26 травня 2026 року
м. Київ
справа № 420/18536/25
адміністративне провадження № К/990/20792/26
Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Мельник-Томенко Ж.М., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє представник - адвокат Соколов Дмитро Сергійович, на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14.11.2025 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 10.03.2026 у справі №420/18536/25 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , діючої в своїх інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , до Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , діючі в своїх інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , звернулись до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС), в якому просили:
- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС від 19.05.2025 №22-25, яким ОСОБА_1 , що діє в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , що діє в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;
- визнати протиправним та скасувати рішення протиправним та скасувати рішення ДМС від 19.05.2025 р. №23-25, яким ОСОБА_2 , що діє в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_2 , що діє в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14.11.2025, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 10.03.2026, у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.
Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, 09.04.2026 ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Соколов Дмитро Сергійович, через підсистему «Електронний суд» подав касаційну скаргу до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 27.04.2026 зазначену касаційну скаргу повернуто особі, яка її подала, на підставі пункту 4 частини п'ятої статті 332 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
07.05.2026 до Верховного Суду вдруге надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє представник - адвокат Соколов Дмитро Сергійович, на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14.11.2025 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 10.03.2026 у справі №420/18536/25.
Вирішуючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження, Верховний Суд виходить із такого.
Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, Відповідно до вимог пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначається підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
У касаційній скарзі зазначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень у цій справі є пункти 1, 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України.
Посилаючись на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржниками зазначено про те, що суди застосували пункти 1, 13 частини першої статті 1, статті 9, 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 10.12.2020 у справі № 825/1312/16, від 10.12.2019 у справі № 825/1297/16, від 06.03.2020 у справі № 813/2172/17, від 20.01.2020 у справі № 813/3813/16, від 20.01.2020 у справі № 815/4355/17.
Верховний Суд наголошує, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких має місце однакове правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Верховний Суд зауважує, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в мотивувальній частині постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Отже, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі з подібними правовідносинами.
Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення, а не різним застосуванням норми.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, як на підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г, від 19.06.2018 у справі №922/2383/16, від 12.12.2018 у справі №2-3007/11, від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц, від 19.05.2020 у справі №910/719/19).
Так, в межах справи № 813/2172/17 судами попередніх інстанцій було встановлено, що позивач навів переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності він зазнавав переслідувань через своє активне членство у "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" та має цілком обґрунтовані побоювання зазнавати їх і надалі, у разі повернення до росії.
У справі № 813/3813/16 судом першої інстанції установлено, що позивач покинув рф через загрозу тюремного ув'язнення на строк від 15 років до довічного ув'язнення за політичні та релігійні переконання. Будучи членом партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» він обвинувачується за частиною першою статті 205.5 Кримінального кодексу рф (сприяння терористичній діяльності).
Справа № 813/3813/16 стосувалася позивачів, чиї заяви про надання їм захисту в Україні ґрунтувались на обставинах їх участі в діяльності ісламської політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», яка визнана в рф терористичною організацією, а також на обставинах кримінального покарання позивача в рф за таку діяльність.
Отже, наведені скаржниками справи №№ 813/2172/17, 813/3813/16, 813/3813/16 стосувалися вирішення питання про визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Проте за обставинами означених справ позивачі були членами (брали участь у діяльності) партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».
Зважаючи на викладене, обставини указаних справ є відмінними від справи №420/18536/26, так як у цій справі суди попередніх інстанцій установили, що позивачі не були членами релігійної організації Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі. Також судами установлено, що ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивачі не зазнавали жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
З огляду на наведене, Верховний Суд констатує, що вказані скаржниками постанови Верховного Суду від 06.03.2020 у справі № 813/2172/17, від 20.01.2020 у справі № 813/3813/16, від 20.01.2020 у справі № 815/4355/17 та оскаржувані судові рішення прийняті не у подібних правовідносинах та за різних фактичних обставин справи, що у своїй сукупності не дозволяє аналогічно застосувати ті ж самі положення законодавства та, відповідно, правові позиції у цих справах.
Також Верховний Суд звертає увагу, що у вдруге поданій касаційній скарзі повторно зазначено про неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 10.12.2020 у справі № 825/1312/16, від 10.12.2019 у справі № 825/1297/16, яким уже була надана оцінка в ухвалі Верховного Суду від 27.04.2026 про повернення касаційної скарги.
Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Верховний Суд зазначає, що таке формальне посилання на постанови Верховного Суду (зокрема, і цитування окремих абзаців зазначеної постанови), не може вважатись належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, оскільки заявником не обґрунтовано подібності правовідносин у справах, на які він посилається.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд уважає недоведеними наявність підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Також у тексті касаційної скарги заявниками вказано на відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» щодо питання визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з країни походження - Республіка Таджикистан та Узбекистан - членів партії «Хізб ут-Тахрір» та їх родичів.
Верховний Суд зазначає, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, заявник повинен чітко вказати яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів під час застосування відповідної норми права та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
Отже, оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а і підстав необхідності такого висновку щодо застосування конкретної норми права у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, тощо), а також значення у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування цієї норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду.
Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій керувалися висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 07.09.2020 у справі №420/6110/18, вказавши, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Суди попередніх інстанцій також зважили, що ризик повинен бути реальним (real risk). Це означає, що сама по собі теоретична можливість неналежного поводження в силу неспокійної ситуації в країні походження ще недостатня для того, аби визнати існування ризику для конкретної особи. Необхідно встановити, чи може цей ризик реалізуватися для конкретної особи з більшою імовірністю, ніж для всіх інших осіб. Суд зауважує, що хоча існує інформація про застосування катувань до політичних дисидентів в країні походження позивача, така інформація сама по собі недостатня та що позивач мав надати додаткові відомості щодо ризику для нього безпосередньо.
Так, судами попередніх інстанцій було установлено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а свідчить лише про намагання легалізувати своє перебування на території України. Суди також вказали, що з моменту потрапляння на територію України до моменту звернення за захистом пройшло більше 6 років, протягом цього часу позивачка перебувала в Україні нелегально. Зазначене підтверджено позивачкою у судовому засіданні. Вказане свідчить про намагання легалізувати своє перебування на території України.
На підставі установлених обставин суди констатували, що ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивачі не зазнавали і не зазнали жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у них відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвами переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Доводи скаржників щодо відсутності висновку Верховного Суду з питань застосування зазначених правових норм та відповідно потреби у такому висновку не пов'язані з наявністю колізій, можливістю неоднозначного тлумачення, їх різним застосування судами, натомість по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених у справі обставин та з рішенням щодо відмови у задоволенні позовних вимог.
На переконання скаржників, неправильний висновок апеляційного суду полягає в тому, що він фактично зводить стандарт доказування до необхідності подання заявником переконливих індивідуальних документальних доказів уже вчиненого щодо нього переслідування, тоді як зміст вказаних норм вимагає комплексної оцінки ризику повернення, загальної ситуації у країні походження, індивідуального профілю заявника, правдоподібності його пояснень та сукупності наданих матеріалів.
Отже, доводи касаційної скарги стосуються встановлення фактичних обставин справи та переоцінки доказів у ній, проте відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Виходячи з визначених процесуальним законом меж, предметом касаційного перегляду можуть бути виключно питання права, а не факту.
Посилання скаржників у касаційній скарзі на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права зводяться до незгоди із висновками судів обох інстанції щодо обставин справи та наполяганні на переоцінці наявних у справі доказів, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України.
Верховний Суд звертає увагу скаржників, що лише посилання у касаційній скарзі на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, за відсутності мотивованих аргументів неправильного застосування відповідної норми права, не є підставою для відкриття касаційного провадження.
Також скаржники підставою касаційного оскарження судових рішень зазначили пункт 4 частини 4 статті 328 КАС України вказуючи, що судами попередніх інстанцій не досліджено зібрані у справі докази.
Частиною другою статті 353 КАС України встановлено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо зокрема: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
Аналіз вищенаведених норм дозволяє дійти висновку про те, що обґрунтування необхідності касаційного оскарження у зв'язку із недослідженням судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів, можливе за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі інших підстав для касаційного оскарження, передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України. Тобто, указане порушення процесуального права не може бути самостійною підставою для касаційного оскарження.
За відсутності обґрунтованих підстав визначених пунктом 1-3 частини 4 статті 328 КАС України суд позбавлений можливості прийняти доводи скаржника щодо наявності підстави передбаченої пунктом 4 частини 4 статті 328 КАС України, в частині недослідження доказів.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.
Верховний Суд звертає увагу заявника, що на стадії відкриття касаційного провадження касаційній суд не перевіряє законність і обґрунтованість судових рішень, а перевіряє касаційну скаргу на предмет дотримання особою, яка її подає, вимог щодо форми і змісту касаційної скарги, а також дотримання строків реалізації права на касаційне оскарження.
З урахуванням змін до КАС України, внесених Законом України від 15.01.2020 №460-IX і які набрали чинності 08.02.2020, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття до розгляду і відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд зауважує, що в ухвалі від 27.04.2026 судом вже зверталась увага позивача про невідповідність касаційної скарги вимогам процесуального закону в частині зазначення підстав касаційного оскарження, визначених частиною четвертою статті 328 КАС України. Проте, подаючи касаційну скаргу вдруге, скаржниками не зазначено конкретних підстав касаційного оскарження, визначених частиною четвертою статті 328 КАС України.
Згідно з пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Враховуючи приписи пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України, та не викладення скаржником належним чином підстав для касаційного оскарження судових рішень у цій справі, визначених частиною четвертою статті 328 КАС України, касаційну скаргу необхідно повернути особі, яка її подала.
Одночасно Верховний Суд роз'яснює, що повернення касаційної скарги не перешкоджає повторному зверненню зі скаргою до суду, якщо буде усунуто обставини, які зумовили її повернення.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 328, 332 КАС України, Верховний Суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє представник - адвокат Соколов Дмитро Сергійович, на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14.11.2025 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 10.03.2026 у справі №420/18536/25 повернути особі, яка її подала.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи. Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.
Повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання є остаточною та оскарженню не підлягає.
СуддяЖ.М. Мельник-Томенко