21 травня 2026 року
м. Київ
cправа № 904/1938/22 (904/2893/24)
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
головуючого - Пєскова В. Г., суддів: Жукова С. В., Картере В. І.
за участю секретаря судового засідання Багнюка І. І.,
представники учасників справи:
представник ОСОБА_1 - Забродський В. В.,
представник ТОВ "Естейт Селлінг" - Целік В. В.,
представник АТ КБ "ПриватБанк" - Лопатнікова А. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 (вх. № 1071/2026)
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28.01.2026
у складі колегії суддів: Чередка А.Є. - головуючого, Мороза В.Ф., Паруснікова Ю.Б.
та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.05.2025
у складі судді Первушина Ю.Ю.
у справі № 904/1938/22 (926/2893/24)
за позовом ОСОБА_1
до відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Селлінг"
відповідача-2: Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2
про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилого приміщення
в межах справи № 904/1938/22
за заявою Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Інгосстрах"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Селлінг"
про визнання банкрутом, -
На розгляд суду постало питання щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, за яким банк продав третій особі в порядку ст. 38 Закону України "Про іпотеку" предмет іпотеки, у зв'язку з неналежним виконанням кредитних зобов'язань, за позовом позичальника, який не є іпотекодавцем.
Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
1. Судами попередніх інстанцій встановлено такі обставини справи.
2. 26.02.2008 ОСОБА_1 уклала кредитний договір № 70 мікр-ср (далі - Кредитний договір) із ЗАТ КБ "Приватбанк" (далі - Банк) та отримала від Банку кредитні кошти.
3. Того ж дня ОСОБА_2 як іпотекодавець уклала договір іпотеки (далі - Договір іпотеки) із ЗАТ КБ "Приватбанк" (іпотекодержателем) в забезпечення кредитного договору № 70 мікр-ср укладеного між ОСОБА_1 та Банком. Таким чином, ОСОБА_2 виступила іпотекодавцем в забезпечення кредитних зобов'язань ОСОБА_1 . Предметом іпотеки стало нерухоме майно належне ОСОБА_2 - нежитлове приміщення площею 91,70 кв. м розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (далі - нерухоме майно, предмет іпотеки).
4. Договір іпотеки містив застереження про задоволення вимог іпотекодержателя (пункти 27-30) за умовами якого звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено, зокрема, шляхом продажу предмету іпотеки будь-якій особі та будь яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст. 38 Закону України "Про іпотеку", для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця.
5. Сторони визначили, що вартість предмету іпотеки складає 1 330 558, 85 грн (п. 11 договору іпотеки).
6. 09.11.2015 ПАТ КБ "Приватбанк" на адреси ОСОБА_2 та ОСОБА_1 направив дві вимоги вих. №605 та вих. №606 про усунення порушення основного зобов'язання (том-1 а.с. 92-96). Вимоги мали тотожній зміст. За текстом вимог Банк зазначив про існування Кредитного договору та Договору Іпотеки, укладених Банком із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Вказав на існування загальної простроченої заборгованості позичальника станом на 09.11.2016 в сумі 16 956,22 дол. США до якої враховано заборгованість безпосередньо за кредитом та заборгованість із плати за користування ним. Також Банк вказав на заборгованість за кредитним договором в сумі 76 524,53 дол. США. Посилаючись на умови Кредитного договору та договору іпотеки, статті 33, 35, 38 Закону України "Про іпотеку" банк вимагав від позичальника усунути порушення умов Кредитного договору шляхом погашення в повному обсязі заборгованості за кредитним договором протягом 30 днів з дати отримання вимоги.
7. В подальшому, з огляду на наявність заборгованості з кредиту, ПАТ КБ "Приватбанк" скористався правом іпотекодержателя та звернув стягнення на предмет іпотеки.
8. 26.05.2016, керуючись приписами статті 38 Закону України "Про іпотеку", ПАТ КБ "Приватбанк" як продавець уклав договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, належного ОСОБА_2 , із покупцем - ТОВ "Естейт Селлінг" (том-1, арк.с. 49, 50).
9. 26.05.2016 приватним нотаріусом КМНО Швецем Р. О. прийнято рішення №29770652 та здійснено державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна - Нежиле приміщення за ТОВ "Естейт Селлінг".
10. 15.12.2016 ОСОБА_2 звернулася до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до ПАТ КБ "ПриватБанк", треті особи: Держаний реєстратор - приватний нотаріус Швець Р. О., ТОВ "Естейт-Селлінг" та ОСОБА_1 . Предметом даного позову були вимоги про визнання недійсним правочину (рішення) іпотекодержателя - ПАТ КБ "ПриватБанк" щодо звернення стягнення на об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 та скасування рішення № 29770652 від 26.05.2016 про державну реєстрацію права власності за ТОВ "Естейт Селлінг" на дане нерухоме майно.
11. 21.05.2019 рішенням Святошинського районного суду міста Києва у справі №759/17144/16-ц (номер судового провадження: 2/759/271/19) в задоволенні позову ОСОБА_2 було відмовлено (том-1 арк.с. 180-183). Рішення суду набрало законної сили 20.06.2019.
12. ОСОБА_2 також звернулась зі позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва.
13. 22.12.2018 рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва у справі №826/18573/16, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.03.2019 у справі №826/18573/16, визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса КМНО Швеця Р.О. №29770652 від 26.05.2016 щодо державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна - нежиле приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
14. На виконання рішення у справі №826/18573/16 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно поновлено відомості про право власності ОСОБА_2 на нежиле приміщення.
15. 18.09.2019 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування нежилого приміщення, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Затварницькою І. П., зареєстрований у реєстрі за №42, відповідно до якого ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_1 прийняла в дар нежиле приміщення № 4, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
16. В подальшому, нежитлове приміщення зазнало змін. На підставі висновку щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна від 28.11.2019 №1384/2, складеного інженером з інвентаризації нерухомого майна ОСОБА_3 та суб'єктом господарювання ФОП Ананьєвим Є. О. нежиле приміщення було поділено на два приміщення: нежиле приміщення № 4, площею 59,7 кв.м, та нежиле приміщення № 4а, площею 32 кв.м, про що 13.12.2019 внесено відповідну інформацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (том-1 арк.с. 71, 72).
17. 05.12.2019 постановою Верховного Суду (Касаційного адміністративного суду) у справі №826/18573/16 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.12.2018 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.03.2019 скасовано, провадження у справі №826/18573/16 закрито.
18. Проте, на момент скасування рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.12.2018 у справі №826/18573/16 Верховним Судом, в Державному реєстрі була вчинена наступна дія - про реєстрацію права власності на підставі Договору дарування на користь ОСОБА_1 , що унеможливило поворот виконання судового рішення та стало причиною звернення ТОВ "Естейт Селлінг" до суду із позовом до ОСОБА_2 про витребування майна (справа №904/1938/22(904/6504/23)).
19. Судом апеляційної інстанції також встановлено, що після прийняття рішення судом першої інстанції спірне майно було відчужено ОСОБА_1 на користь ТОВ "Мольфа", ТОВ "Бабине Веретено" та ТОВ "НА-ВА-ХІЛЗ ГРУП".
Короткий зміст позовних вимог
20. ОСОБА_1 звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом про визнання недійсним Договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 25.06.2016, укладеного між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Естейт Селлінг", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Р.О., зареєстрований у реєстрі за №1370.
21. Позовні вимоги мотивовані тим, що спірний договір купівлі-продажу підлягає визнанню недійсним на підставі частин 1, 2 статті 203, ст. 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) оскільки АТ КБ "Приватбанк":
- не надіслав вимоги про дострокове повернення кредиту як передумови реалізації права на звернення стягнення на предмет іпотеки (недотримання вимог, передбачених ч. 1 ст. 33 та ч. 1 ст. 35 Закону України "Про іпотеку");
- порушив вимоги ч. 1 ст. 35 та ч. 1 ст. 38 Закону України "Про іпотеку" (прийняття рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання (про укладення договору купівлі-продажу) одночасно з вимогою Іпотекодавцю та Позичальнику про усунення порушень; відсутнє рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки після спливу визначеного законом строку;
- порушив переважне право ОСОБА_2 (Іпотекодавця) на придбання нежилого приміщення (порушення вимоги, передбаченої ч. 2 с. 38 Закону України "Про іпотеку");
- порушив вимогу закону щодо оцінки та ціни продажу предмета іпотеки (порушення частини 6 статті 38 Закону України "Про іпотеку", ч. 1, 2 ст. 11 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", пункти 50, 51, 56 Національного стандарту №1);
- істотно занизив ціну продажу предмета іпотеки (втричі);
- наявна спірність суми заборгованості, у рахунок погашення якої звернено стягнення на іпотечне майно, та не надав можливості Позичальнику реструктурувати заборгованість за Кредитним договором.
Відповідачі заперечили проти позовних вимог. ТОВ "Естейт Селлінг" також просило застосувати строк позовної давності і відмовити у задоволенні позову.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного господарського суду
22. 19.05.2025 рішенням Господарського суду Дніпропетровської області у справі №904/1938/22 (926/2893/24) у задоволенні позову відмовлено повністю.
23. 28.01.2026 постановою Центрального апеляційного господарського (повний текст постанови складено 04.02.2026) рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.05.2025 у справі № 904/1938/22 (926/2893/24) - залишено без змін.
24. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції мотивував своє рішення таким:
- відсутні підстави вважати, що права позивача, саме в якості власника нерухомого майна, могли бути порушені внаслідок укладання відповідачами оспорюваного правочину; на момент укладання спірного правочину позивач не була власником іпотечного майна, яке було предметом оспорюваного правочину; позивач прийняла в дар нерухоме майно від третьої особи яка не мала законних підстав розпоряджатися таким майном на час укладання договору дарування;
- вимоги Банку №605 та №606 від 09.11.2015 про усунення порушення основного зобов'язання містять повідомлення про необхідність повного погашення зобов'язань за кредитним договором в розумінні частини 1 статті 12, статей 33, 35 та 38 Закону України "Про іпотеку";
- обов'язок іпотекодержателя приймати рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки окремо від вимоги про погашення заборгованості та направляти його іпотекодавцю у вигляді окремого документу законом не передбачено;
- посилання позивача на порушення відповідачем-2 переважного права третьої особи ОСОБА_2 на придбання предмету іпотеки не пов'язано із порушенням прав та захистом інтересів позивача;
- іпотекодавець ( ОСОБА_2 ) на підставі договору іпотеки надала іпотекодержателю право самостійно визначити умови продажу, зокрема встановити ціну продажу;
- суд не вбачає підстав для визнання недійсним правочину з огляду на незгоду позивача із розрахунком Банку суми заборгованості за основним зобов'язанням;
- невиконання умов спірного договору однією із сторін вказує на порушення його умов, але не є підставою для визнання такого договору недійсним.
25. Апеляційний господарський суд погодився із висновками місцевого господарського суду.
А. Доводи касаційної скарги
26. 24.02.2026 (через підсистему "Електронний суд") ОСОБА_1 подано до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.05.2025 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28.01.2026 у справі № 904/1938/22 (904/2893/24); ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов ОСОБА_1 до ТОВ "Естейт Селлінг", АТ КБ "ПриватБанк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилого приміщення.
27. Підставами касаційного оскарження ОСОБА_1 вказує п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
28. Щодо п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України скаржниця стверджує, що:
- суди попередніх інстанцій, надаючи правову оцінку законності набуття позивачем права власності на нежиле приміщення, порушили ст. 204 ЦК України, всупереч висновку щодо застосування вказаної норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2019 по справі №554/5323/14, постановах Верховного Суду від 28.07.2021 у справі №759/24061/19, від 07.01.2026 у справі №727/2790/25, постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24.02.2025 у справі №183/4256/21;
- суди першої та апеляційної інстанцій застосували ст. 12, ч. 1 ст. 33, ч. 1 ст. 35, Закону України "Про іпотеку" без урахування висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №757/13243/17, від 20.03.2019 у справі №306/2053/16-ц, від 26.07.2023 у справі № 759/5454/19, постановах Верховного Суду від 17.06.2020 у справі №173/2158/16-ц, від 21.07.2021 у справі № 759/219/19, від 10.05.2022 у справі №308/13017/16-ц, від 06.10.2021 у справі №754/8547/19, від 20.10.2021 у справі №911/3001/20, від 18.09.2024 у справі №346/2344/22, а саме відносно того, що реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання і лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель може звертати стягнення на предмет іпотеки, недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки; за умови неналежного надсилання вимоги про усунення порушення (відсутності такої вимоги з реалізацією права вимоги дострокового виконання основного зобов'язання) іпотекодержатель не набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, зокрема, не вправі відчужувати предмет іпотеки іншій особі;
- суди попередніх інстанцій застосували ч. 1, 2, 3, 4 ст. 38 Закону України "Про іпотеку" без урахування висновку щодо застосування вказаної норми у подібних правовідносинах, зокрема, викладеного у постанові Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 345/2217/17, де суд виснував, що стаття 38 Закону України "Про іпотеку" не містить обмежень щодо можливості застосування загальних положень, додержання яких є необхідним для чинності правочину (стаття 203 ЦК України). Отже, встановлення у частині 1 статті 38 Закону України "Про іпотеку" відповідальності у вигляді відшкодування завданих збитків не свідчить про обмеження щодо захисту порушеного права шляхом визнання правочину недійсним з підстав, визначених загальними нормами статті 215 ЦК України. При цьому скаржник вважає, що банк порушив переважне право іпотекодавця на придбання предмета іпотеки іпотекодавцем. Вказує, що ОСОБА_2 як власник предмета іпотеки після отримання повідомлення Банку про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом його продажу третій особі на підставі договору купівлі-продажу повідомила Банк про свій намір купити предмет іпотеки та набувала переважне право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя. Проте, Банк, повідомивши про можливість придбати предмет іпотеки, прийнявши участь у відкритому аукціоні на загальних умовах порушив ч. ст. 38 Закону України "Про іпотеку",
- суди попередніх інстанцій неправильно застосували ч. 6 ст. 38 Закону України "Про іпотеку" у сукупності з ч. 1 ст. 10, ч. 1, 2 статті 11 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", п. 50, 51, 56 Національного стандарту №1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 №1440, без урахування висновку щодо застосування вказаних норми у подібних правовідносинах, зокрема, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі №306/1224/16-ц, від 20.03.2019 у справі № 306/2053/16-ц, постановах Верховного Суду від 23.05.2024 у справі № 918/99/19 (918/180/22), від 19.12.2019 у справі №211/2171/15, від 01.10.2020 у справі №2-2394/10, від 15.10.2020 у справі №917/628/17, від 07.04.2021 у справі №753/3055/18. На думку скаржника ціна продажу майна було визначена не за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем, а на підставі звіту про оцінку майна, виконаного ТОВ "Віконт-Консалтинг", який не відповідає вимогам закону;
- суди попередніх інстанцій неправильно застосували приписи частини 1 статті 33 та частини 1 статті 35 Закону України "Про іпотеку", без урахування висновку щодо застосування вказаних норм у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №306/2053/16-ц, в розрізі того, що дії з переходу права власності можуть вчинятися лише у разі відсутності спору про розмір заборгованості.
29. Щодо пункту 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України ОСОБА_1 доводить, що:
(1) відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування ч. 4 ст. 334 ЦК України (права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону) у подібних правовідносинах (чи виникає в особи право власності на нерухоме майно у випадку, коли за умовами договору таке право переходить з моменту державної реєстрації права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а відповідне рішення державного реєстратора судом визнано протиправним та скасовано, однак у подальшому таке рішення суду скасовано, але після цього реєстраційний запис про право власності особи на нерухоме майно не поновлено);
(2) відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування ч. 1 ст. 35, ч. 1 ст. 38 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на дату спірних правовідносин), зокрема, щодо моменту прийняття іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання (про продаж предмета іпотеки та намір укласти договір купівлі-продажу) - одночасно з надісланням письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання чи після спливу тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником такої письмової вимоги; а також щодо можливості повідомлення іпотекодержателем наміру укладення договору купівлі продажу до моменту визначення ціни майбутнього продажу.
30. Крім того, скаржниця посилається на п. 4 ч. 2 ст. 287, п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України та вважає, що суд першої інстанцій необґрунтовано відхилив клопотання позивача про призначення експертизи та долучення й дослідження висновку експерта, чим порушено принцип змагальності та забезпечення повноти дослідження обставин справи, порушено норми процесуального права - ч. 1 ст. 73, 77, 78, ч. 2, 8 ст. 80, ч. 1 ст. 86, ч. 1, 3, 4 ст. 98, ч. 1 ст. 101, ч. 1 ст. 119 ГПК України та не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17.
Б. Доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу
31. 01.04.2026 ТОВ "Естейт Селлінг" подано відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Відповідач стверджує про безпідставність доводів касаційної скарги та зазначає, що доводи скаржника щодо презумпції правомірності правочину свідчать на користь ТОВ "Ейстейт Селлінг", оскільки договір від 26.05.2016 діяв та не був визнаний недійсним від початку спорів із позивачем; вимоги банку № 605 та 606 містять повідомлення про необхідність повного погашення зобов'язань за кредитним договором в розумінні ст. 33, 35, 38 Закону України "Про іпотеку"; іпотекодавцем самостійно надано банку право визначити умови продажу; щодо тверджень скаржника про порушення переважного права іпотекодавця на придбання нерухомого майна то в цьому питання права позивача не зачіпаються; у випадку наявності порушень при проведенні оцінки такі не можуть впливати на правочин між банком та ТОВ "Естейт-Селлінг", а впливають на взаємовідносини банку з іпотекодавцем; розмір заборгованості за кредитом вже був предметом розгляду в справі № 759/17144/16-ц, рішення в якій набрало законної сили. Окремо ТОВ "Естейт Селлінг" стверджує. Що права позивача не порушені, оскільки майно йому вже не належить.
32. 02.04.2026 Банком також подано до суду відзив на касаційну скаргу з проханням залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 та залишити без змін рішення та постанову судів попередніх інстанцій. Банк вказує на недійсності договору дарування, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки остання на момент його укладення не була власником майна, отже твердження позивача про порушення її прав як власника є безпідставними. Твердження позивача щодо відсутності вимог Банку про дострокове повернення кредиту та посилання на лінгвістичну експертизу, яка на думку банку, є недоцільною, АТ КБ "ПриватБанк" вважає безпідставними. Відносно посилань скаржника про переважне право ОСОБА_2 на придбання майна, Банк вказує, що позивач не може звертатися до суду за захистом прав третьої особи. Обставина невірного застосування позивачем ст. 37 Закону України "Про іпотеку" вже була встановлена в рішенні суду у справі № 759/17144/16-ц. Банк також наголошує на спливі позовної давності за вимогами позивачки та неефективності обраного нею способу захисту своїх прав.
А. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій
33. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що згідно зі статтею 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
34. Предметом касаційного перегляду у цій справі стало питання визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між Банком як іпотекодержателем та третьою особою (ТОВ "Естейт-Селлінг") в порядку ст. 38 Закону України "Про іпотеку".
35. У цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 у 2008 році уклала з Банком кредитний договір, а ОСОБА_2 в той же день, з метою забезпечення виконання ОСОБА_1 кредитних зобов'язань, передала Банку в іпотеку належне їй нерухоме майно.
36. Договір іпотеки, як встановили суди, містив застереження про задоволення вимог іпотекодержателя (пункти 27-30) за умовами якого звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено, зокрема, шляхом продажу предмету іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст. 38 Закону України "Про іпотеку", для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником своїх кредитних зобов'язань, Банк направив 09.11.2015 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вимоги про усунення порушень кредитного договору, а 26.05.2016 звернув стягнення на предмет іпотеки та уклав із ТОВ "Естейт Селлінг" як покупцем договір купівлі-продажу предмету іпотеки.
37. Здійснений Банком правочин зі звернення стягнення на предмет іпотеки був неодноразовим предметом спорів за позовами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (справи № 759/17144/16-ц, № 826/18573/16).
38. На виконання судового рішення у справі № 826/18573/16, яким визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомості, було поновлено відомості про право власності ОСОБА_2 та 18.09.2019 ОСОБА_2 на підставі договору дарування відчужила нерухоме майно на користь ОСОБА_1 .
39. В подальшому, постановою Верховного Суду від 05.12.2019 у справі №826/18573/16 було скасовано ухвалені судові рішення та закрито провадження у справі. Проте, як встановили суди, в Державному реєстрі була вчинена дія про реєстрацію права власності на підставі договору дарування на користь ОСОБА_1 , що унеможливило поворот виконання судового рішення та стало причиною звернення ТОВ "Естейт Селлінг" до суду із позовом до ОСОБА_2 про витребування майна (справа №904/1938/22(904/6504/23)).
40. Звертаючись із позовом у цій справі, ОСОБА_1 вказувала, що вона як власник спірних приміщень, вважає, що договір купівлі-продажу, на підставі якого ТОВ "Естейт Селлінг" заявляє вимоги про витребування майна, є недійсним та порушує її права.
41. Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення частини 2 статті 16 ЦК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину.
42. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
43. За вимогами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
44. У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
45. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
46. Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
47. Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
48. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (див. постанову об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21).
49. За встановлених судами обставин, на час укладання договору дарування нерухомого майна на користь ОСОБА_1 (18.09.2019) титульним володільцем цього майна було ТОВ "Естейт Селлінг", оскільки, Договір купівлі - продажу від 26.05.2016 між ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт-Селлінг", який укладено значно раніше, не було визнано недійсним або розірвано.
50. За змістом ст. 1, 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанова об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18).
51. Враховувавши наведений правовий висновок, суди попередніх інстанцій обґрунтовано вказали, що та обставина, що у державному реєстрі містяться дані щодо ОСОБА_1 як власника спірного майна, не наділяють її автоматично таким правом, отже остання прийняла в дар нерухоме майно від особи яка не мала законних підстав розпоряджатися таким майном на час укладання договору дарування. Відтак права ОСОБА_1 як власника спірного нерухомого майна, не могли бути порушені внаслідок укладання відповідачами оспорюваного правочину.
52. Посилання скаржниці на неправильне застосування судами ст. 204 ЦК України оскільки, за доводом скаржника договір дарування за яким вона отримала в дар нерухоме майно є правомірним, колегія суддів відхиляє, оскільки такі доводи не спростовують зазначені висновки судів попередніх інстанцій, що права ОСОБА_1 як власника спірного нерухомого майна, не могли бути порушені внаслідок укладання відповідачами оспорюваного правочину купівлі-продажу.
53. При цьому в постановах Верховного Суду, на які посилається скаржниця, а саме - постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2019 по справі №554/5323/14 про стягнення заборгованості за кредитним договором, постановах Верховного Суду від 28.07.2021 у справі №759/24061/19 про стягнення страхового відшкодування, від 07.01.2026 у справі №727/2790/25 про стягнення заборгованості за кредитним договором, постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24.02.2025 у справі №183/4256/21 про визнання частково недійсним заповіту подружжя та визнання права власності висновки судів щодо презумпції правомірності правочину зроблені за відмінних цій справі правовідносин, що в свою чергу не свідчить про неправильне застосування судами у цій справі ст. 204 ЦК України.
54. Натомість скаржником виокремлені висновки Верховного Суду у згаданих ним в касаційній скарзі постановах із контексту судових рішень, без урахування предмету і підстав спору, досліджуваних судами у зазначених справах доказів та встановлених фактичних обставин, тому в цій частині доводи касаційної скарги відхиляються Судом як безпідставні.
55. Поряд з цим судами було досліджено порушення стверджуваних позивачкою її прав оспорюваним договором купівлі-продажу як сторони у кредитному зобов'язанні, а саме - позичальника.
56. Перевіряючи вказані доводи позивача, судами обох інстанцій було досліджено вимоги банку №605 та №606 від 09.11.2015 про усунення порушення основного зобов'язання та встановлено, що такі містять вказівку на основне зобов'язання - кредитний договір, договір іпотеки, предмет іпотеки, поточну заборгованість станом на 09.11.2015, відсилання до умов Кредитного договору, вимогу про погашення заборгованості протягом 30 днів з дня отримання вимоги та посилання на положення статей 33, 35, 38 Закону України "Про іпотеку". У вимозі вказано, що у разі її невиконання, стосовно повного погашення зобов'язань за кредитним договором Банк, як Іпотекодержатель відповідно до вимог статті 35 Закону України "Про іпотеку" та з урахуванням тридцятиденного строку розпочне звернення стягнення на предмет іпотеки в один із способів звернення стягнення, передбачених договором іпотеки та/або чинним на момент такого звернення стягнення законодавством України.
57. У постанові у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 757/13243/17, на яку посилається скаржниця, вказано, що за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України "Про іпотеку".
58. Доводи скаржниці про порушення судами попередніх інстанцій ст. 12, ч. 1 ст. 33, ч. 1 ст. 35 Закону України "Про іпотеку" зводяться не до відсутності належного надсилання вимоги Банку про дострокове повернення кредиту, а до заперечень скаржницею змісту вказаних вимог Банку та власного їх тлумачення.
59. Проте такі докази у справі були досліджені судами обох інстанцій та судами встановлено відповідність змісту вимог банку №605 та №606 від 09.11.2015 приписам статей 33, 35, 38 Закону України "Про іпотеку".
60. Колегія суддів наголошує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 18.09.2020 у справі № 908/1795/19).
61. У цій справі скаржником не доводиться порушень порядку надання та отримання доказів у справі або порушення судами попередніх інстанцій процесуального закону щодо оцінки доказів у справі, а Верховним Судом таких порушень не встановлено. Натомість аргументи скаржниці фактично спрямовані на спонукання суду касаційної інстанції здійснити переоцінку наявних доказів у справі, що виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції, а тому Суд відхиляє протилежні доводи касаційної скарги.
62. Відтак, доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій ст. 12, ч. 1 ст. 33, ч. 1 ст. 35 Закону України "Про іпотеку" та неврахування висновків Верховного Суду щодо у вказаних скаржницею постановах щодо реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання не підтвердилися.
63. Щодо тверджень скаржниці про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки, суд на переконання скаржника, безпідставно відхилив клопотання позивачки про долучення висновку експерта, предметом дослідження якої були вимоги Банку № 605, 606, колегія суддів зазначає таке.
64. Як встановлено судом першої інстанції, 17.02.2025 позивачем подано до суду клопотання з проханням поновити ОСОБА_1 процесуальний строк для подання доказів та долучити до матеріалів справи копію висновку експерта ДП "Українське бюро лінгвістичних експертиз НАН України" №056/27 від 17.02.2025. Клопотання мотивоване тим, що вказаний висновок отримано лише 17.02.2025, що унеможливило його подання разом з позовною заявою, з огляду на його відсутність. При цьому, на момент подання позовної заяви у позивача не було всіх матеріалів, достатніх для проведення експертизи, у зв'язку з чим було заявлено клопотання про витребування доказів. Крім того, позивач вказував, що у судовому засіданні 21.01.2025 він повідомляв про те, що з огляду на відмову у задоволенні клопотання про призначення експертизи, від має намір звернутися до експертної установи самостійно.
65. Стаття 73 ГПК України визначає, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, висновками експертів (ч. 1, п. 2 ч. 1 ст. 73 ГПК України).
66. За змістом ч. 2, 4, 5 ст. 80 ГПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.
67. Відповідно до частин першої, другої статті 177 ГПК України завданнями підготовчого провадження є: 1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 2) з'ясування заперечень проти позовних вимог; 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 4) вирішення відводів; 5) визначення порядку розгляду справи; 6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.
68. Підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання.
69. Як визначає стаття 182 ГПК України, у підготовчому засіданні суд з'ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються в позові і відзиві, а також докази, витребувані судом, чи причини їх неподання; вирішує питання про проведення огляду письмових, речових і електронних доказів у місці їх знаходження; вирішує питання про витребування додаткових доказів та визначає строки їх подання, вирішує питання про забезпечення доказів, якщо ці питання не були вирішені раніше; вирішує заяви та клопотання учасників справи.
70. Глава 3 розділу ІІІ ГПК України містить положення, які встановлюють порядок реалізації принципу "диспозитивності господарського судочинства" у підготовчому засіданні. Він полягає в тому, що кожен учасник справи може довести певні обставини справи, подавши відповідні докази, надавши пояснення чи заперечення саме під час підготовчого провадження. Це зумовить чітко визначене загальне спрямування судового розгляду, окреслить коло питань, що підлягають розв'язанню на стадії судового розгляду, та дозволить процесуально зекономити час розгляду справи. Ця правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 12 серпня 2021 року у справі № 910/17567/19, від 09 листопада 2021 року у справі № 913/20/21.
71. Отже, вирішення спору на підставі матеріалів, які зібрані поза межами підготовчого провадження, не відповідає завданням, визначеним процесуальним законом для кожної стадії господарського процесу.
72. Частина восьма статті 80 ГПК України передбачає, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
73. За імперативним приписом частини четвертої статті 13 названого Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій.
74. Принцип рівності сторін у процесі в розумінні "справедливого балансу" між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону в суттєво невигідне становище відносно другої сторони (наведені вище висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2026 у справі № 910/6654/24).
75. Судом першої інстанції встановлено, що висновок експерта було надано суду позивачем після завершення підготовчого засідання, але до початку розгляду справи по суті. Об'єктами експертного дослідження були вимоги Банку №605 від 09.11.2015 та №606 від 09.11.2015, копії яких позивачем було долучено до позовної заяви. Отже, як виснував суд, позивач мав у себе наведені письмові вимоги банку від 09.11.2015 на момент звернення позивача до суду та не довів суду обставин, які були б перепоною для позивача у отриманні відповідного експертного висновку у встановлені законом строки. Судом також враховано, що у судовому засіданні 21.01.2025, суд запитав думку учасників справи щодо можливості закриття підготовчого засідання та призначення справи до розгляду по суті. Представник позивача не заперечував проти закриття підготовчого засідання, не просив суд відкласти підготовче засідання для надання додаткових доказів тощо, а навпаки, зазначив про можливість призначення справи до розгляду по суті.
76. Зважаючи на викладене, Верховний Суд вважає правильним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову задоволенні клопотання позивачки про поновлення їй строку для подання доказів та долучення висновку експерта та відхиляє як безпідставні протилежні доводи касаційної скарги про порушення судами ч. 1 ст. 73, 77, 78, ч. 2, 8 ст. 80, ч. 1 ст. 86, ч. 1, 3, 4 ст. 98, ч. 1 ст. 101, ч. 1 ст. 119 ГПК України.
77. Щодо тверджень скаржниці про застосування судами попередніх інстанцій ч. 1, 2, 3, 4 ст. 38 Закону України "Про іпотеку" без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 345/2217/17, оскільки, на переконання ОСОБА_1 . Банк порушив переважне право ОСОБА_2 на придбання нерухомого майна, що впливає на права ОСОБА_1 як особи, до якої перейшло право власності, колегія суддів зазначає наступне.
78. Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
79. Частинами першою-третьою статті 4 ГПК України унормовано, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
80. За загальним правилом позивач звертається за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах. В інтересах інших осіб позивач може звертатися виключно у випадках, встановлених законом. Особа, яка подала позов, і особи, в інтересах яких подано позов, є позивачами. Відповідачами є особи, які порушують, не визнають або оспорюють права та законні інтереси цих осіб.
81. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, дослідивши вищевказані доводи позивачки правильно виснували, що посилання ОСОБА_1 на порушення Банком переважного права ОСОБА_2 як іпотекодавця на придбання предмету іпотеки не пов'язано із порушенням прав та захистом інтересів ОСОБА_1 . Протилежного в касаційній скарзі ОСОБА_1 не доведено, а тому Суд відхиляє необґрунтовані доводи скаржниці про неправильне застосування судами попередніх інстанції ч. 1 - 4 ст. 38 Закону України "Про іпотеку". Водночас, у цьому випадку ОСОБА_1 не є особою, якій законом надано право звертатися в інтересах ОСОБА_2 .
82. Посилання скаржниці на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 16.01.2019 у справі № 345/2217/17 також не підтверджують доводів ОСОБА_1 з огляну на неподібність спірних правовідносин у цій справі та вказаній скаржницею, оскільки у справі № 345/2217/17 (про визнання недійсним договору купівлі-продажу за яким банк продав предмет іпотеки третій особі на підставі ст. 38 Закону України "Про іпотеку") із відповідним позовом з підстав порушення банком переважного права викупу предмета іпотеки звертався саме іпотекодавець, який одночасно є позичальником за кредитним договором. Тобто вимоги позивача були спрямовані на захист свого порушеного права, а не третьої особи.
83. Скаржниця в касаційній скарзі також доводить, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували ч. 6 ст. 38 Закону України "Про іпотеку" у сукупності з ч. 1 ст. 10, ч. 1, 2 статті 11 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", п. 50, 51, 56 Національного стандарту №1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 №1440 та вказує, що Банком не було дотримано вимог закону та договору щодо здійснення оцінки іпотечного майна перед зверненням стягнення на нього.
84. Судами було досліджено умови договору іпотеки та встановлено, що пунктом 27 договору іпотекодавець надав іпотекодержателю право укласти договір купівлі-продажу у порядку статті 38 Закону України "Про іпотеку" за ціною та на умовах визначених на власний розсуд іпотекодержателя і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця. Станом на 26.05.2016 залишок заборгованості ОСОБА_1 складав 2 261 618,69 грн, продаж предмету іпотеки було вчинено за 2 284 500 грн, вартість нерухомого майна згідно зі Звітом про оцінку майна, виконаного суб'єктом оціночної діяльності ТОВ "ВІКОНТ-КОНСАЛТІНГ" складає 2 238 948 грн. Кошти, отримані від продажу предмету іпотеки у повному обсязі погасили заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором.
85. Зважаючи на викладене, Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про безпідставне посилання скаржниці на порушення її прав внаслідок реалізації предмета іпотеки за вищевказаною ціною і такі її доводи направлені на захист прав третьої особи, а не позивача.
86. Відтак, Верховний Суд вважає безпідставними посилання скаржника не неправильне застосування судами попередніх інстанцій зазначених норм матеріального права та неврахування висновків Верховного Суду у вказаних скаржницею постановах щодо істотності ціни набуття права власності на предмет іпотеки при зверненні іпотекодержателем стягнення на іпотечне майно у позасудовий спосіб та порядку здійснення оцінки майна.
87. Стосовно незгоди позивачки із розрахунком Банку суми заборгованості за основним зобов'язанням, судами попередніх інстанцій було встановлено, що доказів спростування наданих Банком розрахунків позивач суду не надав. Колегія суддів вкотре наголошує, що суд касаційної інстанції в силу вимог ст. 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Натомість протилежні аргументи скаржниці спрямовані на спонукання суду касаційної інстанції здійснити переоцінку доказів у справі, що не узгоджується із вимогами ст. 300 ГПК України. Водночас скаржниця в цій частині не зазначає про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального закону щодо оцінки доказів або який істотний доказ не було оцінено судами.
88. При цьому, посилання скаржниці на неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №306/2053/16-ц, де предметом спору було скасування реєстрації права власності за іпотекодержателем на предмет іпотеки, вчиненої на підставі ст. 37 Закону України "Про іпотеку", при встановлених обставинах порушення вимог договору щодо процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку (відсутні відомості про отримання письмової вимоги від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності, інформацію про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог, оцінка майна предмету іпотеки на момент переходу права власності не проводилась) не підтверджують неправильне застосування судами ч. 1 ст. 33 та ч. 1 ст. 35 Закону України "Про іпотеку" у цій справі. Висновки у вказаній постанові зроблені з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення. Протилежного скаржником не доведено.
89. Щодо аргументів касаційної скарги про необхідність формування висновку Верховного Суду щодо застосування ч. 4 ст. 334 ЦК України, ч. 1 ст. 35, ч. 1 ст. 38 Закону України "Про іпотеку" Верховний Суд зазначає таке.
90. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
91. Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
92. Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17 вказав, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи (постанова Верховного Суду від 12.11.2020 у справі № 904/3807/19).
93. Крім того, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
94. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц звернула увагу, що правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються виходячи з конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права.
95. Водночас скаржницею не наведено аргументованого обґрунтування необхідності формування висновку Верховного Суду щодо застосування зазначених нею норм права в контексті спірних правовідносин з урахуванням, встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи та здійсненої ними оцінки наявних у справі доказів. Натомість аргументи заявника касаційної скарги фактично ґрунтуються на власних запереченнях висновків судів, покладених в основу судових рішень, та стосуються виключно незгоди з встановленими судами обставинами справи.
96. Отже скаржник не довів неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права до встановлених під час розгляду справи обставин як необхідної передумови для скасування оскаржуваних судових рішень, а наведені підстави касаційного оскарження не підтвердилися.
97. Верховний Суд дійшов висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги та залишення без змін ухвалених рішення та постанови господарських судів попередніх інстанцій.
98. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть різнитися залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 указаної Конвенції, може бути визначене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява № 63566/00, пункт 23).
99. Верховний Суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків судів попередніх інстанцій.
Б. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
100. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
101. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (ст. 309 ГПК України).
102. Враховуючи вищевикладене та керуючись пунктом 1 частини першої статті 308, статтею 309 Господарського процесуального кодексу України, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а прийняті у справі постанова та рішення судів попередніх інстанцій - залишенню без змін.
В. Розподіл судових витрат
103. У зв'язку з тим, що Суд відмовляє в задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалене судове рішення Суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду,
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28.01.2026 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.05.2025 у справі № 904/1938/22 (904/2893/24) залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Пєсков
Судді С. Жуков
В. Картере