Справа № 517/144/26
Провадження № 2/517/146/2026
25 травня 2026 року с-ще Захарівка Одеської області
Захарівський районний суд Одеської області в складі:
головуючого судді Тростенюка В.А.,
секретаря судового засідання Грабової І.Г.,
за участю
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача Кулік М.М.,
свідків: ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в с-щі Захарівка Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області про встановлення факту батьківства, факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, факту належності правовстановлюючих документів та визнання права на земельну частку (пай) у порядку спадкування за законом
Представник позивача ОСОБА_1 , адвокат Кулік М.М. звернулася до суду з позовом до Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області, в якому просить встановити факт того, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в селі Росіянівка Захарівського району Одеської області є батьком позивача ОСОБА_5 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 в с. Росіянівка Фрунзівського району Одеської області;
Встановити факт того, що позивач постійно проживала разом із спадкодавцем ОСОБА_4 , на час відкриття спадщини, тобто до смерті останнього - ІНФОРМАЦІЯ_2 в будинку АДРЕСА_1 ;
Встановити факт належності ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 сертифікату серії ОД № 0196825 на право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності колективного сільськогосподарського підприємства «Росія» на території Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області, розміром 5,6 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї земельної ділянки в натурі (на місцевості);
Визнати за позивачем у порядку спадкування за законом право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності колективного сільськогосподарського підприємства «Росія» на території Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області, розміром 5,6 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї земельної ділянки в натурі (на місцевості), що посвідчено сертифікатом серії ОД № 0196825 виданого ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Вимоги свого позову обґрунтовує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Росіянівка, Захарівського району Одеської області помер ОСОБА_4 .
Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина на належне йому майно, а саме право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності колективного сільськогосподарського підприємства «Росія» на території Росіянівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області, розміром 5,6 умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Спадкодавець за життя заповіт не залишав.
Позивач вказує, що вона є спадкоємцем за законом першої черги, як донька померлого.
Позивач бажаючи оформити право власності на майно померлого ОСОБА_4 звернулась до державного нотаріуса Захарівської державної нотаріальної контори Одеської області, але нотаріус Романова І.С. відмовила у видачі свідоцтва про право на спадщину, у зв'язку з тим, що серед поданих документів відсутній оригінал сертифікату на право на земельну частку (пай) серії ОД № 0196825, що виданий Фрунзівською районною державною адміністрацією Одеської області 10 вересня 1996 року, та який зареєстровано у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 825, що належить ОСОБА_4 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Також серед поданих документів відсутній документ, що підтверджує прийняття ОСОБА_1 спадщини після ОСОБА_4 .
Крім цього, відсутні документи про родинні стосунки між спадкодавцем та спадкоємцем.
Ухвалою суду від 17.02.2026 було прийнято до розгляду та відкрито провадження у даній цивільній справі, призначено до підготовчого судового засідання та витребувано докази від нотаріальної контори та відділу ДРАЦС (а.с. 38-39).
Позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_6 у судовому засіданні, позовні вимоги підтримали і просили їх задовольнити повністю.
Представник Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області у судове засідання не з'явився, надавши до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги визнав у повному обсязі та не заперечував проти їх задоволення (а.с. 48).
Свідки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у судовому засіданні вказали, що позивач ОСОБА_1 проживала разом з померлим ОСОБА_4 , який був її батьком у с. Козацьке Роздільнянського району Одеської області. В подальшому переїхали проживати до с-ща Затишшя Одеської області, де ОСОБА_4 проживав разом з його донькою ОСОБА_1 до його смерті.
Суд, забезпечивши сторонам сприяння всебічному, повному з'ясуванню обставин справи вирішив справу на підставі наступних доказів наданих сторонами та дослідивши письмові матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених вимог, приходить до наступних висновків.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Згідно до ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є: свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.
Згідно зі ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Положеннями ст. 12 ЦПК України передбачено наступне. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
За правилами ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Обставини справи, відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Обґрунтованим є рішення ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006р. N3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.
За ст. 6 Європейської конвенції з прав людини визнається право людини на доступ до правосуддя, а за ст.13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Відповідно до ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.
За результатами розгляду наданих позивачем та витребуваних за клопотанням її представника доказів судом встановлено наступне.
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер в с. Росіянівка Захарівського району Одеської області ОСОБА_4 , актовий запис № 131 від 12.05.2017 року, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , яке видане Фрунзівським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області 12.05.2017 року (а.с. 16).
Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина на належне йому майно, а саме право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності колективного сільськогосподарського підприємства «Росія» на території Росіянівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області, розміром 5,6 умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї земельної ділянки в натурі (на місцевості), що підтверджується інформацією з відділу № 7 управління забезпечення реалізації державної політики у сфері земельних відносин ГУ Держгеокадастру в Одеській області (а.с. 25-28).
Згідно витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про смерть для отримання допомоги на поховання № 00018036507 від 12 травня 2017 року вбачається, що після смерті ОСОБА_4 , дата смерті: ІНФОРМАЦІЯ_2 було отримано допомогу на його поховання (а.с. 21).
Згідно копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 виданого Фрунзівським районним відділом ДРАЦС Головного територіального управління юстиції в Одеській області 17 липня 2017 року в смт. Затишшя Захарівського району Одеської області ІНФОРМАЦІЯ_5 померла мати позивача ОСОБА_7 (а.с. 17).
Позивач бажаючи оформити право власності на майно померлого ОСОБА_4 звернулась до державного нотаріуса Захарівської державної нотаріальної контори Одеської області, але нотаріус Романова І.С. відмовила у видачі свідоцтва про право на спадщину, у зв'язку з тим, що серед поданих документів відсутній оригінал сертифікату на право на земельну частку (пай) серії ОД № 0196825, що виданий Фрунзівською районною державною адміністрацією Одеської області 10 вересня 1996 року, та який зареєстровано у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 825, що належить ОСОБА_4 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Також серед поданих документів відсутній документ, що підтверджує прийняття ОСОБА_1 спадщини після ОСОБА_4 .
Крім цього, відсутні документи про родинні стосунки між спадкодавцем та спадкоємцем, що підтверджується листом від 27.05.2025 року № 288/02-16 (а.с. 20).
Згідно копії свідоцтва народження серії НОМЕР_3 , яке видане 29 березня 1988 року відділом ЗАГС Фрунзівського райвиконкому Одеської області УССР, позивач ОСОБА_8 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 . Батьками записані: матір - ОСОБА_7 , батько - ОСОБА_9 (а.с. 18).
З копії повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження № 00057233640 від 20.03.2026 вбачається, що ОСОБА_8 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 . Батьками зписані: матір - ОСОБА_7 , батько - ОСОБА_9 . Державна реєстрація народження проведена відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України (за вказівкою матері) (а.с. 61-62).
09 серпня 1997 року ОСОБА_1 уклала шлюб з ОСОБА_10 та змінила прізвище з ОСОБА_11 на ОСОБА_12 , що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_4 , яке видане на підставі актового запису № 3 від 09.08.1997 року складеного виконкомом Соше-Острівської сільської ради народних депутатів Великомихайлівського району Одеської області (а.с. 19).
Згідно довідки Затишанської селищної ради Роздільнянського району Одеської області від 01.04.2025 № 664, позивача батько ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 дійсно постійно проживав без реєстрації з 2016 року по день своєї смерті в АДРЕСА_1 .
У житловому будинку, що розташований за вищевказаною адресою крім ОСОБА_4 , на день його смерті та до цього часу проживають та зареєстровані такі громадяни: донька ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 та ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , що також підтверджується актом про фактичне проживання особи (а.с. 22-23).
Згідно довідки Козацького старостинського округу Роздільнянського району Одеської області від 12.02.2026 року № 22, мати позивача - ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_8 , дійсно проживала однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у будинку за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 24).
Згідно листа відділу № 7 Управління забезпечення реалізації державної політики у сфері земельних відносин Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 16.04.2025 року № 949/340-25, за наявними Книги реєстрації сертифікатів на право на земельні частки (паї) КСП «Росія» зареєстровано сертифікат на право на земельну частку (пай) серії ОД № 0196825 від 10.09.1996 року за № 825 за гр. ОСОБА_4 на підставі розпорядження Фрунзівської районної державної адміністрації Одеської області № 325/96 від 19.08.1996 р., розмір земельної частки (паю) складає 5,6 в умовних кадастрових гектарах на території Росіянівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області.
Згідно з наявними у відділі книги реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою та других примірників державних актів, договорів оренди земельної ділянки станом на 31.12.2012 відсутня інформація щодо реєстрації право установлюючих документів за земельну ділянку за гр. ОСОБА_4 .
Також, надано завірену копію аркуша запису Книги реєстрації сертифікатів на земельну частку (паї) колишнього КСП «Росія», щодо зареєстрованого сертифікату на право на земельну частку (пай) ОД № 0196825 від 10.09.1996 за № 825 на ім'я ОСОБА_4 на території Росіянівської сільської ради Фрунзівського району Одеської області (а.с. 25-27).
Згідно копії архівного витягу Архівного відділу Захарівської районної державної адміністрації Одеської області від 24.10.2018 року № 117 вбачається, що ОСОБА_4 був включений у списки пайщиків колишніх членів КСП «Росія» (а.с. 28).
З копії трудової книжки колгоспника серії НОМЕР_5 вбачається, що ОСОБА_4 був прийнятий в члени колгоспа «Росія» та працював там (а.с. 29-30).
Згідно витребуваної судом інформації з Захарівської державної нотаріальної контори Одеської області № 61/01-16 від 20.02.2026 року вбачається, що ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 заповіт щодо свого майна не залишав; спадкоємці із заявою про прийняття спадщини не зверталися; спадкоємці із заявами про відмову від прийняття спадщини не зверталися; свідоцтво про право на спадщину не видавалося (а.с. 43).
Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч. 7 ст. 19 ЦПК України).
Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч. 1 ст. 293 ЦПК України).
У порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України).
Згідно із ч. 2 ст. 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: - факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян.
Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення.
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, визначений у частинах 1 та 2 ст. 315 ЦПК України, та не є вичерпним.
Згідно п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах встановлення фактів, що мають юридичне значення» із змінами та доповненнями від 25.05.1998, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб (постанова Верховного Суду від 17 червня 2024 року у справі № 753/21178/21 (провадження № 61-15630св23).
У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) Велика Палата Верховного Суду сформувала такий висновок: «В порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Згідно п. 6 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті
Відповідно до листа ВСУ 01.01.2012 р. «Про судову практику розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» коли установи, які видали ці документи, не можуть виправити допущені в них помилки, громадяни мають право звернутися до суду із заявою про встановлення факту належності правовстановлюючого документа. Проте сам по собі факт належності документа не породжує для його власника жодних прав, юридичне значення має той факт, що підтверджується документом. Таким чином, для заявника важливо не так саме одержання документа, як оформлення особистих чи майнових прав, що випливають із цього факту. Це означає, що в судовому порядку можна встановити належність громадянину такого документа, який є правовстановлюючим.
У цих справах суд встановлює належність особі правовстановлюючих документів, а не тотожність прізвища, імені, по батькові, неоднаково названих у різних документах, неприсвоєння чи залишення одного з них.
Згідно із ст. 318 ЦПК України у заяві про встановлення юридичного факту повинно бути зазначено, який факт заявник просить встановити та з якою метою, причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт, докази, що підтверджують факт.
Статтею 1217 ЦК України визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
У відповідності до ст.1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно ч. 1 ст. 1220 ЦК України, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Відповідно до ч. 2 ст. 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 1261 ЦК України, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно до ч. 1 ст. 1270 ЦК України, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України, спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Відповідно до п. 17 Перехідних положень ЗК України сертифікати на право на земельну частку (пай) вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі.
Відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 16.04.2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» член КСП, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай).
Згідно п. 3.5 Інформаційного листа ВССУ з розгляду кримінальних та цивільних справ від 16 травня 2013 року № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» у разі втрати, пошкодження сертифіката про право на земельну частку (пай) аналогічного порядку видачі нового сертифікату на ім'я спадкодавця спадкоємцям особи, яка мала право на земельну частку (пай), не передбачено. Отже, належним способом захисту прав спадкоємців у разі відмови нотаріуса видати свідоцтво право на спадщину на земельну частку (пай) є звернення спадкоємців з вимогами про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування.
Положеннями пунктів 4.12. і 4.14. глави 10 «Видача свідоцтв про право на спадщину» розділу ІІ. Порядок вчинення окремих видів нотаріальних дій Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року № 296/5 і зареєстрованого в Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 р. за № 282/20595, встановлено, що свідоцтво про право на спадщину видається за наявності у спадковій справі всіх необхідних документів. При видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус обов'язково перевіряє: факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства, якщо має місце спадкування за законом, прийняття спадкоємцем спадщини у встановлений законом спосіб, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин від спадкоємців витребовуються документи, які підтверджують вказані факти.
Статтею 2 Закону України « Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» передбачено, що основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай); рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1995 р. № 801 «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)» не передбачена можливість видачі дубліката при втраті сертифіката.
Частина 1 статті 392 ЦК передбачає, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Щодо факту постійного проживання позивачки разом із спадкодавцем, суд зазначає наступне.
Так, матеріалами справи та показами свідків у судовому засіданні було встановлено, що позивач ОСОБА_1 постійного проживала із спадкодавцем ОСОБА_4 , на час відкриття спадщини, тобто до смерті останнього - ІНФОРМАЦІЯ_2 в будинку АДРЕСА_1 , отже дана вимога доведена матеріалами справи та підлягає до задоволення.
Щодо вимог про встановлення факту того, що померлий є батьком позивачки, встановлення факту належності правовстановлюючого документу та визнання за позивачем права на земельну ділянку, суд зазначає наступне.
Положеннями статей 125, 126, 135 СК України врегульовано питання про визначення походження дитини якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою.
Відповідно до частини другої статті 125 СК України якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: 1) за заявою матері та батька дитини; 2) за рішенням суду.
Частиною першою статті 126 СК України передбачено, що походження дитини від батька визначається за заявою жінки чи чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану.
Згідно з частиною першою статті 135 СК України при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем та громадянством матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.
Відповідно до ч. 1 ст. 130 СК у разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду.
У частині першій статті 44 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» суд розглядає заяви про встановлення факту батьківства в разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини. Заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом, якщо у свідоцтві про народження певна особа не вказана батьком дитини (наприклад, запис про батька дитини проведено за вказівкою матері, яка не перебувала у шлюбі, або ж такий запис зовсім відсутній) і можуть бути подані матір'ю, опікуном чи піклувальником дитини чи самою дитиною після досягнення повноліття.
Відповідно до п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» у разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, або смерті жінки, котра вважалась матір'ю останньої, факт їхнього батьківства (материнства) може бути встановлено за рішенням суду в окремому провадженні. Заяви про встановлення факту як батьківства, так і материнства суд приймає до розгляду, якщо запис про батька (матір) дитини в Книзі реєстрації народжень учинено згідно зі ст.135 СК України.
У пункті 9 вказаної постанови зазначено, що питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів про це.
Аналіз норми ст.130 СК України свідчить, що законом не встановлено переліку доказів для встановлення факту батьківства. Підставою для встановлення факту батьківства можуть бути будь-які відомості, що свідчать про походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до вимог ЦПК України (ст.128 СК України).
Для встановлення батьківства правове значення мають фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері і батька дитини, ведення ними спільного господарства до народження дитини або спільне її виховання чи утримання, а також докази, що підтверджують визнання особою батьківства.
Рішення щодо встановлення факту батьківства має ґрунтуватися на всебічно перевірених судом даних, що підтверджують або спростовують заявлені вимоги чи заперечення проти них, а його резолютивна частина - містити всі відомості, необхідні для реєстрації батьківства в органах реєстрації актів цивільного стану.
Згідно з листом Верховного Суду України від 01.01.2012, до заяви про встановлення факту батьківства, у якості доказів можна надавати такі документи: докази, які підтверджують наявність цього юридичного факту (акти, анкети, автобіографії, листівки, сімейні фотографії, листи ділового та особистого характеру, особові справи, рішення судів, ордери на вселення, обмінні ордери, погосподарські книги, виписки з домових книг та інші документи, які у собі містять відомості про родинні відносини осіб); довідки органів реєстрації актів цивільного стану про неможливість поновлення втрачених записів, внесення змін і доповнень, виправлень у записи актів цивільного стану; пояснення свідків, яким достовірно відомо про взаємовідносини померлого із заявником. Зазначений вище перелік не є вичерпним та може розширюватись в залежності від конкретних обставин справи.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2020 року у справі № 643/9245/18 (провадження № 61-16732св19) зроблено висновок щодо застосування статті 130 СК України та вказано, що закон не встановлює конкретного переліку доказів для встановлення факту батьківства. Підставою для встановлення факту батьківства можуть бути будь-які відомості, що свідчать про походження дитини від даної особи, зібрані відповідно до вимог ЦПК України».
Постановою Верхового Суду у справі № 361/2653/15-ц від 15 квітня 2021 року визначено питання особливостей визнання батьківства або встановлення факту батьківства. Частиною першою статті 135 СК України передбачено, що при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.
Передумовою звернення до суду із заявою про встановлення факту батьківства відповідно до частини першої статті 130 СК України є смерть того, батьківство кого встановлюється, або оголошення його померлим. Та обставина, що питання визначення батьківства за рішенням суду відповідно до статей 128, 129 СК України не вирішувалось за життя такої особи, не є перешкодою для застосування статті 130 СК України.
Предметом доказування у справах про визнання батьківства або про встановлення факту батьківства є встановлення походження дитини від певної особи.
Разом з тим, матеріали справи містять лише відомості щодо смерті ОСОБА_4 та відомості щодо його постійного проживання з позивачем, однак будь-яких доказів на підтвердження його родинних зв'язків з позивачкою, зокрема: листів, фотознімків, показів свідків щодо факту батьківства, представником позивача суду не подано.
Суд критично оцінює як докази батьківства ОСОБА_4 щодо ОСОБА_1 докази, які містяться в матеріалах справи, оскільки жоден з цих доказів ні окремо, ні в їх взаємозв'язку не може підтвердити факту походження ОСОБА_1 від ОСОБА_4 .
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Як роз'яснено в п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року за №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов'язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.
Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.
Факт батьківства померлого ОСОБА_4 відносно ОСОБА_1 жодними належними та допустимими доказами не підтверджено представником позивача, а матеріали справи їх не містять. У судовому засіданні факт батьківства також не був доведений.
Будь-яких доказів на підтвердження факту батьківства, крім акту про фактичне місце проживання та довідками селищної ради про спільне проживання позивача з померлим, представником заявника не подано.
Аналізуючи в сукупності обставини у даній справі, суд дійшов висновку, що матеріали справи не містять достатніх, належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт того, що ОСОБА_4 є батьком ОСОБА_1 .
Оскільки в суді не був доведений факт батьківства, тому у задоволенні вимог щодо встановлення факту належності правовстановлюючого документу та визнання права на земельну ділянку також необхідно відмовити, оскільки дані вимоги є похідними, які виникають з одних і тих самих правовідносин та спільного предмету позову.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).
Враховуючи, що долучені до позову докази не є достатніми, які б підтверджували факт батьківства, суд доходить висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог в частині встановлення факту батьківства, та відповідно щодо встановлення факту належності правовстановлюючого документу та визнання права на земельну частку (пай), тому позов в цій частині задоволенню не підлягає.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін.
Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч.1); жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.2); суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.3).
На думку суду, таке вирішення спору буде відповідати засадам цивільного судочинства, зокрема верховенству права, і буде таким, що прийнято на підставі доказів, поданих учасниками справи, а також відповідати принципам, закріпленим у Європейській конвенції з прав людини.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно до задоволених вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладають у разі задоволення позову на відповідача.
Ні підставі ч. 1 ст. 142 ЦПК України, у разі укладання мирової угоди, до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.
Згідно з ч. 3 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.
Відповідач визнав позов до початку розгляду справи по суті.
За таких обставин, оскільки позов підлягає до часткового задоволення, тому позивачу необхідно повернути 50 відсотків судового збору сплаченого нею за одну вимогу немайнового характеру у розмірі 665, 60 грн.
Керуючись статтями 12, 13, 76, 77, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 272, 273, 354, 355 ЦПК України
Позовну заяву ОСОБА_1 до Захарівської селищної ради Роздільнянського району Одеської області про встановлення факту батьківства, факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, факту належності правовстановлюючих документів та визнання права на земельну частку (пай) у порядку спадкування за законом - задовольнити частково.
Встановити факт того, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_9 (паспорт серії НОМЕР_6 , що виданий Великомихайлівським РВ УМВС України в Одеській області 31.10.1997 року, ідентифікаційний номер НОМЕР_7 ) постійно проживала разом із спадкодавцем ОСОБА_4 , на час відкриття спадщини, тобто до смерті останнього - ІНФОРМАЦІЯ_2 в будинку АДРЕСА_1 .
Повернути з Державного бюджету України позивачу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_7 , 50 відсотків судового збору, сплаченого нею 13 лютого 2026 року за квитанцією № 24 у сумі 665 (шістсот шістдесят п'ять) грн. 60 коп.
В решті позовних вимог відмовити.
Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Одеського апеляційного суду через Захарівський районний суд Одеської області шляхом подачі апеляційної скарги. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення виготовлено 29 травня 2026 року.
Суддя: