20 травня 2026 року
м. Київ
справа № 462/1175/21
провадження № 61-1990св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Воробйової І. А., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
Коротуна В. М. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - Львівська міська рада,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Скречко Марія Михайлівна, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Волинська Людмила Василівна, Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на постанову Львівського апеляційного суду від 14 січня 2025 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Крайник Н. П., Левика Я. А.,
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2021 року Львівська міська рада звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Скречко М. М., приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Волинська Л. В., Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» (далі - ОКП «БТІ та ЕО»), про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом демонтажу нежитлової будівлі.
Позов мотивований тим, що Львівська міська рада є власником земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Ця земельна ділянка надавалась в оренду приватному підприємцю ОСОБА_1 на підставі ухвали Львівської міської ради від 26 лютого 2004 року № 1138 та на підставі договору оренди землі від 15 липня 2004 року строком на 5 років,
а саме до 26 лютого 2009 року, для обслуговування павільйону. Станом на
14 серпня 2020 року за адресою: АДРЕСА_1 не обліковується жодних договорів оренди на право тимчасового користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди для розміщення тимчасових споруд.
Позивач указував, що відповідно до акта обстеження земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 від 11 вересня 2020 року № 99, земельна ділянка площею 0,0126 га перебуває у комунальній власності та належить до земель житлової та громадської забудови. За результатами цього обстеження встановлено, що на земельній ділянці площею 0,0126 га
на АДРЕСА_1 розташований торговельний павільйон орієнтовними розмірами 18,00 м х 6,25 м х 7,35 м х 1,30 м х 10,65 м х 7,55 м.
10 серпня 2007 року за фізичної особою - підприємцем ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на павільйон літ. «Б-1» за адресою:
АДРЕСА_1 на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 17 липня 2007 року. У грудні 2008 року Львівська міська рада звернулась до Господарського суду Львівської області із заявою про поворот виконання рішення суду від 17 липня 2007 року. За результатами розгляду судом першої інстанції заяву задоволено та постановлено здійснити поворот виконання рішення Господарського суду Львівської області від 17 липня
2007 року у справі № 1/357-19/28, а саме скасувати реєстрацію права власності, проведену ОКП «БТІ та ЕО» за ФОП ОСОБА_1 на павільйон на АДРЕСА_1 .
19 червня 2008 року на підставі договору купівлі-продажу від 23 квітня
2008 року № 966 приватний нотаріус Скречко М. М. провела реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на павільйон літ. «Б-1», загальною площею
125,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 19885857. 26 вересня 2008 року на підставі договору купівлі-продажу від
19 вересня 2008 року № 1994 приватний нотаріус Волинська Л. В. провела реєстрацію права власності за ОСОБА_3 .
Отже, ОСОБА_3 самовільно зайняв та фактично використовує земельну ділянку комунальної власності площею 0,0126 га у межах червоних ліній АДРЕСА_1 шляхом розміщення вказаної споруди за відсутності відповідного рішення Львівської міської ради про передання
у власність або надання у користування (оренду) цієї земельної ділянки. Інформації про прийняття декларації про готовність до експлуатації об'єкта площею 125,2 кв. м немає.
Позивач звертав увагу на те, що за протестом прокурора Залізничного району
м. Львова від 21 грудня 2005 року Львівська міська рада скасувала рішення про надання земельної ділянки на АДРЕСА_1 в оренду для встановлення та обслуговування павільйону.
Львівська міська рада просила:визнати недійсним договір купівлі-продажу від 23 квітня 2008 року № 966, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ; скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю загальною площею 125,2 кв. м на АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 19885857, з припиненням права власності ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю загальною площею 125,2 кв. м на
АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу від
19 вересня 2008 року № 1994, укладений між ОСОБА_2
і ОСОБА_3 ; скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_3 на об'єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю загальною площею 125,2 кв. м на АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 19885857, з припиненням права власності ОСОБА_3 на об'єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю загальною площею
125,2 кв. м на АДРЕСА_1 ; зобов'язати ОСОБА_3 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,0126 га, шляхом демонтажу (знесення) нежитлової будівлі загальною площею 125,2 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 22 червня 2023 року
в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що оскільки Львівська міська рада звернулася до суду з позовною вимогою про знесення самочинного будівництва, суд дійшов висновку, що у цьому випадку виключається застосування інших вимог власника земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, а тому в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності та визнання недійсними договорів купівлі-продажу слід відмовити.
Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про зобов'язання звільнити самостійно зайняту земельну ділянку, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач не навів жодного аргументу, щодо того які дії відповідача ОСОБА_3 призвели до порушення прав та інтересів Львівської міської ради. У позові не вказано на обставини, які могли б свідчити про недобросовісність ОСОБА_3 , а його добросовісність взагалі не ставиться під сумнів. ОСОБА_3 не був учасником справи № 14/174 (1/357-19/28), при цьому позивач не довів, що йому було відомо про наявність спору, який розглядався у зазначеній справі, та про наслідки його розгляду.
Суд також вказав, що позивач не довів, яким чином нежитлова будівля, яка фактично є торговельним павільйоном, порушує права чи інтереси територіальної громади. Суд зазначив, що демонтаж торговельного павільйону, яким добросовісний власник ОСОБА_3 відкрито, вільно користується впродовж майже 15 років, без будь-якого обґрунтування порушення прав чи інтересів позивача не буде відповідати принципам справедливості та добросовісності та буде надмірним тягарем для добросовісного власника, який лише з формальних підстав буде позбавлений своєї власності.
Постановою Львівського апеляційного суду від 14 січня 2025 року апеляційну скаргу Львівської міської ради задоволено частково.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 22 червня
2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_3 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 19885857, з припиненням права власності ОСОБА_3 на цей об'єкт та зобов'язання ОСОБА_3 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,0126 га шляхом демонтажу (знесення) нежитлової будівлі загальною площею 125,2 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , скасовано та ухвалено
в цій частині нове судове рішення про задоволення цих вимог.
Зобов'язано ОСОБА_3 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення загальною площею 125,2 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Скасовано державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_3 на нежитлове приміщення загальною площею 125,2 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , із закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи.
В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що права та інтереси позивача укладенням відповідачами спірних договорів не порушуються, оскільки позивач не є стороною спірних договорів купівлі-продажу та не заявляє своїх прав або інтересів на нежитлове приміщення, яке є предметом цих договорів. Внаслідок укладення відповідачами спірних договорів обсяг прав та обов'язків позивача ніяким чином не змінюється.
Водночас відповідачі не довели належними та допустимими доказами факту належного прийняття спірного приміщення в експлуатацію, не надали дозволів на виконання будівельних робіт, а подані позивачем докази свідчать про розміщення стаціонарної малої архітектурної форми, право власності на яку не оформлюється.
Врахувавши, що державна реєстрація права приватної власності
ОСОБА_3 на нежитлове приміщення загальною площею 125,2 кв. м на
АДРЕСА_1 як на нерухоме майно була здійснена помилково,
а зазначене майно не є нерухомим, така державна реєстрація підлягає скасуванню із закриттям відповідного розділу державного реєстру.
У зв'язку зі скасуванням державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_3 на зазначене нежитлове приміщення із закриттям відповідного розділу державного реєстру апеляційний суд не встановив підстав для задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_2 на вказане нежитлове приміщення.
Встановивши, що нежитлове приміщення площею 125,2 кв. м на
АДРЕСА_1 є тимчасовою спорудою, яка не належить до нерухомого майна, а відповідач ОСОБА_3 використовує спірну земельну ділянку Львівської міської ради без установлених законом підстав, апеляційний суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 152 ЗК України, а тому позов у частині вимог про зобов'язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом демонтажу приміщення підлягає задоволенню.
Апеляційний суд, урахувавши правову позицію Верховного Суду, викладену
у постанові від 07 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц відхилив заяву ОСОБА_3 про застосування строків позовної давності, оскільки заявлений позов є негаторним, а до позовів про усунення перешкод
у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, тому що негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, доки існує відповідне правопорушення.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
17 лютого 2025 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням нової редакції, просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 14 січня
2025 року, а рішення Залізничного районного суду м. Львова від 22 червня 2023 року залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що право власності ОСОБА_2 на спірний об'єкт виникло після визнання за попереднім власником,
ОСОБА_1 , права власності, а також наступної державної реєстрації права власності на спірний об'єкт нерухомості. Станом на 19 вересня 2008 року спірне приміщення належало на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 23 червня 2008 року, який у подальшому відчужив спірне майно ОСОБА_3 . Беручи до уваги презумпцію правомірності набуття права власності, зважаючи на те, що позивач не долучив до позовної заяви будь-яких доказів незаконності набуття ОСОБА_3 права власності на спірне майно, задоволення вимоги щодо скасування права власності за своїми наслідками становить втручання позивача у право ОСОБА_3 на мирне володіння своїм майном. Крім того, позивач пропустив строк позовної давності.
Аргументи інших учасників справи
02 квітня 2025 року Львівська міська рада подала до Верховного Суду відзив,
у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного суду від 14 січня 2025 року - без змін.
Відзив мотивований тим, що в результаті реєстрації права власності на спірний об'єкт порушено права, майнові інтереси законного власника земельної ділянки - територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради, яка позбавлена можливості використовувати та розпоряджатися належною їй земельною ділянкою. Оскільки Львівська міська рада заявила негаторний позов, позовна давність у спірних правовідносинах не застосовується.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 14 березня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із Залізничного районного суду м. Львова.
12 травня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Постанова Львівського апеляційного суду від 14 січня 2025 року оскаржується в частині позовних вимог Львівської міської ради про скасування державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_3 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 19885857, та зобов'язання ОСОБА_3 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,0126 га шляхом демонтажу (знесення) нежитлової будівлі загальною площею 125,2 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
В іншій частині постанова Львівського апеляційного суду від 14 січня
2025 року не оскаржується, а тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не переглядає.
Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені
у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Фактичні обставини справи
З договору оренди землі від 15 липня 2004 року № 3-139 відомо, що Львівська міська рада на підставі чинного Положення про оренду земельних ділянок
у м. Львові та порядок встановлення договорів орендної плати за земельні ділянки та ухвали Львівської міської ради від 26 лютого 2004 року № 1138 «Про надання у короткострокову оренду земельних ділянок для встановлення та обслуговування малих архітектурних форм у м. Львові» надала в оренду приватному підприємцю ОСОБА_1 у строкове платне користування земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для обслуговування павільйону.
Ухвалою Львівської міської ради від 16 березня 2006 року № 3413 задоволено протест прокурора Залізничного району м. Львова від 21 грудня 2005 року та скасовано рішення про надання земельної ділянки на АДРЕСА_1 в оренду для встановлення та обслуговування павільйону.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 17 липня 2007 року
у справі № 1/357-19/28, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2007 року та постановою Вищого господарського суду України від 19 березня 2008 року, частково задоволено позов ФОП ОСОБА_1 та визнано за ним право власності на збудоване майно - павільйон загальною площею 121,3 кв. м на
АДРЕСА_1 , зобов'язано ОКП «БТІ та ЕО» здійснити відповідну реєстрацію цього майна.
10 серпня 2007 року на підставі вказаного рішення ОКП «БТІ та ЕО» зареєструвало за ФОП ОСОБА_1 право власності на павільйон загальною площею 121,3 кв. м на АДРЕСА_1 .
Відповідно до договору купівлі-продажу від 23 квітня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Скречко М. М., зареєстрованого за № 966, ФОП
ОСОБА_1 продав ОСОБА_2 павільйон загальною площею 125,2 кв. м
на АДРЕСА_1 .
Постановою Верховного Суду України від 10 червня 2008 року у справі
№ 1/357-19/28 задоволено касаційну скаргу Львівської міської ради та скасовано постанову Вищого господарського суду України від 19 березня
2008 року, постанову Львівського апеляційного господарського суду від
14 листопада 2007 року та рішення Господарського суду Львівської області від 17 липня 2007 року, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відповідно до договору купівлі-продажу від 19 вересня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Волинською Л. В., зареєстрованого за
№ 1994, ОСОБА_2 продав павільйон літ. «Б-1», загальною площею
125,2 кв. м, на АДРЕСА_1 ОСОБА_3 .
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 07 жовтня 2008 року
у справі № 1/357-19/28 позов ОСОБА_1 залишено без розгляду у зв'язку
з неявкою позивача.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 03 лютого 2011 року задоволено заяву Львівської міської ради та здійснено поворот виконання рішення Господарського суду Львівської області від 17 липня 2007 року
у справі № 1/357-19/28, а саме: скасовано реєстрацію права власності, проведену ОКП «БТІ та ЕО» за ФОП ОСОБА_5 на павільйон на
АДРЕСА_1 за реєстраційним номером 19885857.
Згідно з актом обстеження земельної ділянки від 11 вересня 2020 року № 99 на земельній ділянці АДРЕСА_2 орієнтовною площею 0,0126 га на
АДРЕСА_1 розташований торговельний павільйон орієнтовними розмірами 18,00 м х 6,25 м х 7,35 м х 1,30 м х 10,65 м х 7,55 м на бетонній площадці. Цей павільйон складається з панелей типу «Сендвіч» та металопластикового профілю зі склопакетним заскленням. В приміщенні здійснюється підприємницька діяльність. Під час обстеження на земельній ділянці № НОМЕР_1 орієнтовною площею 0,0126 га на АДРЕСА_1 , 166 павільйон літ. «Б-1», площею 125,2 кв. м, на АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 19885857, не виявлено.
З листа Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю від
03 лютого 2022 року № 4-0006-1247 відомо, що в реєстрі будівельної діяльності немає будь-яких відомостей про документи про початок виконання будівельних робіт та про готовність об'єктів до експлуатації за адресою:
АДРЕСА_1 .
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення повною мірою не відповідає.
У статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав
і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює
у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані
з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження
№ 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі
№ 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року
у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року
у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження
№ 12-140гс19, пункт 98).
У певних випадках спосіб захисту імперативно «прив'язаний» до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін «встановлений законом», означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України, статті 20 ГК України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню.
У цих випадках положення частини першої статті 5 ГПК України (аналогічне - у частині першій статті 5 ЦПК України) вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.
Суди установили, що рішення про виділення спірної земельної ділянки орган місцевого самоврядування не приймав, а здійснене на ній будівництво
є самочинним.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності
є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 ЦК України).
Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
Згідно з частиною першою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 ЦК України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв'язку із здійсненням самочинного будівництва.
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що стаття 376 ЦК України розміщена у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов'язаний з питаннями права власності на землю.
Знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично
і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18).
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду у постанові від
15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 (провадження № 12-39гс23) виснувала, що самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не
є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.
Разом із цим сам по собі факт державної реєстрації права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду не слід розглядати, як окреме щодо факту самочинного будівництва порушення прав власника земельної ділянки.
Здійснення самочинного будівництва порушує права власника земельної ділянки, у тому числі в разі відсутності державної реєстрації права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за відповідною особою. Факт самочинного будівництва змушує власника земельної ділянки діяти
з урахуванням того, що на відповідній земельній ділянці наявні певні об'єкти нерухомості, що обмежує можливості як користування, так і розпорядження земельною ділянкою.
Отже, самочинно побудоване нерухоме майно, право власності на яке не зареєстроване за жодною особою, все одно обмежує власника відповідної земельної ділянки в користуванні та розпорядженні нею.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 листопада 2023 року
у справі № 916/1174/22 (провадження № 12-39гс23) зробила висновок, що права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не факту державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 ЦК України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з'явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації його права власності додаткові юридичні обмеження.
Отже, здійснення на спірній земельній ділянці самочинного будівництва спірного об'єкта нерухомості, власником якого є ОСОБА_3 , порушує права територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою, на якій спірний об'єкт побудований.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03 квітня 2019 у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22 червня 2021 у справі № 200/606/18 (пункти 37-38), від
31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 34)).
Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20 липня
2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 34)).
Крім того, не допускається набуття права власності на споруджені об'єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці.Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об'єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункти 92-94), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 35)).
У пунктах 111-113 постанови Великої Палати Верховного Суду від
15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 (провадження № 12-39гс23) зроблено висновок, що «якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 ЦК України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.
За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.
Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно».
У контексті зазначених обставин колегія суддів вважає за необхідне врахувати і правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 11 січня 2023 року у справі № 924/820/21 та від 09 серпня 2023 року у справі
№ 922/1832/19, у яких, у свою чергу, врахований висновок, зроблений
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі
№ 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), про те, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника
у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Негаторний
позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України). Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
З наведеного випливає, що звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження.
При цьому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існують правовідносини та правопорушення.
Вказане спростовує аргументи касаційної скарги щодо пропуску позивачем позовної давності.
Установивши, що на спірній земельній ділянці побудовано об?єкт нерухомості, який є самочинним будівництвом, власником якого є ОСОБА_3 , чим створено власнику земельної ділянки - об?єднанній територіальній громаді
м. Львова перешкоди в користуванні належною їй земельною ділянкою, апеляційний суд зробив правильний висновок про наявність підстав для задоволення негаторного позову про зобов?язання звільнити земельну ділянку шляхом демонтажу нежитлової будівлі.
Водночас колегія суддів звертає увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 137, 138, 139 постанови від
15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22, відповідно до яких якщо право власності на об'єкт самочинного будівництва зареєстроване
в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у разі задоволення вимоги про знесення об'єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої реєстрації. Якщо суд дійде висновку про незаконність державної реєстрації права власності на об'єкт самочинного будівництва, таке судове рішення
є підставою для закриття розділу Державного реєстру прав та реєстраційної справи з огляду на пункт 5 частини першої статті 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ). Велика Палата Верховного Суду наголошує, що
вразі задоволення однієї із зазначених вище вимог юридична доля самочинно побудованого майна (спірного об'єкта нерухомості) буде вирішена
у встановленому законом порядку. Разом із цим буде відновлено стан єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. Натомість заявлена позивачем у цій справі вимога зазначеного не забезпечує.
У справі, що переглядається, апеляційний суд не звернув уваги, що вимога про скасування державної реєстрації права приватної власності
ОСОБА_3 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 19885857, не є належним та ефективним способом захисту, та дійшов помилкового висновку про задоволення цих вимог.
Тому постанова Львівського апеляційного суду від 14 січня 2025 року
в частині позовної вимоги про скасування державної реєстрації права приватної власності ОСОБА_3 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 19885857 підлягає скасуванню із залишенням в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.
Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
У статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено
з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно із статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Керуючись викладеним, колегія суддів Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова Львівського апеляційного суду від 14 січня 2025 року в частині позовних вимог Львівської міської ради до ОСОБА_3 про скасування державної реєстрації права приватної власності - скасуванню із залишенням в силі в цій частині рішення Залізничного районного суду мю. Львова від 22 червня 2023 року.
Постанову Львівського апеляційного суду від 14 січня 2025 року в частині позовних вимог Львівської міської ради до ОСОБА_3 про зобов'язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом демонтажу (знесення) нежитлової будівлі залишити без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 413, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 14 січня 2025 року в частині позовних вимог Львівської міської ради до ОСОБА_3 про скасування державної реєстрації права приватної власності скасувати та залишити в силі в цій частині рішення Залізничного районного суду м. Львова від 22 червня 2023 року.
Постанову Львівського апеляційного суду від 14 січня 2025 року в частині позовних вимог Львівської міської ради до ОСОБА_3 про зобов'язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом демонтажу (знесення) нежитлової будівлі залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді: І. А. Воробйова
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун