Рівненський апеляційний суд
Іменем України
26 травня 2026 року м. Рівне
Справа № 949/2038/24
Провадження № 11-кп/4815/444/26
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Рівненського апеляційного суду в складі:
судді-доповідача - ОСОБА_1 ,
суддів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю: секретаря судового засідання - ОСОБА_4 ,
прокурора - ОСОБА_5 ,
обвинуваченого - ОСОБА_6 ,
захисника - ОСОБА_7
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Рівне в режимі відеоконференції апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 на вирок Дубровицького районного суду Рівненської області від 28 січня 2026 року у кримінальному провадженні, відомості про яке внесено до ЄРДР за № 12024181110000001 від 01.01.2024 року відносно
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця c. Івачків Здолбунівського району Рівненської області, зареєстрованого по АДРЕСА_1 та фактично проживаючого по АДРЕСА_2 , освіти середньої спеціальної, одруженого, раніше не судимого, громадянина України
- обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, -
Вироком Дубровицького районного суду Рівненської області від 28 січня 2026 року ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Обрано ОСОБА_6 запобіжний захід по даному кримінальному провадженню у виді тримання під вартою до вступу вироку в законну силу, взявши його під варту негайно в залі суду.
Строк відбування покарання ОСОБА_6 ухвалено рахувати з 28 січня 2026 року, тобто з моменту обрання йому міри запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою по даному кримінальному провадженню.
За вироком суду ОСОБА_6 , будучи військовозобов'язаним і придатним до військової служби, у зв'язку з прийняттям Указу Президента України №69/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію», яким на території України оголошено повну мобілізацію протягом 90 діб із дня набрання чинності Указом Президента України №65/2022, а також Указу Президента України «Про продовження строку проведення загальної мобілізації» №735/2023 від 06 листопада 2023 року, яким на території України продовжено строк проведення загальної мобілізації з 16 листопада 2023 року на 90 діб, з метою ухилитися від призову за мобілізацією, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, умисно, будучи належним чином попередженим про прибуття до ІНФОРМАЦІЯ_2 та повідомленим про наслідки неявки за викликом, придатним за станом здоров'я для проходження військової служби та не маючи правових підстав на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, прибув 22 грудня 2023 року на 08 год., відповідно до повістки від 21 грудня 2023 року, яку отримав засвідчивши це своїм підписом, до ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_3 , для відправлення у команді № НОМЕР_1 за спеціальністю ВОС №790037А, але відмовився відбувати в складі зазначеної команди, чим порушив вимоги ст. 65 Конституції України, вимоги Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року та вимоги Указу Президента України №69/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію».
Тобто, ОСОБА_6 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, а саме в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації.
В поданій апеляційній скарзі захисник ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_6 покликається на невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Вказує, що ОСОБА_6 04 липня 2009 року охрестився як один із Свідків Єгови, відмовився від проходження служби виключно з релігійних переконань і звертався ще 21.12.2023 року з заявою до начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо готовності проходити альтернативну (невійськову) службу, а також з аналогічною заявою звертався до голови Дубровицької міської ради Рівненської області.
Вважає, що висновок суду про те, що право на відмову від військової служби може бути обмежене під час воєнного стану або з міркувань національної безпеки є юридично необґрунтованим.
На думку захисника, висновок суду про винуватість ОСОБА_6 не відповідає фактичним обставинам справи, не підтверджується доказами, дослідженими під час судового розгляду.
Просить вирок Дубровицького районного суду Рівненської області від 28.01.2026 року скасувати, ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_6 визнати невинуватим у пред'явленому обвинуваченні за ст. 336 КК України та виправдати у зв'язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.
Також просив повторно дослідити відповідні письмові докази, однак в судовому засіданні захисник відмовився від клопотання про повторне дослідження доказів.
Заслухавши суддю-доповідача, захисника та обвинуваченого, які підтримали апеляційну скаргу, прокурора, який заперечив проти задоволення апеляційної скарги захисника в інтересах обвинуваченого, перевіривши вирок суду в межах апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга захисника в інтересах обвинуваченого не підлягає до задоволення з таких підстав.
Згідно вимог ч.1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до вимог ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Даних вимог суд першої інстанції дотримався належним чином.
Ухвалюючи обвинувальний вирок відносно ОСОБА_6 за ст. 336 КК України, суд першої інстанції проаналізував зібрані у кримінальному провадженні докази для вирішення питань, зазначених у ст.368 КПК України.
Висновок суду про доведеність вини ОСОБА_6 в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації ґрунтується на підставі повного, всебічного та об'єктивного дослідження всіх обставин кримінального провадження, аналізу та належної правової оцінки наявних в матеріалах кримінального провадження письмових доказів, показів свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , з наведенням відповідних мотивів у судовому рішенні.
Незважаючи на невизнання вини обвинуваченим ОСОБА_6 , який як пояснив в суді першої інстанції, на що наголошував і при апеляційному перегляді оскарженого вироку, що відмовився відбувати до військової частини через свої релігійні переконання, оскільки з 04 липня 2009 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, готовий проходити альтернативну службу, про що заявляв і звертався з письмовими заявами у відповідні органи, вина останнього у вчиненні інкримінованого злочину підтверджується сукупністю доказів, оцінених судом першої інстанції у відповідності до вимог ст. 94 КПК України з точки зору належності, допустимості та достовірності.
Порушень норм кримінального чи кримінального процесуального закону судом першої інстанції під час розгляду даного кримінального провадження, які могли б істотно вплинути на висновки суду, з наведених в апеляційній скарзі доводів, колегією суддів не встановлено.
Як вбачається з вироку суду предметом оцінки судом першої інстанції були аналогічні доводам апеляційної скарги захисника доводи сторони захисту про відсутність складу інкримінованого кримінального правопорушення в діях ОСОБА_6 і необхідність виправдання останнього з огляду на те, що матеріалами справи підтверджується наявність у нього істинних релігійних переконань, що обґрунтовано не взято до уваги судом з наведенням відповідного мотивування.
Так, судом першої інстанції на підставі досліджених доказів встановлено, що ОСОБА_6 , будучи військовозобов'язаним та перебуваючи на військовому обліку військовозобов'язаних у ІНФОРМАЦІЯ_3 і за станом свого здоров'я придатним до проходження військової служби, без поважних причин, ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, прибувши 22 грудня 2023 року на 08 год., відповідно до повістки від 21 грудня 2023 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_3 , для відправлення у команді № НОМЕР_1 за спеціальністю ВОС №790037А, відмовився відбувати в складі зазначеної команди.
Судом враховано, що у цьому провадженні обвинуваченого, який повідомив про свої релігійні переконання, планували задіяти у захисті України за спеціальністю ВОС №790037А - водія. Тобто, держава навіть в умовах воєнного стану та мобілізації врахувала повідомлену засудженим інформацію про його віру. Підстав вважати, що засуджений мав би служити не як водій не було, оскільки обвинувачений відмовився від проходження будь-якої військової служби, зокрема тієї, яка не пов'язана із використанням та носінням зброї.
Тому, суд обґрунтовано не погодився із позицією сторони захисту про те, що у даному кримінальному провадженні має місце порушення ст. 35 Конституції України та ст. 9 Європейської конвенції з прав людини.
Суд першої інстанції на обґрунтування доведеності вини ОСОБА_6 належним чином дослідив та проаналізував показання самого обвинуваченого та твердження останнього про те, що він, як свідок Єгови, за своїм віросповідуванням взагалі не може виконувати функції військовослужбовця під час мобілізації, оскільки змушений буде приймати військову присягу, носити військову форму та отримуватиме заробітну плату від Міністерства оборони і правильно оцінив як категоричну відмову від виконання обов'язку по захисту України загалом.
Суд, на підставі аналізу правових норм прийшов до обґрунтованого висновку, що під час мобілізації військовозобов'язаних можливість проходження альтернативної служби виключається, оскільки сама по собі мобілізація має на меті не лише несення військової служби, а захист Батьківщини від військового вторгнення іншої держави і перебування держави у правовому режимі воєнного стану є безумовною необхідністю виконання військового обов'язку усіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови.
За наведеного, висновки суду про доведеність вини ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, за обставин та в обсязі, встановленому в судовому засіданні та наведеному в мотивувальній частині вироку, є обґрунтованими та підтверджуються сукупністю досліджених в судовому засіданні, узгоджених між собою, достатніх, допустимих і достовірних доказів, з чим погоджується і колегія суддів.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на наступне.
Статтею 336 КК України передбачено відповідальність за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Об'єктом вказаного кримінального правопорушення є суспільні відносини, що забезпечують обороноздатність України, зокрема комплектування її Збройних Сил, на які відповідно до ч. 2 ст. 17 Конституції України покладаються найважливіші функції: оборона держави, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості.
Об'єктивна сторона полягає у бездіяльності, ухиленні будь-яким способом від призову за мобілізацією.
Суспільна небезпечність ухилення від призову за мобілізацією обумовлена тим, що мобілізація пов'язана з умовами особливого періоду в державі із загрозою нападу, небезпекою незалежності держави. Тому ухилення від призову до Збройних Сил з числа військовозобов'язаних громадян під час воєнних дій, які розпочались або передбачаються, створює загрозу для безпеки держави у сфері оборони.
Суб'єктом є особа, що підлягає мобілізації. Відповідно до ст. 19 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» це: військовозобов'язані, що знаходяться в запасі, та громадяни, що підлягають на час мобілізації призову на військову службу і отримали мобілізаційні посвідчення (повістки).
Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом, тобто коли військовозобов'язаний усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачав його суспільно небезпечні наслідки і бажав їх настання.
Так, ч.ч. 1, 2 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (далі - Пакт), кожній людині гарантовано право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу чи приймати релігію або переконання на свій вибір.
Статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Таким чином, усупереч доводів апеляційної скарги, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені ст. 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (рішення у справах: «Баятян проти Вірменії» від 27 жовтня 2009 року, заява № 23459/03, пункт 110; «Папавасілакіс проти Греції» від 15 вересня 2016 року, заява № 66899, пункт 36; «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану» від 17 жовтня 2019 року, заяви № 14604/08 та 3 інших, пункт 74; «Канатли проти Туреччини» від 12 березня 2024 року, заява № 18382/15, пункт 42).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (Enver Aydemir v. Turkiye), Дягілєв проти Росії).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України як конституційно-правова норма згідно з ч. 3 ст. 8 Основного Закону є нормою прямої дії. Проте цим конституційним положенням лише передбачено конституційну гарантію заміни військової служби альтернативною невійськовою за умови існування такої обставини, як несумісність виконання військового обов'язку з релігійними переконаннями громадянина. Водночас Конституція України не унормовує спосіб доведення цієї обставини, який визначається спеціальним законодавством.
У контексті наведеного колегія суддів звертає увагу, що в умовах збройної агресії рф проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я, безпеку інших громадян і саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії і високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання конституційного обов'язку захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об'єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Відповідно до ст.65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Частиною 4 ст. 35 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Положеннями ч. 3 ст.4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» визначено організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.
Статтями 1, 4 вказаного Закону передбачено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Закон «Про військовий обов'язок і військову службу» встановлює, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період - це два самостійні види військової служби. Якщо в разі призову на строкову військову службу для сумлінного відмовника доступна можливість замінити таку службу альтернативною відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», то в разі призову під час мобілізації закон не передбачає такої можливості й, відповідно, процедури заміни.
ОСОБА_6 , будучи особою призовного віку та військовозобов'язаним, призивався не на строкову військову службу, яку можливо замінити на альтернативну, а був призваний на військову службу в Збройні Сили України за мобілізацією, оскільки в державі 24 лютого 2022 року запроваджено воєнний стан та оголошено проведення загальної мобілізації.
Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
Суд вважає необхідним зазначити, що призов на військову службу по мобілізації не означає автоматично, що особа зобов'язана брати до рук зброю, адже з огляду на релігійні переконання обвинуваченого та конституційний обов'язок із захисту Вітчизни під час несення служби він міг бути задіяний у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов'язаних із використанням зброї.
Однак, як вбачається з наданих показань обвинуваченого, останній зазначив, що не може нести військову службу під час мобілізації і виконувати функції військовослужбовця та відмовився відбувати до військової частини через релігійні переконання.
Крім того, відповідно до сформованого на підставі системного аналізу змісту законодавства України висновку Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2025 року (справа № 573/838/24, провадження № 51-603кмо25), що узгоджується із позицією Третьої судової палати Касаційного кримінального суду, висловленою в постанові від 06 травня 2026 року (справа № 679/1595/24, провадження № 51-352км26) законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов'язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях, а такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації у значенні ст. 336 КК України.
За наведеного висновок суду про те, що призов на військову службу ОСОБА_6 під час мобілізації в період воєнного стану в Україні є законним, а його дії є ухиленням від призову на військову службу під час мобілізації в розумінні ст. 336 КК України є правильним.
На переконання колегії суддів, перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов'язку усіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови. Військовий напад на державу та, відповідно, самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже і сама Україна є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо її існування поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, то очевидним є те, що держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов'язаних).
За таких обставин стороною захисту не доведено існування непереборного конфлікту між релігійними переконаннями ОСОБА_6 та його передбаченим ст. 65 Конституції України обов'язком захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України.
Що стосується виду і розміру призначеного обвинуваченому покарання, то покарання останньому призначено відповідно до вимог ст. ст. 50, 65 КК України з урахуванням тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, значної суспільної небезпечності кримінального правопорушення, даних про його особу, відсутності обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання. За наведеного суд прийшов до обґрунтованого переконання щодо призначення ОСОБА_6 покарання в межах санкції статті за інкримінований злочин у виді позбавлення волі з реальним його відбуванням.
Колегія суддів погоджується із видом та розміром призначеного обвинуваченому покарання, яке є справедливим, необхідним та достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження нових злочинів, як самим обвинуваченим, так і іншими особами.
Колегія суддів погоджується також з висновком суду першої інстанції про безпідставність у даному випадку застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності з випробуванням до ОСОБА_6 , враховуючи дані про особу обвинуваченого, який є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, не займає якоїсь посади священнослужителя чи ін., за відсутності обставин, які б пом'якшували його покарання, не визнання вини останнім, оскільки це не сприятиме передбаченій ст. 50 КК України меті та зважаючи на виклик до даної категорії кримінальних правопорушень значного суспільного резонансу, звільнення останнього від відбування призначеного покарання з випробуванням створюватиме в очах громадян та суспільства в цілому негативне враження безладдя та безкарності, тим паче під час введеного на всій території України воєнного стану та мобілізації.
На переконання колегії суддів, призначене ОСОБА_6 покарання співмірне скоєному та особі обвинуваченого, а правові підстави для застосування у даному випадку положень ст. 75 КК України відсутні.
Вирок суду першої інстанції є належним чином обґрунтованим та вмотивованим і за змістом відповідає вимогам статей 370, 374 КПК України, у ньому наведені відповідні мотиви з яких виходив суд при ухваленні такого рішення та положення закону, якими він керувався.
Підстав для задоволення апеляційної скарги захисника в інтересах обвинуваченого колегія суддів не вбачає, оскільки доказів на спростування висновків суду першої інстанції стороною захисту в апеляційній скарзі не наведено, і в ході судового засідання апеляційної інстанції не здобуто.
Керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 419 КПК України, колегія суддів, -
Вирок Дубровицького районного суду Рівненської області від 28 січня 2026 року відносно ОСОБА_6 за ст. 336 КК України залишити без зміни, а апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_6 - без задоволення.
Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції, а обвинуваченим ОСОБА_6 - в той самий строк з дня вручення йому копії судового рішення.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3