Справа № 599/2721/24Головуючий у 1-й інстанції Чорна В.Г.
Провадження № 22-ц/817/469/26 Доповідач - Костів О.З.
Категорія -
14 травня 2026 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Костів О.З.
суддів - Гірський Б. О., Храпак Н. М.,
за участю секретаря - Панькевич Т.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Тернополі, без участі сторін, цивільну справу №599/2721/24 за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «ТАСКОМБАНК» на рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 12 січня 2026 року, ухвалене суддею Чорною В.Г., дати складення повного тексту не зазначено, в цивільній справі за позовом Акціонерного товариства «ТАСКОМБАНК» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
26 грудня 2024 року Акціонерне товариство «ТАСКОМБАНК» (далі - АТ «ТАСКОМБАНК», позивач, апелянт) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором про надання кредиту в сумі 139358.96 грн та понесені судові витрати, посилаючись на те, що ОСОБА_2 10 травня 2023 року підписала заяву-договір №19678617_RESTRUCT про надання кредиту готівкою на власні потреби. Відповідно до змісту кредитного договору кредитування відповідачки здійснювалось на наступних умовах: строк кредитування 60 місяців; цільове призначення кредиту: на споживчі цілі; розмір процентної ставки за користування кредитом: 0.01 % річних; комісія за обслуговування кредитної заборгованості: 2.9 % щомісячно. Через неналежне виконання відповідачем умов кредитного договору, станом на 19 грудня 2024 року загальна заборгованість перед позивачем складає 139358.96 грн.
Позивач просив суд стягнути з відповідачки заборгованість за вказаною заявою-договором про надання кредиту готівкою на власні потреби №19678617_RESTRUCT від 10 травня 2023 року станом на 19 грудня 2024 у сумі 139358.96 грн, з якої: 95674,07 грн - заборгованість по тілу кредиту, 0.20 грн - заборгованість по процентах (в т.ч. прострочені), 43684.69 грн - заборгованість по комісії (в т.ч. прострочена).
Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 12 січня 2026 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, АТ «ТАСКОМБАНК» подало на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, просить його скасувати та постановити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Зокрема зазначає, що місцевий суд під час розгляду даної справи не повно та не всебічно дослідив важливий доказ, а саме підписаний відповідачкою Заяву-договір про надання кредиту на «Врегулювання кредитної заборгованості» №19678617_RESTRUCT від 10 травня 2023 року з додатком №1 та паспортом споживчого кредиту, а тому суд помилково та необґрунтовано зробив висновок щодо відсутності підстав для нарахування та стягнення комісії.
Вказує, що згідно з п.3.1.4 Заяви-Договору, платежі з повернення заборгованості за кредитом, сплати процентів та комісій, оплата вартості усіх супровідних послуг та інших фінансових зобов'язань Позичальника здійснюються у сумах та в терміни, що передбачені графіком платежів з обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної процентної ставки за Кредитом, з урахуванням вартості всіх супровідних послуг, що передбачені в Додатку #1 до цієї Заяви-договору.
Однак, вказує апелянт, умови вищезазначеного Кредитного договору Позичальником не виконані, кредитні кошти у встановлені договором строки не повернуті.
Також стверджує, що відповідачка протягом тривалого часу після його укладення здійснювала часткове погашення наявної комісії, жодних заперечень щодо його умов не заявляла, будь-яких претензій чи незгоди з пунктами кредитного договору не висловлювала та не здійснювала дій щодо відмови від договору.
Вказує, що сторонами було укладено Договір про надання споживчого кредиту та у письмовій формі досягнуто згоди з усіх його істотних умов, в тому числі щодо розміру комісії за обслуговування кредиту.
Зазначає, що розрахунок заборгованості та виписка з клієнтських рахунків, сформована відповідно до норм діючого законодавства України є належним доказом по справі, оскільки є первинними документами, які підтверджують отримання кредиту, користування ним, укладення договору на умовах, які вказані Банком в позовній заяві, та є належним доказом існування саме вказаної суми боргу.
Крім того, звертає увагу на те, що позовна заява була подана до суду у грудні 2024 року на суму позовних вимог у розмірі 139358.96 грн. До позовної заяви було надано як додаток розрахунок заборгованості станом на 19.12.2024 року, однак Відповідачка надала до суду квитанції про сплату платежів, зроблених нею після подання позовної заяви до суду.
Поряд з цим, вказує, що в призначенні платежу зазначено «погашення кредиту», однак немає посилання, що це погашення заборгованості у справі №599/2721/24, та у квитанціях вказаний період поза межами заявлених позовних вимог, а оскільки кредит діючий до 10 травня 2028 року і основний борг не погашено, внесені Відповідачем кошти зараховувались відповідно до додатку №1 до заяви-договору, що є невід'ємною частиною Договору.
Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.
Сторони по справі, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися, будь-яких заяв чи клопотань щодо відкладення розгляду справи чи її слухання у їх відсутності до суду апеляційної інстанції не надходили.
У відповідності до вимог ст.ст.130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у відсутності сторін.
Заслухавши доповідача, представника позивача, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає виходячи із наступного.
З урахуванням вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Даним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.
Судом встановлено наступні обставини.
10 травня 2023 року між Акціонерним товариством «ТАСКОМБАНК» та ОСОБА_2 укладено заяву-договір про надання кредиту на «Врегулювання кредитної заборгованості» № 19678617_RESTRUCT.
Загальна сума кредиту - 126836.75 грн; строк кредиту - 60 місяців (з 10 травня 2023 року по 10 травня 2028 року); проценти за користування кредитом: 0.001 %; комісія за обслуговування кредиту (кредитної заборгованості, база розрахунку, порядок обчислення та сплати) - 2.9% щомісячно (п.1.2.1, 1.2.5, 1.2.8, 1.4 договору).
Відповідно до п.1.10 договору банк на умовах цієї Заяви-договору зобов'язується надати Позичальнику споживчий кредит «Врегулювання кредитної заборгованості» (далі - Кредит або кредитні кошти), а Позичальник (споживач) зобов'язується повернути Кредит та сплатити проценти за користування Кредитом та інші платежі на умовах, встановлених цією Заявою-договором. Кредит надається на рефінансування заборгованості Позичальника в АТ «ТАСКОМБАНК» в сумі 126836.75 грн, шляхом їх перерахування на поточний рахунок позичальника № НОМЕР_1 відкритий в АТ «ТАСКОМБАНК». Протягом строку дії Заяви-договору розміри процентів та комісій залишаються незмінними.
Згідно з п.1.11 договору цією Заявою-договором Позичальник доручає Банку проведення дебетового переказу коштів для погашення заборгованості за кредитним договором №1205031031 від 30 жовтня 2020 року у сумі 126836.75 грн, з поточного рахунку № НОМЕР_1 , відкритого в АТ «ТАСКОМБАНК», на рахунок № НОМЕР_2 в АТ «ТАСКОМБАНК». Згода дебетування рахунку Позичальника (споживача) за цим пунктом Заяви-договору є безвідкличною.
Відповідно до Додатку 1 до Заяви-договору про надання споживчого кредиту №19678617_RESTRUCT від 10 травня 2023 року, за обслуговування кредитної заборгованості відповідачу нараховувався щомісячний платіж в сумі 3678.27 грн.
Зазначені вище процентні ставки за користування кредитом та строк кредитування передбачені також паспортом споживчого кредиту за продуктом «Врегулювання кредитної заборгованості».
Згідно з розрахунком заборгованості по кредитному договору №19678617_RESTRUCT від 10 травня 2023 року, станом на 19 грудня 2024 року загальна заборгованість складає 139358.96 грн.
Позивачем також долучено до позовної заяви копію виписки по особовому рахунку за кредитним договором №19678617_RESTRUCT, яким передбачено рух коштів в період з 10 травня 2023 року по 19 грудня 2024 року.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачка в ході розгляду справи здійснила повне погашення основного боргу за кредитним договором, в тому числі нараховані відсотки, а передбачена у договорі комісія за обслуговування кредиту є нікчемною відповідно до ч.1 та ч.2 ст.11, ч.5 ст.12 Закону України «Про споживче кредитування», у зв'язку з чим не підлягає стягненню.
З таким висновком погоджується і колегія суддів апеляційного суду.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, апеляційний суд виходить з наступного.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частини першої статті 1054 ЦК України).
Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України).
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства (частини перша та друга статті 207 ЦК України в редакції, чинній на момент укладення кредитного договору).
Так, відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності регулює Закон України «Про захист прав споживачів» № 1023-XII, який також встановлює права споживачів, визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII).
Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої зазначеної статті, який був чинний до 10 червня 2017 року).
У чинній до 10 червня 2017 року редакції частини десятої статті 11 Закону №1023-XII було закріплено, якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.
Як вбачається з матеріалів справи та не оскаржується в апеляційній скарзі, між сторонами на підставі укладеного Кредитного договору виникли кредитні правовідносини, а саме відносини щодо споживчого кредитування, які регулюються нормами Цивільного кодексу України (далі у тексті - ЦК України), Закону України «Про споживче кредитування» від 16 листопада 2016 року №1734-VIII, інших актів законодавства. Також, відповідач свої зобов'язання, взяті на себе за Кредитним договором виконував несвоєчасно і не у повному обсязі.
З наданих позивачем Виписки та Розрахунку заборгованості за договором убачається, що станом на 19 грудня 2024 року відповідачка має заборгованість перед позивачем у розмірі 139358.96 гривень, з яких: 95674.07 грн - заборгованість за тілом кредиту, 0.20 грн - заборгованість по відсотках та 43684.69 грн - заборгованість по комісії.
У даній справі регулювання правовідносин позивача зі споживачем ОСОБА_2 щодо кредитування для споживчих потреб відбувалося, в тому числі, з урахуванням приписів Закону № 1734-VIII.
На думку колегії суддів, суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та практику Верховного Суду, у зв'язку з чим дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки відповідачкою повністю сплачено заборгованість за тілом кредиту та нарахованими відсотками.
Що стосується доводів апеляційної скарги про безпідставність відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідачки комісії за обслуговування кредиту, то вони є необґрунтованими, оскільки місцевим судом вірно встановлено, що в кредитному договорі не зазначено переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, що надаються відповідачу та за які Банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту.
При цьому суд застосував релевантну практику Верховного Суду щодо виниклих правовідносин, зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №496/3134/19, Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі №461/2857/20, Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі №202/5330/19.
Банк не зазначив та не надав доказів наявності, переліку таких послуг і погодження їх зі споживачем при укладенні оспорюваного кредитного договору. За таких обставин положення пункту 1.4 кредитного договору щодо обов'язку позичальника щомісячно сплачувати комісію за обслуговування кредиту є нікчемними відповідно до ч.ч.1 та 2 ст.11, ч.5 ст.12 Закону України «Про споживче кредитування».
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що позивач просить достроково стягнути з відповідачки всю суму кредиту.
Так, 10 травня 2017 року набрав чинності Закон України від 15 листопада 2016 року №1734-VIII «Про споживче кредитування» (далі - Закон №1734-VIII), який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні. Закон №1023-XII застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону № 1734-VIII (стаття 11 Закону № 1023-XII у редакції, чинній з 10 червня 2017 року).
Відповідно до частини першої статті 1 Закону №1734-VIII:
- споживач - фізична особа, яка уклала або має намір укласти договір про споживчий кредит;
- споживче кредитування - правовідносини щодо надання, обслуговування та повернення споживчого кредиту;
- споживчий кредит (кредит) - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов'язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Згідно із частиною четвертою статті 16 Закону № 1734-VIII, у разі затримання споживачем сплати частини споживчого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - щонайменше на три календарні місяці кредитодавець має право вимагати повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, в повному обсязі, якщо таке право передбачене договором про споживчий кредит.
Кредитодавець зобов'язаний у письмовій формі повідомити споживача про таку затримку із зазначенням дій, необхідних для усунення порушення, та строку, протягом якого вони мають бути здійснені.
Якщо кредитодавець відповідно до умов договору про споживчий кредит вимагає здійснення платежів, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі платежі або повернення споживчого кредиту здійснюються споживачем протягом 30 календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - 60 календарних днів з дня одержання від кредитодавця повідомлення про таку вимогу. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про споживчий кредит, вимога кредитодавця втрачає чинність.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі №638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) виснувала, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону №1023-XII (у редакції, чинній до 10 червня 2017 року), не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов'язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а в суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову в частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свій правовий висновок, висловлений у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13 (провадження № 14-600цс18), вказавши, що суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема, частини десятої статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній до 10 червня 2017 року), в якій був установлений обов'язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
У справі №638/13683/15-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами.
Як слідує з умов Заяви-договору про надання споживчого кредиту на «Врегулювання кредитної заборгованості» №19678617_RESTRUCT від 10 травня 2023 року, сторонами погоджено строк кредитування 60 місяців, який ще не сплинув.
Згідно з п.3.3.2 Договору, Банк має право при виникненні простроченої заборгованості за основною сумою боргу за кредитом та/або процентами більше ніж на один місяць, а також в інших випадках, передбачених цією Заявою-договором, вимагати дострокового повернення Кредиту, сплати нарахованих процентів та інших платежів, та стягнути заборгованість в примусовому порядку.
Оскільки зазначеним вище Договором Банк передбачив право достроково вимагати повернення кредиту, в такому випадку останній, у відповідності до вказаних вимог Закону та практики Верховного Суду, зобов'язаний був повідомити споживача про таку вимогу, оскільки не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, в останнього як у позичальника відсутній обов'язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а в суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову в частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
Таким чином, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість постановленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не впливають на їх правильність.
Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин, застосовані правильно.
Порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд апеляційної інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст.374, 375, 367, 376, 381, 382, 383, 384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «ТАСКОМБАНК» - залишити без задоволення.
Рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 12 січня 2026 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків передбачених ч.3 ст.389 ЦПК України.
Повний текст постанови складено 25 травня 2026 року.
Головуючий
Судді