25 травня 2026 рокуЛьвівСправа № 500/5436/24 пров. № А/857/2394/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючої судді Хобор Р.Б.,
суддів Бруновської Н.В., Довгої О.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження, в м. Львові апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення Тернопільської районної державної (військової) адміністрації на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2024 року, що ухвалив суддя Осташ А.В., у м. Тернополі, за правилами спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін, у справі № 500/5436/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Тернопільської районної державної (військової) адміністрації про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивачка звернулася в суд з позовом до відповідача, у якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність щодо невиплати ОСОБА_1 допомоги при народженні дитини;
- зобов'язати призначити та виплатити ОСОБА_1 допомогу при народженні дитини.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачка, перебуваючи на території Об'єднаної Республіки Танзанія, 7 червня 2024 року засобами поштового зв'язку звернулася до Управління праці та соціального захисту населення Тернопільської районної військової державної адміністрації із заявою про призначення державної соціальної допомоги при народженні дитини. Відповідач відмовив у призначенні зазначеної виплати, оскільки з поданої заяви встановив, що позивачка разом із дитиною проживає в Об'єднаній Республіці Танзанія, а сама заява надійшла через відділення “Укрпошти» з адресою відправника с. В. Гаї, що свідчило про те, що позивачка не могла надіслати таку заяву особисто. одночасному перебуванню заявниці у двох країнах.
Прибувши в Україну, 12 серпня 2024 року позивачка повторно звернулася до відповідача із заявою про призначення допомоги при народженні дитини.
Управління соціального захисту населення Тернопільської районної державної (військової) адміністрації повідомленням від 23 серпня 2024 року знову відмовило у призначенні виплати, посилаючись на пропуск 12-місячного строку звернення, передбаченого п. 12 Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1751 від 27 грудня 2001 року (далі - Порядок № 1751).
На переконання позивачки, така відмова є протиправною, порушує інтереси дитини - громадянина України, а пропуск строку зумовлений об'єктивними причинами, пов'язаними з перебуванням за межами України в умовах введеного воєнного стану та тривалістю процедури легалізації документів про народження дитини, виданих компетентними органами Об'єднаної Республіки Танзанія.
28 листопада 2024 року Тернопільський окружний адміністративний суд прийняв рішення, яким адміністративний позов задовольнив повністю.
Визнав протиправним та скасував рішення Управління соціального захисту населення Тернопільської районної державної (військової) адміністрації, викладене у формі повідомлення від 23 серпня 2024 року, щодо відмови у призначенні ОСОБА_1 допомоги при народженні дитини.
Зобов'язав Управління соціального захисту населення Тернопільської районної державної (військової) адміністрації призначити та виплатити ОСОБА_1 допомогу при народженні дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у порядку та розмірі, встановлених ст. 12 Закону України “Про державну допомогу сім'ям з дітьми».
Приймаючи рішення у цій справі, суд першої інстанції виходив з того, що допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам, а тому наслідки будь-якої правової поведінки батьків об'єктивно не можуть бути підставою для позбавлення дитини - громадянина України - належних їй державних виплат.
Суд першої інстанції зазначив, що ч. 7 ст. 11 Закону України “Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 21 листопада 1992 року № 2811-ХІІ (далі - Закон № 2811-ХІІ) та п. 12 Порядку № 1751 не дають підстав вважати 12-місячний строк звернення присічним, тобто таким, що не може бути поновлений за наявності поважних причин.
Підставою для поновлення строку суд першої інстанції визнав введений в Україні воєнний стан з 24 лютого 2022 року, який став об'єктивною причиною перебування позивачки за межами країни та народження нею дитини за кордоном.
Суд першої інстанції також встановив, що перша заява від 7 червня 2024 року не могла бути прийнята до розгляду, оскільки позивачка на ту дату ще перебувала за межами України і не могла особисто її подати, що суперечило вимогам Порядку № 1751.
Разом із тим суд першої інстанції дійшов висновку, що відмова від 23 серпня 2024 року щодо повторної заяви від 12 серпня 2024 року є протиправною, а належним способом захисту порушеного права є визнання такого рішення протиправним і скасування з одночасним зобов'язанням відповідача призначити та виплатити допомогу.
Не погодившись із цим рішенням суду, його оскаржив відповідач, подавши апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2024 року та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
Таку позицію обґрунтовує тим, що суд першої інстанції задовольнив позов, не зазначивши жодних конкретних поважних причин пропуску позивачкою строку звернення за призначенням допомоги при народженні дитини.
Відповідач зазначає, що 12-місячний строк звернення, визначений ч. 7 ст. 11 Закону № 2811-ХІІ та п. 12 Порядку № 1751, сплив 12 червня 2024 року, натомість позивачка подала заяву тільки 12 серпня 2024 року, тобто після спливу встановленого строку.
Апелянт також вказує, що ніщо не перешкоджало ОСОБА_1 своєчасно звернутися за призначенням допомоги дистанційно, оскільки абз. 8 п. 11 Порядку № 1751 в редакції, чинній з 20 квітня 2023 року (зі змінами, внесеними Постановою КМУ від 18 квітня 2023 року № 340 “Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо надання окремих видів грошової допомоги, пільг і житлових субсидій»), прямо передбачав можливість для особи, яка тимчасово перебуває за межами України в період дії воєнного стану, надіслати до органу соціального захисту населення за зареєстрованим місцем проживання заяву та легалізовані документи засобами поштового зв'язку.
Отже, на переконання відповідача, позивачка мала реальну законодавчо закріплену можливість звернутися із заявою разом із пакетом документів з країни тимчасового перебування в межах установленого строку, проте цим правом не скористалася.
Управління соціального захисту населення також наголошує, що ні позивачка у позовній заяві, ні суд першої інстанції в оскарженому рішенні не навели жодних конкретних обставин та належних доказів, які б підтверджували існування об'єктивних непереборних перешкод для своєчасного звернення, не залежних від волевиявлення особи та пов'язаних з дійсними істотними труднощами для вчинення відповідних дій. Сам по собі факт введення воєнного стану, на думку апелянта, не є достатньою та безумовною підставою для поновлення строку, оскільки воєнний стан не позбавляв позивачку можливості подати заяву дистанційно в установлений строк. Крім того, відповідач зазначає, що перша заява позивачки від 7 червня 2024 року була подана з порушенням встановлених вимог, що підтвердив і суд першої інстанції.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд при розгляді цієї справи виходить з наступних міркувань.
Суд першої інстанції встановив те, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянкою України, що підтверджується копією паспорта № НОМЕР_1 .
12 червня 2023 року на території Об'єднаної Республіки Танзанія в позивачки народився син - ОСОБА_3 ; свідоцтво про народження видано Об'єднаною Республікою Танзанія за номером запису 703735398509 та засвідчено 24 квітня 2024 року посольством України в Республіці Кенія.
Син позивачки ОСОБА_3 набув громадянства України згідно з рішенням Посольства України в Республіці Кенія від 12 червня 2023 року на підставі ч. 1 ст. 7 Закону України "Про громадянство України", що підтверджується довідкою Посольства України в Республіці Кенія від 30 травня 2024 року № 61619/19-530-73715 про реєстрацію особи громадянином України.
7 червня 2024 року засобами поштового зв'язку позивачка звернулася до Управління праці та соціального захисту населення Тернопільської районної військової державної адміністрації із заявою про призначення державної допомоги при народженні дитини.
За результатами розгляду цієї заяви та доданих документів УСЗН Тернопільської РВА повідомило про відмову у призначенні допомоги, оскільки із поданої заяви вбачалося, що позивачка разом із дитиною проживає в Об'єднаній Республіці Танзанія, а сама заява надійшла цінним листом, зареєстрованим через Укрпошту ВПЗ № 25 м. Тернопіль з адресою відправника с. В. Гаї, що суперечило одночасному перебуванню позивачки у двох країнах.
Прибувши в Україну, 12 серпня 2024 року позивачка повторно звернулася із заявою про призначення допомоги при народженні дитини, однак Управління соціального захисту населення Тернопільської районної державної (військової) адміністрації повідомленням від 23 серпня 2024 року знову відмовило у призначенні виплати, посилаючись на пропуск 12-місячного строку звернення.
Вважаючи вказану відмову протиправною, позивач звернулася до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку правильності вирішення судом першої інстанції даного публічно - правового спору, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Закон України “Про охорону дитинства» від 26.04.2001 № 2402-III (далі Закон № 2402-III) визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.
Відповідно до частини 1 статті 13 Закону № 2402-III, з метою створення належних матеріальних умов для виховання дітей у сім'ях держава надає батькам або особам, які їх замінюють, соціальну допомогу, передбачену Законом України Про державну допомогу сім'ям з дітьми та іншими законами України.
Частинами 1 та 4 статті 1 Закону № 2811-XII встановлено, що громадяни України, в сім'ях яких виховуються та проживають неповнолітні діти, мають право на державну допомогу у випадках та на умовах, передбачених цим Законом та іншими законами України.
Порядок призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми та перелік документів, необхідних для призначення допомоги за цим Законом, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 10 Закону № 2811-XII, допомога при народженні дитини за цим Законом надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною.
Одноразова допомога, призначена опікуну, вважається власністю дитини.
За приписами частини 7 статті 11 Закону № 2811-XII, допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини.
Аналіз наведеної норми свідчить про те, що законодавець встановив строк звернення за призначенням допомоги при народженні дитини як умову для її призначення.
Водночас зазначена норма не містить прямої вказівки на те, що цей строк є присічним і не може бути поновлений за жодних обставин.
Умови призначення і виплати таких видів державної допомоги сім'ям з дітьми, передбачених Законом № 2811-XII визначено Порядком № 1751.
За приписами пункту 12 Порядку № 1751, допомога при народженні дитини призначається за умови, що звернення за її призначенням надійшло не пізніше ніж через 12 календарних місяців після народження дитини.
Згідно з пунктом 44 Порядку № 1751, у разі коли до заяви не додані всі необхідні документи, орган соціального захисту населення повідомляє заявника, які документи мають бути подані додатково. Якщо вони будуть подані не пізніше ніж протягом одного місяця з дня одержання зазначеного повідомлення, днем (місяцем) звернення за призначенням допомоги вважається день (місяць) прийняття або відправлення заяви.
Відповідач у справі стверджує і позивачка не спростовує той факт, що вона дійсно пропустила строк звернення за призначенням допомоги при народженні дитини.
У обґрунтування поважності пропуску строку звернення за призначенням допомоги при народженні дитини позивачка зазначає, що через воєнний стан вона з дитиною не мала можливості особисто прибути в Україну для подання заяви. Легалізоване свідоцтво про народження дитини, видане компетентними органами Об'єднаної Республіки Танзанія та засвідчене посольством України в Республіці Кенія, позивачка отримала тільки 24 квітня 2024 року, після чого 7 червня 2024 року звернулася до відповідача із заявою про призначення допомоги при народженні дитини засобами поштового зв'язку. Таким чином позивачка вважає, що з поважних причин не змогла вчасно подати заяву про отримання допомоги при народженні дитини.
Апеляційний суд встановив, що легалізоване свідоцтво про народження дитини - документ, без якого звернення за призначенням допомоги є неможливим відповідно до п. 11 Порядку № 1751, позивачка отримала 24 квітня 2024 року, що підтверджується відміткою посольства України в Республіці Кенія на свідоцтві про народження від 24 квітня 2024 року.
Тобто до отримання легалізованого свідоцтва про народження позивачка об'єктивно не мала можливості подати повний пакет документів, необхідних для призначення допомоги.
Після отримання документів позивачка звернулася до відповідача 7 червня 2024 року - тобто в межах строку, що залишався до його спливу 12 червня 2024 року.
Повторна позивачка звернулась до відповідача після фактичного прибуття в Україну 12 серпня 2024 року, тобто після завершення вищевказаного строку.
Відповідно до абз. 8 п. 11 Порядку № 1751 (в редакції Постанови КМУ від 18 квітня 2023 року № 340, чинній з 20 квітня 2023 року), у період дії воєнного стану для призначення допомоги при народженні дитини один із батьків (опікун), який тимчасово перебуває за межами України (крім осіб, які перебувають на території держави, визнаної згідно із законом державою-окупантом та/або державою-агресором щодо України), надсилає до органу соціального захисту населення за своїм зареєстрованим (задекларованим) місцем проживання (перебування) заяву та видані компетентними органами країни перебування і легалізовані в установленому порядку документи, що засвідчують народження дитини.
Наведена норма підтверджує те, що законодавець в умовах воєнного стану, передбачив спеціальний порядок подання документів для осіб, які тимчасово перебувають за межами України, засобами поштового зв'язку разом із легалізованими документами.
Водночас апелянт наполягає на тому, що позивачка не скористалася вказаним алгоритмом дій своєчасно.
Апеляційний суд враховує цей аргумент, однак зазначає, що реалізація відповідного права позивачки була прямо обумовлена наявністю легалізованих документів про народження дитини, які позивачка отримала 24 квітня 2024 року.
Враховуючи те, що строк подання відповідної заяви спливав 12 червня 2024 року, а легалізація дитини позивачки завершилася менше, ніж за два місяці до цієї дати, апеляційний суд вважає, що позивачка вжила усіх необхідних заходів для звернення до відповідача із відповідною заявою в найкоротші строки, проте заява не була прийнята до розгляду з процедурних незалежних від позивачки підстав.
Статтею 8 Закону № 2402-III визначено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Згідно із частиною 7 статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
На переконання апеляційного суду, дитина не має нести негативних наслідків через необізнаність батьків про порядок призначення певних видів державної допомоги.
За приписами статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини, що ратифікована постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 № 789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам чи опікунам. Тому вказаний адміністративний позов фактично заявлений в інтересах дитини для її належного матеріального забезпечення. Отже, у спірних правовідносинах неможливість своєчасного звернення одним з батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів дитини.
Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Таким чином, беручи до уваги необхідність захисту прав та інтересів малолітньої дитини, яка є громадянином України, і перед якою держава Україна має певні зобов'язання, враховуючи те, що позивачка всупереч своїй волі була вимушена змінити місце проживання внаслідок введення в Україні воєнного стану через військову агресію російської федерації проти України, апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог.
Згідно з частинами 3 та 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Виходячи з принципу верховенства права та завдань адміністративного судочинства, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про визнання протиправним та скасування оскарженого рішення у формі повідомлення від 06.11.2024 № 07/815-05 про відмову у призначенні державної допомоги при народженні дитини та необхідність зобов'язання відповідача призначити та здійснити виплату позивачці допомоги при народженні дитини у порядку та розмірі, що встановлені статтею 12 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми».
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 226/450/17, від 16.07.2020 у справі № 265/4175/16-а, які в силу приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України та частини 6 статті 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» апеляційний суд враховує під час вирішення цього спору та приходить до переконання в тому, що позов необхідно задовольнити.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до переконання в тому, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, апеляційний суд вважає доводи апеляційної скарги безпідставними, та такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржене рішення суду першої інстанції без змін.
Оскільки, апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін, то розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення Тернопільської районної державної (військової) адміністрації залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2024 року у справі № 500/5436/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення.
Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуюча суддя Р. Б. Хобор
судді Н. В. Бруновська
О. І. Довга