Справа № 369/9831/23
Провадження № 2/369/765/26
28.05.2026 року м. Київ
Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:
головуючого судді Фінагеєвої І.О.,
за участю секретаря Крикуна І.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу №369/9831/23 за позовом ОСОБА_1 , що діє у власних інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до держави Російської Федерації в особі Уряду Російської Федерації про стягнення моральної шкоди з держави-агресора Російської Федерації, -
У червні 2023 року ОСОБА_1 , що діє у власних інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до російської федерації в особі уряду російської федерації про відшкодування завданої моральної шкоди у зв'язку зі збройною агресією російської федерації.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 24 лютого 2022 року російська федерація вчинила повномасштабне військове вторгнення на територію України, внаслідок чого Позивач - громадянка України ОСОБА_1 , разом зі своїми малолітніми дітьми ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зазнали моральних страждань, були позбавлені можливості вести нормальний спосіб життя, змушені були залишити місце постійного проживання та евакуюватися до іншого регіону України.
Позивач зазначає, що 24 лютого 2022 року, вона з дітьми перебувала за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , коли близько п'ятої години ранку розпочалося масоване бомбардування міста Києва та прилеглих територій. У зв'язку з небезпекою для життя і здоров'я Позивач та її малолітні діти були змушені покинути місце проживання та 04 березня 2022 року евакуюватися до смт Благодатне Володимирського району Волинської області, де стали на облік як внутрішньо переміщені особи.
Внаслідок збройної агресії рф Позивач та її діти втратили налагоджений побут, були позбавлені засобів до існування, доступу до медичної допомоги, харчування та елементарних умов безпеки. Малолітні діти Позивача перебували у постійному страху, стресі, тривозі, що негативно позначилося на їхньому психоемоційному стані. На той час дворічний син ОСОБА_4 не міг нормально харчуватися, оскільки в с. Круглик та навколишніх населених пунктах не було молока та молочних продуктів. Позивач також зазнала моральних страждань через постійне відчуття небезпеки, втрату дому, розлуку з близькими та невизначеність майбутнього.
Позивач вважає, що дії рф як держави-агресора спричинили порушення їх прав, зокрема, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії.
У зв'язку із вищенаведеним, позивач просить стягнути з держави російської федерації на користь:
- ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 250 000 доларів США, що еквівалентно 9 140 000,00 грн. 00 коп. за офіційним курсом Національного банку України на час звернення до суду з позовною заявою;
- ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 250 000 доларів США, що еквівалентно 9 140 000,00 грн. 00 коп. за офіційним курсом Національного банку України на час звернення до суду з позовною заявою;
- ОСОБА_3 моральну шкоду у розмірі 250 000 доларів США, що еквівалентно 9 140 000,00 грн. 00 коп. за офіційним курсом Національного банку України на час звернення до суду з позовною заявою;
- ОСОБА_4 моральну шкоду у розмірі 250 000 доларів США, що еквівалентно 9 140 000,00 грн. 00 коп. за офіційним курсом Національного банку України на час звернення до суду з позовною заявою;
- стягнути на користь держави Україна судовий збір у розмірі 53680,00 грн.
Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду Київської області Волчка А.Я. від 05 вересня 2023 року відкрито позовне провадження у цивільній справі в порядку загального позовного провадження з призначенням підготовчого судового засідання.
Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду Київської області Волчка А.Я. від 11 квітня 2024 року закрито підготовче провадження у цивільній справі та призначено до судового розгляду.
Згідно розпорядження керівника апарату Києво-Святошинського районного суду Київської області Распутної Н.О. щодо повторного автоматизованого розподілу справи №65 від 09 січня 2025 року та протоколу повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 15 січня 2025 року, який проведений відповідно до пунктів 2.3.49, 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, дану справу передано для розгляду судді Фінагеєвій І.О
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 січня 2025 року було прийнято цивільну справу до провадження та призначено до розгляду по суті.
У судове засідання позивач та її представник не з'явилися, повідомлялись належним чином про дату, час та місце розгляду справи. Представник позивача надав заяву про розгляд справи без участі позивача.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату час та місце слухання справи сповіщений належним чином, причини неявки не повідомив. Відповідач повідомлений про дату та час судового розгляду шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-порталі «Судова влада України». Відповідач на адресу суду відзиву на позовну заяву не подав, причини неможливості подати відзив суду не повідомив. Будь-яких заяв, клопотань станом на час прийняття рішення до суду не надходило.
У зв'язку з неявкою сторін в силу ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Згідно ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений законом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів та ухвалити заочне рішення, у зв'язку з неподанням відповідачем відзиву, та відсутністю заперечень позивача щодо заочного розгляду справи, що відповідає положенням п.п. 3,4 ч. 1 ст. 280 ЦПК України.
Згідно з ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з'явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з'явились всі учасники такої справи.
Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов такого висновку.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Судом встановлено, ОСОБА_1 , громадянка України, відповідно до даних, зазначених у паспорті громадянина України серії НОМЕР_1 , зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією паспорта, долученою до матеріалів справи.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Києві, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого 10 січня 2014 року Виконавчим комітетом Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, актовий запис № 3 від 10 січня 2014 року.
ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Києві, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , виданого 24 лютого 2016 року Виконавчим комітетом Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, актовий запис № 11 від 24 лютого 2016 року.
ОСОБА_4 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в місті Києві, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 , виданого 08 травня 2019 року Виконавчим комітетом Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, актовий запис № 06 від 08 травня 2019 року.
Батьками дітей у всіх свідоцтвах зазначені: батько - ОСОБА_5 , мати - ОСОБА_1 .
Позивач має посвідчення серії НОМЕР_5 від 03 вересня 2020 року, яким підтверджується статус потерпілої від Чорнобильської катастрофи категорії 1, строк дії безстроково, встановлено 3 групу інвалідності.
Крім того, Позивач має посвідчення про пільги для багатодітних сімей серії НОМЕР_6 , видане 05 березня 2020 року зі строком дії до 02 січня 2032 року, у якому зазначені члени сім'ї: батько - ОСОБА_5 , мати - ОСОБА_1 , діти: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Зазначене посвідчення підтверджує статус Позивача як члена багатодітної сім'ї та наявність у неї права на відповідні пільги і соціальні гарантії, передбачені чинним законодавством України.
Згідно з довідками про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи №751-5001318842 від 23 квітня 2022 року, №751-5001481213 від 02 травня 2022 року, №751-5001481564 від 02 травня 2022 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , фактично проживають за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до листа Управління соціального захисту населення Виконавчого комітету Нововолинської міської ради Волинської області від 15 червня 2023 року №48-15/06-23, дитину ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , було взято на облік як внутрішньо переміщену особу згідно поданої заяви про взяття на облік, яка була сформована в електронній формі засобами мобільного додатка Порталу Дія (законний представник - батько ОСОБА_5 ).
Відповідно до листа Благодатного старостинського округу Нововолинської міської ради від 13 березня 2023 року № 13/20-04, на запит від 06 березня 2023 року № 31-06/03-23, громадянка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , її чоловік ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , а також їхні діти: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , 04 березня 2022 року прибули до смт Благодатне Володимирського району Волинської області та проживали за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до частин 1, 2 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно зі ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Наведеною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб.
Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права й охоронювані законом інтереси.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 що діє у власних інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 вважає, що протиправними діями військ російської федерації їм була заподіяна моральна шкода.
Оскільки спірні правовідносини склалися за участю іноземного елемента, то суду необхідно з'ясувати процесуальні особливості, які впливають на юрисдикційність такого спору.
Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Частина 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Як передбачено ч. 4 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами 1 та 2 цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).
У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.
Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли рф заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
Слід зазначити, що Верховний Суд неодноразово переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії рф проти України та окупації рф частини території Луганської і Донецької областей України.
Так, у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 2-о/381/134/16, Верховний Суд встановив факт, що вимушене переселення сторони у справі у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії рф проти України та окупації рф частини території Луганської області України. При цьому Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частини Луганської області, покладено на рф як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено у ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ч. 4 ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014 року учасника спору з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території Луганської області.
Подібні висновки щодо вимушеного переселення осіб з окупованих територій Луганської та Донецької областей внаслідок збройної агресії російської федерації проти України викладені у постановах Верховного Суду: від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16-ц, від 21 серпня 2018 року у справі № 428/8076/16-ц, від 06 червня 2018 року справа № 428/13977/16-ц.
За таких обставин, починаючи з 2014 року, загальновідомим є той факт, що рф чинить збройну агресію проти України.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України № 2188-IX від 14 квітня 2022 року «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
Наведені дії рф вчиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього рішення. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» встановлено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування російською федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії російської федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що російська федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань російської федерації; відзначаючи, що дії російської федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об'єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.
Російська федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до ст. 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов'язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.
У спірних правовідносинах Позивач звернулася до суду з позовом до рф про відшкодування моральної шкоди, завданої їй та її дітям внаслідок збройної агресії військ рф на території України.
У цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров'ю, життю у результаті збройної агресії рф) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.
Дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
У п. 4 ч. 1 ст. 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Статуту ООН Організація Об'єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» (англ. «tort exсeption»). Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Визначаючи, чи поширюється на рф судовий імунітет у спірних правовідносинах, суд враховує таке:
- предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичній особі, внаслідок збройної агресії російської федерації проти України;
- місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;
- передбачається, що шкода завдана агентами рф, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;
- вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН;
- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту).
Юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.
У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (ч. 3 ст. 124 Конституції України). Тобто суд виходить з того, що у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й рф, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Оскільки вчинення рф з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, рф заперечує суверенітет України, тому зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету вказаної країни на час подання позову немає.
Суд наголошує на тому, що 24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року, який продовжувався Указами Президента України та діє на цей час.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства рф в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Враховуючи вищенаведене, починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням рф збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв'язку із розірванням дипломатичних зносин України з рф.
З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв'язку з триваючою повномасштабною збройною агресією рф проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди рф бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.
Рф, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.
Названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
Отже, російська федерація є належним відповідачем у спірних правовідносинах.
Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. За змістом ст. 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути в тому числі відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відповідно до вимог частин 1 та 2 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Згідно з частинами 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Частиною 2 ст. 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частинами 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частин 1 та 2 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Згідно з положенням ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Частиною 9 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
Згідно з частинами 2, 3 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Позивач наполягає на тому, що завдана їй моральна шкода є наслідком протиправних дій збройних сил рф на території України, в результаті яких вона була вимушена залишити місце постійного проживання та переміститися з родиною у безпечніший регіон. Такі обставини спричинили для неї тривалі душевні страждання, пов'язані з втратою звичного способу життя, відчуттям невизначеності, постійним психоемоційним напруженням, а також переживаннями за життя та безпеку своїх дітей. Позивач зазначає, що вимушене переселення, відсутність стабільних життєвих умов і необхідність пристосування до нових обставин істотно вплинули на її психологічний стан і погіршили якість життя.
Доведення факту заподіяння моральної шкоди досліджується в кілька етапів, зокрема, позивач повинен довести, а суд на підставі доказів в матеріалах справи встановити заподіювача шкоди та причинно-наслідковий зв'язок між діями заподіювача та моральної шкодою.
Згідно роз'яснень Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року в п. 5 постанови «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» обов'язковому з'ясуванню при вирішені спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду ті з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. За загальними правилами відшкодування шкоди, відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії певних осіб чи органів завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 року роз'яснено судам, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер та обсяг моральних страждань, яких зазнав позивач внаслідок протиправних дій відповідача, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.
В пункті 10 зазначеної постанови зазначено, що при заподіянні особі моральної шкоди, обов'язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.
Право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв'язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому, обов'язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, що вимагає її відшкодування, що відповідає змісту ч. 3 ст. 12 та 81 ЦПК України.
Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суд встановлює наявність факту заподіяння позивачу моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом. Вказаний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 686/13212/19.
Факт існування моральних страждань може бути доведений показаннями свідків, висновками експертів, письмовими доказами (наприклад, медичними довідками, висновками) та іншими документами, що підтверджують обставини, що мають значення для доказування факту заподіяння моральної шкоди, обґрунтування визначеного позивачем розміру компенсації тощо.
Однак, викладені у позовній заяві твердження позивача про отримані моральні втрати і душевні страждання ґрунтуються лише на її власних міркуваннях щодо заподіяння їй такої шкоди, тобто, позивачем не доведено обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.
Суд бере до уваги загальновідомий факт про перебування військ рф у Київській області, тобто про наявність потенційної можливості агресивно налаштованих громадян іншої країни заподіювати шкоду життю та здоров'ю громадян України, водночас, відповідно до міжнародних принципів судочинства та стандартів доказування суд зобов'язаний зберігати безсторонність та ухвалювати свої рішення на підставі належним чином досліджених достатніх доказів. Суд зобов'язаний у своїх рішеннях безпристрасно, беземоційно керуватися виключно вимогою закону, зберігаючи неупередженість.
Отже, враховуючи вищенаведені обставини в цілому, суд погоджується з доведенням причинно наслідкового зв'язку між діями військ країни-агресора та фактом заподіяння моральної шкоди позивачу ОСОБА_1 , що діє у власних інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 в частині, та дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди у розмірі по 30 000,00 грн.
Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, суд дійшов висновку про те, що у позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Оскільки позивач згідно приписів п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору, доказів понесення інших судових витрат суду не надано, з урахуванням приписів ст. 141 ЦПК України розподіл судових витрат між сторонами не здійснюється.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 48, 51, 76, 81, 178, 247, 258, 259, 263, 265, 268, 280-282, 352, 354, 355 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 , що діє у власних інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до держави Російської Федерації в особі Уряду Російської Федерації про стягнення моральної шкоди з держави-агресора Російської Федерації, - задовольнити частково.
Стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , моральну шкоду у розмірі 30 000 (тридцять тисяч) грн. 00 коп., що складає 684,30 доларів США.
Стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , моральну шкоду у розмірі 30 000 (тридцять тисяч) грн. 00 коп., що складає 684,30 доларів США.
Стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , моральну шкоду у розмірі 30 000 (тридцять тисяч) грн. 00 коп., що складає 684,30 доларів США.
Стягнути з російської федерації на користь держави судовий збір у розмірі 177 (сто сімдесят сім) грн. 14 коп.
В іншій частині позову, - відмовити.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.
Заочне рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня винесення рішення суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про позивача: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_7 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_3 .
Інформація про відповідача: російська федерація в особі уряду російської федерації, адреса: 103274, російська федерація, м. москва, краснопресненська набережна, буд. 2
Суддя: Інна ФІНАГЕЄВА