11 травня 2026 року
м. Київ
справа № 725/9539/25
провадження № 61-6133ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Пархоменка П. І., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Борденюк Ольгою Василівною, напостанову Чернівецького апеляційного суду від 23 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу,
У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив розірвати шлюб та встановити факт, що він самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину.
В обґрунтування позову зазначив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у шлюбі, який між ними зареєстровано 14 вересня 2010 року. Мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Протягом останніх років відносини між подружжям погіршувались, внаслідок чого між ними зникло взаєморозуміння та будь-які спроби примиритися результату не дали, оскільки у них різні погляди на сімейне життя та обов'язки. З моменту припинення відносин син проживає разом з позивачем та знаходиться на повному його утриманні і вихованні.
Встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує дитину необхідно для отримання соціальної допомоги на дитину, яка виховується лише одним із батьків, а також можливості переміщуватись із дитиною без документального оформлення згоди матері, яка разом з дитиною не проживає.
Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівців від 29 грудня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено.
Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 14 вересня 2010 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис №1597.
Встановлено факт, що батько - ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Суд виходив із того, що встановлення факту самостійного виховання та утримання ним дитини необхідне позивачу для отримання соціальної допомоги та можливості переміщення дитини без документального оформлення згоди від матері, яка не проживає з сином. Із змісту заяв по суті, наданих як позивачем, так і відповідачкою, жодного сумніву щодо відсутності спору з приводу того, з ким із батьків проживає спільна дитина, у суду не виникає, обидві сторони справи згідні з тим, що ОСОБА_3 після розірвання шлюбу залишається й надалі проживати разом з батьком та перебуває на його утриманні та вихованні.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 23 квітня 2026 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , інтереси якого представляє ОСОБА_4 , про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) відмовлено. Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_3 задоволено. Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 29 грудня 2025 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 дитини ОСОБА_3 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги. Змінено розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вирішення приватноправового спору між сторонами у зв'язку з пред'явленням вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов'язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів саме держави.
Використання приватноправового інструментарію реалізовано не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, а тому судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_3 як орган військового управління покликаний захищати інтереси держави. Висновки апеляційного суду у цій частині узгоджується із висновками Верховного Суду (постанова від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25).
Встановлення факту перебування малолітньої дитини на самостійному вихованні та утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки як матері, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов'язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше. Крім того, позивачем не надано доказів відмови в наданні певних пільг та інших соціальних гарантій, відмови матері у наданні згоди на виїзд дітей із батьком за кордон України, що, в свою чергу, порушувало б права батька та свідчило про доцільність встановлення факту, про який просить позивач. Судом не встановлено обставин, які б беззаперечно свідчили, що мати дитини не здатна виконувати свої обов'язки щодо дитини чи позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дитини. Та обставина, що мати дитини проживає окремо, не свідчать про те, що позивач самостійно виховує дитину, оскільки вказана обставина не позбавляє мати дитини батьківських прав і не залишає дитину без батьківського виховання. При цьому матеріали справи не містять доказів, що відповідачка позбавлена батьківських прав відносно своєї дитини, як і відсутні докази, що свідчать про неможливість останньої виконувати свої батьківські обов'язки. Навіть за умови того, що мати не бере участі у забезпеченні дитини та не надає матеріальну допомогу своїй дитині, позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про стягнення з відповідача аліментів на утримання малолітньої дитини.
06 травня 2026 року через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу.
Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18, від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08, від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц, від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 та необхідністю відступлення від висновку Верховного Суду або уточнення меж його застосування, якщо Верховний Суд дійде висновку, що правові позиції, викладені в постановах від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 та від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25, поширюються на правовідносини цієї справи.
Касаційна скарга мотивована тим, що у цій справі апеляційний суд не виявив, яке саме право, інтерес або обов'язок ТЦК та СП було встановлено, змінено, припинено чи обмежено рішенням суду першої інстанції. Незважаючи на це, суд перейшов до застосування частини першої статті 376 ЦПК України та фактично переглянув рішення по суті, чим порушив процесуальний алгоритм, визначений статтями 352 і 362 ЦПК України.
Апеляційний суд у цій справі формально навів загальні висновки Верховного Суду щодо статті 352 ЦПК України, однак фактично їх не застосував, оскільки визнав достатнім для апеляційного оскарження не пряме вирішення прав чи обов'язків ІНФОРМАЦІЯ_3 , а лише можливість використання рішення суду першої інстанції в майбутній адміністративній процедурі щодо відстрочки від призову під час мобілізації. Незважаючи на це, апеляційний суд визнав за ІНФОРМАЦІЯ_3 право на апеляційне оскарження, перейшов до перегляду рішення суду першої інстанції по суті, скасував його в оскарженій частині та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову. Тобто апеляційний суд визнав право ТЦК та СП на апеляційне оскарження не тому, що рішення суду першої інстанції містило висновки про права чи обов'язки ТЦК, а тому, що це рішення потенційно може бути використане позивачем у майбутньому при зверненні із заявою про відстрочку.
Суд апеляційної інстанції обмежився загальним посиланням на державний інтерес, конституційний обов'язок захисту Вітчизни та можливість використання рішення для оформлення відстрочки. Фактично суд визнав достатнім саме існування у ТЦК та СП функцій у сфері мобілізації. Однак функції у сфері мобілізації не є тотожними праву на апеляційне оскарження рішень у сімейних справах. Суд апеляційної інстанції без належної процесуальної підстави допустив до перегляду рішення особу, права чи обов'язки якої цим рішенням не вирішувались.
Також у касаційній скарзі заявник зазначає, що предметом касаційного перегляду є питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а саме: чи може територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, який не є учасником сімейних правовідносин та щодо якого законом не передбачено спеціального процесуального повноваження на оскарження судових рішень у сімейних спорах в інтересах держави, оскаржувати рішення суду першої інстанції лише з тієї підстави, що таке рішення потенційно може бути використане особою у майбутній адміністративній процедурі щодо відстрочки від призову під час мобілізації. Це питання виходить за межі індивідуального спору ОСОБА_1 , оскільки стосується сталої та повторюваної судової практики у справах про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, у яких територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, не будучи учасниками сімейних правовідносин, звертаються з апеляційними скаргами, посилаючись на загальний державний інтерес у сфері мобілізації. Також справа має виняткове значення для касатора, оскільки оскаржуваною постановою апеляційного суду скасовано рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту, що має безпосереднє значення для реалізації особистих немайнових та сімейних прав позивача і його неповнолітньої дитини, а саме для підтвердження фактичного одноосібного виконання батьком обов'язків щодо виховання та утримання дитини, забезпечення можливості вирішення питань її проживання, реєстрації, пересування, оздоровлення, відпочинку та соціального забезпечення. Ця справа не може розглядатися виключно як справа незначної складності, оскільки її правове значення виходить за межі приватного спору сторін та стосується меж втручання органу державної влади у цивільний процес, у якому такий орган не був учасником спірних матеріальних правовідносин.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 14 вересня 2010 року укладений шлюб, від якого народилася дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
На підтвердження вимог в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини його батьком позивачем надано довідку КНП «Міська дитяча поліклініка» від 07 жовтня 2025 року №195; довідку комп'ютерної академії «ШАГ» від 03 жовтня 2025 року №1458; характеристику Чернівецького ліцею №8 від 07 жовтня 2025 року щодо учня ОСОБА_3 , відповідно до якої його батько контролює підготовку сина до уроків, бере участь у вихованні дитини, піклується про стан здоров'я. Регулярно спілкується з класним керівником, відкликається на прохання вчителів, відвідує батьківські збори, позакласні заходи, бере активну участь у вирішенні питань, що стосуються навчального процесу та виховання дитини.
Дитина ОСОБА_3 проживає разом з батьком ОСОБА_1 , що сторонами не заперечується.
20 квітня 2026 року на виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 18 березня 2026 року виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування повідомив суд апеляційної інстанції про те, що ані в позовній заяві, ані в інших заявах по суті спору не містяться відомості про наявність спору між батьками щодо участі батьків у вихованні дитини. У ОСОБА_3 є матір ОСОБА_2 , яка не позбавлена батьківських прав. Батьки за згодою мають право визначити місце проживання дитини з одним із них, проте жоден із них не вправі відмовитися від обов'язку виховувати дитину. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні. Згідно із частиною 3 статті 160 СК України, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самостійно. Встановлені обставини вказують на те, що на час вирішення справи в суді їх сину виповнилося 14 років, а тому він вправі самостійно обирати своє місце проживання. Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. За обставин цієї справи відсутні ознаки спору між батьками щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від них, відтак відсутні і правові підстави для підготовки та затвердження відповідного висновку органу опіки та піклування.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження
№ 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження
№ 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України).
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини (стаття 141 СК України).
Згідно з положеннями частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (стаття 17 ЦПК України).
Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (стаття 18 ЦПК України).
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦК України).
Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)).
У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження
№ 61-6054сво23)).
Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 4 частини третьої статті 376 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 березня 2020 року у справі №160/4130/19 (адміністративне провадження №К/9901/36116/19) вказано, що «судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/18705/17 вказано, що «відповідно до частини першої статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Отже, вказана стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок, причому такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2022 року в справі № 209/1817/19-ц зазначено, що «особи, які не брали участь у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють їх права та/або обов'язки, або породжують для особи правові наслідки. Верховний Суд зазначає, що вирішення питання про те, чи стосується прав та інтересів особи, яка не була залучена до участі справі, рішення суду першої інстанції є першочерговим завданням для апеляційного суду та виключно у разі встановлення, що рішення суду першої інстанції порушує права та інтереси особи, яка подала апеляційну скаргу, апеляційний суд наділений повноваженнями здійснювати перегляд по суті рішення суду першої інстанції у апеляційному порядку. Натомість у разі, якщо апеляційний суд встановить, що рішення суду першої інстанції не порушує прав та інтересів особи, яка звернулася із апеляційною скаргою, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті».
У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. В той же час відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2024 року в справі № 183/3701/16).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 зазначено, що:
«приватноправовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави (зокрема, військової частини).
Колегія суддів наголошує, що організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»). Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України (стаття 65 Конституції України). Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
фактично позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, заінтересована особа - Служба у справах дітей Сторожинецької міської ради Чернівецького району Чернівецької області, в частині встановлення факту, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, самостійно виховує та утримує ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, пред'явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Отже, сторони у справі намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби)».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2025 року в справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24) вказано, що:
«в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.
Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2025 року в справі № 495/432/23 вказано, що «приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов'язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17. … Зважаючи на це, позов про визначення місця проживання неповнолітньої дитини у цій справі фактично пред'явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Суд апеляційної інстанції слушно звернув увагу на те, що позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби). Отже, суд апеляційної інстанції дійшов загалом правильного висновку у цій справі про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з ним у зв'язку із самостійним вихованням дитини без участі матері».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23 (провадження
№ 61-10377св25) зазначено, що «приписами статей 109, 141, 159, 160 СК України передбачено рівність прав батьків щодо дитини, можливість за згодою батьків визначення місця проживання дитини, її виховання та утримання. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, реалізуючи, саме ці норми СК України 15 листопада 2023 року сторони уклали нотаріально посвідчений договір здійснення батьківських прав, сплату аліментів на дитину, згідно якого місцем проживання дитини є місце проживання батька (а. с. 16-19). Таким чином, юридична фіксація факту виховання дитини була закріплена батьками дитини шляхом укладення 15 листопада 2023 року договору між батьками щодо здійснення батьківських прав, про сплату аліментів на дитину, що посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Одеської області Пучковою І. А. та зареєстрований у реєстрі за № 634. Дублювання встановлених договором фактів не відповідає вимогам частини другої статті 315 ЦПК України, оскільки такий факт вже встановлено у визначеному законом порядку. Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини та бути підставою для звільнення із військової служби. Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником, а лише підтверджує дотримання ним цих обов'язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов'язки обох сторін. Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) зазначено:
«доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Факт, про встановлення якого просить ОСОБА_1, не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Апеляційний суд встановив, що фактично позов у цій справі в частині визначення проживання малолітньої дитини разом із батьком та її перебування на його самостійному вихованні й утриманні подано з метою створення правових підстав для отримання позивачем відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Таким чином, ця позовна вимога спрямована не лише на врегулювання сімейних правовідносин, а фактично пов'язана зі створенням умов для звільнення позивача від виконання військового обов'язку та проходження військової служби під час мобілізації. Апеляційний суд врахував, що приватноправовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утриманнядитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватноправового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави.
За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про скасування рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про залишення малолітнього сина проживати з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення такого факту та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову у відповідній частині.
Подібні висновки викладені, зокрема в ухвалах Верховного Суду від 27 березня 2026 року у справі № 725/8934/25, від 14 квітня 2026 року у справі № 725/8169/25, від 27 квітня 2026 року у справі справа № 725/6380/25.
Посилання на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18, від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08, від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц, від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21, необґрунтовані, оскільки оскаржене судове рішення їм не суперечать.
Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Тлумачення вказаних норм ЦПК України дозволяє зробити висновок, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених в пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, на підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України, має бути в касаційній скарзі мотивовано обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, з чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовним обґрунтуванням мотивів такого відступлення(див., зокрема постанову Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 920/577/20).
Аналіз касаційної скарги свідчить, що у ній відсутнє вмотивоване обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Наведені аргументи фактично зводяться до незгоди із судовим рішенням, у якому враховані відповідні правові позиції Верховного Суду, не свідчать про наявність виключної правової проблеми, неоднакового застосування судами норм права чи істотної зміни суспільних відносин, які б обумовлювали необхідність відступлення від раніше сформованого висновку або уточнення меж його застосування. Верховний Суд послідовно висловлював правову позицію щодо наявності у відповідного органу військового управління права на апеляційне оскарження у випадках, коли рішення суду створює юридичні наслідки у сфері реалізації державної політики щодо мобілізації та проходження військової служби, а наведені касатором доводи не містять підстав для зміни такого підходу. Сама по собі вказівка на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах не свідчить про обґрунтування особи, яка подала касаційну скаргу, тому не може бути підставою касаційного оскарження судового рішення.
За відсутності підстав для відкриття касаційного провадження не мають правового значення доводи ОСОБА_1 , що ця справа має для нього виняткове значення, яка малозначною судом не визнавалася.
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 23 квітня 2026 року у справі № 725/9539/25.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді Є. В. Краснощоков
Д. А. Гудима
П. І. Пархоменко