27 травня 2026 рокуЛьвівСправа № 380/5882/26 пров. № А/857/25063/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого-судді Кузьмича С. М.,
суддів Курильця А.Р., Мікули О.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2026 року (ухвалене головуючим - суддею Костецьким Н.В. у м. Львові) у справі № 380/5882/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Галицької окружної прокуратури міста Львова про визнання протиправною відмови, зобов'язання вчинити дії,
Позивачка звернулася до суду із адміністративним позовом до відповідача в якому просила:
визнати протиправною відмову Галицької окружної прокуратури міста Львова у наданні публічної інформації;
зобов'язати Галицьку окружну прокуратуру міста Львова надати позивачу запитувану інформацію у повному обсязі у строк не пізніше 5 (п'яти) робочих днів з дня набрання рішенням законної сили;
стягнути з відповідача моральну шкоду 100000 грн.
В обґрунтування позовних вимог вказувала на те, що 23.03.2026 звернулась до відповідача із запитом на публічну інформацію. Проте, відповідач листом відмовив у наданні публічної інформації, оскільки інформація не є публічною, її надання потребує створення нової інформації. Вважає, що відмова є незаконною та порушує право позивача, оскільки відповідач підмінив правову природу запиту та неправильно застосував закон. Водночас, відповідач зобов'язаний надати інформацію або надати її частково, але не відмовляти повністю.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27.04.2026 в задоволенні позову відмовлено.
Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходи з того, що розпорядник публічної інформації має обов'язок надати ту публічну інформацію, якою він володіє і яка певним чином задокументована / відображена на матеріальних носіях. Вжиття заходів для того, щоб створити інформацію, якої у володінні розпорядника немає, але щодо якої подано інформаційний запит, не охоплюється поняттям доступу до публічної інформації. Тому розпорядник не може нести тягар відповідальності за ненадання запитувачу інформації, якої нема в його володінні
Отже, норми Закону України «Про доступ до публічної інформації» регулюють відносини щодо допуску до інформації, яка вже існує, і не вимагають у відповідь на запит створювати певну інформацію.
Не є інформаційним запитом звернення, для відповіді на яке необхідно створити інформацію, крім випадків, коли розпорядник інформації не володіє запитуваною інформацією, але зобов'язаний нею володіти.
Також, суд виснував, що Кримінально процесуальний кодексу України регламентує спеціальний порядок доступу (ознайомлення) учасників кримінального провадження з інформацією, створеною (одержаною) у ході досудового розслідування та судового провадження відповідної кримінальної справи. А тому доступ учасників кримінального провадження до інформації, створеної (одержаної) у ході досудового розслідування, забезпечується в порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством.
Інші особи, які не є учасниками кримінального провадження, можуть реалізувати своє право на отримання відповідної інформації за наявності підстав, передбачених частиною 1 статті 222 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).
Відтак інформація, що містить таємницю досудового розслідування, може бути отримана виключно в порядку, визначеному КПК України.
До того ж внесенням відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань є юридичним фактом, з яким процесуальний закон пов'язує початок досудового розслідування. Ці правовідносини регулює, зокрема, КПК України та підзаконні акти, видані на підставі та на його виконання. Тому отримувати доступ до інформації, яка здобута чи створюється у зв'язку зі здійсненням досудового розслідування можна з дотриманням вимог спеціального для цих правовідносин законодавства.
Суд погодився із доводами відповідача про те, що інформація про: номер кримінального провадження (ЄРДР); дати внесення відомостей до ЄРДР, підстав; правової кваліфікації (стаття КК України); короткого змісту події (ознаки кримінального правопорушення); (ПІБ слідчого, підрозділу, який здійснює досудове розслідування; ходу досудового розслідування по кожному кримінальному провадженню: дати початку досудового розслідування; проведених слідчих (розшукових дій); прийнятих процесуальних рішень (повідомлення про підозру, закриття провадження, направлення до суду тощо); поточного стану провадження (триває, закрите, направлене до суду), кількість кримінальних проваджень, у яких строки досудового розслідування перевищують встановлені КПК України межі, безпосередньо стосується процесу розслідування кримінальних проваджень, не є публічною (відкритою) у розумінні Закону України «Про доступ до публічної інформації», оскільки безпосередньо стосується кримінальних проваджень.
Оскільки в ході розгляду справи судом не встановлено порушень відповідачем вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації» при розгляді запиту позивача від 23.03.2026, відсутні правові підстави для задоволення вимог позивача в частині стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 100000 грн. Також відсутні підстави для постановлення окремої ухвали щодо порушення закону посадовими особами прокуратури.
Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржила позивачка, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права, з неповним з'ясуванням обставин справи та є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позов.
Зокрема в апеляційній скарзі зазначає, що справу розглянуто у письмовому провадженні без виклику сторін та без можливості надати пояснення і заперечення. Вважає, дії Галицької окружної прокуратури м. Львова у даній справі не є поодинокими, а свідчать про системну практику порушення права на інформацію та ухилення від виконання обов'язків, передбачених законом. Зокрема, відповідач системно відмовляє у наданні інформації, підміняє правову природу запитів, не надає навіть частково доступної інформації, не перенаправляє запити належному розпоряднику. Такі дії на переконання скаржниці мають ознаки свідомого обмеження доступу до інформації.
Системний характер порушень свідчить не лише про неправильне застосування закону у даній справі, а й про необхідність судового втручання з метою відновлення принципу верховенства права та запобігання подальшим порушенням прав особи органами державної влади.
Відповідач скористався своїм правом та подав відзив на апеляційну скаргу в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
В свою чергу позивачка подала заперечення на відзив на апеляційну скаргу відповідача.
Оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження, колегія суддів, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з наступних підстав.
З матеріалів справи слідує, що 23.03.2026 позивачка направила, зокрема, на електронну поштову адресу відповідача запит на інформацію (відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», ст. 24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ст. 55, 56, 220, 221 КПК України).
У вказаному запиті позивачка, на підставі ст. 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації», ст. 24 Закону України «“Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також з метою реалізації права на захист та контролю за дотриманням вимог кримінального процесуального законодавства, просила надати наступну інформацію:
щодо всіх кримінальних проваджень (ЗПЗ поданих потерпілою ОСОБА_1 ), відкритих та зареєстрованих Львівським РУП № 1 ГУНП у Львівській області за період з 01.01.2015 по 01.01.2026, а саме: номер кримінального провадження (ЄРДР); дата внесення відомостей до ЄРДР підстава; правова кваліфікація (стаття КК України); короткий зміст події (ознаки кримінального правопорушення); слідчий (ПІБ, підрозділ), який здійснює досудове розслідування;
щодо ходу досудового розслідування по кожному кримінальному провадженню: дата початку досудового розслідування; проведені слідчі (розшукові) дії; процесуальні рішення (повідомлення про підозру, закриття провадження, направлення до суду тощо); поточний стан провадження (триває, закрите, направлене до суду);
окремо зазначити: чи дотримано вимоги ст. 28 КПК України (розумні строки); у разі порушення розумних строків - конкретні строки затримки; посадові особи (слідчий, прокурор), з вини яких допущено порушення; причини таких порушень;
надати інформацію про: кількість кримінальних проваджень, у яких строки досудового розслідування перевищують встановлені КПК України межі; кількість скарг на бездіяльність слідчих/прокурорів за цей період; кількість ухвал слідчих суддів про визнання бездіяльності протиправною.
У запиті позивач посилалась на: ст. 28 КПК України - досудове розслідування має здійснюватися у розумні строки; ст. 214 КПК України - обов'язок внесення відомостей до ЄРДР; ст. 220, 221 КПК України - право на отримання інформації про хід розслідування; Закон України «Про доступ до публічної інформації» - право отримувати інформацію від суб'єктів владних повноважень.
Також позивачка просила: надати відповідь у письмовій формі у строки, передбачені законом; та на ел. адресу; у разі відмови - надати вмотивовану письмову відповідь із посиланням на норми закону; інформацію надати у структурованому вигляді (таблиця).
Листом від 27.03.2026 №14.50/85-39-22 відповідач надав позивачу роз'яснення, що дія Закону України «Про доступ до публічної інформації» не поширюється на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом. Відносини, що виникають при розгляді заяв, відкриття кримінального провадження, надання процесуальних документів та матеріалів кримінального провадження тощо, врегульовано спеціальним законом - Кримінальним процесуальним кодексом України. Згідно зі ст. 1 Кримінального процесуального кодексу України, порядок кримінального провадження на території України визначається кримінальним процесуальним законодавством України, яким регламентовано повноваження учасників процесу, у тому числі прокурорів щодо нагляду за досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні, установлено порядок проведення слідчих та процесуальних дій, а також порядок доступу до матеріалів кримінального провадження.
Позивачці повідомлено, що упродовж зазначеного періоду з 01.01.2015 до 01.01.2026 за заявами ОСОБА_1 Львівським РУП №1 ГУ НП у Львівській області зареєстровано та у ньому перебуває 32 кримінальних провадження, з яких у 12 провадженнях триває досудове розслідування, 20 проваджень закрито.
Стосовно запитуваних позивачем інших відомостей у межах кримінальних проваджень, надходження кількості скарг на бездіяльність слідчих прокурорів та ухвал слідчих суддів про визнання бездіяльності протиправною, відповідач зазначив, що Закон України «Про доступ до публічної інформації» не передбачає приведення перевірок, вивчення матеріалів, у тому числі опрацювання відповідних матеріалів кримінальних проваджень, збору та надання виокремлених відомостей за наведеними критеріями, аналізу правових норм, стосовно конкретних обставин, повідомлених запитувачем інформації, а відтак, вимагає створення нової інформації, що не погоджується з поняттям «публічна інформація» та не відповідає критеріями «відображеності та задокументованості». Відповідач вказав, що відповідна інформація не створювалась та надати її в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації» не видається за можливе.
Крім цього, відповідач поінформував, що, оскільки позивач особисто направила цей запит на адресу ЛРУП №1 ГУ НП у Львівській області, то запит до вказаного державного органу для розгляду в межах компетенції не направлявся.
Відповідачем також роз'яснено позивачу право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до керівника розпорядника, вищого органу або суду у відповідності до вимог ст. 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Вважаючи протиправною таку відмову відповідача, позивачка звернулась до суду із відповідними позовними вимогами.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та до інформації, що становить суспільний інтерес, визначено Законом України від 13.01.2011 № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VI).
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 2939-VI право на доступ до публічної інформації гарантується обов'язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 цього Закону доступ до інформації забезпечується шляхом: 1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет; на єдиному державному веб-порталі відкритих даних; на інформаційних стендах; будь-яким іншим способом; 2) надання інформації за запитами на інформацію.
За змістом ч. 1 ст. 6 Закону № 2939-VI інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.
Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні (ч. 2 ст. 6 Закону №2939-VI).
Приписами ч. 1-3 ст. 10 Закону №2939-VI кожна особа має право:
1) знати у період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про неї та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються, крім випадків, встановлених законом;
2) доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається;
3) вимагати виправлення неточної, неповної, застарілої інформації про себе, знищення інформації про себе, збирання, використання чи зберігання якої здійснюється з порушенням вимог закону;
4) на ознайомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно для реалізації та захисту прав та законних інтересів;
5) на відшкодування шкоди у разі розкриття інформації про цю особу з порушенням вимог, визначених законом.
Обсяг інформації про особу, що збирається, зберігається і використовується розпорядниками інформації, має бути максимально обмеженим і використовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом.
Розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов'язані:
1) надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;
2) використовувати її лише з метою та у спосіб, визначений законом;
3) вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до неї інших осіб;
4) виправляти неточну та застарілу інформацію про особу самостійно або на вимогу осіб, яких вона стосується.
Статтею 12 Закону № 2939-VI визначено, що суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб'єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону № 2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання.
У п. 6 ч. 1 ст. 14 Закону № 2939-VI визначено, що розпорядники інформації зобов'язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об'єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону № 2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.
Згідно із ч. 1 ст. 20 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.
За змістом ч. 1, 4 та 5 ст. 22 Закону № 2939-VI, розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.
У відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено: 1) прізвище, ім'я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; 2) дату відмови; 3) мотивовану підставу відмови; 4) порядок оскарження відмови; 5) підпис.
Відмова в задоволенні запиту на інформацію надається в письмовій формі.
Положеннями ст. 23 Закону № 2939-VI передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.
Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов'язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.
Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до КАС України.
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що визначальною ознакою публічної інформації є те, що вона по своїй суті є заздалегідь готовий, зафіксований на певному матеріальному носієві продукт, отриманий або створений суб'єктом владних повноважень у процесі виконання своїх обов'язків. Не є інформаційним запитом звернення, для відповіді на яке необхідно створити інформацію, крім випадків, коли розпорядник не володіє запитуваною інформацією, але зобов'язаний нею володіти. Законодавством визначено виключний перелік підстав, за наявності яких розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту та передбачено обов'язкові реквізити такої відмови, зокрема, у відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено мотивовану підставу відмови.
Суд зауважує, що спірним питанням у цій справі є наявність або відсутність у позивача, як заявника у кримінальному провадженні, права на отримання на підставі Закону України «Про доступ до публічної інформації» інформації, що міститься в рамках кримінального провадження.
Як встановив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що позивачка 23.03.2026 звернулась до відповідача із запитом на інформацію, у якому просила надати інформацію щодо: щодо всіх кримінальних проваджень (ЗПЗ поданих потерпілою ОСОБА_1 ), відкритих та зареєстрованих Львівським РУП № 1 ГУНП у Львівській області за період з 01.01.2015 по 01.01.2026; щодо ходу досудового розслідування по кожному кримінальному провадженню; кількість кримінальних проваджень, у яких строки досудового розслідування перевищують встановлені КПК України межі; кількість скарг на бездіяльність слідчих/прокурорів за цей період; кількість ухвал слідчих суддів про визнання бездіяльності протиправною.
Відповідач листом від 27.03.2026 №14.50/85-39-22 надав позивачу роз'яснення, що дія Закону України «Про доступ до публічної інформації» не поширюється на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом, яким в даному випадку є Кримінальний процесуальний кодекс України.
Відповідач повідомив позивачку, що упродовж зазначеного періоду з 01.01.2015 до 01.01.2026 за заявами ОСОБА_1 Львівським РУП №1 ГУ НП у Львівській області зареєстровано та у ньому перебуває 32 кримінальних провадження, з яких у 12 провадженнях триває досудове розслідування, 20 проваджень закрито.
Стосовно запитуваних позивачкою інших відомостей у межах кримінальних проваджень, надходження кількості скарг на бездіяльність слідчих прокурорів та ухвал слідчих суддів про визнання бездіяльності протиправною, відповідач зазначив, що Закон України «Про доступ до публічної інформації» не передбачає приведення перевірок, вивчення матеріалів, у тому числі опрацювання відповідних матеріалів кримінальних проваджень, збору та надання виокремлених відомостей за наведеними критеріями, аналізу правових норм, стосовно конкретних обставин, повідомлених запитувачем інформації, а відтак, вимагає створення нової інформації, що не погоджується з поняттям «публічна інформація» та не відповідає критеріями «відображеності та задокументованості». Відповідач вказав, що відповідна інформація не створювалась та надати її в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації» не видається за можливе.
Суд зауважує, що спірним питанням у цій справі є наявність або відсутність у позивачки, права на отримання на підставі Закону України «Про доступ до публічної інформації» інформації, що міститься в рамках кримінального провадження.
Аналіз ст. 6 Закону № 2939-VI свідчить, що конфіденційна, таємна та службова інформації мають обмежений доступ.
При цьому таємною в розумінні ст. 8 Закону № 2939-VI визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю.
З наведеного слід дійти висновку, що таємниця досудового розслідування віднесена Законом № 2939-VI до таємної інформації. Водночас стаття 8 зазначеного Закону врегульовує особливості порядку доступу до таємної інформації, який визначається цим Законом та спеціальними законами.
Пунктом 5 ч. 1 ст.3 КПК України встановлено, що досудовим розслідуванням є стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Згідно з ч. 1 ст. 221 КПК України слідчий, прокурор зобов'язаний за клопотанням сторони захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, надати їм матеріали досудового розслідування для ознайомлення, за виключенням матеріалів про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, а також тих матеріалів, ознайомлення з якими на цій стадії кримінального провадження може зашкодити досудовому розслідуванню. Відмова у наданні для ознайомлення загальнодоступного документа, оригінал якого знаходиться в матеріалах досудового розслідування, не допускається.
Частиною 1 ст. 222 КПК України визначено, що відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.
Частиною 2 ст. 214 КПК України передбачено, що досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до ЄРДР.
За приписами ч. 3 ст. 290 КПК України відкриття матеріалів досудового розслідування, що містяться в інформаційно-телекомунікаційній системі досудового розслідування, здійснюється шляхом надання доступу до них або надання електронних копій таких матеріалів, засвідчених в установленому порядку.
Отже, інформацією, яка містить таємницю досудового розслідування, є та, яку було створено або одержано у кримінальному провадженні після внесення до ЄРДР відомостей про вчинення кримінального правопорушення. Доступ до такої інформації мають учасники кримінального провадження та інші особи.
Так, КПК України регламентує спеціальний порядок доступу (ознайомлення) учасників кримінального провадження з інформацією, створеною (одержаною) у ході досудового розслідування та судового провадження відповідної кримінальної справи. Тому доступ учасників кримінального провадження до інформації, створеної (одержаної) у ході досудового розслідування, забезпечується в порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством.
Інші особи, які не є учасниками кримінального провадження, можуть реалізувати своє право на отримання відповідної інформації за наявності підстав, передбачених частиною 1 статті 222 Кримінального процесуального кодексу України.
Відтак інформація, що містить таємницю досудового розслідування, може бути отримана виключно в порядку, визначеному КПК України.
До того ж внесенням відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань є юридичним фактом, з яким процесуальний закон пов'язує початок досудового розслідування. Ці правовідносини регулює, зокрема, КПК України та підзаконні акти, видані на підставі та на його виконання. Тому отримувати доступ до інформації, яка здобута чи створюється у зв'язку зі здійсненням досудового розслідування можна з дотриманням вимог спеціального для цих правовідносин законодавства.
Суд наголошує, що у Рішенні від 23.05.2001 № 6-рп/2001 Конституційний Суд України виснував, що кримінальне судочинство це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватись у порядку, встановленому КПК України, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості, не належить до сфери управлінської.
Відтак доступ до інформації, яка отримана у рамках реалізації процесуальних функцій та матеріалів, які створюються в рамках кримінального процесуального реагування на заяву про вчинення кримінального правопорушення, регулюється виключно положеннями КПК України.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно виснував, що відповідач надав позивачу наявну (відображену та задокументовану) запитувану публічну інформацію щодо кількості кримінальних проваджень за період з 01.01.2015 до 01.01.2026 та правомірно повідомив, що дія Закону № 2939-VI не поширюється на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом - КПК України.
Суд погоджується із доводами відповідача про те, що інформація про: номер кримінального провадження (ЄРДР); дати внесення відомостей до ЄРДР, підстав; правової кваліфікації (стаття КК України); короткого змісту події (ознаки кримінального правопорушення); (ПІБ слідчого, підрозділу, який здійснює досудове розслідування; ходу досудового розслідування по кожному кримінальному провадженню: дати початку досудового розслідування; проведених слідчих (розшукових дій); прийнятих процесуальних рішень (повідомлення про підозру, закриття провадження, направлення до суду тощо); поточного стану провадження (триває, закрите, направлене до суду), кількість кримінальних проваджень, у яких строки досудового розслідування перевищують встановлені КПК України межі, безпосередньо стосується процесу розслідування кримінальних проваджень, не є публічною (відкритою) у розумінні Закону № 2939-VI, оскільки безпосередньо стосується кримінальних проваджень.
Ба більше, відповідач також правомірно вказав, що запитувана позивачем інформація у вигляді інших відомостей у межах кримінальних проваджень, надходження кількості скарг на бездіяльність слідчих/прокурорів та ухвал слідчих суддів про визнання бездіяльності протиправною не створювалась, а створення нової інформації шляхом проведення перевірок, вивчення матеріалів, у тому числі опрацювання відповідних матеріалів кримінальних проваджень, збору та надання виокремлених відомостей за наведеними позивачем критеріями, аналізу правових норм, стосовно конкретних обставин, повідомлених позивачем - не відповідає критеріям «відображеності та задокументованості», визначеним Законом № 2939-VI.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів поділяє висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання протиправною відмови відповідача у наданні публічної інформації та зобов'язання відповідача надати запитувану позивачем інформацію у повному обсязі.
Щодо стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 100000 грн, суд зазначає наступне.
Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною 1 ст. 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Згідно з ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
Отже, під моральною шкодою слід розуміти втрату немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
У позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Крім того, стаття 9 КАС України визначає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
Так, у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
При цьому, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов'язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань.
Суд звертає увагу на те, що для відшкодування шкоди обов'язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 30.01.2018 в справі № 804/2252/14, від 20.02.2018 у справі № 818/1394/17.
У своїх постановах Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, експертні висновки тощо.
Безспірно, порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають психологічне напруження, розчарування та незручності, негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, вагомості наслідків.
Саме тому, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
Втім, належних доказів, на підтвердження наявності тих обставин, на які зроблені посилання в позовній заяві, позивачем не було надано, а тому відсутні правові підстави для висновку про існування зазначених обставин, та як наслідок завдання особі моральної шкоди.
Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні вимоги в частині стягнення моральної шкоди в розмірі 100000 грн.
Крім цього, оскільки в ході розгляду справи судом не встановлено порушень відповідачем вимог Закону № 2939-VI при розгляді запиту позивача від 23.03.2026, а тому відсутні правові підстави для задоволення вимог позивача в частині постановлення окремої ухвали щодо порушення закону посадовими особами прокуратури.
Щодо доводів скаржниці на те, що суд першої інстанції розглянув справу у письмовому провадженні без виклику сторін та без можливості надати пояснення і заперечення то потрібно зазначити таке.
Згідно з ч. 2. ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті, зміст якої відповідає змісту ч. 4 ст. 12 КАС України.
Відповідно до ч. 3 ст. 257 КАС України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Частинами 5, 6 ст. 262 КАС України встановлено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін: 1) у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу; 2) якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 263 КАС України суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження бездіяльності суб'єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію.
Так, у даній справі предмет позову стосується поведінки відповідача щодо розгляду запиту позивача від 23.03.2026 про доступ до публічної інформації та похідної вимоги про стягнення моральної шкоди.
За предметом спору ця справа не належить до тих, які повинні розглядатися виключно за правилами загального позовного провадження або у відкритому судовому засіданні з викликом сторін, а тому з урахуванням предмету позову, характеру правовідносин, складності справи суд першої інстанції правильно виснував про можливість розгляду цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження, а не в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Доводи апеляційної скарги не спростовують рішення суду першої інстанції.
Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється.
Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2026 року у справі № 380/5882/26 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає. Крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя С. М. Кузьмич
судді А. Р. Курилець
О. І. Мікула