22 травня 2026 року
м. Київ
справа №520/26085/25
адміністративне провадження № К/990/23101/26
Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Загороднюка А.Г.,
суддів: Соколова В.М., Єресько Л.О.,
перевіривши касаційну скаргу Донецької обласної прокуратури на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29 січня 2026 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 07 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Донецької обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Донецької обласної прокуратури, в якому з урахуванням змінених позовних вимог просив:
-визнати протиправною бездіяльність Донецької обласної прокуратури щодо не виконання рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 та рішення Другого сенату Конституційного Суду України від 13 вересня 2023 року №8-р(ІІ)/2023 в частині не нарахування та не виплати прокурору ОСОБА_1 в повному обсязі: заробітної плати, виплат за час знаходження у відпустці, виплат за невикористану відпустку, виплат допомоги на оздоровлення за 2023-2025 роки, розрахованої відповідно до положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру» без урахування надбавки за вислугу років та інших виплат передбачених Розділом IX Закону України «Про прокуратуру» за період з 13 вересня 2023 року по 27 липня 2025 року;
- зобов'язати Донецьку обласну прокуратуру нарахувати та виплатити прокурору ОСОБА_1 в повному обсязі заробітну плату, виплати за час знаходження у відпустці, виплати за невикористану відпустку, виплати допомоги на оздоровлення за 2023-2025 роки, розраховану відповідно до положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру» і з урахуванням положень Постанови Кабінету міністрів України від 09 грудня 2015 року №1090 «Про затвердження порядку виплати щомісячної надбавки за вислугу років прокурорам та іншим працівникам органів прокуратури» щомісячної надбавки за вислугу років 40% та інших виплат передбачених Розділом IX Закону України «Про прокуратуру» за період з 13 вересня 2023 року по 27 липня 2025 року, з урахуванням раніше виплачених сум.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2025 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 29 січня 2026 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 07 травня 2026 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі.
20 травня 2026 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Донецької обласної прокуратури у якій скаржник просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29 січня 2026 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 07 травня 2026 року та постановити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Проаналізувавши матеріали касаційної скарги та оскаржувані у справі судові рішення, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
Так, відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Тлумачення положень вказаних норм у їхньому взаємозв'язку дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон пов'язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах "а", "б", "в" та "г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Наведене означає, що положеннями пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України передбачено можливість перегляду, як виняток, судового рішення, що не підлягає касаційному оскарженню судом касаційної інстанції у разі, якщо заявником зазначені випадки, передбачені підпунктами "а" - "г" цієї норми та викладені підстави, визначені частиною четвертою статті 328 КАС України.
Відповідно до ухвали Харківського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2025 року відкрито провадження та розглянуто справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Предметом спору у цій справі є бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати надбавки за вислугу років в розмірі 40% від посадового окладу за спірний період.
Оскаржуючи судові рішення у справі, яка розглянута в порядку спрощеного позовного провадження, скаржник посилається на підпункт «г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України та зазначає, що суд першої інстанції помилково відніс цю справу до категорії справ незначної складності, однак, жодним чином не обґрунтовує указане твердження.
Верховний Суд звертає увагу скаржника, що суд першої інстанції не відносив цю справу до справ незначної складності, а вирішив здійснити розгляд цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику (повідомлення) учасників справи.
Так, у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності (частина шоста статті 12 КАС), а також інші адміністративні справи, щодо яких процесуальний закон не містить імперативних норм про їхній розгляд за правилами загального позовного провадження (частина четверта статті 12 КАС) або ж про заборону розглядати їх за правилами спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 257 КАС); якщо справа не належить до справ незначної складності у розумінні частини шостої статті 12 КАС, це не забороняє її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження, як і не вимагає, щоб такий розгляд відбувався за виключно за правилами загального позовного провадження (крім випадків, передбачених у частині четвертій статті 257 КАС).
Колегія суддів наголошує, що предмет спору цієї справи не містить ознак, за яких її не можна було розглядати за правилами спрощеного позовного провадження.
Отже, Верховний Суд відхиляє посилання скаржника на підпункт «г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
З огляду на викладене, аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з установленими судами обставинами цієї адміністративної справи не дають підстав для висновку про наявність обставин, наведених у підпунктах "а"-"г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Поряд із цим, за правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Перевіркою змісту поданої у цій справі касаційної скарги встановлено, що у ній відсутнє посилання на відповідний пункт частини 4 статті 328 КАС України як на підставу для касаційного оскарження судових рішень та не викладені передбачені частиною четвертою статті 328 КАС України підстави для оскарження судових рішень в касаційному порядку.
Натомість касаційна скарга містить опис обставин справи, цитування норм законодавства, які регулюють спірні правовідносини, витягів із постанов Верховного Суду та загальні формулювання незгоди з оскаржуваними судовими рішеннями з посиланням на норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини.
Так, предметом спору цій справі є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсація втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
За приписами пункту 6 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у частині першій статті 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Вирішуючи спір та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції застосував висновки Верховного Суду викладені у постановах від 21 березня 2025 року в справі №380/3566/24, від 08 травня 2025 року у справі №280/2810/24 та указав, що з огляду на визнання таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), другого речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-IX, після ухвалення Конституційним Судом рішення №8-р(II)/2023, на прокурорів, в тому числі які не завершили процедуру атестації, розповсюджуються положення ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» в контексті визначення розміру винагороди прокурорів.
Зокрема, судовим розглядом у цій справі встановлено, що відповідно до довідки Донецької обласної прокуратури від 20 жовтня 2025 року №07-2346 вих-25, трудовий стаж позивача, який дає йому право на одержання щомісячної надбавки за вислугу років станом на 28 липня 2025 року становить 27 років 09 місяців 23 дні, та, як убачається із розрахункових листів за 2023 - 2025 роки, при обчисленні позивачу заробітної плати за період з 13 вересня 2023 року по 27 липня 2025 року надбавка за вислугу років не враховувалася.
За таких обставин та з урахуванням приписів Закону, які регулюють спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції погодився з позицією суду першої інстанції та дійшов висновку, що у спірний період заробітна плата позивача нараховувалася та виплачувалася у меншому розмірі, ніж встановлено Законом України «Про прокуратуру».
Суд зауважує, що Верховним Судом сформовано сталу практику щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, зокрема, викладену у постановах від 21 березня 2025 року у справі №380/3566/24, від 08 травня 2025 року у справі №280/2810/24, від 05 грудня 2024 року у справі №380/28500/23 та від 21 березня 2025 року у справі №380/3566/24. Підстав відступу від них у цій справі Суд не знаходить.
Разом з тим, щодо доводів автора касаційної скарги про пропуск позивачем строку звернення до суду першої інстанції, колегією суддів ураховується таке.
Судами попередніх інстанцій у цій справі встановлено, що спірні правовідносини у даній справі виникли з приводу бездіяльності відповідача щодо нарахування та виплати в повному обсязі заробітної плати, виплат за час знаходження у відпустці, виплат за невикористану відпустку, виплат допомоги на оздоровлення за 2023-2025 роки, розрахованої відповідно до положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру» без урахування надбавки за вислугу років та інших виплат передбачених Розділом IX Закону України «Про прокуратуру», за період з 13 вересня 2023 року по 27 липня 2025 року.
Як убачається зі змісту оскаржуваних рішень у цій справі позивач звільнений із займаної посади наказом керівника Донецької обласної прокуратури з 28 липня 2025 року.
Відтак, до спірних правовідносин у цій справі підлягають застосуванню приписи частини 2 статті 233 КЗпП України, відповідно до яких, із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Судами попередніх інстанцій у цій справі встановлено, що 01 жовтня 2025 року позивач звернувся до суду із позовом про нарахування та виплату йому заробітної плати за період з 13 вересня 2023 року по 27 липня 2025 року.
Таким чином, колегія суддів робить висновок про правильність застосування судами попередніх інстанцій у цій справі положень статті 233 статті 233 Кодексу законів про працю України.
Водночас Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23 здійснив аналіз норм частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у редакції до та після 19 липня 2022 року, та до якого періоду такі норми повинні застосовуватися. Підстав відступу від вказаної позиції Верховного Суду у цій справі Суд не знаходить.
У касаційній скарзі заявник, зокрема, посилається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовано положення статті 117 КЗпП України без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 28 червн 2023 року у справі № 560/11489/22.
Суд зазначає, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга). Обов'язковим є взаємозв'язок усіх чотирьох умов між собою.
При цьому правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Верховний Суд уважає необхідним указати, що результат вирішення у кожній справі зумовлений конкретними обставинами та оцінкою доказів. Аналіз висновків судів попередніх інстанцій у цій справі та наведеним скаржником судовим рішенням суду касаційної інстанції, свідчить про те, що вони ґрунтуються на різних фактичних обставинах справи, що зумовило різне правозастосування норм, що регулюють спірні правовідносини, а отже й різні висновки, яких дійшли суди.
Задля забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів колегія суддів теж має дотримуватися правової позиції Великої палати Верховного Суду викладеної у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі №489/6074/23, як таку, що ухвалена пізніше і якою змінені існуючі доти підходи до застосування приписів статей 116, 117 КЗпП України. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 наголосила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Таким чином колегія суддів робить висновок, що скаржником не зазначено належного нормативно-правового обґрунтування необхідності відступлення від правових висновків, застосованих до спірних правовідносин, викладених у постановах Верховного Суду та застосованих судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Відтак, враховуючи те, що інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками суду апеляційної інстанції, які відповідають висновкам Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, відповідно до пункту 6 статті 333 КАС України, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись статтями 248, пунктом 6 частини першої 333 КАС України, Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Донецької обласної прокуратури на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29 січня 2026 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 07 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Донецької обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та оскарженню не підлягає.
СуддіА.Г. Загороднюк В.М. Соколов Л.О. Єресько