20 травня 2026 року
м. Київ
справа № 183/6735/22
провадження № 61-12454св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
третя особа - ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 квітня 2025 року у складі судді Майної Г. Є. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 вересня 2025 року у складі колегії суддів: Гапонова А. В., Новікової Г. В., Никифоряка Л. П.,
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2022 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», Банк) звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що 03 квітня 2008 року між Банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № DNN0GA00000011, на підставі якого позичальнику було надано кредит в іноземній валюті у розмірі 28 050,00 дол. США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,48 % річних, з кінцевим терміном повернення до 03 квітня 2018 року.
Банк виконав всі умови підписаного договору і надав ОСОБА_3 кредит у зазначеному вище розмірі, однак, позичальник в порушення взятих на себе зобов'язань, своєчасно не сплачував кредит та відсотки за користування кредитом, в результаті чого станом на 21 вересня 2022 року у нього виникла заборгованість за кредитом у розмірі 142 267,27 дол. США, з яких: 33 067,88 дол. США - заборгованість за тілом кредиту у розмірі, 28 909,26 дол. США - заборгованість з відсотків за користування кредитом, 2 194,82 дол. США -заборгованості за комісією за користування кредитом, 78 095,31 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором у розмірі.
Для забезпечення повного і своєчасного виконання позичальником ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором, 03 квітня 2008 року між Банком та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № DNN0GA00000011, згідно з яким відповідачі надали в іпотеку нерухоме майно, а саме: будинок загальною площею 42,80 кв. м, житловою площею 21,80 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що належить відповідачам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві власності на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом. Обумовлена договором іпотеки вартість предмету іпотеки становить 181 800,00 грн.
Посилаючись на викладене, АТ КБ «ПриватБанк» просило суд:
- в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 03 квітня 2008 року № DNN0GA00000011 в розмірі 142 267,27 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 21 вересня 2022 року становить 5 201 291,39 грн, звернути стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 42,80 кв. м, житловою площею 21,80 кв. м , який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмета іпотеки на прилюдних торгах;
- виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку (предмет іпотеки), розташованому за адресою: АДРЕСА_1 ;
- вирішити питання щодо судових витрат.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 квітня 2025 року у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову в частині вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки наданий Банком розрахунок заборгованості за тілом кредиту у розмірі 33 067,88 дол. США перевищує фактично видану позичальнику суму кредиту - 28 050,00 дол. США, матеріали справи не містять доказів укладення додаткових угод чи договорів реструктуризації, а також доказів направлення позичальнику та іпотекодавцям обов'язкової письмової вимоги про усунення порушень із попередженням про намір звернути стягнення на майно в порядку статті 35 Закону України «Про іпотеку», питання щодо звернення стягнення Банком на предмет іпотеки неодноразово вирішувалось у судовому порядку, то належні, достовірні та правові підстави для задоволення позовних вимог Банку у цій справі про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме спірний житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні.
Також відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог про виселення відповідачів, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки кредитні кошти третій особі надавалися на споживчі цілі, а предмет іпотеки набутий відповідачами у власність на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом, а не за рахунок отриманого кредиту, що в силу положень статті 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) виключає можливість примусового позбавлення осіб житла без одночасного надання їм іншого постійного приміщення, то підстави для задоволення позовних вимог Банку про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у зазначеному будинку, відсутні.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 вересня 2025 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, а рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 квітня 2025 року - без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановив фактичні обставини справи та правильно застосував норми матеріального права. Недоліків, які призводять до порушення основних принципів цивільного процесуального судочинства та охоронюваних законом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, та впливають на суть ухваленого рішення під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції не встановлено. Доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції не спростовують.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У жовтні 2025 року АТ КБ «ПриватБанк» через підсистему «Електронний суд» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 квітня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 вересня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 361/7543/17, у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 04 жовтня 2023 року у справі № 125/1144/21, від 14 квітня 2021 року у справі № 676/8249/18, інших (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, заявник посилається на порушення судами норм процесуального права, що полягає у неналежному дослідженні доказів (пункт 4 частини першої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:
- не дослідили належним чином договір іпотеки та кредитний договір;
- не звернули увагу на те, що матеріли справи не містять доказів погашення боргу за кредитним договором від 03 квітня 2008 року № DNN0GA00000011;
- не врахували, що відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають у користуванні інші житлові приміщення, відмінні від предмета іпотеки для проживання;
- проігнорували, що наявність рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 вересня 2011 року про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання Банку прав продажу предмета іпотеки, не позбавляє позивача звернутися за позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, в інший спосіб, а саме шляхом продажу вказаного предмета іпотеки на прилюдних торгах;
- не надалиналежну оцінку всім доводам і аргументам заявниці тощо.
Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзиви на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» від інших учасників справи не надходили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 07 жовтня 2025 року касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 квітня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 вересня 2025 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 13 жовтня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області матеріали справи № 183/6735/22; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву.
У листопаді 2025 року матеріали справи № 183/6735/22 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Фактичні обставини справи
Суди попередніх інстанцій встановили, що 03 квітня 2008 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (правонаступником якого за установчими документами є позивач - АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № DNN0GA00000011, на підставі якого позичальник отримав в кредит грошові кошти в іноземній валюті в загальному розмірі 28 050,00 дол. США, з яких: 25 000,00 дол. США - на споживчі цілі та 3 050,00 дол. США - на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами в розмірі 12,48 % річних, а також винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 2,00 % від розміру кредиту в момент його надання, винагороди за резервування ресурсів в розмірі 0,96 % річних, з кінцевим терміном повернення до 03 квітня 2018 року, що узгоджується із Розділом 8 «Особливі умови» кредитного договору.
Надання ОСОБА_3 кредитних коштів підтверджується відповідною заявою про видачу готівки від 03 квітня 2008 року № 701, наданою суду у засвідченій представником позивача копії.
Для забезпечення повного і своєчасного виконання позичальником ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором, 03 квітня 2008 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (правонаступником якого за установчими документами є позивач - АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Новомосковського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Маймор С. Ю., зареєстрований в реєстрі за № 1691, згідно з умовами якого відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 надали в іпотеку нерухоме майно, а саме будинок загальною площею 42,8 кв. м, житловою площею 21,8 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що належить їм на праві власності на підставі окремих свідоцтв про право на спадщину за законом, виданих державним нотаріусом Новомосковської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Шевченком О. М., зареєстрованих в реєстрі за № 2-3633 та № 2-3637.
Також суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 вересня 2011 року позовні вимоги Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено, в рахунок погашення заборгованості за кредитом звернуто стягнення на житловий будинок АДРЕСА_1 . У задоволенні позовних вимог Банку про виселення відповідачів - відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 березня 2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 залишено без задоволення, а рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 вересня 2011 року - без змін.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2016 року у справі № 183/6350/14 позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - служба у справах дітей Новомосковської районної державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 03 квітня 2008 року № DNN0GА00000011, в розмірі 54 624,89 дол. США, що за курсом Національного банку України складає 758 739,67 грн - звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на будинок загальною площею 42,80 кв. м, житловою площею 21,80 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмета іпотеки (на підставі договору іпотеки від 03 квітня 2008 року № DNN0GA00000011 ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. Установлено спосіб реалізації предмета іпотеки - будинку, загальною площею 42,80 кв. м, житловою площею 21,80 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на праві власності, шляхом продажу вказаної будинку іпотекодержателем ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням договору купівлі-продажу з будь-якою третьою особою покупцем, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу такого майна. Початкову ціну встановлено на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. В іншій частині позову відмовлено і вирішено питання стосовно судових витрат.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2016 року у справі № 183/6350/14 (провадження № 22-ц/774/3354/16), апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - задоволено частково. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2016 року в частині позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення - скасовано та провадження у справі в цій частині закрито. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2016 року щодо позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» про виселення ОСОБА_6 - змінено в частині обґрунтування відмови у задоволенні зазначених вимог. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2016 року в частині розподілу судових витрат - скасовано.
Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року у справі № 183/4165/20, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 червня 2022 року та постановою Верховного Суду від 13 грудня 2022 року в задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах і в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області, про виселення - відмовлено повністю.
Правове обґрунтування
Щодо позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки
Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).
Відповідно до статті 546 ЦПК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.
Згідно зі статтею 589 ЦК України, у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (стаття 611 ЦК України).
Згідно статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні Іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до частини першої, третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на дату укладення договору іпотеки) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Згідно з частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на дату укладення договору іпотеки) у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на дату укладення договору іпотеки) якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.
Згідно з частиною п'ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на дату укладення договору іпотеки) ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.
Статтею 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації (у разі необхідності); спосіб реалізації предмета іпотеки; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації, за умови подання будь-якою із сторін клопотання про необхідність визначення такої ціни (крім реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах). У разі визначення судом способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів ціна предмета іпотеки у рішенні суду не зазначається та визначається при його примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. Відстрочка виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не допускається у разі, якщо: іпотеку включено до іпотечного пулу; відстрочка може призвести до істотного погіршення фінансового стану іпотекодержателя; проти іпотекодавця чи іпотекодержателя порушено справу про банкрутство.
Відповідно до частини першої статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на електронних аукціонах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.
Щодо позовних вимог про виселення
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до положень статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв'язку зі зверненням стягнення на нього, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК України).
Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року (провадження № 6-1731цс16) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).
Крім того, статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України; та практику Суду як джерело права.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинно здійснюватися «згідно із законом», воно повинно мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (Serkov v. Ukraine), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію законів.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з частинами першою - третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» в частині вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, оскільки наданий Банком розрахунок заборгованості за тілом кредиту у розмірі 33 067,88 дол. США перевищує фактично видану позичальнику суму кредиту - 28 050,00 дол. США, матеріали справи не містять доказів укладення додаткових угод чи договорів реструктуризації, а також доказів направлення позичальнику та іпотекодавцям обов'язкової письмової вимоги про усунення порушень із попередженням про намір звернути стягнення на майно в порядку статті 35 Закону України «Про іпотеку», то належні, достовірні та правові підстави для задоволення позовних вимог Банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме спірний житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні.
Також відмовляючи у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» в частині вимог про виселення відповідачів, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно виходив із того, що оскільки кредитні кошти третій особі надавалися на споживчі цілі, а предмет іпотеки набутий відповідачами у власність на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом, а не за рахунок отриманого кредиту, що в силу положень статті 109 ЖК України виключає можливість примусового позбавлення осіб житла без одночасного надання їм іншого постійного приміщення, то підстави для задоволення позовних вимог Банку про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у зазначеному будинку, відсутні.
Доводи касаційної скарги про те, що відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають у користуванні інші житлові приміщення, відмінні від предмета іпотеки для проживання, є безпідставними, з огляду на те, що в матеріалах цієї справи відсутні належні та допустимі докази наявності у відповідачів іншого постійного житла у розумінні статті 109 ЖК України.
Водночас Верховний Суд звертає увагу на те, що зазначення у іпотечному договорі інформації про адреси проживання та реєстрації іпотекодавців, які відмінним від предмета іпотеки, не є таким доказом.
Посилання у касаційній скарзі на те, що справи не містять доказів погашення боргу за кредитним договором від 03 квітня 2008 року № DNN0GA00000011, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі щодо відмови у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.
Аргументи касаційної скарги стосовно того, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, висловлених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 361/7543/17, постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 04 жовтня 2023 року у справі № 125/1144/21, від 14 квітня 2021 року у справі № 676/8249/18 та інших постановах є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди першої та апеляційної інстанції виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.
У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним й об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили належним чином договір іпотеки та кредитний договір, спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень.
Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд відхиляє, оскільки як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).
Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права.
Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).
Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 квітня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
Д. Д. Луспеник