20 травня 2026 року
м. Київ
справа № 334/4889/24
провадження № 61-1796св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач -Комунальне підприємство «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Коломоєць Ірини Василівни, на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року, додаткове рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2025 року, ухвалені в складі судді Фетісова М. В., тапостанову Запорізького апеляційного суду від 14 січня 2026 року, ухвалену в складі колегії суддів: Трофимової Д. А., Гончар М. С., Онищенка Е. А.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Токмацької міської ради (далі - КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування») про скасування наказу у частині не нарахування компенсації невикористаних щорічних відпусток, стягнення середнього заробітку за час простою, грошової компенсації невикористаних щорічних відпусток та матеріальної допомоги на оздоровлення.
Позов обґрунтовано тим, що з 16 грудня 2019 року до 29 травня 2024 року вона перебувала з відповідачем у трудових відносинах, а саме: обіймала посаду сестри медичної поліклініки (ендоскопічного кабінету) КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» згідно з наказом № 90-к від 13 грудня 2019 року.
З 26 лютого 2022 року і дотепер територія Токмацької міської територіальної громади Пологівського району Запорізької області є тимчасово окупованою територією. За місцем розташування її роботи існують обставини виробничої ситуації, яка є небезпечною для життя та здоров'я, зокрема: відсутність в приміщенні лікарні електро- та теплопостачання, припинення поставок ліків та обладнання для функціонування лікарні, відсутність керівництва та перебуванння у закладі озброєних осіб.
З огляду на це та через невиконання роботодавцем обов'язку створити безпечні умови праці вона була змушена евакуюватися з м. Токмак та тимчасово зупинити виконання своєї роботи в КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування».
З 01 квітня 2022 року до 04 травня 2022 року вона перебувала у щорічній відпустці за період з 2021 до 2022 роки, а з 29 травня 2024 року її звільнено за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України на підставі наказу відповідача № 57-к.
Незважаючи на те, що при звільненні вона просила здійснити виплату компенсації за невикористану відпустку за періоди 2022-2023 років та 2023-2024 років, а також матеріальну допомогу на оздоровлення, у наказі відповідача № 57-к вказано про виплату їй компенсації за невикористану щорічну відпустку за 13 календарних днів за період роботи з 01 січня 2022 року до 04 травня 2022 року та зазначено, що «компенсація за періоди роботи з 04 травня 2022-2023 роки та 2023-2024 роки не нараховується у зв'язку з відсутністю працівника на робочому місці без поважної причини з 04 травня 2022 року до 05 грудня 2023 року; з 06 грудня 2023 року з працівником призупинена дія трудового договору (наказ № 12-адм/вс від 05 грудня 2023 року); період призупинення дії трудового договору та відсутність працівника на робочому місці без поважної причини не враховується до стажу роботи для надання щорічної основної відпустки працівникові)».
З наказом від 29 травня 2024 року № 57-К/тр її ознайомлено 03 червня 2024 року та надано розрахунок компенсації за невикористану відпустку за 13 календарних днів.
ОСОБА_1 не погоджується з наказом та розрахунком при звільненні, вважає, що фактично відповідачем не здійснено розрахунок при її звільнені.
Вважає цей наказ в частині не нарахування компенсації за періоди роботи з 04 травня 2022-2023 роки та 2023-2024 роки неправомірним, оскільки з 04 травня 2022 року до 29 травня 2024 року вона перебувала у вимушеному простої з ініціативи роботодавця, який був обізнаний про причини та обставини її відсутності на робочому місці. Під час її звільнення пояснення такої відсутності не відбиралися.
Також зазначає, що не отримувала від відповідача жодних наказів чи повідомлень щодо організації роботи, а про існування наказу від 05 грудня 2023 року № 12-адм/вс щодо призупинення з 06 грудня 2023 року з нею дії трудового договору дізналася з наказу про звільнення.
Вважає, що при звільненні відповідач був зобов'язаний виплатити їй 547 319,63 грн середнього заробітку за час вимушеного простою не з вини працівника, а також компенсацію невикористаної щорічної відпустки за 39 календарних днів за період роботи з 2022-2023 роки в сумі 8 127,40 грн та за 14 календарних днів за період роботи 2023-2024 роки в сумі 2 917,53 грн, матеріальну допомогу при оздоровленні за період з 2022-2023 роки та за 2023-2024 роки в сумі 11 511,50 грн (яка виплачується в розмірі одного посадового окладу за два роки - 2022 рік та 2023 рік, відповідно).
Враховуючи викладене та посилаючись на положення статей 113, 116, 233 КЗпП України, ОСОБА_1 просила суд:
- скасувати наказ КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» від 29 травня 2024 року № 57-к про звільнення ОСОБА_1 в частині «компенсація за періоди роботи з 04 травня 2022-2023 роки та 2023-2024 роки не нараховується у зв'язку з відсутністю працівника на робочому місці без поважної причини з 04 травня 2022 року до 05 грудня 2023 року. З 06 грудня 2023 року на підставі наказу підприємства від 05 грудня 2023 року № 12-адм/вс з працівником призупинена дія трудового договору. Період призупинення дії трудового договору та відсутність працівника на робочому місці без поважної причини не враховується до стажу роботи для надання щорічної основної відпустки працівникові»;
- стягнути з КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» на її користь середній заробіток за час простою в сумі 547 319,63 грн, компенсацію невикористаної щорічної відпустки за період роботи з 2022-2023 роки в сумі 8 127,40 грн та за період роботи з 2023-2024 роки в сумі 2 917,53 грн, матеріальну допомогу при оздоровленні за період з 2022-2023 роки та за 2023-2024 роки в сумі 11 511,50 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період з 04 травня 2022 року до 18 липня 2022 року у сумі 41 926,14 грн та грошову компенсацію за невикористані щорічні відпустки у сумі 5 422,01 грн, а всього 47 348,15 грн, з подальшим утриманням податків та обов'язкових платежів. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування»розташовано в м. Токмак Запорізької області, яке з 26 лютого 2022 року є тимчасово окупованою територією представниками збройних формувань держави-агресора російської федерації. Позивачка з незалежних від неї причин не могла виконувати свої трудові обов'язки з квітня 2022 року до 05 грудня 2023 року. При цьому керівництво лікарні не надало жодних роз'яснень та інструкцій щодо дій при виконанні працівниками трудових обов'язків, у тому числі у разі загрози їх життю та здоров'ю під час активних бойових дій, ракетних, бомбових ударів та окупації міста, до 06 грудня 2023 року не призупиняло дію трудового договору з позивачкою, не запровадило простій на підприємстві.
Враховуючи це, суд першої інстанції дійшов висновку про порушення КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» трудових прав позивачки на оплату праці, яка мала бути виплачена на умовах, визначених трудовим договором відповідно до статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Порушені права працівника на працю повинні бути відновлені виплатою роботодавцем працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу, із застосуванням норм статті 235 КЗпП України.
Встановивши наявність у відповідача обов'язку щодо виплати позивачці середнього заробітку відповідно до статті 235 КЗпП України, суд врахував, що вимоги про стягнення таких коштів до 18 липня 2022 року відповідно до статті 233 КЗпП України не обмежувалися жодними строками, а з 19 липня 2022 року таке відшкодування має здійснюватись з урахуванням тримісячного строку для звернення до суду з відповідним позовом, встановленого статтею 233 КЗпП України.
Натомість в частині стягнення середньомісячної заробітної плати за період з моменту призупинення дії трудового договору 06 грудня 2023 року до 29 травня 2024 року необхідно відмовити, оскільки відшкодування заробітної плати за цей період здійснюється відповідно до Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі - Закон України № 2136-IX), який набрав чинності 24 березня 2022 року.
При цьому, оскільки з 06 грудня 2023 року дія трудового договору з позивачкою була призупинена відповідачем, то грошова компенсація за всі невикористані нею дні щорічної відпустки за період з 06 грудня 2023 року до 29 травня 2024 року відповідно до статті 13 Закону № 2136-ІХ покладається на державу, яка здійснює збройну агресію проти України.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що позивачка має право на грошову компенсацію за невикористані нею дні щорічної відпустки в кількості 31 календарний день (щорічна основна відпустка за період з 16 грудня 2022 року до 05 грудня 2023 в кількості 24 календарних дні та щорічна додаткова відпустка за 2023 рік в кількості 7 календарних днів).
Обраний позивачкою спосіб захисту у виді скасування наказу про звільнення в частині розрахунків грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки не передбачений законом, є неналежним способом захисту прав, що є самостійною підставою для відмови у позові за цією вимогою.
Додатковим рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2025 року заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Коломоєць І. В., задоволено. Судовий збір у сумі 968,96 грн, сплачений представником ОСОБА_1 - адвокатом Коломоєць І. В., покладено на ОСОБА_1 .
Додаткове рішення мотивовано тим, що на виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху від 18 грудня 2024 року ОСОБА_1 в особі адвоката Коломоєць І. В. був сплачений судовий збір у сумі 968,96 грн за вимогу про скасування наказу відповідача в частині компенсації.
У мотивувальні частині рішення від 20 січня 2025 року судом зазначено, що у зв'язку з відмовою у задоволенні позову в частині скасування наказу відповідача в певній частині сплачений представником позивачки судовий збір у сумі 968,96 грн за цю вимогу покладається на позивачку.
Всупереч пункту 2 частини п'ятої статті 265 ЦПК України у резолютивній частині рішенні від 20 січня 2025 року судом не зазначений розподіл судового збору, сплаченого представником позивачки.
За таких обставин суд дійшов висновку про задоволення заяви представника позивачки та ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судового збору, сплаченого представником позивачки за вимогу про скасування наказу відповідача в певній частині.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Запорізького апеляційного суду від 14 січня 2026 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Коломоєць І. В., залишено без задоволення. Апеляційну скаргу КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» залишено без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року та додаткове рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2025 року залишено без змін.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що позивачка виїхала з окупованого м. Токмак Пологівського району Запорізької області з міркувань безпеки та є внутрішньо переміщеною особою. Військова агресія російської федерації проти України, введення воєнного стану, перебування населеного пункту, де фактично було розташоване підприємство, під окупацією, обстріли, не є тими обставинами, що звільняють роботодавця від обов'язку з оплати праці працівників.
Обов'язок роботодавця виплатити працівнику заробітну плату не є відповідальністю у розумінні статті 617 ЦК України, від якої може бути звільнений роботодавець унаслідок випадку або непереборної сили.
Суд першої інстанції правомірно встановив наявність у відповідача обов'язку щодо виплати позивачці середнього заробітку відповідно до статті 235 КЗпП України до призупинення трудових відносин.
Стягнення середньомісячної заробітної плати за період з 04 травня 2022 року (з моменту виходу позивачки з відпустки) до 18 липня 2022 року здійснено з урахуванням положень статті 233 КЗпП України (до внесення змін), а відмова в стягненні середнього заробітку за період з дня призупинення трудових відносин 05 грудня 2023 року до дня звільнення - 29 травня 2024 року, обґрунтована відсутністю у відповідача обов'язку зі сплати заробітної плати через дію наказу відповідача про призупинення трудових правовідносин.
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом у цій справі 14 червня 2024 року, тоді як тримісячний строк, встановлений статтею 233 КЗпП України (у новій редакції) для стягнення середнього заробітку за період з 19 липня 2022 року до 05 грудня 2023 року сплинув 18 липня 2022 року.
Позовна вимога про скасування наказу про звільнення в мотивувальній частині підстав для звільнення, а саме: в частині «компенсація за періоди роботи з 04 травня 2022-2023 років та 2023-2024 років не нараховується у зв'язку з відсутністю працівника на робочому місці без поважної причини з 04 травня 2022 року до 05 грудня 2023 року», є неефективним способом захисту порушеного права та не може призвести до відновлення прав позивачки у розумінні статей 15, 16 ЦК України.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
12 лютого 2026 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» представник ОСОБА_1 - адвокат Коломоєць І. В., подала касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року, додаткове рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 14 січня 2026 року.
Ухвалою Верховного Суду від 27 лютого 2026 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано з Дніпровського районного суду м. Запоріжжя цивільну справу № 334/4889/24.
12 березня 2026 року матеріали цивільної справи № 334/4889/24 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2026 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії із п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Коломоєць І. В., просить рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року, додаткове рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 14 січня 2026 року скасувати в частині відмови в задоволенні позову, ухвалити нову постанову про задоволення позову ОСОБА_1 у повному обсязі, стягнути з відповідача на користь позивачки судовий збір у розмірі 968,96 грн.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження оскаржуваних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 20 серпня 2025 року у справі № 337/4651/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, заявник указує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази та не надав їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що вирішуючи спір, Запорізький апеляційний суд застосував пункт 1 статті 233 КЗпП України у редакції, яка визнана неконституційною.
Судом проігноровано положення статті 152 Конституції України та застосовано тримісячний строк для звернення до суду, строк якого закінчився 18 липня 2022 року.
Застосування Запорізьким апеляційним судом неконституційної норми є порушенням права позивачки на справедливий суд відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Суд розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, не з'ясувавши думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Під час призупинення трудового договору у працедавця відсутній обов'язок забезпечувати працівника роботою та заробітною платою, якщо працедавець законно призупинив дію трудового договору, на підставі Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Однак, зазначений закон не звільняє працедавця від обов'язків, в тому числі і щодо виплати заробітної плати.
Суди проігнорували те, що наказ відповідача від 05 грудня 2023 року № 12-адм/вс «Про призупинення дії трудового договору» є односторонньою відмовою роботодавця від обов'язків з оплати праці, що прямо заборонено законом.
Встановлення судами факту вимушеного простою позивачки не з її вини свідчить про наявність підстав скасування протилежного за змістом формулювання в наказі про її звільнення. Іншого способу спростувати свою відсутність на робочому місці без поважних причин з 04 травня 2022 року до 05 грудня 2023 року позивачка не має, належним способом захисту є скасування мотивувальної частини наказу в частині.
Формулювання в наказі про відсутність позивачки на робочому місці без поважної причини з 04 травня 2022 року до 05 грудня 2023 року - не відповідає дійсності, порушує її права та підлягає скасуванню.
Відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Коломоєць І. В., від КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
16 грудня 2019 року ОСОБА_1 прийнята на роботу на 1,0 ставку посади сестри медичної поліклініки (ендоскопічного кабінету) КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування», що підтверджується копією трудової книжки від 25 жовтня 1983 року.
Відповідно до посвідчення № 1431 від 28 квітня 2021 року ОСОБА_1 проходила атестацію в атестаційній комісії при Департаменті охорони здоров'я Запорізької ОДА, наказом якого від 29 квітня 2021 року № 171-0 їй присвоєно вищу кваліфікаційну категорію зі спеціальності «сестринська справа» (дійсно до 29 квітня 2026 року).
Згідно з витягами із застосунку eHealth ОСОБА_1 зареєстрована в електронній системі eHealth.
Територія Токмацької міської територіальної громади Пологівського району Запорізької області з 26 лютого 2022 року і до теперішнього часу є тимчасово окупованою територією представниками збройних формувань держави-агресора російської федерації, відповідно до наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 309 від 22 грудня 2022 року «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією».
Наказом КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» від 05 грудня 2023 року № 12-адм/вс «Про призупинення дії трудового договору» призупинено дію трудового договору, у тому числі з ОСОБА_1 , від 06 грудня 2023 року до відновлення можливості виконувати роботу або до дня припинення чи скасування воєнного стану з працівниками КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» згідно з додатком.
Відповідно до довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 27 березня 2024 року № 2327-5003194351 ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , є внутрішньо переміщеною особою з 27 березня 2024 року, фактичним місцем її проживання/перебування є адреса: АДРЕСА_2 .
Наказом КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» № 57-К/тр від 29 травня 2024 року ОСОБА_1 звільнено з роботи згідно зі статтею 38 КЗпП України за власним бажанням з 29 травня 2024 року. Бухгалтерії наказано виплатити компенсацію за невикористану щорічну відпустку в кількості 13 календарних днів за період роботи з 01 січня 2022 року до 04 травня 2022 (компенсація за періоди роботи з 04 травня 2022-2023 та 2023-2024 роки не нараховується у зв'язку з відсутністю працівника на робочому місці без поважної причини з 04 травня 2022 року до 05 грудня 2023 року. З 06 грудня 2023 року на підставі наказу № 12-адм/вс від 05 грудня 2023 року з працівником призупинена дія трудового договору. Період призупинення дії трудового договору та відсутність працівника на робочому місці без поважної причини не враховується до стажу роботи для надання щорічної основної відпустки працівникові).
Відповідно до розрахунку КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» компенсація за невикористану ОСОБА_1 відпустку за 13 календарних днів становить 2 709,14 грн (посадовий оклад ОСОБА_1 згідно з тарифною сіткою - 6 356,05 грн; 6 356,05 грн х 12 місяців/366 днів = 208,39508 грн за 1 день; 208,39508 грн х 13 днів = 2 709,14 грн).
Згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 26 вересня 2023 року місцезнаходженням КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» є вул. Центральна, 55Ж у м. Токмак Запорізької області (код ЄДРПОУ 41477873).
Відповідно до розпорядження начальника Токмацької міської військової адміністрації Пологівського району Запорізької області від 14 листопада 2023 року № 239 юридичну адресу КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» змінено на вул. сержанта Медведєва, 4, м. Токмак, Запорізька область, затверджено статут КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» у новій редакції.
Згідно з новою редакцією Статуту КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» (далі - підприємство) є комунальним унітарним некомерційним підприємством Токмацької міської ради, що надає послуги первинного, вторинного рівня медичної допомоги будь-яким особам в порядку та на умовах, встановлених законодавством України та цим Статутом (пункт 1.1 Статуту). Місцезнаходження підприємства: 69032, м. Запоріжжя, вул. Сержанта Медведєва, 4 (пункт 2.2. Статуту). Місцезнаходження структурного підрозділу: Запорізька область, м. Токмак, вул. Центральна, 55Ж (пункт 2.3. Статуту). Основною метою створення підприємства є забезпечення медичного обслуговування населення шляхом надання йому медичних послуг в порядку та обсязі, встановлених законодавством (пункт 3.1 Статуту). Підприємство створює належні умови для високопродуктивної праці, забезпечує додержання законодавства про працю, правил та норм охорони праці, техніки безпеки, соціального страхування; здійснює бухгалтерський облік, веде фінансову та статистичну звітність згідно з законодавством (пункти 6.2.1, 6.2.2 Статуту). До обов'язків підприємства належить створення для працівників належних і безпечних умов праці, забезпечення додержання чинного законодавства України про працю, правил та норм охорони праці, техніки безпеки, соціального страхування (пункт 6.3.3. Статуту). Поточне керівництво підприємством здійснює керівник підприємства Головний лікар (Директор) (пункт 7.2. Статуту), який приймає рішення про прийняття на роботу, звільнення з роботи працівників підприємства, а також інші, передбачені законодавством про працю рішення в сфері трудових відносин, укладає трудові договори (строкові та безстрокові) з працівниками підприємства (пункт 7.5.10 Статуту), забезпечує дотримання на підприємстві вимог законодавства про охорону праці, санітарно-гігієнічних та протипожежних норм і правил, створення належних умов праці (пункт 7.5.13 Статуту), уживає заходи до своєчасної та в повному обсязі виплати заробітної плати (пункт 7.5.14 Статуту).
15 лютого 2023 року між Національною службою охорони здоров'я України (далі - НСЗУ) та КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» укладено договір № 3608-Е223-Р000 зі строком дії до 31 грудня 2023 року, згідно з яким, серед іншого, надавач послуг щомісяця зобов'язаний подавати до НСЗУ інформацію про стан розрахунків із заробітної плати за попередній місяць. При цьому фактична вартість медичних послуг за пакетом медичних послуг «Забезпечення збереження кадрового потенціалу для надання медичної допомоги населенню, яке перебуває на тимчасово окупованій території» визначається з урахуванням поданої інформації про стан розрахунків із заробітної плати, відповідно до пункту 152 Порядку реалізації програми державних гарантій медичного обслуговування населення у 2023 році, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2022 року № 1464.
Відповідно до розрахункового листа за березень 2022 року оклад ОСОБА_1 складав 5 005 грн, сума видачі за попередній період (лютий 2022 рік) - 11 053,73 грн, сума заробітної плати - 42 268,30 грн. При цьому їй були нараховані виплати за 29 днів календарної відпустки в квітні 2022 року в сумі 16 160,16 грн, допомога на оздоровлення в сумі 5 755,75 грн та за 2 дні календарної відпустки в травні 2022 року - 1 114,49 грн. Також у розрахунковому листі зазначено, що за попередній період позивачці виплачена заробітна плата 11 053,73 грн.
Згідно з листом Державної прикордонної служби України Головного центру обробки спеціальної інформації від 14 серпня 2024 року № 19-55734/18/24-Вих ОСОБА_1 у період з 11 квітня 2022 року до 21 березня 2024 року перебувала за кордоном України.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Предметом позову у цій справі є матеріально-правові вимоги про скасування наказу у частині не нарахування компенсації невикористаних щорічних відпусток, стягнення середнього заробітку за час простою, грошової компенсації невикористаних щорічних відпусток та матеріальної допомоги на оздоровлення.
Щодо вимог про неналежний розрахунок при звільненні
Частинами першою, четвертою та п'ятою статті 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частиною першою статті 94 КЗпП України встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Частиною третьою статті 15 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в частині п'ятій статті 97 КЗпП України.
Згідно з частиною першою статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами (стаття 22 Закону України «Про оплату праці»).
Зазначені норми трудового законодавства свідчать про пріоритет виплати заробітної плати перед іншими виплатами та про підвищену захищеність таких виплат.
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного чи надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який діє на теперішній час.
Згідно з пунктом 3 цього Указу, у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.
15 березня 2022 року прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яким визначені особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Частинами першою та другою статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (зараз і надалі в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.
У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.
Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Згідно з частинами другою-четвертою статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов'язку виплати заробітної плати. У разі неможливості своєчасної виплати заробітної плати внаслідок ведення бойові дії, строк виплати заробітної плати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства.
У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що нормами трудового законодавства не передбачено підстав для звільнення роботодавця від виплати працівникові заробітної плати у випадку обставин непереборної сили. Виплата заробітної плати працівнику - це обов'язок роботодавця. Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано. Обов'язок роботодавця виплатити працівнику заробітну плату не є відповідальністю у розумінні статті 617 ЦК України, від якої може бути звільнений роботодавець унаслідок випадку або непереборної сили.
Отже, положення частини першої статті 617 ЦК України не можуть бути підставою для звільнення роботодавця від обов'язку виплатити працівнику невиплачену заробітну плату.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 20 серпня 2025 року у справі № 337/4651/23 (провадження № 61-11129св24), на який позивачка посилається у касаційній скарзі.
Відповідно до статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором.
Дія трудового договору може бути призупинена у зв'язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи.
Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин.
Призупинення дії трудового договору роботодавець та працівник за можливості мають повідомити один одного у будь-який доступний спосіб.
Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.
Наведена спеціальна норма права надає роботодавцю право тимчасово призупинити дію трудового договору з працівником у разі неможливості у зв'язку із військовою агресією проти України забезпечити працівника роботою.
Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 23 липня 2025 року у справі № 759/13994/23 (провадження № 61-759св25).
У справі, яка розглядається Верховним Судом, встановлено судами попередніх інстанцій та не заперечується сторонами, що
- КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» розташовано в м. Токмак Запорізької області, яке з лютого 2022 року є тимчасово окупованою територією представниками збройних формувань держави-агресора російської федерації;
- позивачка вимушено не виконувала трудових обов'язків з незалежних від неї причин у зв'язку із збройною агресією російської федерації, окупацією міста і лікарні, з якою до 06 грудня 2023 року не було припинено (зупинено) трудові відносини сторін;
- 05 грудня 2023 року КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» призупинило з позивачкою дію трудового договору з 06 грудня 2023 року до відновлення можливості виконувати роботу або до припинення чи скасування воєнного стану.
Встановивши, що позивачка виїхала з міста у зв'язку із його окупацією та з метою захисту свого життя і здоров'я, а тому з незалежних від неї причин не могла виконувати свої трудові обов'язки, врахувавши, що керівництво лікарні не надало жодних роз'яснень та інструкцій щодо дій при виконанні працівникам трудових обов'язків, у тому числі у разі загрози їх життю та здоров'ю під час активних бойових дій, ракетних, бомбових ударів та окупації міста, тривалий час не призупиняло дію трудового договору з позивачкою, не запровадило простій на підприємстві, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» порушило трудові права позивачки на оплату праці, яка мала бути виплачена на умовах, визначених трудовим договором відповідно до статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Також правильними є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що військова агресія російської федерації проти України, введення воєнного стану, перебування населеного пункту, де фактично було розташоване підприємство, під окупацією, обстріли, не є тими обставинами, що звільняють роботодавця від обов'язку з оплати праці працівників.
Враховуючи те, що лише 05 грудня 2023 року КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» призупинило з позивачкою дію трудового договору з 06 грудня 2023 року, суди вважали існуванням у відповідача обов'язку щодо виплати їй середнього заробітку до призупинення трудових відносин, тобто з 04 травня 2022 року (вихід позивачки з відпустки) до 05 грудня 2023 року (наказ про призупинення трудового договору), однак виходили з пропуску нею встановленого статтею 233 КЗпП України (у редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», далі також Закон України № 2352-IX) тримісячного строку на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати щодо частини вимог за період з 19 липня 2022 року до 05 грудня 2023 року. За період з 04 травня 2022 року до 19 липня 2022 року суди задовольнили вимоги позивачки.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 не погоджується з висновками судів в частині відмови у позові, а тому відповідно до статті 400 ЦПК України Верховний Суд не переглядає оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог про стягнення середнього заробітку за період з 04 травня 2022 року до 19 липня 2022 року, а також щодо мотивів обґрунтованості відповідних вимог за період з 19 липня 2022 року до 05 грудня 2023 року.
Таким чином, колегія суддів переглядає оскаржувані судові рішення в частині відмови у позові щодо стягнення середнього заробітку за час простою, грошової компенсації невикористаних щорічних відпусток та матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 19 липня 2022 року до 05 грудня 2023 року, - з підстав пропуску строку, встановленого статтею 233 КЗпП України, та за період з 06 грудня 2023 року до 29 травня 2024 року з підстав необґрунтованості позовних вимог.
Щодо стягнення середнього заробітку за час простою, грошової компенсації невикористаних щорічних відпусток та матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 19 липня 2022 року до 05 грудня 2023 року
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення.
За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин та до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Отже, до 18 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (частина перша статті 233 КЗпП України)/
Подібні за змістом висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 (провадження № 11-90заі24)).
Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.
Не проведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.
Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Вказані висновки відповідають правовій позиції, викладеній у рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 370/1754/15-ц та у постанові від 24 червня 2020 року у справі № 500/6631/16-ц.
Із матеріалів справи вбачається, що повний розрахунок по заробітній платі власником комунального підприємства з позивачем при звільненні не проведено, а залишок невиплаченої заборгованості стягнуто оскаржуваними рішеннями судів, ухваленими у цій справі.
За доводами позивачки, з наказом КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» від 29 травня 2024 року № 57-К/тр про її звільнення за власним бажанням з 29 травня 2024 року її ознайомлено 03 червня 2024 року та надано розрахунок компенсації за невикористану відпустку за 13 календарних днів.
Цим же наказом доручено бухгалтерії виплатити компенсацію за невикористану щорічну відпустку в кількості 13 календарних днів за період роботи з 01 січня 2022 року до 04 травня 2022 року.
Переглядаючи справу у апеляційному порядку за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Коломоєць І. В., зокрема в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку, суд апеляційної інстанції на вказане уваги не звернув, у повній мірі не перевірив доводів та наданих сторонами доказів, та не врахував, що закон пов'язує початок перебігу тримісячного строку звернення із заявою про стягнення середнього заробітку саме з наступного дня після виплати всіх належних позивачеві при звільненні сум.
Таким чином, визначений частиною другою статті 233 КЗпП України строк звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку до моменту припинення трудових відносин ОСОБА_1 не пропустила.
Апеляційний суд, вирішуючи справу в частині стягнення невиплаченої позивачці при звільненні заробітної плати за період з 19 липня 2022 року (внесення змін до статті 233 КЗпП України Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX) до 05 грудня 2023 року (наказ підприємства про призупинення трудових відносин), неправильно застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню, у зв'язку з чим передчасно погодився з висновком місцевого суду про пропуск позивачкою строку для звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченої заробітної плати за вказаний період.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не в повній мірі встановив обставини справи, які мають значення для її вирішення, у зв'язку з чим дійшов недостатньо обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19 липня 2022 року до 05 грудня 2023 року, а також похідних від невиплаченої заробітної плати виплат.
У свою чергу? встановлення обставин справи та вирішення питання про оцінку доказів, за змістом частини першої статті 400 ЦПК України, виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Щодо стягнення середнього заробітку за час простою, грошової компенсації невикористаних щорічних відпусток та матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 06 грудня 2023 року до 29 травня 2024 року
Законом України № 2136-IX запроваджено призупинення трудового договору: детально визначено критерії та умови призупинення дії трудового договору, передбачено механізм відновлення дії призупиненого трудового договору, передбачено обмеження щодо застосування механізму призупинення дії трудового договору щодо окремих категорій працівників.
Указаним законом передбачено, що дія трудового договору може бути призупинена у зв'язку з військовою агресією проти України у зв'язку з абсолютною неможливістю обох сторін трудових відносин виконувати обов'язки, передбачені трудовим договором (роботодавцю - надавати роботу, працівникові - виконувати роботу). Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України (див. постанови Верховного Суду від 01 червня 2023 року у справі № 149/1089/22 (провадження № 61-292св23), від 14 вересня 2023 року у справі № 754/5488/22 (провадження № 61-6588св23)).
Призупинення дії трудового договору з 06 грудня 2023 року відповідно до наказу КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» від 05 грудня 2023 року № 12-адм/вс позивачка не оскаржувала, вказаний наказ є чинним.
Отже, суди попередніх інстанцій правильно виходили з відсутності підстав для стягнення з КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» на користь ОСОБА_1 середньомісячної заробітної плати за період після призупинення дії трудового договору (з 06 грудня 2023 року і до 29 травня 2024 року), оскільки відшкодування заробітної плати за цей період здійснюється відповідно до Закону України № 2136-IX.
Доводи касаційної скарги про те, що наказ відповідача від 05 грудня 2023 року № 12-адм/вс «Про призупинення дії трудового договору» є односторонньою відмовою від обов'язків роботодавця з оплати праці, що прямо заборонено законом, - необґрунтовані, оскільки правомірність призупинення відповідачем трудового договору не є предметом цього спору.
Щодо вимоги про скасування наказу КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» від 29 травня 2024 року № 57-к про звільнення ОСОБА_1 в частині не нарахування компенсації за періоди роботи з 04 травня 2022-2023 роки та 2023-2024 роки
За статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - право на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18)).
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Тлумачення змісту зазначених норм права свідчить, що цивільні права та інтереси захищаються у такий спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного, не визнаного або оспорюваного права чи інтересу позивача.
Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Притаманний цивільному процесу принцип диспозитивності покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову. Тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.
Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначений у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-84гс20) та інших).
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.
Застосування судом того чи іншого способу захисту повинно призводити до відновлення порушеного права позивача.
Під час розгляду справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір, у свою чергу, не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Верховний Суд зауважує, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36)).
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц (провадження № 14-545цс19), від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 (провадження № 12-61гс21)).
Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити належний позов до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19)).
Встановлено, що нарахування та виплата заробітної плати позивачці, після її невиходу на роботу у зв'язку з виїздом з тимчасово окупованої території, відповідачем не здійснювалось.
Трудовий договір з позивачкою не був розірваний чи призупинений, а отже, працівник залишався в трудових відносинах з роботодавцем, на якого покладено обов'язок забезпечувати реалізацію трудових прав працівників, зокрема право на оплату праці. Невжиття роботодавцем належних організаційно-правових заходів з працівником, який не мав змоги виконувати свої обов'язки з незалежних від нього причин, не може бути підставою для позбавлення його права на отримання оплати праці.
У КЗпП України відсутня норма права, яка б у цій ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, оскільки це не є ні простоєм, ні звільненням працівника. Разом з тим, з урахуванням положень статті 43 Конституції України, найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України.
Відновлення порушеного права працівника на працю повинно здійснюватися не тільки визнанням наказу про призупинення дії трудового договору з працівником незаконним й поновленням дії трудового договору, а так само виплатою роботодавцем працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу, застосовуючи норми статті 235 КЗпП України.
У цій справі позивач вимушено не виконувала трудових обов'язків з незалежних від неї причин у зв'язку із збройною агресією російської федерації, окупацією міста і лікарні, з якою не було припинено (зупинено) трудові відносини сторін, а тому, з урахуванням положень статті 43 Конституції України, позивачка має право на виплату середнього заробітку.
Надавши оцінку правовим підставам позову, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що скасування наказу відповідача від 29 травня 2024 року № 57-к про звільнення ОСОБА_1 в частині не нарахування компенсації за періоди роботи з 04 травня 2022-2023 роки та 2023-2024 роки не призведе до ефективного захисту її прав.
Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову у цій частині.
Доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відмова у позові на тій підставі, що позивач обрав неефективний спосіб захисту, узгоджується з вимогами закону, а тому не може розглядатися як така, що вказує на порушення судом права позивача на судовий захист та на справедливий суд.
Щодо додаткового рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2025 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 14 січня 2026 року
Однією з вимог прохальної частини касаційної скарги заявник зазначає скасування додаткового рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2025 року, яким судовий збір у сумі 968,96 грн, сплачений представником ОСОБА_1 - адвокатом Коломоєць І. В., покладено на ОСОБА_1 .
Згідно з частиною першою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до частин першої та другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача;
3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: як розподілити між сторонами судові витрати.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Встановлено, що на виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху від 18 грудня 2024 року ОСОБА_1 в особі адвоката Коломоєць І. В. був сплачений судовий збір у сумі 968,96 грн за вимогу про скасування наказу відповідача в частині компенсації.
Як зазначено вище, у задоволенні позову в частині скасування наказу відповідача від 29 травня 2024 року № 57-к про звільнення ОСОБА_1 в частині не нарахування компенсації за періоди роботи з 04 травня 2022-2023 роки та 2023-2024 роки відмовлено.
Отже, враховуючи положення статей 141 ЦПК України, сплачений судовий збір у сумі 968,96 грн за цю вимогу у такому випадку покладається на позивачку.
У мотивувальні частині рішення від 20 січня 2025 року місцевим судом зазначено про необхідність вирішення питання про розподіл судових витрат за вказану вимогу у зазначений спосіб, однак всупереч пункту 2 частини п'ятої статті 265 ЦПК України у резолютивній частині цього рішенні розподіл судового збору не здійснено.
За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про задоволення заяви представника позивачки та ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судового збору, сплаченого представником позивачки за вимогу про скасування наказу відповідача в певній частині, відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України.
Враховуючи результат вирішення спору по суті пред'явлених позовних вимог, доводи касаційної скарги вказаних висновків судів не спростовують.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині щодо вимог про стягнення невиплаченої позивачці при звільненні заробітної плати за період з 19 липня 2022 року (внесення змін до статті 233 КЗпП України Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX) до 05 грудня 2023 року (наказ КП про призупинення трудових відносин) прийнята без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в оскарженій частині скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Зважаючи на те, що суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати правову оцінку новим доказам у справі, внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних у справі доказів, суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскаржувана постанова в частині вирішення позовної вимоги про стягнення невиплаченої позивачці при звільненні заробітної плати за період з 19 липня 2022 року до 05 грудня 2023 року не може вважатися законною та обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню в цій частині з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду суду апеляційної інстанції належить урахувати зазначене у цій постанові, забезпечити сторонам право на справедливий розгляд, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, оцінити всі зібрані у справі докази у їх сукупності та врахувати висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18).
У частині вимог позивачки про стягнення середнього заробітку за час простою, грошової компенсації невикористаних щорічних відпусток та матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 06 грудня 2023 року до 29 травня 2024 року, а також про скасування наказу КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» від 29 травня 2024 року № 57-к про звільнення ОСОБА_1 в частині не нарахування компенсації за періоди роботи з 04 травня 2022-2023 роки та 2023-2024 роки, рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 14 січня 2026 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягають залишенню без змін.
З аналогічних підстав колегія суддів вважає за необхідне додаткове рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 14 січня 2026 року в частині перегляду додаткового рішення залишити без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Коломоєць Ірини Василівни, задовольнити частково.
Постанову Запорізького апеляційного суду від 14 січня 2026 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення невиплаченої позивачці при звільненні заробітної плати за період з 19 липня 2022 року (внесення змін до статті 233 КЗпП України Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX) до 05 грудня 2023 року (наказ КП про призупинення трудових відносин) скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 14 січня 2026 року в частині вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час простою, грошової компенсації невикористаних щорічних відпусток та матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 06 грудня 2023 року до 29 травня 2024 року, а також про скасування наказу КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» від 29 травня 2024 року № 57-к про звільнення ОСОБА_1 в частині не нарахування компенсації за періоди роботи з 04 травня 2022-2023 роки та 2023-2024 роки - залишити без змін.
Додаткове рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 14 січня 2026 року в частині перегляду додаткового рішення залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк