Україна
Донецький окружний адміністративний суд
22 травня 2026 року Справа№200/2808/26
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Троянової О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії
Позивач, ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності, яка полягає у невнесенні до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів відомостей про виключення з військового обліку; зобов'язання внести до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів відомості про виключення з військового обліку відповідно до запису у його військовому квитку.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 20 квітня 2026 року відкрито провадження у адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні).
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року залучено ІНФОРМАЦІЯ_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) до участі у справі №200/2808/26 як другого відповідача.
За правилами частини 1 статті 258 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином за допомогою програмного забезпечення «Електронний суд».
В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначив, що 31.12.2009 року його було виключено з військового обліку у зв'язку з досягненням граничного віку перебування в запасі. 04.03.2026 року з мобільного застосунку «Резерв+» йому стало відомо, що в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервістів він обліковується як особа, яка перебуває на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_3 . Категорія обліку - військовозобов'язаний. У графі: Підстава зняття/ виключення стоїть пропуск. 10.03.2026 року позивач звернувся на гарячу лінію Міністерства оборони України із запитом щодо приведення у відповідність своїх даних і внесення до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів відомостей про виключення з військового обліку відповідно до запису у військовому квитку та про приведення даних у застосунку «Резерв+» у відповідність до фактичного правового статусу. Зазначив, що на його запит ІНФОРМАЦІЯ_4 фактично не вирішив порушене питання по суті, а лише повідомив, що ОСОБА_1 перебуває на військовому обліку та рекомендував з'явитися до ТЦК для уточнення військово-облікових даних. 13.03.2026 року за №20/145 ІНФОРМАЦІЯ_4 позивача було проінформовано що у Відповідача відсутня інформація щодо виключення Позивача з військового обліку та рекомендовано звернутися або до Відповідача або до будь-якого ТЦК та СП з оригіналами документів для уточнення даних. Вказану бездіяльність відповідача вважає протиправними, просив задовольнити позов.
Відповідач 2 через канцелярію суду у встановлені судом строки надав відзив на позовну заяву, відповідно до якого просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Зазначив, що у ІНФОРМАЦІЯ_5 відсутні будь-які дані про виключення позивача з військового обліку. Зазначив, що у функціоналі системи «Оберіг» відсутня можливість внесення даних про виключення громадянина з військового обліку за віком, якщо громадянин не досяг граничного віку.
Відповідач 1 не скористався правом на подання відзиву на позовну заяву. Враховуючи положення ч. 6 ст. 162 КАС України суд дійшов висновку про розгляд справи за наявними матеріалами у справі.
Суд, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_2 , є громадянином України (паспорт серії НОМЕР_3 , виданий Костянтинівським МВ ГУ ДМС України в Донецькій області 17 квітня 2014 року), перебуває на військовому обліку ІНФОРМАЦІЯ_7 , що не є спірною обставиною між сторонами.
Відповідач 1 - ІНФОРМАЦІЯ_1 та відповідач 2 - ІНФОРМАЦІЯ_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) у розумінні п. 7 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України є суб'єктами владних повноважень, які в даних правовідносинах згідно ст. 43 Кодексу адміністративного судочинства України мають адміністративну процесуальну дієздатність.
Суд встановив, що у військовому квитку позивача серії НОМЕР_4 , виданому 30 жовтня 1987 року, міститься відмітка про виключення його з військового обліку з 31.12.2009 року у зв'язку з досягненням граничного віку перебування в запасі.
Відповідно до паспорту позивача серії НОМЕР_3 , виданий Костянтинівським МВ ГУ ДМС України в Донецькій області 17.04.2014 року наявна відповідна відмітка ІНФОРМАЦІЯ_8 про військово-обліковий статус «Невійськовозобовязаний» з 31.12.2009 року.
Згідно з відомостями, що містяться у військово-обліковому документі позивача, сформованому в електронному сервісі «Резерв+», позивач обліковується як особа, яка перебуває на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_1 в статусі військовозобов'язаного, рядовий, потребує проходження базової загальновійськової підготовки, солдат резерву. При цьому у графі «Підстава зняття/виключення з військового обліку» відповідні відомості відсутні (не зазначені).
10 березня 2026 року позивач звернувся на гарячу лінію Міністерства оборони України із запитом щодо приведення у відповідність його персональних даних та внесення до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів відомостей про виключення його з військового обліку відповідно до запису у військовому квитку, а також щодо приведення даних, відображених у застосунку «Резерв+», у відповідність до його фактичного правового статусу.
За результатами розгляду зазначеного звернення ІНФОРМАЦІЯ_1 надав відповідь, у якій повідомлено, що позивач перебуває на військовому обліку, із рекомендацією з'явитися до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для уточнення військово-облікових даних.
Листом від 13.03.2026 № 20/145 відповідач 1 повідомив позивача про відсутність у нього інформації щодо виключення позивача з військового обліку та рекомендував звернутися до відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки з оригіналами документів для уточнення облікових даних.
Не погоджуючись із бездіяльністю відповідача 1 щодо невнесення до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів інформації про виключення ОСОБА_1 з військового обліку у зв'язку з досягненням граничного віку перебування на військовому обліку, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Преамбулою Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі - Закон №2232-ХІІ) визначено, що цей Закон здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Відповідно до частин другої, третьої статті 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення , посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Згідно із частиною десятою статті 1 Закону №2232-ХІІ громадяни України, які підлягають взяттю на військовий облік, перебувають на військовому обліку призовників або у запасі Збройних Сил України, у запасі Служби безпеки України, розвідувальних органів України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані, зокрема, виконувати правила військового обліку, і встановлені законодавством.
Приписами частини 1 статті 34 Закону №2232-ХІІ передбачено, що персонально-якісний облік призовників, військовозобов'язаних та резервістів передбачає облік відомостей (персональних та службових даних) стосовно призовників, військовозобов'язаних та резервістів, які узагальнюються в облікових документах та вносяться до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів. Ведення персонально-якісного обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів покладається на відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.
Правові та організаційні засади створення та функціонування Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів, визначені Законом України "Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів" №1951-VIII від 16.03.2017 (далі - Закон №1951-VIII).
Відповідно до статті 1 Закону №1951-VIII єдиний державний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів - це інформаційно-комунікаційна система, призначена для збирання, зберігання, обробки та використання даних про призовників, військовозобов'язаних та резервістів, створена для забезпечення військового обліку громадян України.
Згідно зі статті 3 Закону № 1951-VIII, основними засадами ведення Реєстру є:
1) обов'язковість та своєчасність внесення до Реєстру передбачених цим Законом відомостей про призовників, військовозобов'язаних та резервістів;
2) повнота та актуалізація відомостей Реєстру про призовників, військовозобов'язаних та резервістів;
3) захищеність Реєстру та внесених до нього відомостей - держава гарантує захист бази даних Реєстру від несанкціонованого доступу та зловживання доступом, незаконного використання відомостей Реєстру, порушення цілісності бази даних Реєстру та його апаратного чи програмного забезпечення, а також гарантує дотримання законодавства щодо захисту персональних даних призовників, військовозобов'язаних та резервістів, наявних у Реєстрі.
Так, статті 5 Закону №1951-VIII передбачено, що держателем Реєстру є Міністерство оборони України (далі - Держатель Реєстру), розпорядником Реєстру є Генеральний штаб Збройних Сил України (далі - розпорядник Реєстру), а Служба безпеки України та розвідувальні органи України є органами адміністрування та ведення Реєстру. Адміністратором Реєстру є Держатель Реєстру. Органами адміністрування Реєстру в межах своїх повноважень є: уповноважений орган адміністрування держателя Реєстру; оперативні командування; територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; Центральне управління Служби безпеки України; відповідні підрозділи розвідувальних органів України. Органи ведення Реєстру забезпечують ведення Реєстру та актуалізацію його бази даних.
Відповідно до частини 1 статті 6 Закону №1951-VIII до Реєстру вносяться, обробляються та зберігаються в базі даних Реєстру такі відомості: 1) персональні дані призовників, військовозобов'язаних та резервістів; 2) службові дані призовників, військовозобов'язаних та резервістів.
Пунктом 2 частини 1 статті 9 Закону №1951-VIII передбачено, що призовник, військовозобов'язаний та резервіст має право: отримувати інформацію про своє включення (невключення) до Реєстру та відомості про себе, внесені до Реєстру, в тому числі через електронний кабінет призовника, військовозобов'язаного, резервіста; звертатися в порядку, встановленому адміністратором Реєстру, до відповідного органу ведення Реєстру з мотивованою заявою щодо неправомірного включення (невключення) до Реєстру запису про себе, виправлення недостовірних відомостей Реєстру.
На виконання частини 1 статті 14 Закону №1951-VIII, ведення Реєстру включає:
1) внесення запису про призовників, військовозобов'язаних та резервістів до бази даних Реєстру для взяття на облік або при відновленні на військовому обліку з перевіркою відповідності персональних та службових даних призовників, військовозобов'язаних та резервістів існуючим обліковим даним;
2) внесення змін до персональних та службових даних призовників, військовозобов'язаних, резервістів на підставі відомостей органів виконавчої влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, закладів освіти незалежно від підпорядкування і форми власності, а також відомостей, що подаються органу ведення Реєстру призовниками, військовозобов'язаними, резервістами;
3) знищення повторного запису Реєстру в разі його виявлення.
Актуалізація бази даних Реєстру здійснюється на підставі відомостей, що вносяться органами ведення Реєстру, а також шляхом електронної інформаційної взаємодії (обміну відомостями) між Реєстром та інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи, передбачені цією частиною (ч. 3 ст. 14 Закону № 1951-VIII).
Отже, у Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервістів має відображатись повна та дійсна інформація щодо призовників, військовозобов'язаних і резервістів, для забезпечення ведення військового обліку громадян України. Органи адміністрування Реєстру, зокрема, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, зобов'язані вносити до Реєстру інформацію щодо призовників, військовозобов'язаних та резервістів, в тому числі і інформацію про проходження медичного огляду (військово-лікарської експертизи), а також проводити актуалізацію цієї інформації у разі її зміни.
Як встановлено судом, позивач скористався таким правом, однак відповідач фактично не вирішив питання по суті, обмежившись формальною відповіддю.
Суд зазначає, що така відповідь не містить правової оцінки документів, не спростовує факт виключення позивача з військового обліку та не підтверджує наявності правових підстав для його обліку. Сам по собі факт відсутності інформації у відповідача не звільняє його від обов'язку перевірити документи та привести відомості Реєстру у відповідність.
Суд не приймає до уваги доводи щодо необхідності особистої явки, оскільки чинне законодавство не ставить внесення змін до Реєстру у залежність від обов'язкової присутності особи.
Як вже було зазначено судом, підстави взяття на військовий облік, зняття та виключення з нього визначені Законом №2232-ХІІ, а саме статтею 37.
Відповідно до частини 6 статті 37 Закону №2232-ХІІ виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язаних та резервістів Служби безпеки України- у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов'язаних та резервістів розвідувальних органів України - у відповідному підрозділі розвідувальних органів України) підлягають громадяни України, які:
1) померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми або оголошені померлими;
2) припинили громадянство України;
3) визнані непридатними до військової служби;
4) досягли граничного віку перебування в запасі;
5) були кандидатами для прийняття на військову службу за контрактом відповідно до частини десятої статті 20 цього Закону, але не були прийняті на військову службу за контрактом;
6) звільнені з військової служби за контрактом відповідно до підпунктів "й" або "к" пункту 3 частини п'ятої статті 26 цього Закону.
У громадянина, якого виключено з військового обліку відповідно до пунктів 3 та 4 цієї частини, військово-обліковий документ не вилучається. До військово-облікового документа громадянина вносяться дані про виключення із військового обліку.
Аналогічні норми містяться і в Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1487 від 30.12.2022 (далі - Порядок №1487).
Порядок №1487 визначає механізм організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів центральними і місцевими органами виконавчої влади, іншими державними органами , органами місцевого самоврядування, органами військового управління (органами управління), військовими частинами (підрозділами) Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, підприємствами, установами та організаціями, закладами освіти, закладами охорони здоров'я незалежно від підпорядкування і форми власності .
Відповідно до п.2 Порядку №1487 військовий облік є складовою змісту мобілізаційної підготовки держави. Він полягає у цілеспрямованій діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій щодо: фіксації, накопичення та аналізу наявних людських мобілізаційних ресурсів за військово-обліковими ознаками; здійснення заходів із забезпечення виконання встановлених правил військового обліку призовниками, військовозобов'язаними та резервістами; подання відомостей (персональних та службових даних) стосовно призовників, військовозобов'язаних та резервістів до органів ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів.
Відповідно до п.п. 8 п.1 Правил військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів (додаток 2 до Порядку №1487) призовники, військовозобов'язані та резервісти повинні особисто повідомляти в семиденний строк органам, в яких вони перебувають на військовому обліку, про зміну персональних даних, зазначених у статті 7 Закону України "Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів", а також надавати зазначеним органам документи, що підтверджують право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з підстав, визначених у статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
Відповідно до ч. 2 ст. 28 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" в редакції, яка діяла станом на 31.12.2009, військовозобов'язані, які перебувають у запасі та мають військові звання рядового, сержантського і старшинського складу, поділяються на розряди за віком:1) перший розряд - до 35 років; 2) другий розряд: рядовий склад - до 40 років; сержантський і старшинський склад: сержанти і старшини - до 45 років; прапорщики і мічмани - до 50 років.
Згідно з ч. 4 ст. 28 вказаного Закону граничний вік перебування в запасі другого розряду є граничним віком перебування в запасі та у військовому резерві.
Відповідно до ч. 1 ст. 32 Закону №2232-XII, військовозобов'язані, які досягли граничного віку перебування в запасі, а також визнані військово-лікарськими комісіями непридатними для військової служби, виключаються з військового обліку і переводяться у відставку.
Як було встановлено судом, у військовому квитку НОМЕР_4 наявний запис про виключення з військового обліку 31.12.2009, тобто позивач набув статусу особи, яка вже не є військовозобов'язаним.
Позивачем згенеровано через офіційний мобільний застосунок Міністерства оборони України "Резерв +" електронний військово-обліковий документ, зі змісту якого слідує, що ОСОБА_1 перебуває на обліку військовозобов'язаних в ІНФОРМАЦІЯ_1 в статусі військовозобов'язаного, номер в реєстрі Оберіг №10320211464809000015 ВОС 999097, звання рядовий (солдат резерву).
Відповідно до ч. 9 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" щодо військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії:
допризовники - особи, які підлягають взяттю на військовий облік;
призовники - особи, які взяті на військовий облік;
військовослужбовці - особи, які проходять військову службу;
військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави;
резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.
Аналізуючи норми Закону, слід зробити висновок, що позивач не належить до жодної з зазначених у ч.9 ст.1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" категорій, зокрема не є військовозобов'язаним, не перебуває в запасі, оскільки виключений з обліку у 2009 році за досягненням граничного віку перебування в запасі, і підтверджуючих документів про взяття (поновлення) його на облік знову відсутні.
Відповідно до ч. 2 ст. 33 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу", в редакції чинній на момент досягнення граничного строку перебування в запасі позивача, існувало лише дві категорії військового обліку - облік призовників і облік військовозобов'язаних.
Позивач по досягненню ним граничного віку перебування в запасі, перестав відноситися до жодної з цих двох категорій, тож перестав перебувати на військовому обліку в тому числі автоматично тобто в силу закону.
Отже, після виключення з військового обліку особа перестає бути військовозобов'язаним, а тому на неї не можуть поширюватись закони про військовий обов'язок та військову службу. Зокрема, до такої особи відсутні вимоги про зобов'язання проходити ВЛК, оновлювати облікові дані, їй не можна вручити повістку і така особа не може бути призвана під час мобілізації.
Рішення про виключення з військового обліку є остаточним - особа не повинна знову ставати на військовий облік, окрім випадку, коли вона робить це добровільно. Відомостей щодо подання позивачем заяви про взяття його на військовий облік у добровільному порядку до ТЦК та СП відповідачами суду не надано. Обов'язку самостійно оновити персональні дані для виключених з військового обліку осіб нормативно-правовими актами не встановлено.
Крім того, згідно з п.2 ч.1 ст.37 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" взяттю на військовий облік військовозобов'язаних підлягають громадяни, які були зняті, звільнені, але не виключені з військового обліку.
Оскільки позивач був саме виключений з військового обліку, то повторному взяттю на такий облік він не підлягає.
Відповідно до п.79 Порядку №1487, районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, серед іншого: здійснюють взяття, зняття або виключення з військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів у випадках, передбачених законодавством; проставляють у військово-облікових документах призовників, військовозобов'язаних та резервістів відповідні відмітки про взяття їх на військовий облік, зняття та виключення з нього.
Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого Постановою КМУ від 23.02.2022 №154, передбачено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах. Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (далі - районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки) (п.1).
Завданнями територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки є виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов'язаних та резервістів на території відповідної адміністративно -територіальної одиниці, здійснення контролю за його станом, зокрема в місцевих держадміністраціях, органах місцевого самоврядування та в органах, що забезпечують функціонування системи військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (крім СБУ та розвідувальних органів України), забезпечення в межах своїх повноважень адміністрування (територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя) та ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів (районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), проведення заходів із взяття громадян України на військовий облік призовників, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, проведення відбору кандидатів для прийняття на військову службу за контрактом, участь у відборі громадян для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, забезпечення організації соціального і правового захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори до Збройних Сил , ветеранів війни та військової служби, пенсіонерів з числа військовослужбовців Збройних Сил та членів їх сімей, участь у військово-патріотичному вихованні громадян, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства. (п.8 Положення)
Районні ТЦК та СП відповідно до покладених на них завдань, крім іншого: ведуть військовий облік призовників, військовозобов'язаних та резервістів, а також облік громадян України, які уклали контракт добровольця територіальної оборони, ветеранів війни та військової служби, та інших осіб, які мають право на пенсійне забезпечення відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб"; оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов'язаним та резервістам; розглядають звернення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей, а також громадян з питань, що належать до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а також ведуть прийом громадян, які звертаються із зазначених питань, видають необхідні довідки та інші документи, оформляють для військовозобов'язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації, які надаються в установленому порядку, та проводять перевірку підстав їх надання, ведуть спеціальний облік військовозобов'язаних, забезпечують ведення Реєстру та актуалізацію його бази даних відповідно до законодавства та в порядку, визначеному Міноборони (п.9).
В Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервістів має відображатись повна та дійсна інформація щодо призовників, військовозобов'язаних і резервістів, для забезпечення ведення військового обліку громадян України. Органи адміністрування Реєстру, зокрема, відповідач, зобов'язані вносити до Реєстру інформацію щодо призовників, військовозобов'язаних та резервістів, а також проводити актуалізацію цієї інформації у разі її зміни.
Відповідно до ч. 3 п. 35 Порядку № 1487 у разі неприбуття військовозобов'язаного та резервіста, який досяг граничного віку перебування в запасі, до відповідного районного (міського) територіальних центру комплектування та соціальної підтримки, органу СБУ, відповідного підрозділу розвідувального органу для виключення з військового обліку, таке виключення здійснюється без участі зазначених осіб 1 січня наступного року після року досягнення граничного віку перебування в запасі.
Відповідно до ч.2 п.81 Порядку, особиста присутність призовників, військовозобов'язаних та резервістів для зняття або виключення з військового обліку у районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, органах СБУ, відповідних підрозділах розвідувальних органів не є обов'язкова.
Європейський суд з прав людини зазначає, що принцип унеможливлення зворотної дії закону в часі не застосовується, коли нове законодавство ставить особу в сприятливіший стан (Scoppola v. Italy, заява № 126/05, п. 102-111).
Конституційний Суд України також висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп).
У рішенні Конституційного Суду України від 22.05.2018 № 5-р/2018 зазначено, що звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини є їх обмеженням.
Отже, повторне взяття на військовий облік позивача на підставі нових законів неможливе, враховуючи, що він вже був виключений з обліку остаточно в 2009 році, і це є дією, яка погіршує його існуюче становище та буде обмеженням його конституційних прав і свобод, що є неприпустимим.
Відповідно до Постанови КМУ від 30.12. 2022 №1487 "Про затвердження Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів" визначено, що в окремій справі зберігаються копії військово-облікових документів громадян, які були виключені з військового обліку районними (міськими) територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, органами СБУ, відповідними підрозділами розвідувальних органів, крім тих, які досягли граничного віку перебування в запасі (п. 8).
У разі виключення призовників, військовозобов'язаних та резервістів з персонально-первинного військового обліку виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у картках первинного обліку ставляться відповідні відмітки (п. 29).
Примітки до Додатку 5 - у разі виключення громадянина з персонального військового обліку робиться відмітка "Виключено з обліку". У Додатку 4 "Повідомлення про зміну облікових даних" передбачено для ТЦК та СП заповнення цієї форми, в якій містяться, зокрема графа 7. Зміна облікових даних та графа 8. Підстави для зміни облікових даних.
Шляхом надсилання заяви щодо внесення відомостей про виключення з військового обліку до відповідних реєстрів, якими є Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів "Оберіг", позивач вчинив активні дії щодо врегулювання свого статусу невійськовозобов'язаного. Відповідач-1, як територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, відмовляючи в наданні громадянину послуги щодо внесення відомостей про виключення ОСОБА_1 з військового обліку до Єдиного реєстру неправильно застосовує норми законів щодо військового обов'язку, зокрема й норму щодо "зворотної дії закону в часі".
Вимога ТЦК та СП до виключеної з військового обліку особи стати на облік знову, або навіть включення такої особи до обліків військовозобов'язаних без згоди громадянина посадовими особами, є незаконною та такою, що порушує її конституційні права і свободи.
Суд також бере до уваги, що позивача було виключено з військового обліку 31.12.2009 року, тобто понад шістнадцять років тому, однак станом на 2026 рік відповідач не надав жодних доказів вчинення будь-яких юридично значимих дій після зазначеної дати, які б свідчили про зміну правового статусу позивача.
Суду не надано доказів визнання нечинним військового квитка позивача чи притягнення до відповідальності осіб, які оформили та видали його позивачу або визнання недійсним запису про виключення з військового обліку, тому суд вважає, що військовий квиток серії НОМЕР_4 є допустимим доказом, що позивач вже не має статусу військовозобов'язаного та виключений з військового обліку військовозобов'язаних з 2009 року.
Постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року за № 559 затверджено Порядок оформлення (створення) та видачі військово-облікового документа для призовників, військовозобов'язаних та резервістів (надалі по тексту - Порядок №559) та форму військово-облікового документа.
Відповідно до пункту 1 Порядку №559 військово-обліковий документ є документом, що визначає належність його власника до виконання військового обов'язку, який оформляється (створюється) та видається громадянину України, який є призовником, військовозобов'язаним або резервістом, у тому числі, якщо він був виключений з військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів відповідно до пунктів 3 і 4 частини 6 статті 37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та не отримував такий документ до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року за №559 «Про затвердження Порядку оформлення (створення) та видачі військово-облікового документа для призовників, військовозобов'язаних та резервістів і форми такого документа».
Згідно з абзацом 1 пункту 3 Порядку №559 відомості, що зазначені у військово-обліковому документі громадянина України, який перебуває або був виключений з військового обліку Збройних Сил, СБУ, розвідувального органу, повинні відповідати відомостям, що містяться в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервістів. Згідно з абз. 5 п. 7 Порядку № 559, у разі коли відомості, зазначені у підпунктах 1-5, 8, 11-13 пункту 8 цього Порядку, на момент зчитування не відповідають відомостям, що містяться в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервістів, військово-обліковий документ в електронній формі вважається недійсним.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відповідальними особами за ведення Реєстру до обов'язку яких належить, зокрема, внесення змін до персональних та службових даних військовозобов'язаних на підставі відомостей, що подаються органу ведення Реєстру військовозобов'язаними.
Згідно листа-відповіді від 13.03.2026 № 20/145, відповідач 1 розглянув звернення позивача та повідомив про відсутність інформації щодо виключення з військового обліку та про необхідність терміново прибути до відповідача або найближчого ТЦК та СП з оригіналами документів для уточнення військово-облікових даних.
Отже, відповідач 1 не надав доказів того, що звернення позивача розглянуто та за наслідком розгляду прийнято рішення про виправлення недостовірних відомостей Реєстру або відсутності підстав для такого виправлення, а також щодо внесення відповідних змін до військово-обліковий документа в електронній формі. Натомість, за наслідком розгляду заяви позивача запропонував особисто прибути до ТЦК та СП.
Як визначено пунктом 4 Порядку №559 виправлення недостовірних відомостей Реєстру, а також включення (не включення) до Реєстру військовозобов'язаних, здійснюється за результатами розгляду їхньої мотивованої заяви із зазначенням підстав, передбачених законодавством, яка подається до органів ведення Реєстру.
У разі невідповідності відомостей, зазначених у військовому квитку відомостям, що містяться у Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервістів, громадянин України для внесення відповідних змін повинен звернутися до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу (органу СБУ, розвідувального органу) за місцем перебування на військовому обліку у паперовій формі або в електронній формі.
Таким чином, з аналізу положень Порядку №559 слідує, що у разі виявлення розбіжностей у військово-облікових документах з відомостями які містяться в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервістів, така особа повинна звернутися до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем перебування на військовому обліку із відповідною заявою та всіма необхідними документами, або у паперовій формі або в електронній формі. Порядком №559 не передбачено вимоги особистого прибуття до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для внесення змін до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів.
Суд зазначає, що позивач після з'ясування обставин, що відомості, що містяться у військово-обліковому документі позивача, сформованому в електронному сервісі «Резерв+», свідчать про те, що позивач обліковується як особа, яка перебуває на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_1 в статусі військовозобов'язаного, рядовий, потребує проходження базової загальновійськової підготовки, солдат резерву, звернувся із відповідним зверненням на гарячу лінію Міністерства оборони України із запитом щодо приведення у відповідність його персональних даних та внесення до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів відомостей про виключення його з військового обліку відповідно до запису у військовому квитку, а також щодо приведення даних, відображених у застосунку «Резерв+», у відповідність до його фактичного правового статусу.
З урахуванням зазначеного, відповідач 1, як суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого належить вирішення питання щодо ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, після отримання від позивача звернення від 10.03.2026 про внесення відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів про виключення його з військового обліку відповідно до запису у військовому квитку , повинен був за наслідками розгляду цієї заяви прийняти конкретне рішення про виключення ОСОБА_1 з військового обліку. Відсутність належним чином оформленого рішення про внесення відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів про виключення ОСОБА_1 з військового обліку свідчить про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень. Доказів наявності правових підстав для невнесення вказаної інформації, відповідач суду не надав, отже такі докази у справі відсутні.
У постанові Верховного Суду від 17.04.2019 у справі №342/158/17 чітко зазначено, що протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень треба розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу чи його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону (або ж іншого нормативно-правового регулювання) віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постановах від 15 квітня 2021 року у справі №9901/104/20, від 01 вересня 2022 року у справі №990/46/22, від 31 серпня 2023 року у справі №990/75/23 та від 14 березня 2024 року у справі №240/25193/23, неодноразово наголошувала, що протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Тобто бездіяльність суб'єкта владних повноважень є такою, що порушує права та інтереси особи в тому разі, якщо такий суб'єкт повинен був вчинити, але не вчинив певних дій на реалізацію покладеної на нього компетенції.
Така бездіяльна форма поведінки щодо неприйняття рішення, невчинення певних дій не здійснюється суб'єктом владних повноважень всупереч установленого законодавчим актом обов'язку взагалі чи протягом установленого строку.
Крім того, суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 826/12123/16, відповідно до якої бездіяльність суб'єкта владних повноважень має місце у разі невчинення ним дій, які він зобов'язаний був вчинити та мав реальну можливість вчинити.
Верховний Суд у постанові від 03 листопада 2020 року у справі № 520/6842/19 дійшов висновку, що обов'язок забезпечення достовірності даних державних реєстрів покладається на відповідний орган, а невиконання такого обов'язку є підставою для визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити відповідні дії.
В призмі наведених спірних правовідносин, суд вважає за необхідне також зазначити і те, що принцип «пропорційності» (principle of proportionality), закріплений як загальний принцип у Договорі про заснування ЄС, вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей - органи влади, зокрема, не можуть покладати на громадян зобов'язання, що перевищують межі необхідності, які випливають із публічного інтересу, для досягнення цілей, які прагнуть досягнути за допомогою застосовуваної міри (або дій владних органів).
Вжиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв'язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.
Суд зазначає, що наявність правомірних (законних) очікувань є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу, умовою наявності правомірних очікувань, у розумінні практики ЄСПЛ, є достатні законні підстави. Інакше кажучи, правомірні (законні) очікування - це очікування можливості здійснення певного права, як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.
Так, суд враховує, що вимога ТЦК та СП щодо зобов'язання позивача, який виключений з військового обліку знов стати на облік є порушенням конституційного принципу належного урядування, що знайшов закріплення, зокрема у статті 6 (органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України), статті 8 (в Україні визнається і діє принцип верховенства права), статті 19 (органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України) Конституції України.
Крім того, згідно зі статтями 3 та 4 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (ратифіковано згідно із Законом № 1678-VII від 16 вересня 2014 року зміцнення поваги до демократичних принципів, верховенства права та доброго (належного) врядування, прав людини та основоположних свобод відносяться до головних ціннісних орієнтирів для взаємовідносин між Сторонами.
В рішенні у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ вказав на те, що принцип «належного урядування», зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов'язків (заява №29979/04, пункт 70).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), пункт 74).
У постанові Верховного Суду від 28.02.2020 у справі № П/811/1015/16 наголошено, що принцип належного урядування має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні. Неухильне дотримання основних складових принципу належного урядування забезпечує прийняття суб'єктами владних повноважень легітимних, справедливих та досконалих рішень. Крім того, принцип належного урядування підкреслює те, що між людиною та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.
Суд у цій справі також враховує, що відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 року, верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. При цьому справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Отже, ця юридична позиція Конституційного Суду України поширюється і на необхідність врегулювання органами публічної влади «правової процедури», яка визначає критерії справедливого ставлення органів публічної влади до особи.
Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 13.06.2019 №5-р/2019, Конституція України містить низку фундаментальних положень щодо здійснення державної влади, передбачених статтями 3, 5, 6, 8, 19 Основного Закону. Названі конституційні приписи перебувають у взаємозв'язку, відображають фундаментальне положення конституціоналізму щодо необхідності обмеження державної влади з метою забезпечення прав і свобод людини та зобов'язують наділених державною владою суб'єктів діяти виключно відповідно до усталених Конституцією України цілей їх утворення.
Тому, коли йдеться про реалізацію компетенції у межах дискреції суб'єктом владних повноважень, такі суб'єкти зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Правова процедура (fair procedure- справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура встановлює чітку послідовність дій проведення такої перевірки із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.
Правова процедура встановлює межі вчинення повноважень органом публічної влади і, в разі її неналежного дотримання, дає підстави для оскарження таких дій особою, чиї інтереси вона зачіпає, до суду.
Установлена правова процедура як складова частина принципу законності та принципу верховенства права є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.
Ця правова процедура спрямована на забезпечення загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань як один з елементів принципу верховенства права.
Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25.07.2019 у справі №826/13000/18, від 08.07.2021 у справі № 160/674/19.
Частиною 2 ст.6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Отже, суд враховує практику Європейського суду з прав людини щодо наявності у сторони спору правомірних очікувань щодо відсутності обов'язку звертатися до органів ТЦК та СП для постановки на облік, оскільки позивач був виключений з обліку відповідно до норми закону, а саме у зв'язку з досягненням граничного віку перебування в запасі.
Так, у справах «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» від 29 листопада 1991 року заява № 12742/87 (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland) й «Федоренко проти України» від 01 червня 2006 року заява № 25921/02 Європейського суду з прав людини констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути «наявним майном», або коштами, уключаючи позови, для задоволення їх позивач може обґрунтувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.
У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме, в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 рішення Європейського суду з прав людини «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини» від 02 березня 2005 року заяви № 71916/01, 71917/01 та 10260/02 («Von Maltzan and Others v. Germany»). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися «активом».
Щодо обраного позивачем способу захисту порушених прав, суд зазначає наступне.
Для цілей застосування ч. 1 ст. 2 КАС України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), дискреція адміністративного суду поширюється на вибір найбільш ефективного способу захисту порушених прав позивача від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об'єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Розкриваючи критерій ефективності способу захисту порушеного права спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Таким чином, встановивши відсутність обов'язку позивача на звернення до ТЦК та СП і поновлення його на військовому обліку, суд вважає, що зобов'язання відповідача внести до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів відомості про виключення ОСОБА_1 з військового обліку відповідно до запису у його військовому квитку серії НОМЕР_4 від 30 жовтня 1987 року, є цілком ефективним способом захисту з точки зору ч. 1 ст. 2 КАС України та ст. 13 Конвенції та виключає можливі подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень у питанні військового обліку позивача.
Крім того, суд вважає, що задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі не буде втручатися у дискреційні повноваження відповідача виходячи з наступного.
Ідея передбачуваності (очікуваності) суб'єктом відносин правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає існуючим в суспільстві нормативним приписам, утворює основу принципу правової визначеності і відображена в практиці Європейського суду з прав людини, що визнається в Україні джерелом права. Так, згідно з усталеною прецедентною практикою ЄСПЛ (рішення у справах «Реквеньї проти Угорщини», «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства», «Коккінакіс проти Греції», «Бесарабська Митрополія проти Молдови») однією з вимог, що випливає зі слів «встановлений законом», є вимога передбачуваності: норма не може вважатися «законом», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, яка дає громадянинові змогу керуватися цією нормою у своїх діях.
Практикою Суду ЄС та ЄСПЛ законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, в тому числі і тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності і саме у зв'язку із автономними поняттями майна та власності.
Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі: 1) їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного їй суб'єктивного права, 2) їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.
Принцип захисту легітимних очікувань є невід'ємним елементом комунітарного права ЄС, одним з фундаментальних правових принципів, тісно пов'язаних із принципом правової визначеності. Він забезпечує особам, які перебувають під дією права ЄС, можливість вибудовувати свою поведінку, покладаючись на заходи Союзу та поведінку його службовців. Концепція легітимних очікувань має розглядатися також в світлі міжнародно-правового стандарту справедливого та рівного ставлення (цей стандарт закріплений в ст. 10 Договору до Енергетичної Хартії і є обов'язковим для України).
В цьому сенсі легітимні очікування безпосередньо випливають із конституційної норми ч. 2 ст. 19 Конституції України про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами:
1) за допомогою оціночних понять, наприклад: «за наявності поважних причин орган вправі надати…», «у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…», «рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…» тощо;
2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав;
3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів;
4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.
Окрім цього, згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13.02.2018 у справі №361/7567/15-а, від 07.03.2018 у справі №569/15527/16-а, від 20.03.2018 у справі № 461/2579/17, від 20.03.2018 у справі № 820/4554/17, від 03.04.2018 у справі № 569/16681/16-а та від 12.04.2018 у справі №826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Повноваження суб'єктів владних повноважень не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Таким чином, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до їхнього вчинення у судовому порядку (правовий висновок Верховного Суду у постанові від 22.07.2020 у справі №299/3792/17).
У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Броньовський проти Польщі» від 22.06.2004 Суд вказав, що чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні. Закон вимагає, щоб він був доступний для особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. В національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод; небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито (див. також: рішення Європейського Суду з прав людини у справах «Гавенда проти Польщі» від 14.03.2002, «Аманн проти Швейцарії» від 16.02.2000).
Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 у справі «Гурепка проти України», заява № 61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 у справі «Кудла проти Польщі», заява № 30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 у справі «Гарнага проти України», заява № 20390/07).
Загальні принципи диференціації між підміною органу державної влади судом та здійсненням правосуддя безпосередньо сформульовано в рішенні у справі «Фадєєва проти Росії» від 09.06.2005, в якому Європейський суд з прав людини з посиланням на справу «Баклі проти Сполученого Королівства» зазначив, що «згідно з усталеною практикою Суду саме національні органи влади мають дати вихідну оцінку «необхідності» втручання як стосовно законодавчого поля, так і реалізації конкретного заходу, але, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду, їхнє рішення підлягає перевірці судом на предмет його відповідності вимогам Конвенції».
Враховуючи вказані положення, суд зазначає, що дискреційними повноваженнями є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».
У такому випадку дійсно суд не може зобов'язати суб'єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.
Натомість, у цій справі, у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку та строки, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що саме відповідач-1 , як суб'єкт владних повноважень, до компетенції та обов'язків якого належить внесення змін до персональних та службових даних військовозобов'язаних в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервістів, після отримання від позивача заяви та документів, повинен був внести зміни до Реєстру.
За обставин розглядуваного спору, суд вважає належним способом захисту порушеного права позивача зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 внести до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів (Службова назва даного реєстру "Оберіг") інформацію про виключення ОСОБА_1 з військового обліку.
Суд також враховує встановлений ст.3 Конституції України, ст.6 КАС України принцип верховенства права, який в адміністративному судочинстві зобов'язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Зважаючи на встановлені у справі обставини та з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його задоволення.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з нормами частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до вимог пункту 4 частини 1 статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог частин 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Нормами частини другої зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд, відповідно до положень частини п'ятої статті 77 КАС України, вирішує справу на підставі наявних доказів.
Відповідно до пугкут 10 частини 2 статті 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
За наслідками судового розгляду, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає таке.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до квитанції до платіжної інструкції № 5566-6067-6151-7880 від 03.04.2026 року позивач сплатив судовий збір за подання даного позову у розмірі 1331,20 грн.
Суд звертає увагу на те, що у зв'язку з початком функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), а саме: «Електронний кабінет», «Електронний суд» та підсистеми відеоконференцзв'язку, статтю 4 Закону України «Про судовий збір» доповнено частиною третьою, згідно з якою при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
Оскільки у цій справі позивач позовну заяву подав в електронній формі через підсистему «Електронний суд», розмір судового збору становить 1064,96 грн (1331,20 грн * 0,8).
Таким чином, судовий збір у розмірі 1064,96 грн підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача 2 на користь позивача.
Роз'яснити позивачу, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
На підставі вищевикладеного та керуючись статтями Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка полягає у невнесенні до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів відомостей про виключення ОСОБА_1 з військового обліку.
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 , юридична адреса: АДРЕСА_1 ) внести до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів відомості про виключення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) з військового обліку відповідно до запису у його військовому квитку серії НОМЕР_4 від 30 жовтня 1987 року.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 , юридична адреса: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 1064 (одну тисячу шістдесят чотири) гривні 96 коп.
Рішення прийнято, складено в повному обсязі 22 травня 2026 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя О.В. Троянова