційним та загальнодоступним показником, який дозволяє точно визначити розмір процентів на будь-яку конкретну дату.
Скаржник зауважує, що позивач добровільно взяв участь у процедурі закупівлі товарів оборонного призначення, свідомо підписав контракт, що свідчить про визнання ним усіх своїх умов, включаючи спірний підпункт, а також погодився з підвищеною відповідальністю як необхідним елементом правового механізму забезпечення ефективного виконання оборонного замовлення. Позивач є професійним учасником господарських відносин у сфері оборонних закупівель, який уклав значну кількість аналогічних контрактів з відповідачем, і тому повинен розуміти економічну природу та механізм застосування облікової ставки НБУ.
Також скаржник зазначає, що одночасне стягнення пені та процентів не є подвійною відповідальністю, оскільки вони мають різну правову природу, захищають різні інтереси кредитора. Встановлення розміру процентів у подвійному розмірі облікової ставки НБУ є правомірним та економічно обґрунтованим, оскільки облікова ставка НБУ є визначеним показником, а її змінюваність є перевагою, що забезпечує справедливий баланс інтересів сторін.
04.05.2026 апелянт надав заяву, в якій просив врахувати висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 12.03.2026 у справі №910/6742/25 та постанові від 15.04.2026 у справі № 910/7882/25 під час розгляду даної справи.
Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу
У свою чергу, 17.03.2026 до Північного апеляційного господарського суду надійшов відзив Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська бронетехніка» на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Позивач вважає, що передбачений підпунктом 4 пункту 7.2. контракту вид відповідальності - проценти за користування коштами є пенею. Штрафні санкції, передбачені у пп.1, 4 п.7.2. контракту, є санкціями, які дублюють одна одну, тобто існує подвійна відповідальність за одне й те саме порушення, а саме пеня в розмірі 0,1% від вартості товару в разі порушення строку поставки та проценти за користування коштами попередньої оплати в розмірі подвійної облікової ставки НБУ в разі порушення строку поставки. Незважаючи на те, що в контракті назви відповідальності носять формально різні назви - пеня (підпункт 1 пункт 7.2 контракту) та проценти за користування коштами (підпункт 4 пункту 7.2 контракту), однак за юридичною природою це однакові види відповідальності та виникають вони внаслідок одного й того ж самого порушення - прострочення постачання товару.
Позивач звертає увагу, що вид відповідальності, передбачений підпунктом 4 пункту 7.2 контракту, а саме сплата процентів за користування коштами попередньої оплати, сторонами контракту пов'язаний із порушенням виконавцем зобов'язань щодо строків поставки, і відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду у справі №910/10156/17 користування коштами у такому випадку не може вважатись правомірним, а відтак, відповідальність за неправомірне користування чужими грошовими коштами має встановлюватись відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України в розмірі 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Сторонами не встановлено конкретного розміру процентів (облікова ставка є змінюваною, не встановлюється сторонами контракту).
Також позивач зауважує, що припинення строку дії договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. А висновок Верховного Суду у справі №910/9007/24 щодо того, що проценти мають іншу правову природу порівняно з неустойкою, зроблений в контексті можливості зменшення судами розміру процентів. Попередня оплата не перебувала у користуванні позивача і була використана для здійснення взаєморозрахунків з іноземним постачальником з метою виконання контракту, а тому відсутнє неправомірне утримання чужих грошових коштів.
На думку позивача, п.п. 4 п.7.2 контракту суперечить принципам справедливості, добросовісності та розумності у господарських правовідносинах. Встановлення облікової ставки НБУ є прерогативою саме Національного банку України та лежить поза волею сторін контракту, при цьому при підписанні та виконанні контракту його сторонам не може бути відома облікова ставка НБУ, оскільки остання є змінюваною та не залежить від волі сторін договору, а визначається економічною ситуацією у країні та встановлюється національним банком як регулятором.
Позивач вважає, що актуальною правовою позицією Верховного Суду щодо визнання недійсним пункту державного контракту, яким передбачено стягнення процентів за користування коштами попередньої оплати, є ухвала Верховного Суду у справі №910/15843/24, а спірні правовідносини у справі №910/15843/24 є аналогічними спірним правовідносинам у цій справі.
Крім того, позивач посилався на актуальну практику в аналогічних спорах з тими ж сторонами у справах №910/8985/24, №910/7643/24, №910/2097/25, №910/10379/25, №910/7882/25.
07.05.2026 від позивача надійшли додаткові пояснення, в яких він посилається на практику Верховного Суду у справах №910/10156/17 (постанова від 10.04.2018), № 910/1345/24 (постанова від 18.09.2024), постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.03.2019 у справі №911/1608/18, в яких, на його думку, визначено незаконність стягнення процентів за користування коштами в тому вигляді, в якому таке стягнення передбачено умовами Державного контракту.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.02.2026 апеляційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2026 у справі № 910/12753/25 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Майданевич А.Г., суддів: Крижний О.М., Сулім В.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 09.03.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2026 у справі № 910/12753/25 та призначено розгляд справи на 20.04.2026.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.04.2026, у зв'язку з перебуванням судді Крижного О.м. з 18.04.2026 по 25.04.2026 у відрядженні, апеляційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2026 у справі № 910/12753/25 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Майданевич А.Г., суддів: Сулім В.В., Ткаченко Б.О.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2026 апеляційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2026 у справі № 910/12753/25 прийнято до свого провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя - Майданевич А.Г., суддів: Сулім В.В., Ткаченко Б.О.
У судовому засіданні 20.04.2026 оголошено перерву у розгляді апеляційної скарги Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» до 18.05.2026.
Колегією суддів у судовому засіданні 18.05.2026 було досліджено матеріали справи, а також всі заяви, додаткові пояснення, клопотання учасників процесу, після чого, суд перейшов на стадію судових дебатів. Після судових дебатів, у зв'язку із вивченням правової позиції Верховного Суду, оголошено про відкладення стадії ухвалення та проголошення судового рішення на 27.05.2026.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2026 у зв'язку з повітряною тривогою у місті Києві, оголошення рішення у справі №910 12753/25 призначено на 28.05.2026.
Позиції учасників справи
Представник відповідача у судовому засіданні 18.05.2025 підтримав доводи апеляційної скарги, з підстав, викладених у ній та просив її задовольнити. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2026 скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні вимог слід відмовити.
Представник позивача у судовому засіданні 18.05.2025 заперечив проти задоволення апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції відмовити у її задоволенні, з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, а рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2026 у справі №910/12753/25 залишити без змін.
Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Згідно зі статтею 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Так, колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, переглядає справу №910/12753/25 у межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
28.10.2023 між Державним підприємством Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Українська бронетехніка» (виконавець) укладено Державний контракт №22/2-27-EDK-23 на поставку (закупівлю) товарів оборонного призначення (надалі - контракт).
Відповідно до умов п.1.1 контракту виконавець зобов'язується поставити замовнику з дотриманням вимог законодавства України, умов і вимог контракту товари оборонного призначення (далі - товар), найменування, кількість, вартість (ціна) та строки поставки яких зазначені у цьому контракті та у специфікації товарів оборонного призначення (додаток 1 до контракту) (далі - специфікація), для подальшого використання Збройними Силами України, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити товар в строки і на умовах визначених цим контрактом.
Специфікацією товарів оборонного призначення (додаток 1) сторонами погоджено товари оборонного призначення, їх кількість, ціну та строки поставки.
Згідно із пунктом 11.1. контракту, у редакції додаткової угоди №3 від 18.03.2024, сторони погодили, що контракт набирає чинності з дати підписання додаткової угоди про взяття бюджетних зобов'язань та діє до 30 квітня 2025 року, а в частині виконання гарантійних зобов'язань - до повного виконання.
У пункті 7.2. контракту у розділі 7 "Відповідальність сторін" сторони передбачили види порушень та санкції за них, зокрема:
у разі порушення строків поставки товару з виконавця стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товару, з якого допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 7 відсотків вказаної вартості (підпункт 1);
у разі порушення виконавцем зобов'язань щодо строків поставки товару, за умови здійснення замовником попередньої оплати, виконавець зобов'язаний сплатити на користь замовника проценти за користування коштами попередньої оплати (в частині вартості простроченого товару) у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, від дня порушення строку поставки товару до дня виконання виконавцем обов'язку щодо поставки товару, визначеного згідно з абзацом першим пункту 3.3 цього контракту (підпункт 4).
Предметом спору у цій справі є положення пп.4 п.7.2. Державного контракту №22/2-27-EDK-23 від 28.10.2023.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач зазначив, що спірний пп.4 п.7.2. контракту суперечить вимогам законодавства, оскільки сторонами не встановлено конкретного розміру процентів (облікова ставка є змінюваною, не встановлюється сторонами контакту), а також спірний пункт контракту містить умову про стягнення пені, що вказує на наявність у контракті умов щодо подвійної відповідальності.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови та оцінка аргументів учасників справи
Розглянувши доводи апеляційної скарги, відзив на апеляційну скаргу, дослідивши наявні матеріали справи у повному обсязі, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків.
За змістом частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Згідно із частиною першої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Як на підставу недійсності підпункту 4 пункту 7.2 укладеного між сторонами у справі контракту позивач послався на те, що ця спірна умова контракту передбачає відповідальність у вигляді стягнення пені за порушення строків поставки товару, яка також передбачена у підпункті 1 пункті 7.2 контракту, що свідчить про подвійну відповідальність виконавця та суперечить статті 61 Конституції України.
Суд першої інстанції встановив, що умови про відповідальність сторін містяться у розділі 7 укладеного між сторонами у цій справі контракту.
У пункті 7.2. контракту у розділі 7 "Відповідальність сторін" сторони передбачили види порушень та санкції за них, зокрема:
- у разі порушення строків поставки товару з виконавця стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товару, з якого допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 7 відсотків вказаної вартості (підпункт 1);
- у разі порушення виконавцем зобов'язань щодо строків поставки товару, за умови здійснення замовником попередньої оплати, виконавець зобов'язаний сплатити на користь замовника проценти за користування коштами попередньої оплати (в частині вартості простроченого товару) у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, від дня порушення строку поставки товару до дня виконання виконавцем обов'язку щодо поставки товару, визначеного згідно з абзацом першим пункту 3.3 цього контракту (підпункт 4).
За змістом статті 546, 548, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися відповідно до вимог закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити в разі порушення зобов'язання.
Відповідно до частини першої статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 Цивільного кодексу України).
Отже, пеня є формою відповідальності за прострочення виконання зобов'язання, що має на меті стимулювання виконання зобов'язань.
Конститутивною ознакою пені є її нарахування за кожен день прострочення виконання зобов'язання. Поденне нарахування пені є ознакою, яка вирізняє її серед інших видів неустойки (штрафних санкцій) та визначає механізм обчислення (визначення розміру) пені (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.10.2024 у справі № 911/952/22).
Укладений між сторонами у цій справі контракт за своєю правовою природою є договором поставки.
Відповідно до статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього. Проте сторони у договорі можуть встановити інший порядок оплати, зокрема передбачити попередню оплату товару.
Як вбачається з матеріалів справи, сторони у контракті передбачили можливість проведення розрахунків на умовах здійснення замовником поетапної попередньої оплати товару.
Можливість проведення попередньої оплати товару та правила здійснення оплати у такий спосіб також передбачені статтею 693 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини першої статті 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 1057 Цивільного кодексу України договором, виконання якого пов'язане з переданням у власність другій стороні грошових коштів або речей, які визначаються родовими ознаками, може передбачатися надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг (комерційний кредит), якщо інше не встановлено законом.
До комерційного кредиту застосовуються положення статей 1054 - 1056 цього Кодексу, якщо інше не встановлено положеннями про договір, з якого виникло відповідне зобов'язання, і не суперечить суті такого зобов'язання.
Отже, договором на покупця може покладатися обов'язок здійснення попередньої оплати товару, тобто оплати товару до його передання продавцем. При цьому, договір купівлі-продажу (поставки), який містить обов'язок продавця здійснити попередню оплату, є різновидом комерційного кредиту, що передбачений статтею 1057 Цивільного кодексу України. У даному випадку покупець здійснює кредитування продавця, а попередня оплата фактично є сумою кредиту (позики).
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (речення перше та друге абзацу першого частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати.
За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (стаття 536 Цивільного кодексу України).
Отже, закон, зокрема положення статті 536, частини третьої статті 693, частини першої статті 1054, частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України у їх сукупності, передбачає можливість для покупця нарахування на суму сплаченої ним продавцю попередньої оплати процентів за користування грошовими коштами, що узгоджується із загальним правилом про оплатний характер позики. Порушення продавцем обов'язку щодо передачі товару, який був попередньо оплачений, надає покупцеві можливість стягнути з продавця проценти за користування чужими грошовими коштами.
За своєю правовою природою проценти є винагородою (платою) за користування грошовими коштами. Натомість неустойка є видом забезпечення виконання зобов'язання та за своєю правовою природою є штрафною санкцією, яка може застосовуватись до боржника у разі порушення ним зобов'язання.
Отже, передбачені статтею 536 та частиною третьої статті 693 Цивільного кодексу України проценти мають зовсім іншу правову природу, ніж неустойка (пеня, штраф), виступають способом захисту прав та інтересів покупця який, здійснивши оплату продукції на умовах попередньої її оплати набув також статусу кредитора за договором по відношенню до продавця до моменту передання йому такої продукції.
З огляду на різну правову природу проценти, передбачені частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України, не можуть бути ототожнені з неустойкою, передбаченою статтею 549 Цивільного кодексу України, та процентами, передбаченими частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.
Такі висновки Верховного Суду щодо правової природи процентів за користування грошовими коштами та неустойки та їх відмінностей, викладені у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/14180/18 та у постанові Верховного Суду від 12.03.2026 у справі №910/6742/25.
Враховуючи наведене, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, що пеня є одним із видів забезпечення виконання зобов'язань та мірою відповідальності за його порушення, а подвійна облікова ставка НБУ законодавчо обмежує розмір пені, погодженої сторонами у договорах, умови контракту (підпункт 1 та підпункт4 пункту 7.2 контракту), які передбачають одночасно пеню у розмірі 0,1 % вартості товару за порушення строку поставки та проценти за користування коштами попередньої оплати у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, а також за порушення строку поставки, фактично встановлюють двічі таку міру відповідальності, як пеня.
Водночас, колегія суддів зазначає про те, що спірний підпункт 4 пункту 7.2 контракту передбачає саме сплату відсотків за користування коштами попередньої оплати, що має іншу правову природу, ніж неустойка, тому підпункти 1 та 4 пункту 7.2. контракту не передбачають однакову подвійну відповідальності за одне й те саме порушення, не дублюють один одного.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що встановлений у спірному підпункті 4 пункту 7.2. контракту розмір процентів за користування коштами попередньої оплати у вигляді подвійної облікової ставки НБУ є незрозумілим та неприйнятним способом визначення розміру плати за користування грошовими коштами для сторін контракту та суперечить чинному законодавству України, та вважає ці висновку суду помилковими,з огляду на таке.
Верховний Суд у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/14180/18 зазначив про те, що передбачене статтею 536, частиною третьою статті 693, частиною першою статті 1048 та частиною першою статті 1054 Цивільного кодексу України право сторін на встановлення плати за користування грошовими коштами (попередньою оплатою, позикою) з урахуванням положень статті 6 та частини першої статті 627 Цивільного кодексу України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати.
Колегія суддів зазначає, що виходячи із свободи визначення умов договору відповідно до статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони мають право викласти умови договору, зокрема і щодо способу обчислення процентів за користування грошовими коштами (за один день, за календарний рік), на власний розсуд у спосіб, який є найбільш зрозумілим та прийнятним саме для них.
Положення, закріплені у статті 536, частині третій статті 693 Цивільного кодексу України, є диспозитивними, а тому не можуть обмежувати сторін у визначенні способу проведення розрахунку процентів залежно від їх волевиявлення.
Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/14180/18 та у постанові Верховного Суду від 12.03.2026 у справі №910/6742/25.
Відповідно до частини третьої статті 693 Цивільного кодексу України на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.
У спірному підпункті 4 пункту 7.2. контракту розмір процентів за користування коштами попередньої оплати визначений сторонами у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, від дня порушення строку поставки товару до дня виконання виконавцем обов'язку щодо поставки товару.
Отже, визначений в спірному підпункті 4 пункту 7.2. контракту спосіб обчислення процентів за користування коштами попередньої оплати, а саме: від дня порушення строку поставки товару до дня виконання виконавцем обов'язку щодо поставки товару, не суперечить частині третій статті 693 Цивільного кодексу України, а навпаки узгоджується з положеннями цієї норми права, є проявом волевиявлення сторін правочину на визначення саме такого способу обчислення процентів.
Крім того, колегія суддів зазначає про те, що норма, закріплена у частині третій статті 693 Цивільного кодексу України, щодо нарахування процентів на суму попередньої оплати має відсильний характер до положень статті 536 Цивільного кодексу України, згідно з частиною другою якої розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Як вже зазначалося вище, договір купівлі-продажу (поставки), умови якого передбачають здійснення покупцем попередньої оплати товару, є різновидом комерційного кредиту, що передбачений статтею 1057 Цивільного кодексу України. У такому випадку покупець здійснює кредитування продавця, а попередня оплата фактично є сумою кредиту (позики).
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що гроші за кредитним договором (сума позики (кредиту)) є особливим видом товару, який передається позичальнику у власність на умовах повернення та платності. Користування грошима, як особливим видом товару, має ціну, яка, як правило, вимірюється обліковими ставками відповідних фінансових систем чи індексами.
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Згідно з абзацом першим частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Отже, можливість застосування облікової ставки НБУ для визначення розміру відсотків за користування позикою (кредитом) передбачена законом.
Відповідно до визначення термінів та понять, що містяться у статті 1 Закону України «Про Національний банк України», облікова ставка Національного банку України - один із монетарних інструментів, за допомогою якого Національний банк України встановлює для банків та інших суб'єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів.
Отже, облікова ставка НБУ - це основна відсоткова ставка, за якою НБУ кредитує комерційні банки. Вона визначає базову вартість грошей у державі на відповідний період, безпосередньо впливаючи на розміри відсотків за депозитами та кредитами для населення і бізнесу, інфляцію та курс гривні.
Відповідно до частини першої статті 1056-1 Цивільного кодексу України процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.
За змістом частини четвертої статті 1056-1 Цивільного кодексу України якщо інше не встановлено законом, у разі застосування змінюваної процентної ставки кредитодавець самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Якщо інше не встановлено законом, у разі застосування змінюваної процентної ставки кредитодавець самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором.
Отже, можливість застосування сторонами в договорі для визначеної розміру відсотків за користування позикою (кредитом) змінюваної процентної ставки, якою є і облікова ставка НБУ, також передбачена законом.
При цьому, колегія суддів враховує те, що використання облікової ставки НБУ як змінюваної процентної ставки, а також як індексу для визначення реальної ставки кредитування є загальновживаним в українському діловому обороті.
Наведеним спростовуються висновки суду першої інстанції про те, що подвійна облікова ставки НБУ в силу її змінюваного характеру, не може бути визначена сторонами в договорі базою для визначення розміру відсотків за користування позикою (кредитом).
За змістом пункту 2 частини першої статті 25 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк проводить грошово-кредитну політику шляхом застосування, зокрема такого інструменту, як процентна політика.
Згідно зі статтею 27 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями. Національний банк має право нараховувати відсотки на кошти, розміщені на рахунках банків, відкритих у Національному банку. Таке нарахування здійснюється Національним банком із застосуванням визначених ним процентних ставок.
За змістом пункту 2 Положення про процентну політику Національного банку України, затвердженого постановою Правління НБУ 21.04.2016 № 277, (далі - Положення), процентна політика Національного банку - установлення та застосування Національним банком облікової (ключової) процентної ставки та інших процентних ставок за його операціями з метою досягнення цілей грошово-кредитної політики.
Відповідно до підпункту 1 пункту 5 розділу І Положення Національний банк з метою реалізації процентної політики встановлює, зокрема облікову (ключову) процентну ставку.
Згідно з пунктами 11, 12 розділу ІІІ Положення рішення щодо розміру облікової ставки затверджується Правлінням Національного банку на черговому або позачерговому засіданні з питань монетарної політики після обговорення на засіданні Комітету з монетарної політики. Національний банк оприлюднює розмір облікової ставки на сторінці офіційного Інтернет-представництва Національного банку.
При цьому, колегія суддів зазначає про те, що усталеною є практика і це підтверджується відомостями на сторінці офіційного Інтернет-представництва Національного банку, що визначення та затвердження Правлінням НБУ розміру облікової ставки здійснюється саме у відсотках річних.
Наведеним спростовуються висновки суду першої інстанції, що сторони не встановили конкретного розміру процентів за користування грошовими коштами, а встановлений у спірній умові контракту розмір процентів за користування коштами попередньої оплати у вигляді подвійної облікової ставки НБУ є незрозумілим та неприйнятним способом визначення розміру плати за користування грошовими коштами для сторін контракту.
Отже, встановлений у спірній умові контракту розмір процентів за користування коштами попередньої оплати у вигляді подвійної облікової ставки НБУ є зрозумілим та не підлягає довільному тлумаченню, оскільки облікова ставка НБУ визначається у відсотках річних, її розмір є чітко визначеним та затвердженим Правлінням НБУ, інформація про розмір облікової ставки НБУ та період її дії систематично оприлюднюється і наявна в загальному доступі, передбачений підпунктом 4 пункту 7.2. контракту порядок та спосіб визначення розміру плати за користування попередньою оплатою відповідає вимогам чинного законодавства та звичаям ділового обороту.
Водночас, колегія суддів зазначає про те, що визначення сторонами у контракті розміру відсотків за користування попередньою оплатою у розмірі подвійної ставки НБУ свідчить про волевиявлення сторін правочину на визначення процентів саме в такому розмірі. Доводів про те, що погоджений сторонами в спірній умові контракту розмір відсотків є необґрунтовано завищеним, надмірним та порушує принцип добросовісності позивачем не наведено та докази цього в матеріалах справи відсутні.
З огляду на викладене, на переконання колегії суддів, висновки суду першої інстанції про те, що подвійна облікова ставка Національного банку України не може використовуватися для визначення розміру процентів за користування коштами попередньої оплати є помилковими та зроблені з неправильним застосуванням наведених вище норм права.
Крім того, суд першої інстанції, дійшов висновку про те, що передбачена спірною умовою контракту сплата процентів за користування коштами попередньої оплати «прив'язана» сторонами до порушення виконавцем зобов'язань щодо строків поставки і користування коштами в такому випадку є неправомірним, відповідальність за яке має встановлюватися відповідно до ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України у розмірі трьох відсотків річних.
Однак, колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки такий висновок зроблено з неправильним тлумаченням спірної умови контракту, з неправильним застосуванням норм матеріального права.
Аналіз спірного підпункту 4 пункту 7.2. контракту свідчить про те, що дійсно його положення містять посилання на порушення виконавцем зобов'язань щодо строків поставки товару. Проте, це посилання наведене саме в контексті обґрунтування підстав для сплати виконавцем на користь замовника процентів за користування коштами попередньої оплати.
При цьому, колегія суддів зауваужує, що відповідно до статті 693 Цивільного кодексу України обставина порушення продавцем строку поставки товару є лише підставою для реалізації покупцем свого права на нарахування відсотків на суму попередньої оплати та не є умовою, що визначає правомірне чи неправомірне користування продавцем грошовими коштами попередньої оплати як сумою позики в розумінні цієї норми права. Згідно з частиною другою статті 693 Цивільного кодексу України такою умовою є саме момент пред'явлення покупцем вимоги до продавця про повернення суми попередньої оплати.
Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/14180/18, а також постанові Верховного Суду від 12.03.2026 у справі №910/6742/25, до моменту пред'явлення покупцем вимоги до продавця про повернення суми попередньої оплати відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України користування продавцем грошовими коштами попередньої оплати як сумою позики буде вважатися правомірним, на які покупець як кредитор може правомірно нараховувати проценти за користування. Натомість після пред'явлення покупцем продавцю такої вимоги (про повернення суми попередньої оплати відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України) за умови непоставки продавцем покупцю товару та неповернення суми попередньої оплати у продавця виникає грошове зобов'язання з повернення суми попередньої оплати, а користування продавцем цими коштами буде неправомірним. У такому випадку покупець втрачає право на нарахування продавцю на суму цих коштів процентів, передбачених частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України, та разом з цим набуває право на нарахування та стягнення з продавця процентів, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, що нараховуються внаслідок прострочення боржником (у даному випадку - продавцем) грошового зобов'язання (з повернення попередньої оплати) та які є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов'язання на відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима.
Отже, враховуючи викладене, у спірних правовідносинах, що склалися між сторонами у цій справі, користування грошовими коштами попередньої оплати є правомірним для виконавця (позивача) саме до моменту отримання ним вимоги замовника про повернення суми попередньої оплати, оскільки ні контракт, ні чинне законодавство не передбачають автоматичного обов'язку виконавця (продавця) повернути кошти попередньої оплати у разі не поставки товару у строк. Користування авансом до визначеної контрактом дати поставки є безоплатним, а процент за користування авансом передбачений саме за час користування виконавцем коштами авансу поза межами строків поставки товару за умови не поставки такого товару.
Частина друга статті 693 Цивільного кодексу України передбачає альтернативне право покупця: або вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати у разі прострочення поставки та не передбачає автоматичного обов'язку продавця повернути суму попередньої оплати покупцю. Використання у цій нормі права сполучника "або" свідчить про те, що з ряду перелічуваних в цій нормі прав покупця можлива реалізація тільки одного права: або вимагати передання оплаченого товару, або вимагати повернення суми попередньої оплати.
Закінчення строку поставки товару не зумовлює припинення зобов'язання постачальника (продавця) з поставки товару, а надає альтернативу покупцю обрати: очікувати товар або вимагати повернення коштів. Тобто закон у такому випадку надає право вибору саме управненій стороні (покупцю) змінити дане правовідношення. Саме з моменту правомірної відмови покупця від поставки товару шляхом повідомлення про це продавця негрошове зобов'язання продавця (з поставки товару) припиняється та у останнього виникає грошове зобов'язання перед покупцем (з повернення суми попередньої оплати). Отже, в силу положень частини другої статті 693 Цивільного кодексу України у продавця (постачальника) не можуть одночасно існувати два зобов'язання: і повернути суму попередньої оплати, і поставити товар.
Застосовані у частині другій статті 693 Цивільного кодексу України слова "має право" слід розуміти так, що покупець, який втратив інтерес до товару та бажає припинити правовідносини поставки може однозначно та беззаперечно довести до відома продавця свою волю з повернення попередньої оплати, у разі якщо строк його поставки було порушено. Тобто саме управнена сторона (покупець) одержує право в односторонньому порядку припинити правовідносини поставки, але за відсутністю такого одностороннього правочину покупця - правовідносини з поставки товару продовжують тривати (на умовах договору), а грошове зобов'язання з повернення коштів автоматично не виникає (якщо умовами договору не передбачене інше).
Отже, закінчення строку поставки товару не змінює та не припиняє зобов'язання з поставки товару, а надає покупцю право на вчинення одностороннього правочину відмови від товару, що обумовлює виникнення грошового зобов'язання продавця з повернення коштів.
З огляду на наведене колегія суддів зазначає, що у спірному підпункті 4 пункту 7.2. контракту сторони погодили умову про те, що у разі продовження існування зобов'язання із поставки товару після порушення строку його поставки підлягають нарахуванню проценти за користування продавцем коштами попередньої оплати (тобто фактично погодили правомірне користування виконавцем коштами замовника з дозволу останнього) у період, що слідує після кінцевої дати строку поставки і до моменту поставки товару.
Отже, у спірних правовідносинах неправомірне користування коштами може настати у разі відмови покупця (замовника) від контракту та направлення виконавцю вимоги про повернення коштів попередньої оплати.
З огляду на викладене висновки суду першої інстанції, що спірна умова контракту стосується неправомірного користування грошовими коштами попередньої оплати, відповідальність за яке передбачена статтею 625 Цивільного кодексу України у розмірі трьох відсотків річних, а частина третя статті 693 Цивільного кодексу України не регулює спірні правовідносини, є безпідставними.
Крім того, колегія суддів зазначає, що частина друга статті 625 Цивільного кодексу України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки спірний підпункт 4 пункту 7.2. контракту передбачає нарахування процентів не за прострочення виконання грошового зобов'язання, а саме за користування коштами попередньої оплати.
Враховуючи те, що зміст спірної умови контракту стосується виключно правомірного користування боржником грошовими коштами, сплаченими кредитором (за період порушення строків поставки товару), спірні правовідносини підпадають під правове регулювання частин другої, третьої статті 693 та статті 536 Цивільного кодексу України, про що обґрунтовано зазначив відповідач.
Колегія суддів погоджується з доводами скаржника про неправильне застосування судом першої інстанції положень, закріплених у частинах першій та другій статті 536 та частині третій статті 693 Цивільного кодексу України, та вважає обґрунтованою визначену скаржником підставу апеляційного оскарження судового рішення.
Колегія суддів також вважає помилковими доводи позивача про застосування до спірних правовідносини правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.06.2020 у справі № 922/3578/18, від якої Верховний Суд у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/14180/18, відступив.
Колегія суддів не бере до уваги доводи позивача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, про те, що висновки суду першої інстанції у цій справі відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в ухвалі від 24.09.2025 у справі № 910/15843/24, оскільки Верховний Суд у зазначеній ухвалі не формував жодних правових висновків щодо застосування норм права, а зазначеною ухвалою лише закрив касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства оборони України на підставі пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України (у зв'язку зі встановленням після відкриття касаційного провадження у справі № 910/15843/24, що висновки Верховного Суду щодо застосування норми права, викладені у постановах, на які посилався, були сформовані у неподібних до цієї справи правовідносинах).
Крім того, колегія суддів відхиляє посилання позивача на практику, на його думку, в аналогічних спорах з тими ж сторонами у справах №910/8985/24, №910/7643/24, №910/2097/25, №910/10379/25, №910/7882/25 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.03.2019 у справі №911/1608/18, оскільки відповідно до ч.4 ст. 236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин обов'язковими для врахування є лише висновки, викладені в постановах Верховного Суду. Рішення суду першої інстанції та апеляційної не є джерелом правозастосовної практики у розумінні цієї норми.
При цьому, 15.04.2026 Верховний Суд скасував постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.01.2026 та рішення Господарського суду міста Києва від 26.11.2025 (на які посилається позивач) у частині відмови у задоволенні позовних вимог Міністерства оборони України про стягнення 310 267 255,10 грн процентів за користування коштами попередньої оплати, у частині стягнення витрат із сплати судового збору в сумі 847 840,00 грн та у частині задоволення зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська бронетехніка» про визнання недійсним підпункту державного контракту, а справу № 910/7882/25 у цих частинах передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц зазначила про те, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.
Так, колегія суддів відхиляє посилання позивача на практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/10156/17 та у постанові Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 910/1345/24, оскільки висновки Верховного Суду, сформовані у зазначених справах, на неврахування яких послався позивач у додаткових поясненнях, були зроблені у неподібних до цієї справи правовідносин та є нерелевантними для цієї справи.
З огляду на викладене колегія суддів зазначає про те, що позивач не довів обставин невідповідності спірного підпункту 4 пункту 7.2. контракту вимогам закону, з огляду на що підстави для визнання недійсним цієї умови контракту відсутні, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
Таким чином, доводи відповідача, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, щодо неправильного застосування судом першої інстанції статей 536, 625, 693 Цивільного кодексу України знайшли своє підтвердження, з огляду на що оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 129 Конституції України та частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).
За змістом пункту 2 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право повністю або частково скасувати судове рішення.
Відповідно до статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене, Північний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2026 у справі № 910/12753/25 слід задовольнити. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2026 у справі № 910/12753/25 скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволення позовних вимог повністю.
Згідно зі ст.129 ГПК України судовий збір у разі відмови у позові покладається на позивача.
Керуючись статтями 129, 240, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1.Апеляційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2026 у справі № 910/12753/25 задовольнити.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2026 у справі № 910/12753/25 скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська бронетехніка» (03057, м.Київ, вул. Олександра Довженка, буд.18, ідентифікаційний код 31410901) на користь Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» (04074, м.Київ, вул.Автозаводська, буд.2, ідентифікаційний код 44725823) 3 633 (три тисячі шістсот тридцять три) грн. 60 коп. витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.
4. Доручити Господарському суду міста Києва видати наказ на виконання даної постанови Північного апеляційного господарського суду.
5. Матеріали справи №910/12753/25 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до статей 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Постанова складена та підписана 01.06.2026.
Головуючий суддя А.Г. Майданевич
Судді В.В. Сулім
Б.О. Ткаченко