Справа №: 343/744/25
Провадження №: 2/343/15/26
I М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
28 травня 2026 року м.Долина
Долинський районний суд Iвано-Франкiвської областi в складi:
головуючого судді - Тураша В. А.,
секретаря - Лукань О.З.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Долинського районного суду справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим будинком, суд -
В Долинський районний суд Івано-Франківської області 30.12.2025 з Івано-Франківського апеляційного суду поступила справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим будинком.
Позивачка ОСОБА_1 , з врахуванням заяв про уточнення позовних вимог (т.1 а.с.91-95, т.2 а.с.93), просить:
визнати неправомірними дії щодо ОСОБА_1 , вчинені ОСОБА_4 щодо зняття її з реєстрації місця проживання та виселення з квартири і вчиненні разом з ОСОБА_3 , перешкод ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 та зобов'язати ОСОБА_3 вселити ОСОБА_1 у квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , з проведенням у встановленому порядку реєстрацію її місця проживання та не чинити ОСОБА_3 разом з ОСОБА_4 перешкод ОСОБА_1 у проживанні та користуванні квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом передачі ОСОБА_3 ключів ОСОБА_1 , які надають доступ до квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Свої вимоги мотивує тим, що вона, ОСОБА_1 , з 22.02.1997 до 06.07.2010 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 .
У зв'язку з скрутним фінансовим становищем її чоловіка, вона у 1996 році продала
власну квартиру і переїхала жити до його квартири, яка належала йому на праві власності і яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Навіть після їх розлучення вона продовжувала жити у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , з чоловіком однією сім'єю і її колишній чоловік дав їй дозвіл на проживання у його квартирі, так як власної квартири у неї вже не було.
ІНФОРМАЦІЯ_1 - ОСОБА_5 помер.
Вона за власний кошт провела обряд похорону ОСОБА_5 .
На момент смерті ОСОБА_5 ,вона проживала разом з ним у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .
Після смерті колишнього чоловіка, вона продовжувала проживати в його квартирі.
Згодом, власницею квартири стала племінниця її колишнього чоловіка - ОСОБА_2 , що підтверджується рішенням Долинського районного суду у справі
№ 343/1362/19 від 07 серпня 2019 року.
У неї з ОСОБА_2 майже весь час виникали конфлікти через її
проживання у квартирі колишнього чоловіка.
Вона завжди перешкоджала їй в праві користування квартирою в якій вона проживає.
Датою її реєстрації за вище зазначеною адресою є 17.03.1997, проте без її на те волі
20.10.2023 новою власницею квартири її було знято з реєстрації за адресою
АДРЕСА_1 ,
однак це не позбавило її права на проживання у вказаній квартирі і вона продовжила там
проживати і користуватися цим майном.
Однак, 04.11.2024 невідомі їй люди почали виносити її особисті речі з квартири і
перешкоджали в тому, щоб вона взагалі заходила в квартиру.
Згодом, коли невідомі їй люди пішли від квартири, вона пробувала увійти, оскільки
частина її особистих речей, грошей та документів залишилася всередині, але вона виявила, що замки було змінено. Вона телефонувала до ОСОБА_2 і вимагала, щоб вона впустила її в квартиру і не перешкоджала її проживанню там, так як її туди впустив її колишній чоловік і вона проживала там з 1996 року, однак вона до сьогоднішнього дня не впускає її до квартири і не передає ключі.
Вона була офіційно зареєстрована за вказаною адресою і не бажала, щоб її знімали з реєстрації з квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .
Вона весь час доглядала, утримувала та обслуговувала квартиру, робила в ній ремонти та покращення, зокрема провела заміну вхідних дверей, вікон (на метало-пластикові), відновила за власний кошт після аварійної поломки водопостачання та водовідведення в будинок, поміняла сантехнічне обладнання та санвузол після зварювальних робіт, провела реконструкцію подання газу до квартири (заміна газової труби, установка лічильника) .
Окрім того, вона весь час вчасно та в повному обсязі сплачувала комунальні послуги.
Іншого нерухомого майна у її володінні немає, так само і не має вільного житлового фонду на території Вигодської селищної територіальної громади.
Через те, що її фактично силою витурили з квартири, в якій вона постійно проживала, наразі вона тимчасово проживає у знайомих, однак вона не може весь час проживати у них.
Не існує жодного судового рішення, яким би було вирішено виселити її з вказаної
квартири. Також відсутні й інші підстави для виселення чи визнання її такою, що втратила
право на користування житловим приміщенням, що передбачені чинним ЖК України.
Вважаю, що її незаконне фактичне виселення та вчинення перешкод в користуванні та проживанні в квартирі є протиправними, а тому вона змушена звернутися до суду.
Вона є колишньою дружиною ОСОБА_5 , попереднього власника квартири.
Припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє членів
сім'ї власника права користування житловим приміщенням. У разі відсутності угоди між
власником будинку і колишнім членом сім'ї про безоплатне користування жилим
приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 ЖК України.
Колишні члени сім'ї власника житлового будинку, користуються житловими приміщеннями на рівні із власником, їхнє право користування урегульоване житловим законодавством, згідно з яким ніхто не може бути обмежений або позбавлений користування житловим приміщенням інакше як на підстав і в порядку, передбаченому законом.
Доказів того, що вона добровільно звільнила житлове приміщення і перейшла на інше місце проживання відсутні, навпаки вона фіксувала протиправність дій відповідачки зверненнями у поліцію, у неї є намір проживати в вищезазначеному житловому будинку в подальшому, тому вона і звертається до суду з проханням про вселення її до квартири і просить усунути перешкоди в користуванні нею квартири, шляхом передачі їй до неї ключів.
Жодного доказу чи судового рішення про те, що вона втратила право користування квартирою не має.
Таким чином, оскільки вона не втрачала права на користування вказаною квартирою, дії відповідачів є протиправними та суперечать вимогам закону (т.1 а.с.1-3).
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.04.2025 цивільна справа № 343/744/25 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим будинком, передана на розгляд судді Турашу В.А. (т.1 а.с.64).
Ухвалою Долинського районного суду Івано-Франківської області від 18.04.2025, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 343/744/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим будинком. Призначено підготовче судове засідання.
Визначено відповідачу п'ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву. У зазначений строк відповідач має право надіслати суду відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам ст. 178 ЦПК України, і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову.
Відповідно до вимог ч. 4 ст. 178 ЦПК України, одночасно з надісланням (наданням) відзиву до суду, копія відзиву та доданих до нього документів відповідач зобов'язаний надіслати іншим учасникам справи. У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами (ч. 8 ст. 178 ЦПК України).
Роз'яснено відповідачу, що згідно ст. 193 ЦПК України, він має право пред'явити зустрічний позов у строк для подання відзиву (т.1 а.с.67).
Представник відповідачки ОСОБА_2 - адвокат Дуткевич М.В. ( ордер серії АТ №1049474 т.1 а.с.74) 06.05.2025 подав відзив на позов, в якому зазначив, що заявлений ОСОБА_1 позов вважає необґрунтованим та безпідставним і таким, що не підлягає до задоволення.
Судові спори у різних справах та у всіх судових інстанціях за вказану кватиру між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 тривали з 2016 року, однак ОСОБА_1 в судовому порядку не добилась права власності хоча б на частку у квартирі, ОСОБА_2 судом визнана власницею квартири , яку зареєструвала за собою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Позивачку ОСОБА_1 ніхто із вказаної квартири не виселяв. Проте 20.10.2023 , ОСОБА_2 , як власник квартири, згідно чинного та той час законодавства зняла її з реєстрації у цій квартирі, що не означає її виселення як юридичного факту.
В судовому порядку ОСОБА_1 намагалася визнати протиправним рішення ЦНАПу Вигодської селищної ради про зняття з реєстрації за місцем проживання у кв. АДРЕСА_2 та зобов'язати поновити реєстрацію місця проживання , однак їй у цьому було відмовлено.
08.11.2024 вказану квартиру ОСОБА_2 , продала па підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу і з цього часу не є власником вказаної квартири і не має до неї ніякого відношення. Згідно договору кулівлі-продажу власником квартири є ОСОБА_3 .
За таких обставин в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 просить відмовити (т.1 а.с.72).
Ухвалою Долинського районного суду Івано-Франківської області від 23.05.2025, клопотання представника позивачки ОСОБА_1 адвоката Комарницького Е.Г. - задоволено.
Залучено до розгляду справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення та усунення перешокод у користуванні житловим будинком в якості співвідповідача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_3 .
Долучено до матеріалів справи позов (уточнений) ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим будинком. Підготовче судове засідання відкладено.
Визначено співвідповідачам: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , п'ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзивів на позов (уточнений) про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим будинком до справи, які повинні відповідати вимогам ст. 178 ЦПК України, і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову.
Відповідно до вимог ч.4 ст.178 ЦПК України, одночасно з надісланням (наданням) відзиву до суду, копія відзиву та доданих до нього документів відповідачі зобов'язані надіслати іншим учасникам справи. У разі ненадання відповідачами відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами (ч. 8 ст. 178 ЦПК України).
Роз'яснено відповідачам, що згідно ст. 193 ЦПК України, вони мають право пред'явити зустрічні позови у строк для подання відзиву (т.1 а.с.167-168).
Представник відповідачки ОСОБА_3 - адвокат Дуткевич М.В. ( ордер серії АТ №1031954 т.1а.с.175) подав 11.06.2025 відзив на позов, в якому зазначив, що в заявленому позові ОСОБА_1 просить відмовити через його безпідставність та
необґрунтованість.
Так, 18.11.2024 ОСОБА_3 ,купила, а власник ОСОБА_2 продала їй кв. АДРЕСА_2 . На момент продажу квартири, в ній ніхто не був зареєстрований.
Також перед укладенням договору, в квартирі не було жодних ознак того, що в ній на даний час хтось проживає. Ключі від квартири були тільки у ОСОБА_2 . Вона набула право власності на квартиру у законний спосіб.
Перед укладенням договору купівлі-продажу приватним нотаріусом було перевірено , чи дана квартира не знаходиться під арештом чи забороною відчуження. Такі заборони у відповідних реєстрах були відсутні, а тому при укладенні договору купівлі-продажу у ОСОБА_3 , не було підстав вважати, що ще хтось претендує на користування цією квартирою.
Вона нікому не давала і не дає згоди на проживання у цій квартирі, а тому вимога ОСОБА_1 вселити її у кватиру та не перешкоджати у користуванні квартирою є незаконною, порушує її, як власника квартири, права.
За таких обставин у задоволені позову ОСОБА_1 просить відмовити повністю (т.1а.с.173).
Ухвалою Долинського районного суду Івано-Франківської області від 23.10.2025, клопотання представника відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - адвоката Дуткевича М.В. - задоволено.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим будинком - залишено без розгляду (т.1 а.с. 230-234).
Ухвалою Долинського районного суду Івано-Франківської області від 07.11.2025, в задоволенні заяви представника відповідача ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - адвоката Дуткевича Михайла Васильовича про ухвалення додаткового рішення - відмовлено (т.2 а.с.9-10).
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 09.12.2025, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Комарницький Едуард Григорович задоволено. Ухвалу Долинського районного суду Івано-Франківської області від 23 жовтня 2025 року скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції (т.2 а.с.72-74).
Ухвалою Долинського районного суду Івано-Франківської області від 12.02.2026, закрито підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим будинком та призначено справу до судового розгляду по суті. В судове засідання викликано сторони (т.2 а.с.119).
Представник відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - адвокат Дуткевич М.В. подав відзив на уточнені позовні вимоги, в якому зазначив, що заявлені уточнені позовні вимоги не підлягають до задоволення з таких підстав:
щодо визнання неправомірними дії ОСОБА_6 відносно ОСОБА_7 про зняття її з реєстрації та виселенні із кв. АДРЕСА_2 , а також разом із ОСОБА_8 створені перешкод у користуванні цією квартирою:
ОСОБА_7 у законний спосіб за заявою власника квартири ОСОБА_6 була знята реєстрації у даній квартирі, на той момент позивачка вже не проживала у цій квартирі .
Разом з тим, вона не була виселена із квартири, а тільки знята з реєстрації.
Щодо зобов'язання вселення ОСОБА_7 у квартиру та зареєструвати її у квартирі:
власником квартири є ОСОБА_8 , яка її придбала у відповідності до вимог чинного законодавства - в нотаріальному порядку був оформлений договір купівлі-продажу. Даний договір є чинним на даний час. Наміру вселити ОСОБА_7 у квартиру та зареєструвати її в ній , у власника квартири ОСОБА_9 .Галів немає.
Ця вимога не узгоджується із попередньою вимогою про визнання неправомірними дії ОСОБА_6 про зняття з реєстрації у даній квартирі ОСОБА_7 .
Щодо вимоги не чинити ОСОБА_7 відповідачами ОСОБА_6 та ОСОБА_8 у проживанні та користуванні квартирою шляхом передачі ключів:
відповідачка ОСОБА_6 з часу укладення договору купівлі-продажу немає жодного відношення до можливості вчинення будь-яких дій щодо вказаної квартири , а отже вимагати від неї вчинення якихось дій про не перешкоджання у проживанні та використуванні квартирою є безпідставними.
ОСОБА_8 є власником квартири і згідно закону розпоряджається нею на свій розсуд, а відтак вона немає наміру надавати ОСОБА_7 право проживати та користуватись квартирою з наданням їй ключів від квартири (т.2 а.с.121).
Позивачка ОСОБА_1 та її представник адвокат Комарницький Е.Г. (ордер серії АТ №1085798 т.2 а.с.5) в судовому засіданні позовні вимоги, з врахуванням заяв про уточнення позовних вимог, підтримали в повному обсязі, зіславшись на викладені в них обставини, просили позов задоволити. Додатково пояснили, що іншого житла у позивачки ОСОБА_1 , яка являється особою з інвалідністю 3-ї групи, немає. Крім цього, рішенням Долинського районного суду від 05.01.2022, яке залишено без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення - відмовлено, чим ще раз підтверджено право ОСОБА_1 проживати та бути зареєстрованою у кв. АДРЕСА_2 .
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судові засідання не з'явилися, хоч про дату, час та місце слухання справи були повідомлені у встановленому Законом порядку.
Представник відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - адвокат Дуткевич М.В.(ордер серії АТ №1049474 т.1 а.с.74 та ордер серії АТ №1031954 т.1 а.с.175) в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив у позові відмовити за безпідставністю позовних вимог з підстав викладених у відзивах на позов.
Допитана в якості свідка ОСОБА_10 суду пояснила, що вона проживає по АДРЕСА_4 . Восени 2024 року біля квартири АДРЕСА_5 , де постійно проживала позивачка по справі ОСОБА_1 , появились невідомі люди, які поміняли замок на вхідних дверях до квартири. Вона зателефонувала ОСОБА_1 , яка прийшла та викликала працівників поліції. Також може повідомити, що осінню 2024 року, невідомі особи вивозили з квартири ОСОБА_1 її речі, про що вона також по телефону повідомила позивачку. Позивачка ОСОБА_1 постійно до 2024 року проживала в квартирі АДРЕСА_2 . Де зараз вона проживає, їй невідомо. Нових власників квартири АДРЕСА_5 , вона не знає.
Свідок ОСОБА_11 суду пояснила, що позивачка по справі являється, племінницею її чоловіка, а тому вона часто була у неї в квартирі АДРЕСА_2 , де та проживала. В листопаді 2024 року позивачка не могла потрапити в квартиру, оскільки хтось поміняв замок на вхідних дверях. Після недопущення ОСОБА_1 в квартиру, вона декілька днів проживала у неї, а потім знайшла квартиру, яку орендує. Свого житла в позивачки немає.
Допитана в якості свідка ОСОБА_12 суду пояснила, що ОСОБА_1 являється її доброю знайомою. Вона постійно проживала у в квартирі АДРЕСА_2 . 04.11.2024 невідомі особи поміняли замок на вхідних дверях та недопустили ОСОБА_1 до квартири. 10 або 11 листопада 2024 року, позивачка попросила її прийти до неї. Вона разом з позивачкою та ОСОБА_11 пішли на смітник, де побачили у мішках особисті речі ОСОБА_1 . Вони забрали вказані мішки з речами та відвезли їх у її гараж. Іншого житла в позивачки ОСОБА_1 - немає, вона зараз проживає в орендованій квартирі.
Суд, вислухавши пояснення учасників справи, які з'явилися у судові засідання, свідків допитаних в судовому засіданні, дослідивши матеріали справи, відзиви на позовну заяву, оцінивши належні, допустимі та достовірні докази у їх сукупності, дійшов таких висновків.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, про визнання неправомірними дій ОСОБА_4 щодо зняття ОСОБА_1 з реєстрації місця проживання, суд зазначає таке.
Відповідно до ч.1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Згідно із ч.ч. 1,2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано право кожної особи мирно володіти своїм майном та передбачено, що ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства та на умовах, встановлених законом.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», зняття повнолітньої особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання здійснюється, зокрема, за заявою власника житла приватної форми власності.
П. 50 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 №265, передбачено, що зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання здійснюється на підставі заяви власника житла.
Згідно з п. 69 зазначеного Порядку, посадова особа органу реєстрації після перевірки поданих документів приймає рішення про зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання або про відмову у такому знятті.
Аналіз наведених норм права свідчить про те, що зняття повнолітньої особи із зареєстрованого місця проживання може бути здійснено за заявою власника житла без отримання згоди особи, місце проживання якої зареєстроване у відповідному житлі.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 26 січня 2024 року у справі №161/5576/23.
Судом установлено, що ОСОБА_1 з 17 березня 1997 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Квартира за вказаною адресою належала на праві приватної власності ОСОБА_2 на підставі рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 07.08.2019 у справі №343/1362/19, ухваленого в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 (т. 1 а.с. 20-22).
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 , як власником житла, подано заяву №1793 про зняття позивачки із зареєстрованого місця проживання.
Згідно з витягом з реєстру територіальної громади №2023/008613457 від 24.10.2023 ОСОБА_1 знято з реєстрації місця проживання 20.10.2023 (т. 1 а.с. 23).
Таким чином, зняття позивачки ОСОБА_1 із зареєстрованого місця проживання було здійснено органом реєстрації на підставі заяви власника житла у порядку, передбаченому чинним законодавством, та не потребувало згоди позивачки.
Належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження неправомірності дій відповідачки ОСОБА_2 щодо зняття позивачки з реєстрації місця проживання суду не надано.
Крім того, судом встановлено, що постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 04.06.2024 у справі №343/2683/23 апеляційну скаргу секретаря Вигодської селищної ради Івано-Франківської області Жаб'як С. задоволено, рішення Долинського районного суду від 08 лютого 2024 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Вигодської селищної ради Івано-Франківської області, ОСОБА_2 про визнання рішення про зняття з реєстрації за місцем проживання протиправним та зобов'язання поновити реєстрацію місця проживання - відмовлено (т. 2 а.с. 160-163).
Відповідно до ч.4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили, не доказуються під час розгляду іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи.
Отже, правомірність зняття позивачки з реєстрації місця проживання вже була предметом судового розгляду та встановлена судовим рішенням, яке набрало законної сили.
За таких обставин суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в цій частині, у зв'язку з його недоведеністю.
Щодо позовних вимог про зобов'язання не чинити ОСОБА_3 разом з ОСОБА_4 перешкод ОСОБА_1 у проживанні та користуванні квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом передачі ОСОБА_3 ключів ОСОБА_1 , які надають доступ до квартири за адресою: АДРЕСА_1 , суд виходить з наступного.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
За змістом п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Ст. 13 Конвенції гарантує кожному, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, право на ефективний спосіб юридичного захисту в національному органі. А ст.1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Відповідно до ч.4 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
За правилами ст.150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей.
У постанові Верховного Суду від 01.04.2021 по справі № 206/5355/18 зазначено, що відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожній особі гарантується окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі «PowellandRayner v. the U.K.» від 21.02.1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі «Gillow v. the U.K.» від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення в справі «Larkos v. Cyprus» від 18.02.1999 року).
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою житла.
У рішенні ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13.05.2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»).
Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27.05.2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства»).
Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з ч.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), зауважила, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Як встановлено в судовому засіданні, позивачка ОСОБА_1 , яка являється особою з інвалідністю 3-ї групи, з 17 березня 1997 року була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 , знята з реєстрації 20.10.2023 , що підтверджується копією Витягу з реєстру територіальної громади, номер витягу:2023/008613457 від 24.10.2023 (т.1 а.с.23).
Судом встановлено, що ОСОБА_1 вселилась у спірну квартиру як член сім'ї колишнього власника квартири (свого чоловіка) ОСОБА_5 та набула право користування спірним житлом згідно із законом
На підставі рішення Долинського районного суду від 07 серпня 2019 року у справі № 343/1362/19 (т.1 а.с.20-22) право власності на спірну квартиру у порядку спадкування за законом, після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , набула ОСОБА_2 , відповідачка по справі.
20.10.2023 ОСОБА_2 подано заяву власника житла про зняття особи із задекларованого зареєстрованого місця проживання /перебування №1793 з проханням зняти зареєстроване місце проживання (перебування) позивачки.
Адміністратором відділу ЦНАП було прийнято рішення про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 з адреси: АДРЕСА_1 .
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 04.06.2024 в справі №343/2683/23, апеляційну скаргу секретаря Вигодської селищної ради Івано-Франківської області Жаб'як Світлани задоволено. Рішення Долинського районного суду від 08 лютого 2024 року скасовано й ухвалено нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Вигодська селищної ради Івано-Франківської області, ОСОБА_2 про визнання рішення про зняття з реєстрації за місцем проживання протиправним та зобов'язання поновити реєстрацію місця проживання - відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Вигодська селищної ради Івано-Франківської області 1610 грн (одна тисяча шістсот десять гривень) 40 коп судового збору за подання апеляційної скарги (т.2 а.с.160-163).
Разом з тим, як встановлено в судовому засіданні, рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 05.01.2022 в справі №343/136/21, залишене без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 06.11.2023 та постановою Верховного Суду від 24.04.2024 в справі №343/136/21, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у володінні, користуванні та розпорядженні квартирою шляхом передачі ключів (ключа) від вхідних дверей квартири та виселення - задоволено частково.
Зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_2 у користуванні квартирою АДРЕСА_2 , шляхом надання їй екземпляру ключів від дверей зазначної квартири, а у випадку їх відсутності - можливості зробити копії, а також забезпечення можливості вільно та доступно нею користуватися у будь-який час.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення - відмовлено.
В мотивувальній частині рішення зазначено, зокрема:
«Що стосується вимоги про виселення відповідачки із займаної квартири суд зазначає наступне.
Здійснення громадянами житлових прав здійснюється у порядку визначеному законодавством, в тому числі ЦК України та ЖК УРСР.
Згідно статті 9 ЖК УРСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Таким чином, встановивши, що відповідачка ОСОБА_1 вселилась у спірну квартиру як член сім'ї власника квартири (свого чоловіка), зареєстрована у вказаній квартирі та проживає в ній з 1997 року (24 роки) та немає іншого житла, а також являється особою з інвалідністю III групи, спірна квартира для відповідачки є єдиним місцем її проживання (докази на підтвердження протилежного в матеріалах справи відсутні), і що негативні наслідки для власника квартири, які зазначені в позовній заяві стороною позивачки ОСОБА_2 не доведені, оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання виселення відповідачки на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті в контексті статті 8 Конвенції, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимог про виселення відповідачки із займаної квартири» (т.2 а.с.164-168)
Тобто, рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено, що ОСОБА_1 набула право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім'ї ОСОБА_5 - колишнього власника спірної квартири при створенні з ним сім'ї.
Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
28.11.2024, відповідачка ОСОБА_2 продала належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_3 (співвідповідачці по справі), що підтверджується копією договору купівлі-продажу квартири, посвідченим приватним нотаріусом Калуського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Депутат О.З. Зареєстровано в реєстрі за №447 (т.1 а.с. 161-162).
Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що: "вона була вселена та користувалась даним приміщення, ще з дозволу попереднього власника, її чоловіка - ОСОБА_5 . Іншого нерухомого майна (житла) у її володінні немає, так само і не має вільного житлового фонду на території Вигодської селищної територіальної громади.
Не існує жодного судового рішення, яким би було вирішено виселити її з вказаної квартири. Також відсутні й інші підстави для виселення чи визнання її такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, що передбачені чинним ЖК України.
Вважає, що її незаконне фактичне виселення та вчинення перешкод відповідачами в користуванні та проживанні в квартирі є протиправними, а тому вона змушена звернутися до суду.
Таким чином, оскільки вона не втрачала права на користування вказаною квартирою дії відповідачів є протиправними та суперечать вимогам закону".
Представник відповідачів -адвокат Дуткевич М.В., під час розгляду даної справи наголошував на тому, що: "власником квартири є ОСОБА_8 , яка її придбала у відповідності до вимог чинного законодавства - в нотаріальному порядку був оформлений договір купівлі-продажу. Даний договір є чинним на даний час. Наміру вселити ОСОБА_7 у квартиру та зареєструвати її в ній , у власника квартири ОСОБА_9 .Галів немає.
Ця вимога не узгоджується із попередньою вимогою про визнання неправомірними дії ОСОБА_6 про зняття з реєстрації у даній квартирі ОСОБА_7 .
Відповідачка ОСОБА_6 з часу укладення договору купівлі-продажу немає жодного відношення до можливості вчинення будь-яких дій щодо вказаної квартири , а отже вимагати від неї вчинення якихось дій про не перешкоджання у проживанні та використуванні квартирою є безпідставними.
ОСОБА_8 є власником квартири і згідно закону розпоряджається нею на свій розсуд, а відтак вона немає наміру надавати ОСОБА_7 право проживати та користуватись квартирою з наданням їй ключів від квартири" .
Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Ч.1 ст. 383 ЦК України та ст.150 ЖК України закріплено положення, відповідно до яких громадяни, що мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей.
Ч. 1 ст.405 ЦК України передбачено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Ч. 2 ст. 3 СК України визначає, що до складу сім'ї входять особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Згідно з ч.ч. 1,2 ст. 156 ЖК України - члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч.2 ст. 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст.162 цього Кодексу (ч.4 ст. 156 ЖК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.10.2020 у справі №447/455/17 дійшла висновку, що у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Відповідно до ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Право на житло є одним з фундаментальних прав людини гарантованих не тільки Конституцією України (ст. 47), а і Європейською конвенцією з прав людини (ст. 8), має велике економічне і соціальне значення, а тому суд, при вирішенні спору пов'язаного з правами на житло, зобов'язаний встановити не тільки законність втручання у право на повагу до житла та його мету, а також необхідність такого втручання в демократичному суспільстві.
Тлумачення положень чинного законодавства дає можливість стверджувати, що особа може бути позбавлена права на житло чи визнана такою, що втратила право користування конкретним житлом, або виселена лише з підстав передбачених законом за рішенням суду.
Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (п. 3 ч.2 ст. 16 ЦК України), усунення перешкод у здійсненні права користування майном. Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним (позиція Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.09.2019 року у справі №761/5115/17).
Судом встановлено, що між сторонами існує спір щодо права позивачки ОСОБА_1 на проживання в спірній квартирі.
Предметом цього спору є усунення перешкод позивачці у користуванні квартирою, що належить на праві власності відповідачці ОСОБА_3 .
При цьому, право власності до останньої на спірну квартиру перейшло внаслідок укладення 28.11.2024 договору купівлі-продажу квартири між нею та відповідачкою ОСОБА_2 , що відбулось вже після ухвалення Верховним Судом постанови в справі №343/136/21 , якою рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 05 січня 2022 року, додаткове рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 14 січня 2023 року у незміненій при апеляційному перегляді частині та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 06 листопада 2023 року залишено без змін.
На переконання суду, безпосередньо відповідачка ОСОБА_3 , як новий власник, чинить перешкоди позивачці ОСОБА_1 в користуванні квартирою, що призвело до того, що позивачка позбавлена доступу до житла, на яке має законне право.
Суд виходить із того, що відповідачка ОСОБА_2 є племінницею попереднього власника спірної квартири ОСОБА_5 , а тому при оформленні права власності на квартиру в порядку спадкування за Законом після смерті останнього, їй було відомо про обтяження її права власності обов'язком забезпечувати позивачці можливість проживання у спірній квартирі.
Відповідачка ОСОБА_2 , була обізнаний про такі обставини та повинна була повідомити про наявність такої обставини відповідачці ОСОБА_3 при укладенні договору купівлі-продажу квартири, однак, ОСОБА_3 не відмовилася укладати договір купівлі-продажу квартири та пізніше не порушувала питання про його розірвання, а тому фактично погодилась набути право власності на вказану квартиру з тими фактичними обтяженнями, які існували у попереднього власника - ОСОБА_2 . Тобто, відповідачка ОСОБА_3 не здійснила достатньої належної обачності при укладенні договору.
У свою чергу, задоволення судом вимоги позивачки не чинити ОСОБА_3 перешкод їй у проживанні та користуванні квартирою , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом передачі ОСОБА_3 ключів ОСОБА_1 , які надають доступ до квартири за адресою: АДРЕСА_1 , дає їй можливість реалізації права користування квартирою, а також на підставі вже наявного судового рішення звернутись до відповідних органів для поновлення її реєстрації за вказаною адресою.
Разом з тим, згідно з договором купівлі-продажу квартири від 28 листопада 2024 року, ОСОБА_2 відчужила, а ОСОБА_3 набула у власність квартиру АДРЕСА_2 .
Отже, на час розгляду справи, ОСОБА_2 не є власником спірного житлового приміщення та не здійснює щодо нього правомочностей володіння, користування чи розпорядження.
Судом не встановлено, що саме ОСОБА_2 після відчуження квартири продовжує чинити позивачці перешкоди у користуванні спірним житлом або має реальну можливість усунути такі перешкоди.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині зобов'язання ОСОБА_2 не чинити перешкод ОСОБА_1 у проживанні та користуванні квартирою задоволенню не підлягають.
При цьому, суд вважає доведеним, що саме ОСОБА_3 , як чинний власник спірної квартири, створює позивачці перешкоди у реалізації права користування житлом, яке виникло у позивачки на законних підставах та не припинене у встановленому законом порядку.
Оскільки право користування позивачки спірним житлом не припинене, а судового рішення про її виселення чи визнання такою, що втратила право користування житлом, не існує, суд приходить до висновку про наявність підстав для захисту порушеного права шляхом зобов'язання ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні квартирою та передати їй ключі від вхідних дверей квартири, що забезпечують доступ до житла.
Оцінюючи вимогу позивачки про зобов'язання ОСОБА_3 вселити ОСОБА_1 до квартири за адресою: АДРЕСА_1 , а також забезпечити проведення у встановленому законом порядку реєстрації її місця проживання за вказаною адресою, суд виходить із такого.
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник або інший законний користувач майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном.
Зазначений спосіб захисту у випадках неправомірного обмеження доступу до житлового приміщення реалізується шляхом усунення перешкод у користуванні житлом, що може включати зобов'язання не чинити перешкод у користуванні житлом, забезпечити доступ до нього, передати ключі від житлового приміщення тощо.
Разом із тим заявлена позивачкою вимога про «вселення» не відповідає характеру спірних правовідносин та не є самостійним належним способом захисту цивільного права у даному випадку, оскільки судовий захист у таких правовідносинах спрямований на відновлення порушеного права користування житлом шляхом усунення перешкод у користуванні ним, а не на примусове фізичне вселення особи як окрему юридичну дію.
Фактично вимога про зобов'язання вселити позивачку до квартири дублює вимогу про усунення перешкод у користуванні житлом, яка є належним та ефективним способом захисту порушеного права у спірних правовідносинах.
Крім того, відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання є адміністративною процедурою, яка здійснюється органом реєстрації у порядку, визначеному законом.
Власник житла або інша фізична особа не наділені владними управлінськими функціями щодо здійснення реєстрації місця проживання, а тому суд не може покласти на відповідачку ОСОБА_3 обов'язок забезпечити проведення відповідних реєстраційних дій.
При цьому суд враховує, що задоволення вимог про усунення перешкод у користуванні житлом та забезпечення позивачці доступу до квартири не позбавляє її права у подальшому звернутися до компетентного органу із заявою про реєстрацію місця проживання у встановленому законом порядку.
Відповідно до статей 4, 5 ЦПК України суд здійснює захист прав та інтересів осіб у спосіб, визначений законом або договором, а якщо такий спосіб законом не визначений - у спосіб, який є ефективним та не суперечить закону.
За таких обставин суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині зобов'язання ОСОБА_3 вселити ОСОБА_1 до квартири та забезпечити проведення реєстрації її місця проживання не підлягають задоволенню, оскільки заявлені способи захисту не відповідають характеру спірних правовідносин та правовій природі заявлених вимог.
Щодо позовних вимог про визнання неправомірними дій, вчинених ОСОБА_4 щодо виселення ОСОБА_1 із квартири та вчинення разом із ОСОБА_3 перешкод у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , суд виходить із такого.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів є, зокрема, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення права, а також інші способи захисту, встановлені законом або договором.
Суд зазначає, що спосіб захисту має бути ефективним, відповідати змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, які спричинені таким порушенням.
Як встановлено судом, предметом спору у даній справі є захист права позивачки на користування спірною квартирою шляхом усунення перешкод у користуванні житлом.
При цьому вимога про визнання неправомірними дій відповідачів щодо виселення позивачки та вчинення перешкод у користуванні квартирою фактично спрямована на встановлення обставин неправомірності поведінки відповідачів, які вже охоплюються предметом доказування при вирішенні основної вимоги про усунення перешкод у користуванні житлом.
Суд враховує, що задоволення вимоги про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом надання доступу до житла та передачі ключів саме по собі є належним та ефективним способом захисту порушеного права позивачки.
Окреме ж визнання дій відповідачів неправомірними у даному випадку не призводить до самостійного відновлення порушеного права позивачки та не має самостійного юридичного значення, оскільки не породжує додаткових правових наслідків порівняно із задоволенням вимоги про усунення перешкод у користуванні житлом.
Велика Палата Верховний Суд неодноразово звертала увагу на те, що судовий захист має бути ефективним та спрямованим на реальне поновлення порушеного права, а не на формальне констатування неправомірності поведінки сторони.
Крім того, вимога про визнання неправомірними дій щодо «виселення» не узгоджується із встановленими судом обставинами, оскільки судом не встановлено наявності судового рішення про виселення позивачки чи здійснення виконавчих дій щодо її примусового виселення у передбаченому законом порядку.
Фактично позивачка посилається на створення їй перешкод у доступі та користуванні житлом, що є предметом окремої вимоги про усунення перешкод у користуванні квартирою.
За таких обставин суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання неправомірними дій ОСОБА_4 щодо виселення позивачки з квартири та вчинення разом із ОСОБА_3 перешкод у користуванні квартирою не підлягають задоволенню, оскільки не є самостійним та ефективним способом захисту порушеного права у спірних правовідносинах.
З огляду на викладене суд дійшов висновку, що позов слід задовольнити частково.
Щодо витрат позивачки ОСОБА_1 на правничу допомогу.
Представник позивачки - адвокат Комарницький Е.Г. у судовому засіданні зазначив про намір подати докази понесених витрат на правову допомогу після ухвалення рішення суду.
Щодо судових витрат відповідачки ОСОБА_2 .
Згідно з ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Відповідно до пункту першого частини третої зазначеної статті, доо витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема: витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до положень ст. 137 ЦПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
З матеріалів справи судом встановлено, що між відповідачкою ОСОБА_2 та адвокатом Дуткевич М.В. 01.05.2025 було укладено договір №26 про надання правової допомоги .
За змістом ч. 1 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який, в свою чергу, врегульовано Главою 63 ЦК України. Зокрема, ст. 903 ЦК України визначено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Разом з тим, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом рішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 4 ст. 137 ЦПК України).
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 137 ЦПК України).
Обов'язок спростування співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 137 ЦПК України).
Відповідно до положень п.2 ч.2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи у разі відмови в позові, покладаються на позивача.
Згідно з ч. 3 ст. 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Аналіз зазначених процесуальних норм дає підстави для висновку, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право подати відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Аналогічна правова позиція викладена в додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц.
Отже, підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
На підтвердження понесених витрат на правничу професійну допомогу представником відповідачки ОСОБА_2 адвокатом Дуткевич М.В. надано такі документи:
- договір № 26 про надання правової допомоги від 01.05.2025, відповідно до якого, між відповідачкою ОСОБА_2 та адвокатом Дуткевичем М.В., укладено даний договір.
П.п. 3.1, 3.2 договору визначено, що за надання правової допомоги та покриття фактичних витрат, за спільною домовленістю з урахуванням тривалості затраченого часу за ведення цієї справи, визначено вартість послуг в розмірі 5000,00 грн, які оплачуються по прибутковому касовому ордері. У разі понесення додаткових витрат, оплата за них здійснюється на підставі додаткового розрахунку вартості виконаних робіт (т.1 а.с.73);
- розрахунок процесуальних витрат на професійну правничу допомогу у загальному розмірі 5100 грн, а саме: вивчення та аналіз позовної заяви , кількість затраченого часу 50 хв. - ціна послуги 500 грн; підготовка та складання відзиву на позов, кількість затраченого часу 180 хв. -ціна послуги 1500 грн; вивчення заяви про залучення співвідповідача ОСОБА_3 та складання відзиву, кількість затраченого часу 180 хв.-ціна послуги 1500 грн; участь адвоката у двох судових засіданнях із виїздом з м. Болехів до м. Долина (800 грн за одне судове засідання), кількість судових засідань 2 - ціна послуги 1600 грн (т.1 а.с.199);
- розрахунок процесуальних витрат (акт виконаних робіт) на суму 2100 грн, а саме:
участь адвоката у трьох судових засіданнях із розрахунку 700 грн за кожне судове засідання - ціна послуги 2100 грн (т.1 а.с.243);
- розрахунок процесуальних витрат (акт виконаних робіт) на суму 4700 грн, а саме:
підготовка та подання заяви про долучення доказів у справі-ціна послуги 500 грн; підготовка та складання уточненого відзиву на уточнені позовні вимоги - ціна послуги 700 грн; участь у судових засіданнях 20.01.2026, 09.02.2026, 12.02.2026, 29.04.2026 та 20.05.2026 з виїздом із м. Болехів до м. Долина, із розрахунку 700 грн за кожне судове засідання-ціна послуги 3500 грн.
Всього на загальну суму в розмірі 11900 грн (т.2 а.с.171).
Перевіривши надані представником відповідачки Войтович З.В. докази на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, суд дійшов висновку, що заявлені до відшкодування витрати у розмірі 11900,00 грн, є необґрунтованими, неспівмірними зі складністю справи та не відповідають критеріям розумності й справедливості.
При визначенні суми відшкодування витрат на правничу допомогу суд виходить із критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їх розміру з огляду на конкретні обставини справи та характер наданих послуг.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12.01.2026 у справі № 642/716/22.
Такі самі критерії застосовує і Європейський суд з прав людини при вирішенні питання щодо компенсації судових витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зокрема, у рішенні від 23.01.2014 у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед проти України» ЄСПЛ зазначив, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише у разі доведення того, що такі витрати були фактичними, неминучими, а їх розмір - обґрунтованим (пункт 268).
У рішенні від 28.11.2002 у справі «Лавентс проти Латвії» ЄСПЛ наголосив, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Визначаючи розмір відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд враховує, що заявлені представником відповідачки витрати підтверджуються детальним описом наданих послуг (виконаних робіт), до якого, зокрема, включено: вивчення та аналіз позовної заяви; підготовку та складання відзиву на позов; вивчення заяви про залучення співвідповідача ОСОБА_3 та складання відзиву, участь у судових засіданнях.
Разом із тим суд не може у повному обсязі погодитися із заявленим обсягом часу, вартістю окремих правничих послуг та пропорційністю розміру витрат до предмета спору, зокрема щодо:
заявленого часу на підготовку окремих процесуальних документів, оскільки подані відзиви та пояснення значною мірою дублюють один одного за змістом та правовим обґрунтуванням;
окремого врахування витрат на підготовку відзиву у зв'язку із залученням співвідповідача, оскільки така процесуальна дія фактично є продовженням правової позиції, викладеної у первинному відзиві;
заявлених витрат на участь у судових засіданнях, оскільки частина витрат фактично стосується представництва інтересів обох відповідачів одночасно, при цьому розрахунок не містить розмежування витрат між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;
співмірності заявленої до стягнення суми зі складністю справи, характером спірних правовідносин та результатом розгляду справи, враховуючи часткове задоволення позову.
Суд враховує незначну складність цієї категорії справ, усталену судову практику щодо аналогічних правовідносин, а також відсутність необхідності у проведенні детального аналізу значної кількості документів чи вирішенні складних правових питань.
Крім того, такі дії як вивчення та аналіз позовної заяви, опрацювання поданих документів та формування правової позиції фактично охоплюються підготовкою та складанням відзиву на позовну заяву та не можуть розцінюватися як самостійні види правничої допомоги, що підлягають окремому відшкодуванню.
Суд також враховує, що підготовлені представником відповідачка Войтович З.В. процесуальні документи значною мірою містять аналогічне правове обґрунтування та повторюють одна одну за змістом, а тому заявлений обсяг витраченого часу не є повністю співмірним зі складністю справи та обсягом фактично виконаної роботи.
Окрім цього, частина заявлених витрат пов'язана із представництвом інтересів одночасно двох відповідачів - ОСОБА_2 та Галів Оксана Ігорівна, однак поданий розрахунок не містить розмежування витрат щодо кожного з них окремо.
Таким чином, заявлені представником відповідачки ОСОБА_2 - адвокатом Дуткевичем М.В. до відшкодування 11900,00 грн витрат на правничу допомогу є необґрунтованими та такими, що не відповідають критеріям реальності й розумності, а також не є співмірними зі складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг і фактично витраченим часом. Їх стягнення з позивачки становило б надмірний тягар для останньої та суперечило б принципу справедливого розподілу судових витрат.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 16.03.2026 у справі № 522/7662/23.
У зазначеній справі Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про наявність підстав для зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, що підлягали стягненню, з огляду на критерії, визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, зокрема щодо обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору. Суд дійшов висновку, що визначений розмір витрат відповідає засадам розумності та справедливості.
Подібні обставини мають місце і в цій справі, оскільки спір не є складним, правовідносини є усталеними у судовій практиці, обсяг підготовлених процесуальних документів є незначним, а заявлений розмір витрат на професійну правничу допомогу не є співмірним із характером спору, фактичним обсягом наданих послуг, часом, необхідним для їх надання, а також не відповідає критерію пропорційності розміру витрат до предмета спору.
З урахуванням викладеного, беручи до уваги предмет та ціну позову, характер і складність справи, обсяг фактично наданих адвокатських послуг, а також результат розгляду справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу та вважає за можливе стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.
Вказаний розмір витрат відповідає критеріям реальності, розумності, співмірності та справедливості.
При цьому, суд ухвалюючи рішення також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів сторін), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ст. 10 ЦПК України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
На підставі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ст. 1 Першого протоколу від 20.03.1952 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст.41, 55 Конституції України, ст.ст. 316, 317, 319, 321, 328,391,405 ЦК України, ст.ст. 64,65,150 ЖК України та керуючись ст.ст. 13, 77, 81, 82, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим будинком- задоволити частково.
Зобов'язати ОСОБА_3 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_2 , шляхом надання їй екземпляру ключів від дверей зазначної квартири, а у випадку їх відсутності - можливості зробити копії, а також забезпечення можливості вільно та доступно нею користуватися у будь-який час.
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 (п'ять тисяч) гривень.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення безпосередньо до Івано-Франківського апеляційного суду .
Учасник справи, якому рішення суду не було вручене у день проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Позивачка: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_2 , проживала за адресою: АДРЕСА_6 .
Відповідачі:
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_3 , проживає за адресою: АДРЕСА_7 ;
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_3 .
Суддя Долинського районного суду В. А. Тураш