Номер провадження: 22-ц/813/3631/26
Справа № 521/9221/25
Головуючий у першій інстанції Леонов О. С.
Доповідач Сєвєрова Є. С.
14.05.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів:
Сєвєрової Є.С. (суддя - доповідач),
Вадовської Л.М., Таварткіладзе О.М.,
за участю секретаря Малюти Ю.С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Одеська міська рада,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Хаджибейського районного суду м.Одеси від 27 листопада 2025 року у складі судді Леонова О.С.,
встановив:
2. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2025 року, ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Одеської міської ради, у якій просила суд встановити факт її постійного проживання однією сім'єю зі спадкодавцем ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , терміном більше п'яти років - з грудня 2017 року по день смерті спадкодавиці.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилається на те, що вона проживала в квартирі АДРЕСА_1 , а в сусідній квартирі АДРЕСА_2 проживала ОСОБА_2 . Після смерті матері ОСОБА_2 , позивач почала доглядати за сусідкою, а з грудня 2017 року, у зв'язку з погіршенням стану здоров'я останньої, фактично переїхала до неї в квартиру АДРЕСА_2 . Позивач зазначає, що вони були пов'язані спільним побутом, вели спільне господарство, вона готувала їжу, купувала ліки, сплачувала комунальні послуги та здійснювала повний догляд за ОСОБА_2 . Після смерті спадкодавця 14.12.2023, позивач за власний кошт організувала поховання. Метою встановлення факту є оформлення права на спадщину за законом у четверту чергу, оскільки листом нотаріуса їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину через відсутність доказів родинних відносин або факту проживання однією сім'єю.
Позиція відповідача в суді першої інстанції
Представник Одеської міської ради у відзиві на позовну заяву, заперечував проти її задоволення, зазначав, що в матеріалах справи відсутні належні докази ведення спільного господарства та наявності спільного бюджету. Головним аргументом заперечень є те, що згідно з інформацією Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради, померла ОСОБА_2 з 02.10.2017 року і до самої смерті перебувала на обліку в територіальному центрі соціального обслуговування як одинока особа та отримувала соціальні послуги догляду вдома, що виключає факт її проживання однією сім'єю з іншою особою. Також відповідач вказує, що наявність квитанцій про поховання свідчить лише про добру волю позивача, а Акт про спільне проживання, складений сусідами, має оціночний характер. (а.с. 79 - 81)
Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висновків
Рішенням Хаджибейського районного суду м.Одеси від 27 листопада 2025 року відмовлено у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 .
Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що вона та померла ОСОБА_2 проживали однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, були пов'язані спільним побутом і мали взаємні права та обов'язки сімейного характеру. Встановлені судом обставини свідчать про наявність між сторонами тривалих відносин, які за своїм змістом є відносинами добросусідства та надання допомоги одинокій особі, що не є підставою для визнання права на спадкування в четверту чергу за законом.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погодившись з вищевказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Хаджибейського районного суду м.Одеси від 27 листопада 2025 року та ухвалити нове рішення, яким встановити факт проживання ОСОБА_1 однією сім'єю зі спадкодавцем ОСОБА_2 з грудня 2017 року до дня її смерті.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції фактично застосував формально - адміністративний підхід, зосередившись не на аналізі реальних сімейних відносин, а на окремих документах соціального характеру, які не можуть спростувати факт фактичного проживання однією сім'єю, що суперечить усталеній судовій практиці Верховного Суду. Наявність соціальних документів, датованих вереснем - жовтнем 2017 року жодним чином не спростовує факт проживання однією сім'єю з грудня 2017 року, а їх використання судом першої інстанції як вирішального аргументу свідчить про неправильне розуміння суті спірних правовідносин.
Зазначає, що пояснення позивача є самостійним та повноцінним доказом у справі. Натомість пояснення ОСОБА_1 були необґрунтовано знецінені, що істотно вплинуло на висновки суду щодо відсутності факту проживання однією сім'єю. Також суд першої інстанції допустив істотні порушення при оцінці показань свідків, зокрема соціальний працівник є ключовим свідком у даній справі, оскільки вона безпосередньо відвідувала ОСОБА_3 не протягом 10 років як зазначено у рішенні першої інстанції, а саме у період з 2017 року до дня її смерті у 2023 році, тобто протягом всього спірного періоду. Крім того, в оскаржуваному рішенні показання свідка ОСОБА_4 відтворені вибірково, без урахування їх змісту у повному обсязі, суд не навів мотивів, з яких саме ці пояснення були відхилені.
Позиція відповідача в апеляційному суді
Одеська міська рада у відзиві на апеляційну скаргу просила залишити її без задоволення, а рішення суду без змін.
Представник зазначав, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження факту спільного проживання та ведення спільного побуту ОСОБА_1 зі спадкодавцем ОСОБА_2 .. Перебування у ОСОБА_1 на зберіганні документів пов'язаних зі смертю та похованням спадкодавця не підтверджують факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності спільних прав та обов'язків. Наданий акт про спільне проживання є неналежним доказом. Нівелювання позивачем факту перебування спадкодавця на обліку як одинокої особи, за відсутності достатніх та достовірних доказів на підтвердження позовних вимог, є безпідставними. Представник звертав увагу, що усні пояснення можуть вважатись належними, якщо вони підкріплені письмовими доказами. Доказування не може ґрунтуватися виключно на показаннях свідків.
Явка учасників справи до апеляційного суду
В судовому засіданні адвокат Клєва А.А., діючий від імені ОСОБА_1 , підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Представник Одеської міської ради - Крицька Д.Є., заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, та просила залишити її без задоволення.
3. Мотивувальна частина
Позиція апеляційного суду
Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення осіб, які прийняли участь у судовому засіданні, обговоривши доводи апеляційної, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій та неоспорені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим 16.12.2023 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі (а.с. 102 зв.).
Після смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина. Спадкоємці першої, другої та третьої черг відсутні.
24 січня 2024 року Позивач, ОСОБА_1 , звернулася до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Верезуб К.О. із заявою про прийняття спадщини. Листом нотаріуса від 24.01.2024 року за вих. № 20/02-14 їй було роз'яснено про необхідність підтвердження факту родинних відносин або факту проживання однією сім'єю зі спадкодавцем не менше п'яти років до часу відкриття спадщини в судовому порядку, оскільки відповідні документи відсутні (а.с. 108).
Позивач стверджує, що з грудня 2017 року проживала разом із ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_3 , яка належала померлій, вела з нею спільне господарство та піклувалася про неї.
На підтвердження своїх вимог Позивачем надано: Акт, підписаний мешканцями будинку АДРЕСА_4 ( ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ін.), в якому зазначено, що ОСОБА_1 проживала з померлою з 2017 року (а.с. 5); Копії квитанцій про сплату комунальних послуг за 2017-2023 роки; Договори-замовлення на організацію поховання від 18.12.2023 року та квитанції про оплату ритуальних послуг (а.с. 58-61).
Згідно з листом Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради від 07.05.2024 року № 02-19/110, наданим Відповідачем, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебувала на обліку в Комунальній установі «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Хаджибейського району м. Одеси» як одинока особа та отримувала соціальні послуги догляду вдома з 02.10.2017. Надання послуг було припинено 14.12.2023 у зв'язку зі смертю.
Показання свідків допитаних в суді першої інстанції
У судовому засіданні було допитано свідка ОСОБА_4 (соціального працівника), яка пояснила, що в силу своїх трудових обов'язків відвідувала ОСОБА_2 близько 10 років. Свідок підтвердила, що періодично бачила у квартирі ОСОБА_1 , яка допомагала померлій, опікувалася нею, і між ними були дружні стосунки. Свідок наголосила, що ОСОБА_2 перебувала на обліку як одинока особа і отримувала допомогу від держави, але вона повідомляла керівництво, що останній допомагають у побуті.
Також судом було допитано свідка ОСОБА_7 (хресницю матері померлої), яка пояснила, що знає про факт спільного проживання Позивача з померлою з 2017 року, бачила особисті речі Позивача у квартирі АДРЕСА_2 . Разом з тим, свідок зазначила, що сама проживає окремо, часто перебуває за кордоном і відвідувала померлу не частіше одного разу на місяць.
Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги його висновків не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.
Частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, розглядаючи справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та застосовуючи при розгляді справ, зокрема, Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права ( ч. ч. 1, 2, 4 ст. 10 ЦПК України).
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Розглянувши спір, який виник між сторонами у даній справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню. Повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Мотиви відхилення аргументів, викладених в апеляційній скарзі
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Статтею 1218 ЦК України визначено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Перелік прав та обов'язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України.
Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою (частина перша статті 1220 ЦК України).
За частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.
Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину (частина перша статті 1296 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України.
Статтею 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.
У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше як п'ять років до часу відкриття спадщини (ст. 1264 ЦК України).
Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України про те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Зазначений п'ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім'єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки.
Для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення таких юридичних фактів: а) проживання однією сім'єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п'ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім'єю. Про спільне проживання можуть свідчити наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інші обставини, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 21 березня 2019 року у справі № 461/4689/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 520/8495/17, від 17 жовтня 2019 року у справі № 712/1294/17, від 31 березня 2022 року у справі № 461/4532/20, від 12 січня 2023 року у справі № 754/6012/21, від 20 лютого 2023 року у справі № 520/11160/18, від 08 серпня 2023 року у справі № 752/13615/20-ц, від 26 жовтня 2023 року у справі № 522/10701/20, від 25 червня 2024 року у справі № 125/1873/22, від 06 березня 2025 року у справі № 521/729/20, від 07 травня 2025 року у справі № 283/2703/23, від 07 серпня 2025 року у справі № 466/11802/21.
У постанові Верховного Суду від 24 червня 2021 року у справі № 694/646/20 (провадження № 61-5208св21) зазначено, що для встановлення факту проживання однією сім'єю, тобто доведення існування передбачених статтею 1264 ЦК України підстав для визнання особи спадкоємцем четвертої черги, необхідні докази, які доводили б у всій сукупності факти щодо ведення особами спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, спільних витрат, взаємних прав та обов'язків.
Про спільне проживання можуть свідчити наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
У постанові Верховного Суду від 21 березня 2019 року у справі № 461/4689/15-ц (провадження № 61-43735св18) зроблено висновок, що обставини щодо надання допомоги та піклування позивачем про спадкодавця не підтверджують факт наявності між ними відносин, притаманних сім'ї.
У постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року у справі № 125/1873/22 (провадження № 61-15872св23) зроблено висновок, що сам факт піклування про особу, надання їй допомоги та догляду, її поховання після смерті не може бути підставою для включення такої особи до четвертої черги спадкування без основного критерію - проживання однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
У постанові Верховного Суду від 17 вересня 2025 року у справі № 638/16481/21 (провадження № 61-10489св24) зроблено висновок, що самі по собі пояснення свідків не є достатніми для встановлення такого факту.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21) зроблено висновок, що п'ятирічний строк, передбачений статтею 1264 ЦК України, повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю.
Власне ставлення позивача до спадкодавця, періодичне придбання їй продуктів харчування та ліків, участь у сплаті комунальних послуг не є підтвердженням факту спільного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю, їх пов'язаності спільним побутом та взаємними правами і обов'язками, що відповідно до статті 1264 ЦК України дає право на спадщину.
Колегія суддів звертає увагу, що про проживання однією сім'єю можуть свідчити, у сукупності, наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інші обставини, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Зазначене узгоджується з висновками, викладеними Верховним Судом у постановах від 21 березня 2019 року у справі № 461/4689/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 520/8495/17, від 17 жовтня 2019 року у справі № 712/1294/17, від 31 березня 2022 року у справі № 461/4532/20, від 12 січня 2023 року у справі № 754/6012/21, від 20 лютого 2023 року у справі № 520/11160/18, від 08 серпня 2023 року у справі № 752/13615/20-ц.
Для встановлення спільного проживання однією сім'єю до уваги також можуть братися показання свідків про спільне проживання та ведення спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання), фото/відео матеріали, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім'ї, витрачання коштів на спільні цілі.
Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду у постановах від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц, від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц, від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2021 року у справі № 694/646/20 (провадження №61-5208св21) зазначено, що для встановлення факту проживання однією сім'єю, тобто доведення існування передбачених статтею 1264 ЦК України підстав для визнання особи спадкоємцем четвертої черги, необхідні докази, які доводили б у всій сукупності факти щодо ведення особами спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, спільних витрат, взаємних прав та обов'язків.
Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання однією сім'єю, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов'язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов'язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
Сам факт організації поховання та замовлення ритуальних послуг не свідчить про факт проживання разом із померлим спадкодавцем.
Надані суду докази не свідчать про наявність між заявницею та спадкодавцем взаємних прав та обов'язків, притаманних членам сім'ї, що вони були пов'язані спільним веденням господарства та мали взаємні права і обов'язки, відповідно не є достатньою підставою для встановлення факту проживання заявниці із спадкодавцем протягом п'яти років до відкриття спадщини.
Надаючи оцінку доказам, наданим заявницею на підтвердження факту проживання зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, колегія суддів виходить з того, що ці докази не є належними та достатніми доказами, з якими закон пов'язує правовий статус члена сім'ї та осіб, які проживають однією сім'єю, а також не є доказами, які підтверджують сукупність обставин, необхідних для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю, як то ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, тощо.
Пояснення свідка ОСОБА_4 про надання допомоги, опікування ОСОБА_2 та про проживання ОСОБА_1 в квартирі померлої за відсутності інших письмових доказів існування спільного бюджету та ведення господарства не мають вирішального значення, а тому доводи апеляційної скарги в цій частині не спростовують висновків суду.
Суд першої інстанції, з висновком якого погоджується й суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що наявні в матеріалах справи докази свідчать про наявність між сторонами тривалих відносин, які за своїм змістом є відносинами добросусідства та надання допомоги одинокій особі, що не є підставою для визнання права на спадкування в четверту чергу за законом.
З урахуванням вищевказаного, на переконання колегії суддів, районний суд повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено наявності обов'язкових ознак, притаманних сімейним відносинам (наявність спільного бюджету, харчування за спільні кошти, купівля майна для спільного користування, участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інші обставини, які б підтверджували факт проживання позивача однією сім'єю протягом не менш як п'яти років до часу відкриття спадщини), у зв'язку із чим дійшов обґрунтовано висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю із ОСОБА_2 протягом понад п'ять років з метою прийняття спадщини як спадкоємцем четвертої черги за законом, а надані позивачем докази не є достатніми для встановлення такого факту.
Доводи апеляційної скарги, що судом односторонньо надано оцінку доказам є безпідставними, оскільки рішення суду є вмотивованими та містить відповідні висновки щодо оцінки доказів, в тому числі щодо оцінки їх сукупності.
Наведені у апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми процесуального права, якими керувався суд апеляційної інстанції
Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є недоведеними, а тому вона підлягає залишенню без задоволення.
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374, статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержання норм матеріального і процесуального права.
За вищевикладених обставин колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є справедливим, законним та обґрунтованим. Судом повно та всебічно досліджені наявні в матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 відсутні.
Порядок та строк касаційного оскарження
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).
4. Резолютивна частина
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Хаджибейського районного суду м.Одеси від 27 листопада 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст складений 25.05.2026
Головуючий Є.С. Сєвєрова
Судді: Л.М. Вадовська
О.М. Таварткіладзе