25 травня 2026 р.Справа № 440/1748/26
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Подобайло З.Г.,
Суддів: Чалого І.С. , Семененко М.О. ,
за участю секретаря судового засідання Григоренко І.Б.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 13.04.2026, головуючий суддя І інстанції: Н.Ю. Алєксєєва, повний текст складено 13.04.26 року по справі № 440/1748/26
за позовом ОСОБА_1
до Служби безпеки України , Управління Служби безпеки України в Полтавській області
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії
Позивач, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Служби безпеки України, Управління Служби безпеки України в Полтавській області, в якій просив :
визнати протиправною відмову Управління служби безпеки України в Полтавській області, оформлену листом від 21.01.2026 № 66/21/П- 25673/25-2026 щодо невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.03.2024 по 10.12.2025 - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, в розмірі 330 559.20 грн;
зобов'язати Службу безпеки України та Управління служби безпеки України в Полтавській області виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.03.2024 по 10.12.2025 - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, в розмірі 330 559.20 грн.
Позовні вимоги мотивовані протиправною бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.03.2024 по 10.12.2025.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду ввід 09.03.2026 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено її розгляд здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні).
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 06.04.2026 залишено без руху позовну заяву ОСОБА_1 . Надано позивачу строк для усунення недоліків протягом п'яти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху, шляхом подання заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду із зазначенням підстав для його поновлення.
10.04.2026 позивачем надано до суду заяву про поновлення строку звернення до суду.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 13.04.2026 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду.
Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 13.04.2025 та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що предметом цього позову є вимога виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.03.2024 по 10.12.2025. Саме 10.12.2025 Служба безпеки України провело остаточний розрахунок при звільненні позивача з військової служби (08.03.2024). При цьому, після отримання остаточного розрахунку - 10.12.2025, позивач 19.12.2025 звернувся до Служби безпеки України із заявою, в який просив виплатити середнє грошове забезпечення за кожний день несвоєчасного розрахунку при звільненні за період з 08.03.2024 по 10.12.2025. Вказана заява Службою Безпеки України була направлена для розгляду в Управління служби безпеки України в Полтавській області. Листом від 21.01.2026 Управлінням служби безпеки України в Полтавській області у виплаті середнього грошового забезпечення за кожний день несвоєчасного розрахунку було відмовлено. Разом із відповіддю на заяву Управлінням служби безпеки України в Полтавській області направило довідку Служби Безпеки України від 06.01.2026 про розмір грошового забезпечення за 2 місяці перед звільненням. Вказані лист та довідка були отримані 10.02.2026. Саме 10.02.2026 позивачу стало відомо про відмову виплатити мені компенсацію за несвоєчасний розрахунок при звільненні та, як наслідок про порушення моїх прав та інтересів. Враховуючи наведене, позивач вважає, що звернувся до суду із позовом в межах строку, визначеного 4.5 ст. 122 КАСУ.
У відзиві на апеляційну скаргу Служба безпеки України просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду без змін.
Вказує, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, а відтак, погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується місячним строком (частина п'ята статті 122 КАС України).
У відзиві на апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України в Полтавській області просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду без змін.
Вказує, що остаточний розрахунок з позивачем проведений 09.12.2025 згідно платіжної інструкції від 09.12.2025 № 8754, отже місячний строк звернення до суду з цим позовом обраховується саме з цієї дати. Водночас, до суду позивач 18.02.2026, тобто з пропуском місячного строку, визначеного частиною п?ятою статті 122 КАС України. Крім того, отримання позивачем листа Управління Служби безпеки України в Полтавській області в Полтавській області від 21.01.2026 щодо відсутності підстав для проведення виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав, оскільки віповілальність за затримку розрахунку при звільненні встановлена статтею 117 КЗпП України та не потребує додаткового звернення із заявами проведення такої виплати.
15.05.2026 від Управління Служби безпеки України в Полтавській області до суду надійшло клопотання про відкладення (перенесення) розгляду справи, у зв'язку з зайнятістю єдиного представника Управління Служби безпеки України в Полтавській області, яка також є представником Служби безпеки України у вищевказаній справі, у судовому засіданні у справі № 440/12398/25, розгляд якої ухвалою від 13.04.2026 призначено на 25.05.2026 о 10:00 у відкритому судовому засіданні в приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду у залі судових засідань № 3, та в якій Служба безпеки України є відповідачем (представництво інтересів СБ України доручено юридичній структурі Управління СБУ в Полтавській області (лист № 16/5-9843 від 18.09.2025).
Разом з тим, оскільки до заяви не надано доказів того, що Голопьорова І.В. є єдиним представником Управління Служби безпеки України в Полтавській області та Служби безпеки України, враховуючи те, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, строки розгляду справи та те, що судом не визнавалася обов'язковою явка сторін в судове засідання, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення поданого клопотання.
У зв'язку з цим, колегія суддів визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи у відповідності до ч. 4 ст. 229 КАС України.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Залишаючи без розгляду позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що строк звернення до суду щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить один місяць з дня, коли особа дізналася про порушення своїх прав та інтересів. При цьому реалізувати своє право на звернення до суду протягом одного місяця позивач може після фактичного розрахунку за кожною складовою грошового забезпечення. Подібних правових висновків дійшов Верховний Суд і в постанові від 01.05.2024 у справі № 140/16184/23 (пункти 35-38 постанови). Суд зазначив, що наведені позивачем причини пропуску звернення до суду слід вважати такими, які не є об'єктивно непереборними, не залежать від його волевиявлення чи пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій. Позивач не навів обґрунтованих підстав для поновлення строку звернення до адміністративного суду, які б свідчили про поважність причин пропуску такого строку. Посилання позивача в заяві на те, що до даної категорії справи підлягає застосуванню строк визначений статтею 233 КЗпП України, суд вважає безпідставним, оскільки за останніми правовими позиція, які викладено Верховним Судом у постановах від 30.01.2025 у справі № 320/26833/23 та від 24.11.2024 у справі №620/9315/23 строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як і в розглядуваному випадку, охоплюється спеціальною нормою частини п'ятої статті 122 КАС України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 233 КЗпП України. Також суд зазначив, що правові наслідки Рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 № 1-р/2025 у справі № 1-7/2024(337/24) поширюються на правовідносини, які виникли після набуття ним чинності, тобто з 11.12.2025, та не змінюють правового режиму регулювання тих правовідносин, які виникли до цієї дати. Спірні ж правовідносини виникли 10.12.2025, тобто до ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025, відтак, на момент виникнення спірних правовідносин частина перша статті 233 КЗпП України у редакції із встановленим тримісячним строком звернення до суду була чинною та підлягала застосуванню.
Погоджуючись з висновком суду першої інстанції, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
За приписами ч.ч. 2,3 ст.14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Указана норма кореспондує положенням ст. 370 КАС України, згідно з якою судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (зокрема, статтею 236 КЗпП України).
Статтею 47 КЗпП України установлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Згідно зі ст. 117 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, передбачене ст. 117 КЗпП України відшкодування за затримку розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на захист прав звільненого працівника щодо отримання ним у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Цією нормою Кодексу на роботодавця покладено обов'язок виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум або в разі вирішення цього спору повністю на користь працівника. Окремо обумовлено, що в разі вирішення спору на користь працівника частково розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Водночас невиконання роботодавцем в добровільному порядку обов'язку виплатити працівникові в зазначених випадках середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення відповідної суми відшкодування в судовому порядку.
Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19.07.2022 запроваджено ряд змін у трудовому законодавстві, зокрема, положення ст. 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Закон України № 2352-ІХ та, відповідно, і нова редакція ст. 117 КЗпП України набрали чинності з 19.07.2022.
Відповідно до правової позиції, сформованої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений ч. 5 ст. 122 КАС України.
Згідно ч. 1 ст. 123 КАС України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Відповідно до ч.2 ст. 123 КАС України, якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
За приписами ч. 3 ст. 123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Відповідно до ч. 4 ст. 123 КАС України, якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Так, залишаючи позов без розгляду, суд першої інстанції виходив з пропуску позивачем місячного строку, встановленого ч. 5 ст. 122 КАС України, з чим колегія суддів погоджується з огляду на таке.
Верховним Судом неодноразово досліджувалося питання застосування приписів статті 122 КАС України у співвідношенні до положень КЗпП України і практика Верховного Суду у подібних спорах сформована так, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство належить застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі (постанова ВС від 30.05.2024 року у справі № 280/6009/23).
Так, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 11.02.2021 в справі № 240/532/20 сформував висновок, який полягає у тому, що встановлений у частині першій статті 233 КЗпП України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору.
Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у ст. 122 КАС України і частина п'ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців. Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо яких виник спір. Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як і в розглядуваному випадку, охоплюється спеціальною нормою частини п'ятої статті 122 КАС України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах норми КЗпП України.
Аналогічна правова позиція висловлена зокрема Верховним Судом у постанові від 08.10.2025 по справі № 560/19282/24, від 17.04.2026 у справі № 620/10222/24.
Отже, КАС України передбачає можливість установлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у ч. 2 ст. 122 цього Кодексу і таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений ч. 5 ст. 122 КАС України.
Верховний Суд у постанові від 08.10.2025 по справі № 560/19282/24 зауважує, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, а відтак, погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеної виплати обмежується місячним строком (ч. 5 ст. 122 КАС України).
Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, висловленій у постанові від 11.02.2021 в справі № 240/532/20.
За такого правового регулювання, колегія суддів відхиляє доводи позивача щодо безпідставного застосування судами приписів ч. 5 ст. 122 КАС України до спірних правовідносин і необхідність застосування положень КЗпП України.
Щодо моменту, коли позивач мав дізнатися про порушення своїх прав, то Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 сформувала висновки, де зазначила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Отже, настання відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, пов'язане з наявністю таких юридично значимих обставин, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
З урахуванням викладеного, з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні особа може звернутися в місячний строк з моменту фактичного розрахунку у повному обсязі.
Як установлено судом першої інстанції і не заперечується позивачем, остаточний розрахунок проведено 10.12.2025, отже місячний строк звернення до суду з цим позовом обраховується до 10.01.2026. Водночас до суду позивач звернувся 15.02.2026, тобто з пропуском місячного строку, визначеного ч. 5 ст. 122 КАС України.
Щодо посилання позивача на те, що він звертався із заявою щодо здійснення досудового врегулювання спору і саме з моменту отримання листа віл 10.02.2026 позивачу стало відомо про відмову виплатити компенсацію за несвоєчасний розрахунок при звільненні та, як наслідок про порушення прав та інтересів, колегія суддів зазначає наступне.
Отримання позивачем листа відповідача від 10.02.2026 не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли він почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується та не змінює початок перебігу строку звернення до адміністративного суду.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 21.11.2024 у справі № 620/9315/23.
Законодавцем не передбачена процедура досудового врегулювання спору у справах щодо стягнення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні та нарахування компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення.
Реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності відповідача, формування судової практики чи інше. При цьому, не реалізація цього права зумовлена власною пасивною поведінкою позивача.
За загальним правилом поважними причинами визнаються ті обставини, існування яких є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійсними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного звернення до суду з даним позовом.
Більш того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 02.12.2021 у справі № 640/20314/20 досліджуючи питання щодо поважності причин пропуску процесуального строку зазначив, що причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, при цьому такі обставини повинні бути підтверджені належним чином.
Отже, наведені позивачем причини пропуску звернення до суду слід вважати такими, які не є об'єктивно непереборними, не залежать від його волевиявлення чи пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій. Позивач не навів обґрунтованих підстав для поновлення строку звернення до адміністративного суду, які б свідчили про поважність причин пропуску такого строку.
Посилання позивача в заяві на те, що до даної категорії справи підлягає застосуванню строк визначений статтею 233 КЗпП України, суд вважає безпідставним, оскільки за останніми правовими позиція, які викладено Верховним Судом у постановах від 08.10.2025 по справі № 560/19282/24, від 17.04.2026 у справі № 620/10222/24, від 30.01.2025 у справі № 320/26833/23 та від 24.11.2024 у справі № 620/9315/23 строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як і в розглядуваному випадку, охоплюється спеціальною нормою частини п'ятої статті 122 КАС України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 233 КЗпП України.
Що стосується посилання позивача на рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 № 1-р/2025, в зв'язку з чим позивач дійшов висновку про на незастосування строків звернення до суду з даним позовом, то суд зазначає, що як було зазначено вище, на дані правовідносини розповсюджуються норми ч.5 ст.122 КАС України, а не норми КЗпП України. Крім того, Верховний Суд в постанові від 21.01.2026 у справі № 420/20606/24 зазначив, що рішення КСУ стосується тільки працівників під час трудових відносин, а не звільнених - для них тримісячний строк лишається. Конституційний Суд України розмежував тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати, і саме останній визнано неконституційним.
При цьому, як вже було зазначено вище, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні особи за ст. 117 КЗпП України - не є грошовим забезпеченням, оскільки такі суми є мірою відповідальності, а тому посилання позивача на рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 у справі № 1-р/2025, яким, визнана такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не є релевантним до спірних правовідносин.
Враховуючи, що позивачем пропущено строк звернення до суду та не надано належних і допустимих доказів поважності пропуску цього строку, а судом як першої, так і апеляційної інстанції не знайдено підстав для його поновлення, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про залишення позовної заяви без розгляду.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Також, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (№ 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, переглянувши ухвалу суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що при прийнятті оскаржуваної ухвали, суд першої інстанції дійшов правильних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду без змін.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 13.04.2026 по справі № 440/1748/26 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло
Судді(підпис) (підпис) І.С. Чалий М.О. Семененко