29 травня 2026 року м. Харків Справа № 917/2081/25
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Слободін М.М., суддя Гребенюк Н.В. , суддя Шутенко І.А.
без виклику представників учасників справи,
розглянувши матеріали апеляційної скарги ФОП Мельницької О.М. (вх. № 473П/1) на рішення господарського суду Полтавської області від 20.02.2026 у справі № 917/2081/25 (ухвалене в приміщенні господарського суду Полтавської області суддею Кльоповим І.Г., дата ЕЦП повного рішення 20.02.2026)
за позовною заявою Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області, пл. Перемоги, 2, м. Кременчук, Полтавська область, 39600
до Фізичної особи-підприємця Мельницька Олександра Миколаївна, АДРЕСА_1
про стягнення коштів,
Кременчуцька міська рада Кременчуцького району Полтавської області звернулася до господарського суду Полтавської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Мельницької Олександри Миколаївни про стягнення безпідставно збережених коштів в розмірі орендної плати в сумі 273 627,89 грн за користування земельною ділянкою з кадастровим №5310436500:10:001:0296 у період з 06.03.2025 по 31.10.2025 без оформлення відповідного права землекористування.
Рішенням господарського суду Полтавської області від 20.02.2026 у справі № 917/2081/25 позов задоволено повністю.
Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Мельницької Олександри Миколаївни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Кременчуцької міської ради Полтавської області (площа Перемоги, 2, м. Кременчук, Полтавської області, 39600, код ЄДРПОУ 24388300) 273 627,89 грн безпідставно збережених коштів в розмірі орендної плати за період з 06.03.2025 по 31.10.2025 включно та 3283,53 грн витрат зі сплати судового збору.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд керувався тим, що:
- згідно з інформацією з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 21.10.2025, відповідач є власником будівлі та споруди виробничої бази по вул. Ярмаркова, 13 у м. Кременчуці;
- відповідач (набувач), не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою у період з 06.03.2025 по 31.10.2025 за відсутності укладеного договору, фактично збільшив свої доходи, а позивач (потерпілий) втратив належне йому майно - кошти від орендної плати, які відповідно поданого позивачем розрахунку складають 273 627,89 грн., а тому зазначені кошти підлягають стягненню з відповідача на користь Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області в порядку статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України.
Не погодившись із вищевказаним рішенням ФОП Мельницька О.М. звернулась до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Полтавської області від 20.02.2026 у справі № 917/2081/25, а справу закрити як таку що не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що відповідач є фізичною особою-підприємцем, земельна ділянка, за користування якою позивач хоче стягнути з відповідача безпідставно збережені кошти, відноситься до земель промисловості, оскільки, на ній знаходяться промислові об'єкти і вказаний факт не заперечується позивачем, водночас, позивачем не надано жодного доказу використання вказаної земельної ділянки відповідачем у його підприємницькій діяльності і вказаний факт не презюмується в силу висновків, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 922/2972/17. Отже, як вважає апелянт, заначений спір не відноситься до господарської юрисдикції та має розглядатися в порядку цивільного судочинства, у зв'язку з чим суд першої інстанції мав закрити провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст. 231 ГПК України.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 30.03.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ФОП Мельницької О.М. (вх. № 473П/1) на рішення господарського суду Полтавської області від 20.02.2026 у справі № 917/2081/25. Розгляд даної апеляційної скарги вирішено здійснювати у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Також зазначеною ухвалою встановлено позивачу строк - не пізніше 15 днів з моменту вручення даної ухвали, протягом якого він має право подати відзив на апеляційну скаргу, який повинен відповідати вимогам ч. 2 статті 263 Господарського процесуального кодексу України, а також докази надсилання (надання) копії відзиву та доданих до нього документів апелянту.
Ухвалу Східного апеляційного господарського суду від 30.03.2026 отримано учасниками справи, в тому числі позивачем - 30.03.2026 о 14:24, про що свідчить наявна в матеріалах справи довідка про доставку вказаному учаснику справи електронного листа (ухвали Східного апеляційного господарського суду від 30.03.2026 у даній справі), отже, останнім днем для подання відзиву на апеляційну скаргу для позивача було 14.04.2026 включно.
Проте позивач не скористався своїм правом на подання у встановлений судом строк відзиву на апеляційну скаргу.
Відповідно ч. 13 ст.8 ГПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно зі статтею 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та докази по справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку, а також доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила таке.
Як свідчать матеріали справи, згідно з даними з Державного реєстру прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 21.10.2025, відповідач по справі є власником будівлі та споруди виробничої бази по вул. Ярмаркова, 13 у м. Кременчуці.
Відповідно до Акту обстеження земельної ділянки від 28.10.2025 земельна ділянка площею 9729 кв.м. по вул. Ярмарковій, 13 у м. Кременчуці є сформованою згідно ст.79-1 Земельного кодексу України та їй присвоєно кадастровий номер 5310436500:10:001:0296.
Як зазначає позивач, у період з 06.03.2025 по 31.10.2025 включно відповідач у справі використовував земельну ділянку без правовстановлюючих документів, орендну плату за договором не сплачував, хоча земельна ділянка використовувалась, що призвело до неотримання Кременчуцькою міською радою Кременчуцького району Полтавської області доходу від орендної плати за землю, який остання отримала б у разі оформлення відповідачем згідно вимог ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України правовстановлюючих документів на земельну ділянку. За розрахунком позивача сума безпідставно збережених коштів складає 273 627,89грн.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач звернувся із позовом у даній справі.
Здійснюючи апеляційний перегляд справи, колегія суддів керується таким.
Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Статтею 206 Земельного кодексу України визначено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (п.п. 14.1.72, 14.1.136 Податкового кодексу України).
При цьому, відповідач не є власником або постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, а тому не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, а отже єдиною можливою формою здійснення плати за землю для нього як землекористувача є орендна плата.
Відповідно до ст. 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
У комунальній власності перебувають:
а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності;
б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.
Відповідно до ч. 2 ст.152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (аналогічний висновок сформульований Верховним Судом України у постанові від 02.03.2016 у справі № 6-3090цс15).
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 ЦК України (аналогічний висновок сформульований Верховним Судом України у постанові від 02.10.2013 у справі № 6-88цс13).
За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість, для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Відповідно до підпунктів 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.
Оскільки, відповідач не є власником та постійним землекористувачем земельної ділянки, а тому не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього як землекористувача є орендна плата.
Згідно із ст. 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.
Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи.
У постанові від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої.
Таким чином Верховний Суд дійшов висновку, що для вирішення спору щодо фактичного користування земельною ділянкою без оформлення правовстановлюючих документів та без державної реєстрації прав на неї встановленню підлягають обставини, зокрема, чи є спірна земельна ділянка сформованим об'єктом цивільних прав, за користування якою Харківська міська рада просить стягнути безпідставно збережені кошти.
Так, відповідно до частини 1 статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Згідно із частинами 1- 4, 9 статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах 6, 7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
Отже, земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі.
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 922/1646/20 та від 04.03.2021 у справі № 922/3463/19.
Як вже зазначалося, відповідно до Акту обстеження земельної ділянки від 28.10.2025 земельна ділянка площею 9729 кв.м. по вул. Ярмарковій, 13 у м. Кременчуці є сформованою згідно зі ст. 79-1 Земельного кодексу України та їй присвоєно кадастровий номер 5310436500:10:001:0296.
Згідно зі ст. 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Підпунктом 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) встановлено, що плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Відповідно до підпунктів 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.
Як вже зазначалося, оскільки відповідач у спірний період не був власником та постійним землекористувачем земельної ділянки, а тому не був суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього як землекористувача є орендна плата.
Зважаючи на викладене, відповідач, не сплачуючи орендну плату за користування спірною земельною ділянкою у заявлений період та не оформивши у встановленому порядку права землекористування щодо цієї ділянки, зберіг у себе кошти за рахунок позивача.
Відповідно до розрахунку, поданого позивачем, за період з 06.03.2025 по 31.10.2025 (включно) розмір орендної плати мав становити 273 627,89 грн.
Колегія суддів, перевіривши наданий позивачем розрахунок позовних вимог, знаходить його нормативно обґрунтованим та арифметично правильним.
Отже, колегія суддів погоджується із висновком місцевого господарського суду щодо наявності достатніх правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати в сумі 273 627,89 грн за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 5310436500:10:001:0296 за період з 06.03.2025 по 31.10.2025.
Відповідач в апеляційній скарзі зазначає, що він є фізичною особою-підприємцем, земельна ділянка, за користування якою позивач хоче стягнути з відповідача безпідставно збережені кошти, відноситься до земель промисловості, оскільки, на ній знаходяться промислові об'єкти і вказаний факт не заперечується позивачем, водночас, позивачем не надано жодного доказу використання вказаної земельної ділянки відповідачем у його господарській підприємницькій діяльності і вказаний факт не презюмується в силу висновків, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 922/2972/17. Отже, як вважає апелянт, заначений спір не відноситься до господарської юрисдикції та має розглядатися в порядку цивільного судочинства, зв'язку з чим суд першої інстанції мав закрити провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст. 231 ГПК України.
Однак колегія суддів не може погодитися із такими твердженнями апелянта, зважаючи на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо, зокрема, спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
Відповідно до ч.ч. 1,3 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Також відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Отже тягар доведення обставин, на які посилається сторона в обґрунтування своїх вимог та заперечень, лежить саме на неї.
Разом з цим, довести зазначені обставини сторона має доказами, наділеними такими обов'язковими ознаками, як: допустимість, относимість, достовірність та імовірність.
Так, відповідно до статі 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини справи, які входять до предмету доказування.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України визначене поняття «допустимість доказів», яке полягає в тому, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Як вказано у статті 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).
Згідно з даними Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 21.10.2025, відповідач у справі є власником будівлі та споруди виробничої бази по вул. Ярмаркова, 13 у м. Кременчуці.
Отже, відповідач є власником нерухомого майна, яке за своїми технічними характеристиками призначене саме для здійснення виробництва.
При цьому, як вбачається із вищенаведеної Інформації з Державного реєстру, відповідач придбав вказану нерухомість на підставі договору купівлі-продажу №1704 від 07.10.2019. Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відповідач має статус фізичної особи-підприємця з 03.02.2017 (дата реєстрації), тобто відповідач придбав майно виробничого призначення, вже маючи статус суб'єкта підприємницької діяльності.
Отже, позивачем надані належні, допустимі, достовірні та достатньо імовірні докази на підтвердження використання відповідачем спірної земельної ділянки у період здійснення ним підприємницької діяльності .
В цій частині суд також керується принципом розумності (п.6 ч.1 ст. 3 ЦК України), і зазначає, що суд не повинен займатися створенням припущень про «задоволення потреб фізичної особи за рахунок використання виробничого приміщення». Придбана відповідачкою будівля має своє призначення і цінність цієї будівлі і обумовлена саме її виробничим призначенням. Земля, на який стоїть будівля, є землями промисловості. Якщо відповідачка використовує це приміщення та землю шляхом, який виключає існування господарських відносин, то вона не була позбавлена можливості повідомити суд про такий спосіб використання. Однак таких даних матеріали справи не містять.
Згідно з пунктами 2, 4, 5 частини другої статті 42 ГПК України учасники справи зобов'язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні (Постанова КГС ВС від 15.11.2019 у справі № 909/887/18).
Однак відповідачка, стверджуючи про факт нездійснення ним підприємницької діяльності у виробничих приміщеннях, які розташовані на спірній земельній ділянці, не надала жодних доказів на підтвердження цієї обставини.
Апелянт у відзиві на позовну заяву та в апеляційній скарзі посилався на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 922/2972/17, згідно з якими наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах з користування земельною ділянкою без укладення договору оренди.
Однак апелянтом не було враховано, що зазначені правові висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 922/2972/17 за обставин, які не є подібними до обставин справи 917/2081/25.
Так, за фабулою справи 922/2972/17 відповідачка як фізична особа на підставі договорів купівлі - продажу придбала нежитлові приміщення, розташовані на спірних земельних ділянках, право власності на нежитлові будівлі зареєстровано за відповідачкою у 2003 році, тоді як ФОП відповідача зареєстрована з 26 лютого 2007 року, тобто спірну нерухомість відповідачка у справі 922/2972/17 придбаладо набуття ним статусу суб'єкта підприємницької діяльності.
Водночас, у даній справі 917/2081/25 відповідачка придбала нерухомість, яка розташована на спірній земельній ділянці, вже після набуття нею статусу суб'єкта підприємницької діяльності.
Також, за обставинами справі 922/2972/17 відповідачка використовувала придбані нею об'єкти нерухомості (нежитлові приміщення) для передачі в оренду за договорами, в яких виступає як фізична особа, при цьому з доходів, отриманих від оренди майна, відповідачка сплачувала податок на доходи фізичних осіб. Однак, з матеріалів даної справи 917/2081/25 такої обставини взагалі не вбачається.
Отже, кондикційні обставини у справах №922/2972/17 та №917/2081/25 є різними, і різниця в цих обставинах свідчить про різну ступінь вірогідності факту використання відповідачем нерухомості, яка розташована на спірній землі, для здійснення підприємницької діяльності.
При цьому, у даній справі, на відміну від справи №922/2972/17, відповідачкою не були надані жодні докази на підтвердження стверджуваної нею обставини невикористання нерухомості, яка розташована на спірній землі, для здійснення підприємницької діяльності.
Зважаючи на наведене, посилання апелянта на правові висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 922/2972/17, не є релевантним при розгляді справи №917/2081/25.
Враховуючи викладене, місцевий господарський суд, ухвалюючи оскаржуване рішення, повністю дослідив обставини, які мають значення для справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого господарського суду, у зв'язку з чим підстави для скасування чи зміни вказаного рішення відсутні.
З огляду на те, що апеляційна скарга залишається без задоволення, відповідно до статті 129 ГПК України судовий збір за її подання покладається на скаржника.
Керуючись статтями 129, 270, 275, 276, 281 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу ФОП Мельницької О.М. (вх. № 473П/1) на рішення господарського суду Полтавської області від 20.02.2026 у справі № 917/2081/25 залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Полтавської області від 20.02.2026 у справі № 917/2081/25 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення.
Порядок і строки її оскарження визначені у статтях 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя М.М. Слободін
Суддя Н.В. Гребенюк
Суддя І.А. Шутенко