Номер провадження: 22-ц/813/2573/26
Справа № 521/10661/25
Головуючий у першій інстанції Сегеда О. М.
Доповідач Лозко Ю. П.
28.05.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних
справах:
головуючого - Лозко Ю.П.,
суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Хаджибейського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2025 року
у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором
встановив:
25 червня 2026 року засобами електронного зв'язку Товариство з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» звернулося до суду з вказаним вище позовом у якому просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором №7761282 від 05 квітня 2024 року в сумі 41400 грн, судовий збір за подання позову 2422,40 грн, витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6000 грн.
Позов обґрунтовано тим, що 05 квітня 2024 року між ТОВ «Авентус Україна» та
ОСОБА_1 укладено кредитний договір №7761282, за умовами якого відповідачка отримала
10000 грн, зі сплатою процентів за користування кредитом та інших платежів, що передбачені кредитним договором.
Позикодавець умови кредитного договору виконав у повному обсязі, надавши позичальниці кредит на потрібну їй суму, однак відповідачка взяті на себе зобов'язання належним чином не виконала.
Укладаючи вказаний вище кредитний договір, сторони вчинили дії визначені
ст. 11 та ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію», відповідач підписала кредитний договір шляхом використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором.
27 листопада 2024 року між ТОВ «Діджи Фінанс» та ТОВ «Авентус» укладено договір факторингу №27.11/24-Ф, за умовами якого відбулося відступлення права вимоги у тому числі за вказаним вище кредитним договором, укладеним між ТОВ «Авентус» та відповідачкою.
Посилаючись на викладені вище обставини, позивач просив стягнути з відповідачки заборгованість у розмірі 41400 грн, яка складається з: заборгованості за тілом кредиту - 10000 грн, заборгованості за відсотками - 26400 грн, заборгованості за пенею - 5000 грн.
Рішенням Хаджибейського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2025 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Діджи Фінанс» заборгованість за кредитним договором №7761282 від 05 квітня 2024 року в розмірі 41400 грн, судовий збір за подання позову в сумі 2422,40 грн, витрати на правничу допомогу в розмірі 6000 грн.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шелудько О.О., просить скасувати рішення Хаджибейського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
За доводами апеляційної скарги суд першої інстанції не надав правової оцінки тому, що кредитодавець усупереч вимог ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування», якою встановлено максимально допустимий розмір щоденної відсоткової ставки у розмірі 1%, здійснював нарахування процентів за користування кредитом за ставкою 2,20%, тому з урахуванням періоду нарахування відсотків (05 квітня 2024 року - 03 серпня 2024 року), заборгованість за відсотками не могла перевищувати 12100 грн, виходячи з розрахунку 10000 грн (тіло кредиту)* 121 день (період нарахування процентів)*1%(денна процентна ставка визначена законом).
Вимога про нарахування та сплату відсотків, які є явно завищеними, не відповідає передбаченим у частині третій статті 509, частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.
Посилаючись на положення п.18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України зазначає, відсутні правові підстави для стягнення пені у розмірі 5000 грн.
Позивач за допомогою належних та допустимих доказів не довів факт переходу до нього права вимоги за вказаним вище кредитним договором, оскільки наданий «реєстр боржників» не є належним доказом наявності заборгованості за кредитним договором, так як зазначена у ньому інформація, за умови відсутності первинних документів по кредитному договору, на підставі яких він складений, не може бути доказом наявності заборгованості, на якій наполягає позивач.
На вказану апеляційну скаргу ТОВ «Діджи Фінанс» подало відзив, у якому посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду, просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги та стягнути зі скаржниці витрати на правничу допомогу, понесені в суді апеляційної інстанції в розмірі 4000 грн. Заперечуючи проти скарги, позивач посилається на те, що відсотки нараховані протягом строку дії договору були застосовані за ставками, які є меншим за законодавчо визначені обмеження. Позивачем за допомогою належних та допустимих доказів доведено факт переходу права вимоги за кредитним договором, укладеним між ТОВ «Авентус Україна» та скаржницею. В частині понесення судових витрат на правничу допомогу зазначає, що у зв'язку з переглядом справи в апеляційному порядку позивач звернувся до адвоката Білецького Б.М., який надав (виконав) наступні послуги: аналіз чинного законодавства та судової практики на предмет виявлення змін і доповнень, аналіз наявних кредитних та платіжних документів; правовий аналіз обставин спірних правовідносин та надання правових рекомендацій (консультацій) щодо захисту інтересів ТОВ «Діджи Фінанс»; складання відзиву на апеляційну скаргу, в тому числі попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які Позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Згідно із ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Пунктом 1 частини 6 статті 19 ЦПК України визначено, що малозначними є справи у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга (частина дев'ята статті 19 ЦПК України).
Положеннями п.1 ч.1 ст.176 ЦПК України передбачено, що ціна позову визначається у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується.
Відповідно до ч.1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 22 травня 2026 року, розгляд цієї справи призначено в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, з огляду на те, що позовні вимоги мають виключно майновий характер, та справа є малозначною в силу вимог закону, оскільки ціна позову (41400 грн) не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (90840 грн).
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах, визначених ст. 367 ЦПК України колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з таких підстав.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає не у повному обсязі.
Судом встановлено, що 05 квітня 2024 року між ТОВ «Авентус Україна» та
ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту №7761282, за умовами якого товариство надало позичальнику грошові кошти в сумі 10000 грн, зі строком кредитування 360 днів, з фіксованою процентною ставкою за весь строк користування кредитом - 2,20% в день.
Орієнтовна реальна річна процентна ставка на дату укладення Договору складає: за стандартною ставкою за весь строк користування кредитом 47541,10% річних. За стандартною процентною ставкою з урахуванням періоду застосування зниженої процентної ставки 43196,31% річних (пункт 1.9).
Кошти кредиту надаються Товариством у безготівковій формі шляхом їх перерахування на поточний рахунок Споживача, уключаючи використання реквізитів платіжної картки № НОМЕР_1 (пункт 2.1).
Вказаний вище кредитний договір містить електронний одноразовий підпис позичальниці, накладений шляхом використання одноразового ідентифікатора.
Факт зарахування зазначених вище грошових коштів підтверджується випискою з карткового рахунку ОСОБА_1 , відкритого в АТ КБ «ПриватБанк», яка є первинним бухгалтерським документом.
27 листопада 2024 року ТОВ «Діджи Фінанс» та ТОВ «Авентус Україна» уклали договір факторингу №27.11/24-Ф на таких умовах: за цим договором Фактор зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження Клієнта (ціна продажу) за плату, а Клієнт відступити Факторові Право грошової Вимоги, строк виконання зобов'язань за якою настав або виникне в майбутньому до третіх осіб - Боржників, включаючи суму основного зобов'язання (кредиту), плату за кредитом (плату за процентною ставкою), пеню за порушення грошових зобов'язань та інші платежі, право на одержання яких належить Клієнту. Перелік Боржників, підстави виникнення Права грошової Вимоги до Боржників, сума грошових вимог та інші дані зазначені в Реєстрі Боржників, який формується згідно Додатку №1 та є невід'ємною частиною Договору.
З витягу з додатку №1 до вказаного вище договору убачається, що він містить інформацію про кредитний договір, укладений між ТОВ «Авентус Україна» та ОСОБА_1 , а саме дату (05 квітня 2024 року) та номер кредитного договору (7761282), загальну суму заборгованості (41400 грн), дані позичальниці.
10 жовтня 2024 року ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та ТОВ «Таліон Плюс»підписали реєстр прав вимоги №1 згідно з яким до ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» перейшло право вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором 902856061 у розмірі 29794,33 грн.
Факт укладення зазначеного вище кредитного договору, а також отримання від позикодавця на виконання його умов грошових коштів в розмірі 10000 грн скаржницею не заперечується, як на підставу задоволення вимог апеляційної скарги ОСОБА_1 посилається на недоведеність позивачем права вимоги за вказаним вище кредитним договором, неправомірне нарахування відсотків у розмірі, заявленому до стягнення та безпідставно заявленої вимоги про стягнення пені.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив із того, що унаслідок неналежного виконання позичальницею взятих на себе зобов'язань за вказаним вище кредитним договором утворилася заборгованість в сумі 41400 грн, розмір якої не спростовано. Урахувавши документально підтверджені витрати на правничу допомогу, понесені позивачем, суд стягнув з відповідачки 4000 грн.
Щодо таких висновків суду першої інстанції, колегія суддів зазначає про таке.
Відповідно до положень статей 1077,1078 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Згідно з статтею 1081 ЦК України клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу.
Частинами першою, другою статті 1082 ЦК України встановлено, що боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов'язку перед ним.
У постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі N 530/1995/18, провадження N 61-697св21, викладено загальний правовий висновок, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Відомостей про те, що договір факторингу №27.11/24-Ф від 27 листопада 2024 року в частині відступлення права вимоги за кредитним договором №7761282 від 05 квітня 2024 року, судовим рішенням визнано недійсним, матеріали справи не містять.
Факт переходу права вимоги позивача саме до відповідачки за вказаними вище кредитними договорами підтверджується витягом, який є додатком №1 до договору, який містить відомості та обсяг необхідної інформації, таких як анкетні дані відповідачки, номер кредитного договору, суми заборгованості, які дають можливість належним чином підтвердити набуття позивачем права вимоги до ОСОБА_1 .
Таким чином, позивач належними та допустимими доказами довів обставини щодо його права вимоги до ОСОБА_1 , яке перейшло до нього на підставі вказаного вище правочину, який у судовому порядку недійсним не визнавався, тобто презумпцію його правомірності скаржницею не спростовано, тому доводи апеляційної скарги стосовно відсутності у позивача права вимоги, колегія суддів відхиляє.
Щодо аргументів скаржниці про неправомірність нарахування позивачем відсотків за користування кредитом у розмірі, заявленому до стягнення, колегія суддів зауважує про таке.
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
22 листопада 2023 року прийнято Закон України N 3498-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг", яким внесено зміни до Закону України «Про споживче кредитування». Цей закон набрав чинності 24 грудня 2023 року.
Так, відповідно до ч.5 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування» (в редакції Закону № 3498-IX від 22 листопада 2023 року), максимальний розмір денної процентної ставки, розрахованої відповідно до частини четвертої цієї статті, не може перевищувати 1 %.
Пунктом 17 Розділ IV «Прикінцеві та перехідні положення» (в редакції Закону № 3498-IX від 22 листопада 2023 року) передбачено, що тимчасово, протягом 240 днів з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг», установити, що максимальний розмір денної процентної ставки не може перевищувати: протягом перших 120 днів - 2,5 %; протягом наступних 120 днів - 1,5 %.
З викладеного вище убачається, що починаючи з 21 серпня 2024 року максимальний розмір денної процентної ставки не може перевищувати 1 %. При цьому, протягом перших 120 днів, тобто з 24 грудня 2023 року по 22 квітня 2024 року включно процента ставка не має перевищувати 2,5 %, та протягом наступних 120 днів, тобто 23 квітня 2024 року по 20 серпня 2024 року включно не має бути більшою ніж 1,5%.
Як убачається з розрахунків заборгованості, наданих позивачем, упродовж 05 квітня 2024 року по 03 серпня 2024 року кредитором нараховувалися проценти у розмірі 26400 грн за процентною ставкою у розмірі 2,20% в день.
З урахуванням наведених вище вимог, починаючи з 05 квітня 2024 року по 22 квітня 2024 року, тобто упродовж 18 днів, позивач правомірно нарахував заборгованість за процентною ставкою в розмірі 2,2%, водночас починаючи з 23 квітня 2024 року по 03 серпня 2024 року, тобто 103 дні, процентна ставка за користування кредитом не могла перевищувати 1,5% в день.
З урахуванням наведеного вище, правильним є розрахунок заборгованості зі сплати процентів на суму, що не перевищує 19410 грн, виходячи з такого: (10000 грн*18днів*2,2%) + (10000грн*103 дні*1,5%).
Водночас, як на підставу неправомірності нарахування процентів за користування кредитом, скаржниця посилається на також на суттєву неспівмірність розміру процентів, заявлених до стягнення (26400 грн) та тіла кредиту (10000 грн).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що заборгованість за відсотками не може перевищувати 12100 грн.
Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів" несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором.
Під час стягнення заявленої позивачем заборгованості необхідно керуватись чітко обумовленими між контрагентами кредитного договору умовами, а не іншими умовами, які дають змогу кредитодавцю вийти за межі узгодженого строку та нарахувати непропорційно велику суму компенсації, оскільки така непропорційно велика сума компенсації не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.
Отже, вимога про нарахування та сплату відсотків, які є явно завищеними, не відповідає передбаченим у частині третій статті 509, частинах першій, другій статті 627ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.
Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми відсотків спотворює їх дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання проценти перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.
Позивач як фінансова установа, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи із порушенням звичаїв ділового обороту та порушуючи при цьому норми і вимоги чинного законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення договору позики на вкрай невигідних для нього умовах, які відповідач не міг оцінити належно.
Необхідно зазначити, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем непропорційно великих відсотків за прострочення повернення кредиту.
Вказане узгоджується із положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року N 39/248 "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів", в якій зазначено, що, визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.
Пунктами 1, 2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 09 квітня 1985 року N 39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17 травня 1973 року N 543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року (пункти 9, 13, 14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, зокрема у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди.
Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005 року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином, ефективного вибору.
Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10листопада 2011 року N15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).
У Рішенні від11липня 2013 року N7-рп/2013Конституційний Суд України дійшов висновку, що умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Виконання державою конституційно-правового обов'язку щодо захисту прав споживачів вимагає від неї спеціального законодавчого врегулювання питань, пов'язаних із забезпеченням дії зазначених принципів у відносинах споживчого кредитування, зокрема, щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання грошових зобов'язань позичальниками - фізичними особами.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі N 132/1006/19.
Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі N 902/417/18, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.
Також у цій постанові зазначено, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити загальний розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних, як відповідальності за прострочення грошового зобов'язання.
Відсутність позову про визнання недійсним договору про відкриття кредитної лінії не є перешкодою для врахування інтересів відповідача у справі з метою дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів (див. постанову Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі N 679/1103/23).
Відповідно до розрахунку заборгованості, наданого ТОВ «Діджи Фініанс» загальна заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором становить 41400 грн, з яких 10000 грн заборгованість за тілом кредиту, 26400 грн заборгованість за відсотками.
Отже, що у даному випадку, визначений у вказаному вище договорі розмір процентів (2,2 % за кожен день, 47541,10 % річних) є непропорційно високим та призводить до дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника (споживача), відтак пункти 1.7.1, 1.8.1 Договору є несправедливими і суперечать принципам розумності та добросовісності, оскільки встановлюють вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад 50 %) у разі невиконання/неналежного виконання позичальником зобов'язань за цим договором.
Фактично позивач порушує питання про стягнення з позичальника простроченої заборгованості за нарахованими процентами у розмірі, що у 2,6 рази перевищує розмір простроченої заборгованості за кредитом.
На підставі викладеного вище, надавши правову оцінку фактичним обставинам справи, урахувавши правову позицію скаржниці, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для стягнення з відповідачки заборгованості за нарахованими процентами розмірі 12100 грн.
Вимога про стягнення з відповідачки пені в розмірі 5000 грн суперечить вимогам закон, з огляду на таке.
Пунктом 18 Перехідних положень ЦК України передбачено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установлено, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Отже, в силу вимог закону, нарахована позикодавцем пеня прострочення виконання зобов'язання підлягає списанню кредитодавцем.
Наведеного вище суд не врахував, та дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позову в цілому.
Відповідно до ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
За положеннями ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Підсумовуючи викладене вище, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідачки підлягає частковому задоволенню, а рішення суду потрібно змінити, зменшивши суму заборгованості, що підлягає стягненню з відповідачки на користь позивача за кредитним договором №7761282 від 05 квітня 2024 року з 41400 грн до 22100 грн
Щодо розподілу судових витрат за результатами апеляційного перегляду.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Зважаючи на наведені вище висновки апеляційного суду, про часткове задоволення позову, що становить 43,38%, тому стягнутий з відповідачки на користь позивача судовий збір за подання позову підлягає зменшенню з 2422,40 грн до 1293,08 грн, тобто пропорційно задоволеним позовним вимогам.
З огляду на те, що за наслідками апеляційного перегляду, оскаржуване рішення суду слід змінити, зменшивши стягнуту суму заборгованості за відсотками, тобто вимоги апеляційної скарги підлягають задоволенню на 46,62%, тому судовий збір, сплачений
ОСОБА_1 за подання апеляційної скарги у розмірі 1693,98 грн (3633,60*46,22%) підлягає стягненню з ТОВ ФК «Діджи Фінанс» на користь відповідачки.
Щодо витрат на правничу допомогу, понесених позивачем в суді першої та апеляційної інстанції.
Кожен має право на професійну правничу допомогу (стаття 59 Конституції України).
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 19 цього Закону видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначено в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховують складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
Розмір гонорару визначають лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі N 910/12876/19).
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині другій статті 141 ЦПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України вбачається, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята статті 137 ЦПК України).
Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі N 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі N 925/1137/19, Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі N 317/1209/19 (провадження N 61-21442св19), від 12 лютого 2020 року у справі N 648/1102/19 (провадження N 61-22131св19), від 03 лютого 2021 року у справі N 554/2586/16-ц (провадження N 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі N 753/1203/18 (провадження N 61-44217св18), від 15 червня 2021 року у справі N 159/5837/19 (провадження N 61-10459св20), від 01 вересня 2021 року у справі N 178/1522/18 (провадження N 61-3157св21).
Наведена судова практика є незмінною, яку суд першої інстанції усупереч вимог
ч.4 ст. 263 ЦПК України не урахував під час прийняття оскаржуваного рішення, у зв'язку з чим рішення суду в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення.
У рішенні від 18 лютого 2022 року у справі "Чоліч проти Хорватії" (COLIC v. Croatia), заява N 49083/18, ЄСПЛ зазначив, що згідно з практикою ЄСПЛ скаржник має право на відшкодування витрат у випадку, якщо такі витрати були дійсними, необхідними а також були розумними у своєму розмірі (пункт 77).
ЄСПЛ наголошує на необхідності об'єднання об'єктивного критерію (дійсність витрат) та суб'єктивного критерію, розподіляючи суб'єктивний критерій на якісні показники (необхідність витрат для цілей конкретної справи) та кількісні (їх розумність).
Водночас не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінюючи їх необхідність. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі N 904/4507/18 (на яку посилається заявник), від 16 листопада 2022 року у справі N 922/1964/21.
Під час визначення суми відшкодування суд має керуватись критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі N 755/9215/15-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі N 904/4507/18).
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд:
- має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі N 911/3312/21);
- з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені у частинах третій-п'ятій, дев'ятій статті 141 ЦПК України (а саме: пов'язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами) (близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року N 922/1964/21).
Подібні висновки викладено також у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2024 року у справі N 910/615/14 (N 910/5042/22), від 26 вересня 2024 року у справі N 910/11903/23, від 25 січня 2025 року у справі № 369/849/18.
Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені у частині третій статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі N 686/5757/23, провадження N 14-50цс24).
Суд керується тим, що подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом таких витрат у зазначеному розмірі з іншої сторони, оскільки цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критеріям реальності адвокатських витрат (їхньої дійсності й потрібності) та розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи.
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі N 686/5757/23, провадження N 14-50цс24.
Отже, суд з власної ініціативи перевіряє, чи є судові витрати, зокрема, неминучими, реальними, розумними, пов'язаними з розглядом справи, фактично понесеними, пропорційними.
Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги щодо понесених скаржником витрат на правничу допомогу та наданим на їх підтвердження доказам, колегія суддів керується таким.
01 січня 2025 року між ТОВ «Діджи Фінанс» та адвокатом Білецьким Б.М. укладено договір про надання правової допомоги №42649746, за умовами якого клієнт доручає, а адвокатське бюро приймає на себе зобов'язання надавати юридичну допомогу (правничу допомогу) в обсязі та на умовах, передбачених даним договором (пункт 1.1).
Загальна вартість послуг складається з вартості наданих юридичних послуг (поточне супроводження), згідно тарифної сітки, вказаної у п.4.8 даного договору, а також гонорар, який зазначений у п.4.9 даного договору (пункт 4.1).
У разі прийняття судом по матеріалам позовної заяви позитивного рішення, клієнт зобов'язується сплатити гонорар на користь адвоката у розмірі 6000 грн (пункт 4.9).
Даний договір укладений на строк до 31 грудня 2025 року та набирає чинності з моменту його підписання (пункт 7.1).
Згідно акту №7761282 про підтвердження факту надання правничої (правової допомоги) адвокатом (виконання робіт, надання послуг) та детального опису робіт, виконаних адвокат Білецьким Б.М., останній надав, а ТОВ «Діджи Фінанс» отримало наступні послуги загальною вартістю 6000 грн:
-правовий аналіз обставин спірних правовідносин та надання правових рекомендацій (консультацій) щодо захисту інтересів ТОВ «Діджи Фінанс», витрачений час - 2,5 год, загальна вартість - 3750 грн;
-складання позовної заяв, витрачений час - 2,5 год, загальна вартість - 3750 грн;
-формування додатків до позову, витрачений час - 1 год, загальна вартість - 750 грн;
-консультація щодо документів та доказів, витрачений час - 1 год, загальна вартість - 750 грн
Як на підставу стягнення витрат на правничу допомогу на стадії апеляційного перегляду справи, позивач посилається на те, що адвокат Білецький Б.М., надав ТОВ «Діджи Фінанс» наступні послуги:
-аналіз чинного законодавства та судової практики, витрачений час - 1 год, загальна вартість -750 грн;
-правовий аналіз обставин спірних правовідносин та надання рекомендацій (консультацій), витрачений час - 1,5 год, загальна вартість - 2250 грн;
-складання відзиву на апеляційну скаргу, витрачений час - 1 год, загальна вартість - 1000 грн;
Водночас заявлені витрати не повною мірою відповідають критеріям реальності, неминучості, розумності, пропорційності, визначеним положеннями статті 141 ЦПК України, з огляду на таке.
Колегія суддів зауважує, що складання позовної заяви та правовий аналіз обставин спірних правовідносин та надання правових рекомендацій (консультацій), як і складання відзиву на апеляційну скаргу, охоплюються (є складовою) підготовкою та поданням позову та відзиву на апеляційну скаргу, що заявлені як окремі послуги, тому не можуть вважатися фактично понесеними як окремий вид робіт, виконаних адвокатом.
Формування додатків до позову не є видом правничої допомогу, тому позивачем безпідставно включено цей вид послуги (роботи), як такої, що виконана адвокатом.
При цьому, колегія суддів зазначає, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (постанова Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі №911/2737/17).
Надавши оцінку доказам щодо фактично понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу у суді першої та апеляційної інстанції інстанції, врахувавши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі: складністю справи та виконаною адвокатом роботою (наданою послугою); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; значенням справи для сторін, результатами розгляду справи, зваживши на необхідність дотримання критерію розумності розміру понесених стороною витрат, колегія суддів доходить висновку щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача витрати на правничу допомогу в суді першої інстанції у розмірі 3000 грн та в суді апеляційної інстанції в розмірі 1500 грн.
Щодо витрат на правничу допомогу, понесених позивачкою.
У відзиві на позов, ОСОБА_1 зазначала про орієнтовний розмір понесених нею витрат на правничу допомогу, який складає 6000 грн, а також про те, що докази понесення цих витрат будуть надані суду протягом 5 днів після ухвалення рішення суду, однак як свідчать матеріали справи, відповідачка не подала до суду відповідні докази у строки, визначені законом.
На стадії апеляційного перегляду питання про стягнення витрат на правничу допомогу не порушувала, тому не має підстав для стягнення з позивача на користь відповідачки судових витрат на професійну правничу допомогу.
Керуючись ст. ст. 367,374,376,382-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Хаджибейського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2025 року змінити, зменшивши стягнуту з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» заборгованість за кредитним договором №7761282 від 05 квітня 2024 року з 41400 грн до 22100 грн, судового збору за подання позову з 2422,40 грн до 1293,08 грн, витрат на правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції з 6000 грн до 3000 грн.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» (ЄДРПОУ 42649746) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1693,98 грн.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» (ЄДРПОУ 42649746) витрати на правничу допомогу, понесені в суді апеляційної інстанції в розмірі 1500 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий Ю.П. Лозко
Судді: В.В. Кострицький
М.В. Назарова