20 травня 2026 року
м. Київ
справа № 723/3233/24
провадження № 61-8957св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Луспеника Д. Д.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Морозова Оксана Володимирівна, на рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 22 січня 2025 року у складі судді Бужори В. Т. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 червня 2025 року у складі колегії суддів: Перепелюк І. Б., Литвинюк І. М., Лисака І. Н.,
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування земельної ділянки недійсним.
Позовну заяву обґрунтував тим, що 02 березня 2022 року він уклав з ОСОБА_2 , від імені якого згідно з довіреністю діяв ОСОБА_4 , попередній договір. За умовами якого до 01 липня 2021 року сторони зобов'язувались укласти основний договір купівлі-продажу житлового будинку з належними до нього будівлями і спорудами загальною площею, 287,80 кв. м. та земельної ділянки площею 0,0438 га, кадастровий номер 7324582000:03:001:3746, що розташовані на АДРЕСА_1 . До підписання цього договору, а саме 28 лютого 2020 року, він передав для ОСОБА_2 через його представника ОСОБА_4 аванс в рахунок купівлі будинковолодіння в розмірі 10 000,00 дол. США. Після укладення попереднього договору, а саме 09 березня 2020 року, він передав для ОСОБА_2 через його представника ОСОБА_4 ще 15 000,00 дол. США. 20 липня 2021 року він передав безпосередньо ОСОБА_2 - 15 000 дол. США. Загалом сума переданих ним коштів ОСОБА_2 склала 40 000,00 дол. США.
Зазначав, що основний договір між ним та ОСОБА_2 не був укладений з багатьох причин, на численні його прохання повернути сплачений аванс, відповідач відмовився.
Наголошував на тому, що саме через небажання відповідача мирним шляхом на вигідних для обох сторін умовах вирішити спір, він вимушений був звернутись до суду за захистом порушеного права. 14 вересня 2022 року його представником була подана заява про забезпечення позову, яку ухвалою Заставнівського районного суду було повернуто через недостатність обґрунтувань в утрудненні виконання майбутнього рішення суду. Не зважаючи на це, станом на момент подання заяви про забезпечення позову все майно, яке було зареєстровано за ОСОБА_2 , вже було ним відчужено. Зокрема, 12 вересня 2022 року, тобто після того, як ОСОБА_2 дізнався про те, що щодо нього є судове провадження із можливим настанням негативних наслідків майнового характеру, останній вчинив договір дарування належної йому земельної ділянки площею 0,063 га, кадастровий номер 7324582000:03:001:3745, за адресою: с. Годилів, Сторожинецький район, Чернівецька область, своєму брату ОСОБА_3 .
Стверджував, що вказані дії відповідачів є такими, що направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника. Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 23 лютого 2023 року, яке залишене без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 07 червня 2023 року, його позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на його користь 40 000,00 дол. США та судовий збір.
Наголошував на тому, що з 2023 року ОСОБА_2 є боржником у виконавчих провадженнях, однак за ним будь-якого майна не зареєстроване.
З огляду на викладе та з посиланням на пункт 6 статті 3, статті 13, 203, 215, 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивач ОСОБА_1 просив суд:
- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,063 га, кадастровий номер 7324582000:03:001:3745, за адресою: с. Годилів, Чернівецький район (колишній Сторожинецький район), Чернівецька область, від 12 вересня 2022 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 12 вересня 2022 року приватним нотаріусом Балан Р. Б., за реєстровим номером 1531;
- стягнути з ОСОБА_2 на його користь судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 22 січня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,063 га, кадастровий номер 7324582000:03:001:3745, за адресою: с. Годилів, Чернівецький район (колишній Сторожинецький район), Чернівецька область, від 12 вересня 2022 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 12 вересня 2022 року приватним нотаріусом Балан Р. Б., за реєстровим номером 1531. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оспорюваний договір дарування є фраудаторним правочином, оскільки відчуження відповідачем ОСОБА_2 на підставі цього правочину земельної ділянки здійснено на безоплатній основі на користь близького родича (брата) безпосередньо після відкриття судом провадження у справі про стягнення із нього боргу, що свідчить про очевидну недобросовісність сторін оспорюваного правочину та зловживання правом.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 05 червня 2025 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 22 січня 2025 року - без змін.
Залишаючи без змін оскаржуване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції дійшов правильних висновків, що оспорюваний договір дарування вчинений між близькими родичами (брат подарував земельну ділянку брату), вчинений безоплатно, такі дії відповідачів були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від реалізації для погашення боргу.
Також апеляційний суд дійшов висновку про те, що доводи апелянтів є аналогічними тим доводам, які були викладені у відзивах на позов та перевірялися судом першої інстанції під час розгляду цього спору по суті, однак висновків суду першої інстанції не спростовують і зводяться до суб'єктивного тлумачення чинних норм законодавства України та незгоди з висновками суду першої інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, та не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиція інших учасників справи
У липні 2025 року ОСОБА_3 із застосуванням засобів поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 22 січня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 червня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-11, від 26 лютого 2025 року у справі № 711/494/24, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 та інших (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:
- не встановили всіх обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору сторін;
- не врахували, що заявник є фактичним власником спірної земельної ділянки площею 0,063 га, кадастровий номер 7324582000:03:001:3745, за адресою: с. Годилів, Сторожинецький район, Чернівецька область, та збудованого на ній житлового будинку;
- дійшли помилкового висновку про визнання оспорюваного договору дарування фраудаторним правочином, оскільки не встановили, що після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором, чи він перестає бути платоспроможним;
- не звернули увагу на те, що у власності ОСОБА_2 є інше нерухоме майно (дві земельні ділянки та житловий будинок), за рахунок якого позивач вправі повернути борг шляхом звернення на них стягнення;
- не дослідили долучену до позовної заяви інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 13 вересня 2024 року № 394869864;
- не з'ясували порядок виконання майбутнього рішення (у разі задоволення позову ОСОБА_1 ) в частині стягнення виконавцем коштів із майна ОСОБА_2 , зокрема за рахунок земельної ділянки на якій розташований належний заявнику на праві особистої приватної власності житловий будинок;
- не надалиналежної оцінки всім доводам і аргументам заявника, тощо.
Також у липні 2025 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Морозова О. В., із застосуванням засобів поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 22 січня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 червня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-11, від 26 лютого 2025 року у справі № 711/494/24, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 та інших (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:
- не звернули увагу, що на момент вчинення оспорюваного договору дарування на земельну ділянку площею 0,063 га, кадастровий номер 7324582000:03:001:3745, не було накладено жодних заборон на відчуження;
- дійшли помилкового висновку про визнання оспорюваного договору дарування фраудаторним правочином;
- не врахували, що вчинення оспорюваного договору дарування було покликано на настання реальних наслідків, а саме перехід права власності на земельну ділянку до її фактичного власника та користувача ОСОБА_3 ;
- не звернули увагу на те, що на момент укладення оспорюваного договору дарування у власності заявника перебувало наступне нерухоме майно: земельна ділянка, кадастровий номер 7321588000:01:002:0236, площею 0,6389 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; земельна ділянка, кадастровий номер 7321588000:01:002:0235, площею 0,4728 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; житловий будинок загальною площею 52,6 кв. м, що розташований на АДРЕСА_2 , тому в нього було достатньо майна для задоволення позовних вимог ОСОБА_5 про стягнення 40 000,00 дол. США;
- не з'ясували порядок виконання майбутнього рішення (у разі задоволення позову ОСОБА_1 ) в частині стягнення виконавцем коштів із майна заявника, зокрема за рахунок земельної ділянки на якій розташований належний ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності житловий будинок;
- не надалиналежної оцінки всім доводам і аргументам заявника, тощо.
Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзиви на касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Морозова О. В., від позивача не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 14 липня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 22 січня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 червня 2025 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Згідно з протоколом передачі справи раніше визначеному складу суду від 14 липня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Морозова О. В., на рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 22 січня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 червня 2025 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалами Верховного Суду від 01 серпня 2025 року касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Морозова О. В., залишено без руху та надано заявникам строк для усунення їх недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2025 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 22 січня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 червня 2025 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи із Сторожинецького районного суду Чернівецької області матеріали справи № 723/3233/24; надано іншим учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2025 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Морозова О. В., на рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 22 січня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 червня 2025 року, з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; надано іншим учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.
У жовтні 2025 року матеріали справи № 723/3233/24 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2026 року справу № 723/3233/24 призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково з огляду на наступне.
Фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 02 березня 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , від імені якого згідно з довіреністю діяв ОСОБА_4 , укладений попередній договір, за умовами якого до 01 липня 2021 року сторони зобов'язувались укласти основний договір купівлі-продажу житлового будинку з належними до нього будівлями і спорудами під № 11 , загальною площею, 287,80 кв. м. та земельної ділянки площею 0,0438 га, кадастровий номер 7324582000:03:001:3746, що розташовані на АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 в межах вказаного договору 40 000,00 дол. США.
Згідно з договором дарування земельної ділянки від 12 вересня 2022 року ОСОБА_2 подарував своєму братові ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0438 га, кадастровий номер 7324582000:03:001:3746, що зареєстрована 29 жовтня 2015 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером об'єкту нерухомого майна серії СТА №894794.
У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Заставнівського районного суду Чернівецької області з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів в розмірі 40 000,00 дол. США
Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 23 лютого 2023 року у справі № 716/1032/22, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 07 червня 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти в сумі 40 000,00 дол. США та понесені судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 12 405,00 грн
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх правове обґрунтування
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).
Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.
Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред'явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.
До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа).
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частини перша та друга статті 234 ЦК України).
Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див. зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).
Касаційний суд вже зауважував, що недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред'явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній.
Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).
Верховний Суд у своїх рішеннях звертав увагу на те, що:
- відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24));
- мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23));
- тлумачення статті 220 ЦК України свідчить, що рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду, як відсутність нотаріального посвідчення договору. І, відповідно, не виключається визнання договору недійсним, який був визнаний дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення, як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір). Приватно-правовий інструментарій (зокрема, визнання договору дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 18 листопада 2020 року в справі № 569/6427/16 (провадження № 61-39814 св18));
- для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб'єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Верховний Суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов'язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення, зокрема боргу, чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (див. постанову Верховного Суду від 13 березня 2025 року в справі № 159/5846/23 (провадження № 61-13665св24));
- цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за договором. Боржник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї невістки після настання строку повернення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: безоплатність договору; момент укладення договору (зокрема після настання строку повернення боргу); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов'язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин, можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові. Наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, невістка, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа) (див. постанову Верховного Суду від 27 лютого 2025 року в справі № 347/721/22 (провадження № 61-17527св24)).
У справі, що переглядається, позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування земельної ділянки недійсним з підстав того, що оспорюваний договір дарування від 12 вересня 2022 року має ознаки фраудаторного правочину, є фіктивним та спрямований на недобросовісне приховування відповідачем ОСОБА_2 свого майна від можливості звернення на нього стягнення за невиконане боргове зобов'язання.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про те, що оспорюваний договір дарування є фраудаторним правочином, оскільки відчуження відповідачем ОСОБА_2 на підставі цього правочину земельної ділянки здійснено на безоплатній основі на користь близького родича (брата) безпосередньо після відкриття судом провадження у справі про стягнення із нього боргу, що свідчить про очевидну недобросовісність сторін оспорюваного правочину та зловживання правом.
Однак суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, усупереч вимогам частини четвертої статті 263 ЦПК України не врахував правових висновків Верховного Суду про те, що для застосування конструкції фраудаторного правочину необхідно, щоб той чи інший правочин умисно вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором (див. постанови Верховного Суду від 13 березня 2025 року в справі № 159/5846/23 (провадження № 61-13665св24), від 26 лютого 2025 року у справі № 711/494/24 (провадження № 61-12512св24), від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19).
Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, не дослідив питання наявності у відповідача ОСОБА_2 іншого майна,за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором ОСОБА_1 , та не надав оцінки наявній у матеріалах справи інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта № 394869864 від 13 вересня 2024 року, відповідно до якої на момент укладення оспорюваного договору дарування земельної ділянкивід 12 вересня 2022 року та розгляду судом цієї справи у власності ОСОБА_2 перебувало у власності наступне нерухоме майно, а саме:
- земельна ділянка, кадастровий номер 7321588000:01:002:0236, площею 0,6389 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
- земельна ділянка, кадастровий номер 7321588000:01:002:0235, площею 0,4728 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
- житловий будинок загальною площею 52,6 кв. м, житловою площею 39,1 кв. м, що розташований на АДРЕСА_2 .
Також суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, не перевірив, чи існують підстави для кваліфікації оспорюваного правочину саме як такого, що вчинений саме всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), зокрема, щодо використання учасниками цивільного обороту приватного інструментарію всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та для зменшення обсягу майна боржника, з огляду на те, що у позовній заяві позивач ОСОБА_1 одночасно посилається, як на підставу позову на пункт 6 статті 3, статтю 13 ЦК України та на статтю 234 ЦК України, яка передбачає правові наслідки фіктивного правочину (а. с. 3-5).
За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив передчасний висновок про задоволення позову ОСОБА_1 про визнання договору дарування земельної ділянки недійсним.
У свою чергу апеляційний суд, в силу повноважень, визначених статтею 374 ЦПК України, вказаних помилок суду першої інстанції не усунув, не перевірив правильність застосування судом норм матеріального права, не дослідив наявні у справі докази, а залишив таке судове рішення без змін.
Відповідні доводи касаційних скарг відповідачів та підстави касаційного перегляду знайшли своє часткове підтвердження.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Отже, оскільки суди попередніх інстанцій не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, не з'ясували належним чином всіх фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, не дослідили та не надали належної правової оцінки всім зібраним у справі доказам, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій з урахуванням обсягу їх повноважень, то відповідно до статті 411 ЦПК України, Верховний Суд дійшов висновку про скасування оскаржуваних судових рішень та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду першої інстанції належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог норм матеріального і процесуального права, проаналізувати всі доводи, заперечення сторін, ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Ураховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, тому Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Морозова Оксана Володимирівна, задовольнити частково.
Рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 22 січня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 червня 2025 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийД. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк