Україна
Донецький окружний адміністративний суд
26 травня 2026 року Справа№200/2802/26
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Стойки В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, в якому просить:
визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області П/С №914130116369 від 03.04.2026 «Про відмову у виплаті допомоги на поховання за результатами розгляду заяви від 24.03.2026 №3414 ОСОБА_1 »;
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області виплатити ОСОБА_1 допомогу на поховання померлого ОСОБА_2 за заявою від 24.03.2026 №3414.
В обґрунтування позову вказано, що позивачка звернулась до органів Пенсійного фонду України із заявою про виплату допомоги на поховання померлого батька. Однак, від Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, надійшло рішення П/С №914130116369 від 03.04.2026, в якому серед іншого зазначено, що оскільки ОСОБА_2 не отримував пенсію на момент смерті, підстави для обчислення та виплати допомоги на поховання відсутні. На підставі вищевикладеного, враховуючи норми статті 53 та вимоги пункту 144 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» прийнято рішення щодо відмови у оформленні та виплаті допомоги на поховання померлого.
Вважаючи таке рішення протиправним, а свої права порушеними, звернулась до суду із вказаним позовом.
Ухвалою суду від 24.04.2026 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що ОСОБА_2 перебував на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області з дислокацією у м. Маріуполь, як отримувач пенсії за віком, призначеної відповідно до Закону України від 09.07.2003 №1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Виплата пенсії ОСОБА_2 призупинена з 01.06.2023 відповідно до пункту 4 частини першої статті 49 Закону України №1058 у зв'язку з неотриманням призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд. ОСОБА_2 із заявою щодо поновлення виплати пенсії на контрольованій українською владою території у встановленому порядку до органів Пенсійного фонду України не зверталась. Інформація про проходження ОСОБА_2 фізичної ідентифікації особи в АТ «Ощадбанк» або в органах Пенсійного фонду України відсутня. Пенсійна справа знята з обліку з 01.02.2026 у зв'язку зі смертю пенсіонера ІНФОРМАЦІЯ_1 . За життя ОСОБА_2 до територіальних органів Пенсійного фонду України із заявою щодо поновлення виплати пенсії, в тому числі із повідомленням про неодержання пенсії від органів пенсійного забезпечення Російської Федерації не звертався. За даними ІКІС ПФУ: Підсистеми «Звернення» 24.03.2026 із заявою №3414 щодо оформлення допомоги на поховання померлого ОСОБА_2 звернулась ОСОБА_1 . За результатом розгляду наданих документів Головним управлінням (за місцем перебування пенсіонера на обліку) 03.04.2026 було винесено рішення про відмову у виплаті допомоги на поховання відповідно до вимог статті 53 Закону №1058 з урахуванням вимог пункту 144 розділу XV «Прикінцеві положення Закону №1058 у зв'язку з неотриманням ОСОБА_2 пенсії на момент смерті. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
Суд, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив.
Позивачка, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянка України, паспорт № НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 на тимчасово окупованому рф місті Маріуполь Донецької області помер батько позивачки - ОСОБА_2 .
За життя батько позивачки перебував на обліку в ГУ ПФУ в Донецькій області з дислокацією у місті Маріуполь та отримував пенсію за віком, призначену відповідно до Закону №1058.
24.03.2026 позивачка звернулась до територіальних органів Пенсійного фонду України із заявою про виплату допомоги на поховання померлого пенсіонера ОСОБА_2 .
До зазначеної заяви позивач долучила копії: паспорта, довідки ВПО, довідки про відкритий рахунок в банку, документів про реєстрацію місця проживання, довідки про смерть, свідоцтва про смерть.
03.04.2026 відповідачем, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області, прийнято рішення П/С №914130116369 від 03.04.2026 про відмову у виплаті допомоги на поховання за результатами розгляду заяви від 24.03.2026 № 3414 ОСОБА_1 , в якому зазначено наступне.
За життя ОСОБА_2 до територіальних органів Пенсійного фонду України із заявою щодо поновлення виплати пенсії, в тому числі із повідомленням про неодержання пенсії від органів пенсійного забезпечення Російської Федерації не звертався.
Статтею 53 Закону №1058 визначено, що у разі смерті пенсіонера особам, які здійснили його поховання, виплачується допомога на його поховання в розмірі двомісячної пенсії, яку отримував пенсіонер на момент смерті.
Статтею 1219 Цивільного Кодексу України визначено, що не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема, право на пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом.
Кошти, які не були нараховані померлому не є належною пенсійною виплатою. За таких умов, пенсійні виплати не можуть бути нараховані померлій особі.
Оскільки ОСОБА_2 не отримував пенсію на момент смерті, підстави для обчислення та виплати допомоги на поховання відсутні.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Закон України від 09.07.2003 №1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-IV) розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.
Згідно зі статтею 53 Закону №1058-IV у разі смерті пенсіонера особам, які здійснили його поховання, виплачується допомога на поховання пенсіонера в розмірі двомісячної пенсії, яку отримував пенсіонер на момент смерті.
Суд зазначає, що пунктом 5.1. розділу V «Звернення за допомогою на поховання» Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за №1566/11846 (у редакції, чинній на дату звернення позивача з заявою про виплату допомоги на поховання) (далі - Порядок №22-1), особа, яка звертається по допомогу на поховання, подає до органу, що призначає пенсію, документ, що посвідчує особу заявника, заяву про виплату допомоги на поховання (додаток 8), свідоцтво про смерть та витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про смерть для отримання допомоги на поховання (додаток 14 до Інструкції з ведення Державного реєстру актів цивільного стану громадян, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.07.2008 №1269/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25.07.2008 за №691/15382) або довідку про смерть пенсіонера. У разі реєстрації смерті за межами України подається свідоцтво про смерть або інший документ, що підтверджує факт смерті, виданий компетентним органом іноземної держави.
Згідно з пунктом 5.2. Порядку №22-1 заява про виплату допомоги на поховання та необхідні документи працівником структурного підрозділу, який здійснює прийом та обслуговування осіб, приймаються у порядку, передбаченому пунктом 4.2 розділу IV цього Порядку, та засобами програмного забезпечення передаються для опрацювання до структурного підрозділу з питань виплати пенсій органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку померлого пенсіонера.
Інформація про виплату допомоги на поховання додається до електронної пенсійної справи померлого пенсіонера.
Допомога на поховання виплачується в розмірі, визначеному чинним законодавством.
Допомога на поховання не виплачується в разі смерті особи, яка перебувала на повному державному утриманні (крім випадків, коли поховання здійснюється членами сім'ї або іншою особою).
Суд зауважує, що інших підстав для невиплати допомоги на поховання Порядком №22-1 не передбачено.
Відтак, в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).
Зазначені конституційні положення розвинуті в розділі II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Тим самим право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Конституції України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Статтею 46 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 26.06.2014 у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Заяви № 68385/10 та № 71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).
Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
Суд наголошує, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України від 16.12.1993 №3721-XII «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» право на пенсію за віком має кожний громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний страховий стаж. Це право обумовлено трудовим внеском і не обмежується будь-якими обставинами, включаючи наявність інших доходів. Порядок і умови пенсійного забезпечення громадян похилого віку встановлюються Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та іншими законами.
Відповідно до частини першої статті 47 Закону №1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України незалежно від задекларованого або зареєстрованого місця проживання пенсіонера організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Як вбачається з матеріалів справи та не є спірним питанням у справі, що виплату пенсії пенсіонеру ОСОБА_2 , призупинено з 01.05.2023.
Згідно з частиною першою статті 49 Закону №1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Рішення територіальних органів Пенсійного фонду або рішення суду щодо припинення виплати пенсії померлому пенсіонеру, за допомогою на поховання якої позивач звернувся із відповідною заявою до відповідача, матеріали справи не містять.
Крім того, суд наголошує, що нормами Закону №1058-IV передбачено саме підстави для припинення виплати пенсії, а не для її призупинення, що відповідач зазначає в оскаржуваному рішенні, та вважає обґрунтованою підставою для відмови особі, яка здійснила поховання, у виплаті допомоги на поховання померлого пенсіонера.
Водночас, суд не досліджує та не надає правову оцінку обставинам призупинення виплати пенсії померлому пенсіонеру, оскільки таке питання не є предметом спору у цій справі.
Разом з цим, суд наголошує, що жодними нормами чинного законодавства не передбачено обмеження права особи на отримання допомоги на поховання померлого пенсіонера, у зв'язку з тим, що останньому було призупинено виплату пенсії за життя.
Отже, позивачка мала право на отримання допомоги на поховання, а відмова відповідача у виплаті такої допомоги є протиправною та такою, що порушує права позивачки на отримання допомоги, передбаченої статтею 53 Закону № 1058, оскільки припинення пенсійних виплат за життя пенсіонера не є законною підставою для відмови у виплаті допомоги на поховання.
Враховуючи, що завданням адміністративного судочинства є перевірка правомірності дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, відповідності його рішень критеріям, які пред'являються до рішень суб'єктів владних повноважень та закріплені в частині другій статті 2 КАС України, судом оцінювались саме підстави, тобто, мотиви, з яких виходив відповідач, як суб'єкт владних повноважень, при прийнятті оскаржуваного рішення про відмову у виплаті допомоги на поховання.
Приймаючи до уваги наведене в сукупності, враховуючи завдання та принципи адміністративного судочинства, суд дійшов висновку, що рішення відповідача про відмову у виплаті допомоги на поховання не відповідає критеріям, визначеним статтею 2 КАС України, відповідно, є необґрунтованим та протиправним, отже, позовні вимоги в частині його скасування підлягають задоволенню.
При цьому, відновленням порушеного права позивача є зобов'язання відповідача оформити та виплатити позивачці допомогу на поховання за померлого пенсіонера ОСОБА_2 за заявою від 24.03.2026 №3414.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно з частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Підсумовуючи вищевикладене, повно та всебічно проаналізувавши матеріали адміністративної справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
Сплату судового збору позивачу ухвалою суду від 24.04.2026 було відстрочено, а тому такий збір підлягає стягненню на користь Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 2, 6, 8-9, 19-20, 22, 25-26, 72-78, 90, 139, 241-246, 255, 262, 263, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (84122, м. Слов'янськ, пл. Соборна, буд. 3, ЄДРПОУ 13486010) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області П/С №914130116369 від 03.04.2026 «Про відмову у виплаті допомоги на поховання за результатами розгляду заяви від 24.03.2026 №3414 ОСОБА_1 ».
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області оформити та виплатити ОСОБА_1 допомогу на поховання померлого пенсіонера ОСОБА_2 за заявою від 24.03.2026 №3414.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (84122, м. Слов'янськ, пл. Соборна, буд. 3, ЄДРПОУ 13486010) судовий збір у розмірі 1064,96 грн. на користь Державного бюджету України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Першого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).
Суддя В.В. Стойка