про залишення позовної заяви без руху
27 травня 2026 року справа № 580/5303/26
м. Черкаси
Суддя Черкаського окружного адміністративного суду Орленко В.І., розгляянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,
До Черкаського окружного адміністративного суду звернувся з позовною заявою представник позивача ОСОБА_1 , адвокат Дзундза Ю.Р., в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за неотримане речове майно належної станом на день звільнення 06.07.2023.
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за неотримане речове майно належної станом на день звільнення 06.07.2023.
Предметом позову є вимога про виплату публічному службовцю грошової компенсації за належне, але неотримане за час проходження публічної служби речове майно на день звільнення 06.07.2023.
28.08.2025 позивач звернувся до відповідача з заявою про надання відомостей щодо проходження військової служби та серед іншого просив: надати довідку про вартість речового майна, що належить до видачі (дод. 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 року №178); провести нарахування та виплату грошової компенсації за неотримане речове майно.
Відповідач у листі від 24.05.2025 зазначив, що виплата грошової компенсації за неотримане речове майно позивачу не належить.
Згідно з ч.1 ст.171 КАС України, суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи: 1) подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність; 2) має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником); 3) відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу; 4) належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності; 5) позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними); 6) немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Вирішуючи питання наявності підстав для відкриття провадження в адміністративній справі за сформульованими заявником вимогами, суд виходить за таких підстав та мотивів.
Судом встановлено, що у спірних правовідносинах наявні ознаки звернення до суду із пропущенням строку звернення до суду з даним позовом
Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною 2 цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
У силу ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Суд відзначає, що на спірні правовідносини не може бути поширена дія ч.1 ст.233 Кодексу законів про працю України, позаяк у розумінні ст.1 Закону України "Про оплату праці" та ст.94 Кодексу законів про працю грошовий платіж у вигляді компенсації вартості неодержаного під за час проходження публічної служби речового майна за правовою природою не може бути кваліфікований у якості заробітної плати (грошового забезпечення), бо не є винагородою за працю (службу).
Перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Інститут строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою спонукання учасників адміністративного судочинства до своєчасного вчинення ними процесуальних дій. Регламентування строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Крім цього, строки звернення до суду із адміністративним позовом обмежують час, протягом якого правовідносини можуть вважатися спірними.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття "дізналася" та "повинна була дізнатись".
День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів).
При цьому "повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав.
Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дії, і у неї не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 28.05.2021 року у справі №380/2355/20.
Предметом позову у даній справі є управлінське волевиявлення суб"єкта владних повноважень з приводу нарахування та виплати грошової компенсації вартості за отримане під час проходження публічної служби речове майно.
Окружний адміністративний суд зауважує, що Судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного Суду було прийнято постанову від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, в якій вирішувалось питанням наявності чи відсутності підстав для застосування статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у разі невиплати (несвоєчасної виплати) військовослужбовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
В означеному судовому акті міститься правовий висновок з приводу правової природи грошової компенсації вартості неодержаного під час проходження військової служби речового майна та строки її виплати.
Так, Судова палата, проаналізувавши наведені законодавчі приписи та висновки Конституційного Суду України і Верховного Суду, дійшла висновку, що речове забезпечення не має характеру винагороди за виконану працю, а спрямоване насамперед на задоволення потреб військовослужбовців під час несення ними військової служби.
Такі гарантії щодо забезпечення військовослужбовців доречно порівняти із подібними категоріями трудового законодавства, а саме п. 3 ч. 1 ст. 29 КЗпП України, відповідно до якого власник або уповноважений ним орган зобов'язаний до початку роботи за укладеним трудовим договором забезпечити працівника необхідними для роботи засобами.
Варто також мати на увазі, що речове майно може бути різноманітним: майном особистого користування (предмети військової форми одягу, взуття та спорядження, які видаються у власне користування військовослужбовців) та інвентарним майном, яке є власністю військової частини та використовується особовим складом тимчасово під час проведення спеціальних робіт, несення бойового чергування, варти тощо. Лише перший вид майна, у разі його неотримання, підлягає грошовій компенсації.
Отже, речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця (п.50 постанови Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19).
Цей висновок є цілком застосовним відносно спору у справі №520/8957/26.
Щодо правової природи компенсації за неотримане речове майно, судова палата зазначила, що таку слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум.
Як уже зазначено, ст. 116 КЗпП оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а ст.117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Чинне законодавство передбачає обов'язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день виключення зі списків особового складу.
Умовою для виникнення такого обов'язку є подання військовослужбовцем відповідного рапорту під час проходження служби.
Отже, компенсація вартості за неотримане речове майно належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні ст. 116 КЗпП України.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 №578 затверджено Порядок забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби; норми забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби (далі - Порядок №578), за приписами пункту 2 якого речовим забезпеченням є задоволення потреб персоналу у формі одягу, взутті, натільній білизні, теплих і постільних речах, спорядженні, тканинах для пошиття форми одягу, нарукавних знаках і знаках розрізнення, спеціальному одязі та взутті, санітарно-господарському майні, постовому одязі, ремонтних матеріалах (далі - речове майно), що дає змогу створити необхідні умови для виконання персоналом службових завдань.
Згідно з пунктом 27 Порядку №578 під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього, розрахована із закупівельної вартості, яка діяла на 1 січня року виникнення права на отримання такого майна.
Враховуючи визначену у постанові судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, правову природу грошової компенсації за неотримане речове майно визначено, що спеціальним строком звернення до суду з цим позовом є місячний строк, установлений ч. 5 ст. 122 КАС України.
Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постановах від 26.05.2021 у справі №380/5093/20, від 30.08.2021 у справі №520/7668/20 та від 12.10.2021 у справі №380/6200/20, від 23.08.2022 у справі №540/2001/21.
У позові представник заявника зазначив, що враховуючи визначену у постанові судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, правову природу грошової компенсації за неотримане речове майно, спеціальним строком звернення до суду з цим позовом є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України. Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постановах від 26 травня 2021 року у справі №380/5093/20, від 30 серпня 2021 року у справі №520/7668/20, від 12 жовтня 20212 року у справі №380/6200/20 та від 23 червня 2022 року у справі №540/1951/20. Так, відповідач на вирішення заяви позивача зі спірного у справі питання надав листа від 19.03.2026. Позов подано через Електронний суд в межах місячного строку після отримання відповіді на звернення. Відтак, строк звернення до суду, визначений частиною п'ятою статті 122 КАС України, позивач не пропустив.
Верховний Суд у постанові від 20.11.2025 у справі №260/1942/24 вказав, що право на компенсацію вартості за неотримане речове майно за період проходження служби військовослужбовці набувають при звільненні і це право реалізується шляхом подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту) за місцем військової служби. Військовослужбовець після звільнення його з військової служби зберігає право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яке реалізується шляхом подання відповідної заяви. У той же час, це не свідчить про можливість подання такої заяви на отримання компенсації поза межами будь-яких строків.
Аналогічні висновки викладені, зокрема, у постановах Верховний Суд від 28 вересня 2023 року у справі № 260/4686/22, від 14 грудня 2023 року у справі № 380/1785/21 та від 10 лютого 2025 року у справі № 240/5940/24, від 03 листопада 2025 року справа № 260/1940/24.
Враховуючи вищевикладене, до позовних вимог щодо нарахування відповідачем компенсації вартості за неотримане речове майно застосовується місячний строк звернення до суду.
При цьому, Верховний Суд у постанові від 14.12.2023 у справі №380/1785/21 зазначив, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що про невиплату грошової компенсації за неотримане речове майно позивачка повинна була бути обізнана з часу її звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу військової частини.
У справі, що розглядається позивач був звільнений зі служби наказом начальника штабу військової частини НОМЕР_2 від 06.07.2023 №168 (запис з військово-облікового документа серії СО №616127) .
Нормативно-правові акти з питань права на отримання грошової компенсації неодержаного під час проходження військової служби речового майна, процедури реалізації названого права, механізму обчислення означеного грошового платежу є офіційно оприлюдненими та загально доступними.
Сукупність викладених вище міркувань призводить до виникнення підстав вважати позивача обізнаним стосовно непроведення спірного розрахунку з грошової компенсації неодержаного під час проходження військової служби речового майна саме при звільненні з публічної служби - 06.07.2026, при тому, що відлік строку звернення до суду процесуальний закон пов'язує саме з обізнаністю стосовно порушеного права, а не відколи особа з'ясувала для себе, що певні рішення, дії чи бездіяльність суб"єкта владних повноважень відносно неї є порушенням її власних прав.
Отже, заявника у межах спірних правовідносин було звільнено з публічної служби 06.07.2023, а позов до суду подано - 19.05.2026, тобто поза межами місячного строку звернення до суду згідно з ч.5 ст.122 КАС України.
При цьому будь-яких належних обставин на підтвердження поважності причин його пропуску у позові заявник не указав.
Доказів про поширення на спірні правовідносини дії ч.2 ст.233 КАС України матеріали справи не містять.
Тривалість пропуску строку звернення до суду у межах спірних правовідносин є значною.
При цьому, звернення із відповідним запитом представника позивача до відповідного органу публічної адміністрації не змінює моменту, з якого позивач мав бути обізнаним про порушення власного права (позаяк і право на отримання грошової компенсації вартості неодержаного під час проходження публічної служби речового майна, і механізм обчислення грошової виплати передбачені положеннями офіційно оприлюднених та загально доступних актів права, а обставиною, котра беззаперечно та неспростовно доводить факт обізнаності із порушенням цього права є подія неотримання відповідного грошового платежу під час звільнення з публічної служби), а свідчить лише про час, з якого він почав вчиняти активні дії щодо реалізації свого права, що не пов'язано з початком перебігу строку звернення до суду з цим позовом.
У цьому контексті суд зауважує, що Верховний Суд послідовно дотримується позиції, що реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.
Слід відмітити, що при зверненні до суду особа повинна довести той факт, що вона не могла дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернулася за його захистом до суду упродовж встановленого процесуального строку звернення до суду. На противагу, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів. Тому у цьому аспекті потребують підтвердження обставини, які завадили реальній, об'єктивній можливості позивача виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації щодо проведеного розрахунку спірних сум, виплачених при звільненні зі служби, принаймні у межах місячного строку звернення до суду у цій категорії спорів.
Суд зазначає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 01.06.2023р. по справі №300/4156/22 суд не наділений повноваженнями щодо самостійного визначення чи пошуку обставин, що зумовили об'єктивну неможливість позивачем у визначений законодавством строк реалізувати своє право на подання позову. Такі обставини наводяться позивачем у відповідній заяві, підтверджуються доказами та оцінюються судом на предмет об'єктивної неможливості подати позов за правилами, визначеними КАС України.
При цьому суд зважає, що за правовою позицією, сформульованою у постанові Верховного Суду від 14.09.2023р. у справі №520/12477/22: 1) поновлення встановленого процесуальним законом строку для звернення до адміністративного суду здійснюється у розумних межах та лише у виняткових, особливих випадках, виключно за наявності обставин об'єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав, свобод або законних інтересів.; 2) Порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх прав. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.; 3) Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів. При зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання такою особою строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.; 4) Суд наголошує, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
Також суд зважає, що за правовою позицією постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2023р. у справі №990/139/23 «Аналіз практики ЄСПЛ свідчить, що у процесі прийняття рішень про поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, Суд виходить таких міркувань: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, унаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, що поважними причинами визнаються лише ті обставини, що були об'єктивно непереборними, тобто не залежали від волевиявлення особи, яка звернулася з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду.
Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Згідно з ч.1 ст.123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Відповідно до ч.6 ст.161 КАС України у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов'язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.
Крім того, до позовної заяви додано заяву про витребування доказів.
Під час вирішення клопотання суд зазначає таке. Згідно ч. 1, 2 ст. 80 КАС України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 79 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
У клопотанні про витребування доказів повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується; 2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; 4) заходи, яких особа, що подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів, та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу.
Усупереч вимог ст.80 КАС України клопотання про витребування доказів не містить інформації про дії, що вжиті позивачем/представником позивача та не зазначені причини неможливості самостійного отримання нею доказу, тому є необгрунтованим і не належить до задоволення як передчасне.
Оскільки у межах спірних правовідносин заявник не подав юридично умотивованої та документально доведеної заяви про поновлення пропущеного строку на звернення до суду разом із доказами пропуску строку на звернення до суду з поважних причин, то позов підлягає залишенню без руху відповідно до ч.1 ст.123 та ч.6 ст.161 КАС України.
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4, 12, 1118-123, 160, 161, 169, 171, 241-243, 248, 257, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов залишити без руху.
Надати строк на усунення недоліків в оформленні позову - 10 днів від дати отримання цієї ухвали.
Встановити способом усунення недоліків - подання до суду юридично умотивованої та документально доведеної заяви про поновлення пропущеного строку на звернення до суду разом із доказами пропуску строку на звернення до суду з поважних причин.
У разі невиконання вимог ухвали позовна заява буде повернута позивачеві.
Копію ухвали надіслати позивачеві. Ухвала набирає законної сили з дати підписання та не оскаржується.
СуддяВалентина ОРЛЕНКО