25 травня 2026 року
м. Київ
справа № 676/2395/25
провадження № 51-363 км 26
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду
у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисників ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,
засудженого (відеоконференція) ОСОБА_8 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_8 на вирок Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 липня 2025 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 24 листопада 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 62025240010000182 за обвинуваченням
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України.
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Кам'янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області вироком від 16 липня 2025 року визнав ОСОБА_8 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Згідно з вироком ОСОБА_8 , проходячи військову службу за призовом під час мобілізації, згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 12.01.2025 на посаді курсанта навчального взводу навчального курсу школи загальновійськової підготовки військової частини НОМЕР_1 , будучи військовослужбовцем, діючи умисно, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, порушуючи військову дисципліну, маючи намір тимчасово ухилитись від несення обов'язків військової служби, через особисту недисциплінованість та несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов'язків, в умовах воєнного стану, без поважних причин та дозволу командування військової частини НОМЕР_1 12.01.2025, близько 17:00, більш точний час досудовим розслідуванням не встановлений, самовільно залишив розташування військової частини НОМЕР_1 , що розташована в АДРЕСА_2 , та вибув за місцем свого проживання в с. Підлісся Тисменицького району Івано-Франківської області, де перебував до 09:00 08.03.2025.
Зазначеними умисними діями, які виразились у самовільному залишенні військової частини військовослужбовцем без поважних причин тривалістю понад три доби, вчиненому в умовах воєнного стану, ОСОБА_8 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.5 ст. 407 КК України.
Хмельницький апеляційний суд ухвалою від 24 листопада 2025 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_8 залишив без задоволення, а вирок Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області - без зміни.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувані вирок та ухвалу і закрити кримінальне провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України за відсутності в діянні ОСОБА_8 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України.
На обґрунтування своїх доводів захисник зазначає, що суд першої інстанції проігнорував той факт, що засуджений має особисті релігійні переконання, несумісні із виконанням військового обов'язку, і відповідно до ст. 35 Конституції України має право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою.
Посилаючись на практику ЄСПЛ, зазначає, що ОСОБА_8 належить до Релігійного об'єднання Свідків Єгови, і їх віровчення не дозволяє їм виконувати будь-яку військову службу, навіть якщо вона не пов'язана з використанням зброї.
Захисник вважає, що суди невірно визначили статус засудженого ОСОБА_8 як військовослужбовця, оскільки він не надавав згоди на набуття такого статусу і відмовляється від нього з мотивів совісті. За таких обставин він не є суб'єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 407 КК України.
Указує, що навіть якщо відмова від військової служби є неправомірною, то умисел був спрямований на порушення порядку мобілізації (ст. 336 КК України), а не на порушення порядку несення військової служби (ст. 407 КК України).
Захист вважає помилковим висновки суду про можливість проходження ОСОБА_8 військової служби без зброї, оскільки це прямо суперечить його релігійним переконанням, а держава не забезпечила можливості проходження альтернативної (невійськової) служби.
Крім цього, захисник подав із касаційною скаргою клопотання про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Своє клопотання мотивує тим, що в Україні на стадії досудового розслідування і судового розгляду перебуває значна кількість справ щодо Свідків Єгови і вирішення цієї справи буде мати наслідки не тільки для самого засудженого, а й значної кількості інших віруючих.
При цьому захист покликається на відсутність законодавчого регулювання порядку заміни проходження військової служби альтернативною (невійськовою) службою, що призводить до ототожнення судами конституційного права на заміну виконання військового обов'язку невійськовою службою із поняттям ухилення від мобілізації та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, чиї релігійні переконання передбачають відмову від військової служби.
Захист вважає, що Велика Палата Верховного Суду матиме можливість сформувати обґрунтовану правову позицію щодо застосування надалі судами норм закону з урахуванням практики ЄСПЛ та міжнародних актів, спрямувавши єдину практику.
У доповненні до клопотання про передачу кримінального провадження щодо ОСОБА_8 на розгляд Великої Палати Верховного Суду захисник зазначає, що на його адвокатський запит йому повідомили, що станом на 24 лютого 2026 року відомо про 1044 кримінальних провадження щодо окремих Свідків Єгови через відмову таких осіб від військової служби внаслідок несумісних із нею релігійних переконань.
Прокурор подав заперечення на касаційну скаргу захисника, у якому вказує про законність оскаржуваних судових рішень і просить залишити їх без змін.
Позиції учасників судового провадження
Захисник та засуджений підтримали подану касаційну скаргу та клопотання.
Прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги сторони захисту та поданого клопотання.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII
«Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Реалізація цього завдання відбувається, зокрема, шляхом здійснення правосуддя,
під час якого Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи в такий спосіб судову практику на однакове застосування норм права.
Згідно з ч. 6 ст. 13 вищезгаданого Закону висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Частиною 5 ст. 434-1 КПК передбачено, що суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати таке кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Частина 1 ст. 4342 КПК України визначає, що питання про передачу кримінального провадження на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
У цьому кримінальному провадженні ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, зокрема у тому, що він, проходячи військову службу за призовом під час мобілізації, будучи військовослужбовцем, діючи умисно, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, порушуючи військову дисципліну, в умовах воєнного стану, без поважних причин та дозволу командування військової частини 12.01.2025, близько 17:00, самовільно залишив розташування військової частини та вибув за місцем свого проживання.
Визнаючи ОСОБА_8 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, суди відхилили доводи сторони захисту про наявність у засудженого дійсних релігійних переконань, оскільки він належить до Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, вірування якого не дозволяють йому виконувати будь-яку військову службу і бути у статусі військовослужбовця. При цьому засуджений, посилаючись на положення ч. 4 ст. 35 Конституції України, наполягав на його праві заміни військової служби альтернативною (невійськовою) службою.
Відхиляючи ці доводи, суди вказали, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.
Також суд послався на правовий висновок об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2025 року (справа № 573/838/24, провадження № 51-603 кмо25), за змістом якого законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов'язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації у значенні статті 336 КК України. Призов на військову службу під час мобілізації не скасовує права на сумлінну відмову від носіння та/або використання зброї.
Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін щодо поданих касаційної скарги та клопотання з доповненнями, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для передачі цього провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Частиною 4 статті 35 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України»
№ 1906-IV, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Згідно з частинами 1, 2 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради УРСР від 19 жовтня 1973 року (далі - Пакт), кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та віровчень. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір.
Комітет з прав людини ООН (далі - Комітет) у своїх рекомендаціях органам влади держав за підсумками розгляду індивідуальних скарг у справах «Назаров та ін. проти Туркменістану» (п. 7.3), «Давлетов проти Туркменістану» (п. 6.3), «Дурдієв проти Туркменістану» (п.7.3), «Чон-бум Бе та ін. проти Республіки Корея» (п. 7.3), «Петромелідіс проти Греції» (п. 9.3) наголосив на тому, що відступ від положень статті 18 згідно з частинами 1, 2 статті 4 Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою. Комітет визнав право людини на сумлінну відмову від військової служби складовою права сповідувати свою релігію та переконання, зазначивши, що хоча таке право прямо не згадується у статті 18, проте випливає з неї, оскільки обов'язок застосовувати смертоносну силу може вступати в серйозні протиріччя зі свободою совісті.
Статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожному гарантовано свободу сповідувати свою релігію або переконання. Зазначене право підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Таким чином, право людини сповідувати свою релігію або переконання може бути обмежене виключно за сукупності таких умов як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише у тій мірі, в якій це необхідно для досягнення наведених вище законних цілей.
Європейський Суд з прав людини у справі «Баятян проти Вірменії» встановив, що заявник був членом зареєстрованої у встановленому законом порядку релігійної організації, віровчення якої не допускає користування зброєю. Через свої релігійні переконання він відмовився від військової служби, за що національний суд притягнув заявника до кримінальної відповідальності і призначив покарання у виді позбавлення волі. На час подій, що мали місце у цій справі, законодавство держави-відповідача про порядок виконання військового обов'язку не встановлювало жодних винятків для осіб, релігійні переконання яких несумісні з його виконанням, і не передбачало можливості альтернативної (невійськової) служби.
Зазначене ЄСПЛ оцінив як втручання у право людини на свободу совісті та релігії, гарантоване ст. 9 Конвенції, і визнав, що кримінальне переслідування заявника і призначення покарання без урахування його поглядів і переконань не можуть розглядатися як необхідні у демократичному суспільстві, а тому констатував порушення права людини за ст. 9 Конвенції.
У справі «Адян та інші проти Вірменії» від 12 жовтня 2017 року Суд встановив, що заявників було засуджено до кримінального покарання за відмову від проходження і військової, й альтернативної (невійськової) служби. Констатуючи недотримання прав заявників, гарантованих ст. 9 Конвенції, ЄСПЛ вказав, що у правовій системі держави альтернативна служба не мала справді цивільного характеру, оскільки знаходилася під наглядом військових структур, тоді як віросповідання заявників не дозволяло їм працювати безпосередньо або опосередковано на військових.
У справі «Християнської релігійної організації Свідків Єгови в «Нагірно-карабаській республіці» проти Вірменії» від 22 березня 2022 року Суд вказав, що, посилаючись на триваючий військовий конфлікт з Азербайджаном, Уряд стверджував, що відмова Свідків Єгови служити в армії загрожує національній безпеці «НКР» (див. пункт 56 вище).
Залишаючи осторонь той факт, що аргумент Уряду про те, що Свідки Єгови становлять загрозу національній безпеці, та його твердження про те, що Свідки Єгови діяли та продовжують діяти вільно та без будь-якого втручання з боку влади «НКР», є суперечливими, слід зазначити наступне.
Перелік винятків щодо свободи особи сповідувати свою релігію чи переконання, як зазначено у статті 9 § 2, є вичерпним, а їх визначення обмежувальним. Водночас, на відміну від другого абзацу статей 8, 10 та 11, пункт 2 статті 9 Конвенції не дозволяє обмежень з міркувань національної безпеки. Не включення цієї конкретної підстави для обмежень до статті 9 далеко не є випадковим упущенням, воно відображає першорядне значення релігійного плюралізму як однієї з основ демократичного суспільства у значенні Конвенції та той факт, що держава не може диктувати людині, у що вірить, або вживати примусових заходів, щоб змусити її змінити свої переконання (пункти 77, 78).
У справі «Феті Демірташ проти Туреччини» ЄСПЛ щодо Свідків Єгови, які не могли скористатись правом на альтернативну (невійськову) службу, з огляду на її відсутність, та змушені були відбувати кримінальне покарання вказав, що така система не забезпечує справедливого балансу між інтересами суспільства в цілому та інтересами осіб, які відмовляються від військової служби з міркувань переконань. Відповідно, він вважає, що покарання, призначені заявнику, без будь-якого положення про врахування вимог його совісті та переконань, не можуть вважатися необхідним заходом у демократичному суспільстві.
Отже, згідно з правовими позиціями ЄСПЛ щодо застосування ст. 9 Конвенції держава має позитивний обов'язок створити систему альтернативної служби, яка повинна бути відокремлена від військової структури, не мати карального характеру і залишатися у розумних часових межах.
Конституційний Суд України у рішенні від 12 квітня 2012 року (№9-рп/2012) вказав, що Конституційні права і свободи є фундаментальною основою існування та розвитку Українського народу, а тому держава зобов'язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для їх реалізації. Відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними, а це є неприпустимим у правовій державі.
Також за змістом п. 4.2 рішення Конституційного Суду України від 27 грудня 2022 року № 4-р/2022, гарантоване приписами статті 35 Конституції України право на свободу світогляду і віросповідання - це індивідуальне право, що є відмінним від інституційних прав релігійних організацій (об'єднань).
Виходячи зі змісту статті 35 Конституції України, держава, гарантуючи зазначене право на свободу світогляду і віросповідання (релігії), зобов'язана створити умови для реалізації цього права, а саме: забезпечити свободу світогляду і віросповідання (релігії) та можливість сповідувати релігію; запобігти посяганням на цю свободу третіми особами; не посягати на цю свободу самостійно.
Крім того, держава має право застосувати заходи, що обмежують право на свободу світогляду і віросповідання (релігії), зокрема з міркувань громадського порядку (частина друга статті 35 Конституції України). Втручання у право на свободу світогляду і віросповідання (релігії) в аспекті його реалізації зазвичай має форму зобов'язань, що їх держава покладає на конкретного суб'єкта, які спрямовані на досягнення мети, визначеної у законі.
Положення Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» № 1975-XII були покликані унормувати порядок реалізації права на альтернативну (невійськову) службу громадянами України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
За змістом ст. 1 цього Закону альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством.
Разом з цим, положеннями ч. 6 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» № 2232-XII визначено такі види військової служби: базова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Таким чином, Закон не передбачає такого виду військової служби як строкова військова служба.
Відповідно до ст. 3 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів осіб, передбачені ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» № 389-VIII.
Отже, Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» не запроваджувалися обмеження конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання, гарантованого ст. 35 Конституції нашої держави.
Європейська комісія за демократію через право (Венеційська комісія) 18 березня 2025 року на запит Голови Конституційного Суду України опублікувала висновок (amicus curiae) № CDL-AD(2025)006 щодо реалізації в Україні в умовах воєнного стану права на альтернативну (невійськову) службу, за яким така служба не може бути повністю виключена навіть у воєнний час, хоча держави мають обмежену свободу розсуду, особливо в умовах загальної мобілізації. При цьому за жодних обставин відмовник за переконаннями не може бути змушений носити або використовувати зброю, навіть для самооборони країни (п. 72). Акцентовано увагу у висновку і на тому, що обов'язок усіх громадян із захисту Вітчизни, передбачений статтею 65 Конституції України, на практиці не вимагає користування військовою зброєю кожним із громадян чи їх включення у систему військового командування; тобто сумлінні відмовники можуть, будучи солідарними із співгромадянами, виконувати цей обов'язок в інший спосіб (п. 53).
Окрім цього, з метою виконання зобов'язань України, передбачених переговорною рамкою Європейського Союзу, схваленою рішенням Ради Європейського Союзу від 21 червня 2024 року, за кластером 1 «Основи процесу вступу до ЄС», розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 травня 2025 року № 475-р було схвалено, серед іншого, Дорожню карту з питань верховенства права (далі - Дорожня карта).
Дорожня карта є всеохоплюючим стратегічним документом, що визначає комплекс реформ у межах переговорного процесу щодо членства України в ЄС.
Зокрема, одним зі стратегічних результатів визначено забезпечення під час воєнного стану права на сумлінну відмову від військової служби з мотивів релігійних переконань. Для досягнення цього результату необхідно: 1) здійснити огляд чинного застосування норм щодо права на відмову від військової служби з мотивів совісті та впровадження контрзаходів щодо виявлених втручань у здійснення цього права у відповідності до вказівок Венеційської комісії Ради Європи (Висновок про альтернативну (невійськову) службу 2025 р.); 2) розробити та прийняти закон щодо забезпечення права на проходження альтернативної служби під час воєнного стану, на особливий період.
Захисник ОСОБА_6 у своєму клопотанні з доповненнями зазначив також про те, що станом на 24 лютого 2026 року Релігійному об'єднанню Свідків Єгови в Україні відомо про 1 044 кримінальних провадження, порушених стосовно окремих Свідків Єгови під час дії воєнного стану на території України через відмову таких осіб від військової служби внаслідок несумісних із нею релігійних переконань та відмову у заміні таким особам військової служби альтернативною (невійськовою) службою, що вказує, крім указаного вище якісного критерію, й на кількісний критерій виключної правової проблеми.
Крім цього, слушними є доводи сторони захисту про те, що кримінальне право покликане реагувати на суспільно небезпечну поведінку особи, а не на її світоглядні, філософські чи релігійні переконання. Тому при оцінці необхідності та доцільності застосування кримінальної відповідальності суд має враховувати, чи здатне таке втручання реально досягти цілей, визначених кримінальним законом. Якщо поведінка особи обумовлена щирими та стійкими релігійними переконаннями, застосування покарання саме по собі не усуває причин такої поведінки та не впливає на відповідні переконання, які перебувають під захистом права на свободу світогляду і віросповідання.
Призначаючи особі покарання за вчинення діяння, зумовленого її релігійними переконаннями, суд не може забезпечити досягнення мети покарання, визначеної ст. 50 КК України. Особливість таких діянь полягає в тому, що вони є наслідком внутрішніх світоглядних і релігійних переконань особи, які не змінюються внаслідок відбуття покарання. Тому навіть після його відбуття особа буде й надалі керуватися тими ж релігійними переконаннями, що ставить під сумнів досягнення мети виправлення засудженого в контексті конкретних обставин вчиненого. В такому разі застосування покарання саме по собі не є ефективним засобом впливу на причини поведінки особи та не повною мірою відповідає меті покарання, передбаченій статтею 50 КК України.
Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України у їх взаємозв'язку із положеннями ч. 3 ст. 8 Основного Закону унеможливлюють перекладання на людину негативних наслідків відсутності законодавчого механізму реалізації конституційного права громадянина, адже впровадження такого регулювання є сферою відповідальності Держави.
Отже, відсутність механізму реалізації права громадян на проходження альтернативної служби не свідчить про відсутність такого права і не може призводити до притягнення особи до відповідальності.
Тому передача кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для усунення правової невизначеності та формування єдиної правозастосовчої практики з огляду на зазначену вище виключну правову проблему.
Тому, керуючись статтями 433, 434, 434-1, 434-2, 441 КПК України, Верховний Суд
постановив:
Клопотання захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_8 задовольнити.
Передати кримінальне провадження щодо ОСОБА_8 за ч. 5 ст. 407 КК України на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3