22 травня 2026 року
м. Київ
cправа № 904/3426/24 (904/4862/25)
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Пєскова В. Г. - головуючого, Жукова С. В., Картере В. І.,
перевіривши матеріали касаційної скарги ОСОБА_1 (вх.№3534/2026)
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14.04.2026
та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.11.2025
у справі № 904/3426/24 (904/4862/25)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕМ ГРУП Україна"
до ОСОБА_1
про стягнення грошових коштів
в межах справи № 904/3426/24
за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий будинок "Новаагро"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕМ ГРУП Україна"
про визнання банкрутом
17.12.2024 постановою Господарського суду Дніпропетровської області у справі № 904/3426/24 Товариство з обмеженою відповідальністю "ЕМ ГРУП Україна" визнано банкрутом. Відкрито ліквідаційну процедуру у справі строком на 12 місяців, до 17.12.2025. Ліквідатором Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕМ ГРУП Україна" призначено арбітражного керуючого Саутенка Сергія Олеговича.
28.08.2025 до Господарського суду Дніпропетровської області від ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕМ ГРУП Україна" - арбітражного керуючого Саутенка Сергія Олеговича надійшла позовна заява (вх. № 1005/25 від 29.08.2025) про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 150 000,00 грн на підставі статті 1212 ГПК України.
03.11.2025 рішенням Господарського суду Дніпропетровської області у справі № 904/3426/24 (904/4862/25) позовні вимоги задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕМ ГРУП УКРАЇНА" суми безпідставно набутих грошових коштів в розмірі 150 000,00 грн та витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 422,40 грн.
14.04.2026 постановою Центрального апеляційного господарського суду (повна постанова складена 30.04.2026) апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.11.2025 у справі № 904/3426/24(904/4862/25) - залишено без задоволення. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.11.2025 у справі № 904/3426/24 (904/4862/25) - залишено без змін.
12.05.2026 ОСОБА_1 подано до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій скаржник просить скасувати постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14.04.2026 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.11.2025 у справі № 904/3426/24 (904/4862/25); ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги арбітражного керуючого Саутенка Сергія Олеговича про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів - залишити без задоволення.
Також скаржником заявлено клопотання про зупинення виконання рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.11.2025, залишеного без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 14.04.2026 у справі № 904/3426/24(904/4862/25)
13.05.2026 зазначену касаційну скаргу передано колегії суддів у складі: головуючого - Пєскова В.Г. (суддя-доповідач), суддів: Жукова С.В., Картере В.І.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Згідно із частиною шостою статті 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство (неплатоспроможність) у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Кодексом України з процедур банкрутства.
Частиною першою статті 2 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КузПБ) визначено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.
Відповідно до частини першої статті 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Частиною другою статті 7 КУзПБ встановлено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), у межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника, у тому числі спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України.
Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України.
Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.
Заяви (позовні заяви) учасників провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або інших осіб у спорах, стороною в яких є боржник, розглядаються в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) за правилами спрощеного позовного провадження.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.02.2020 у справі №918/335/17 дійшла висновку, що судові рішення у процедурі банкрутства можна поділити на дві групи:
1) перша група стосується розв'язання специфічних питань, притаманних саме процедурам банкрутства, тобто непозовному провадженню: про відкриття провадження у справі про банкрутство, про припинення дії мораторію щодо майна боржника, про закриття провадження у справі про банкрутство, про затвердження плану санації, про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, про призначення (розумій також і відсторонення) керуючого санацією, ліквідатора тощо;
2) друга група стосується виключно вирішення спорів. До неї належать судові рішення щодо розгляду спорів, у межах справи про банкрутство, стороною в яких є боржник. Такі спори розглядаються за позовом сторони, тобто в позовному провадженні. Хоча вони вирішуються тим судом, який відкрив провадження у справі про банкрутство, ці спори не стосуються непозовного провадження, яке врегульоване Кодексом України з процедур банкрутства, а тому регламентуються правилами про позовне провадження, встановленими у ГПК України.
Згідно з висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 19.01.2021 у справі № 916/97/20, визначені частиною другою статті 7 КУзПБ спори розглядаються та вирішуються судом у відокремленому позовному провадженні за правилами ГПК України. Судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій за результатами розгляду заяв, скарг, клопотань, поданих в межах основного провадження у справі про банкрутство, розглядаються судом без застосування усіх стадій судового розгляду, притаманних виключно розгляду справ позовного провадження. Такий підхід повністю відображає конструкції статей 7, 9 КУзПБ щодо порядку розгляду як основної справи про банкрутство, так і спорів, стороною в яких є боржник, які хоча і вирішуються в межах основної справи про банкрутство, проте є справами позовного провадження, відокремленими від основної справи про банкрутство. Таке розмежування є цілком виправданим з точки зору того, що справи відокремленого позовного провадження мають різний суб'єктний склад сторін спору, предмети і підстави позову, розглядаються та вирішуються господарським судом із застосуванням усього інструментарію позовного провадження, на відміну від спрощеного порядку розгляду заяв, скарг і клопотань в основній справи про банкрутство.
Статтею 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Частиною п'ятою статті 12 ГПК України визначено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є:
1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
У пункті 1 частини першої статті 163 ГПК України зазначено, що у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня установлено у розмірі 3028 грн.
Предметом позову у справі № 904/3426/24 (904/4862/25), який розглядався в межах справи № 904/3426/24 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕМ ГРУП Україна", є вимоги про стягнення грошових коштів у сумі 150 000,00 грн., що менше ніж сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на час подання позову у 2025 році (3 028 грн х 100 = 302 800 грн). Отже, справа № 904/3426/24 (904/4862/25) є малозначною в силу статті 12 ГПК України.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Аналіз наведених вище норм дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями у справах з ціною позову, що не перевищує п?ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Як вбачається зі змісту касаційної скарги, підставою касаційного оскарження постанови Центрального апеляційного господарського суду від 14.04.2026 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.11.2025 у справі № 904/3426/24 (904/4862/25) ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права (статтей 10, 12, 61 КУзПБ, статті 94 КЗпП України, статтей 2, 21, 25 Закону України "Про оплату праці", статтей З, 11 - 16, 92, 111, 192, 252, 256-257, 261, 267, 316-317, 319, 321, 328, 509, 525 - 526, 530, 610 - 611, 1212 - 1215 ЦК України), та порушення норм процесуального права (статтей 2, 4 - 5, 11, 13 - 15, 73 - 74, 76 - 81, 86, 194, 209 - 210, 269 ГПК України), за таких умов:
- у зв'язку із застосуванням судом апеляційної інстанції норм пункту 1 частини першої статті 61 КУзПБ, статтей 11 - 16, 190, 525-526, 530, 610 - 611, 1212 ЦК України без урахування висновків, викладених у п.п. 64-67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19), у постановах Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11.01.2023 у справі №548/741/21 (провадження № 61-1022св22) та від 01.03.2021 у справі №180/1735/16-ц (провадження № 61-18013ск18), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20 (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України);
- у зв'язку із незастосуванням судом апеляційної інстанції норм статтей 252, 256-257, 261, 267 ЦК України без урахування висновків, викладених Верховним Судом України у постанові від 22.04.2015 у справі № 6-48цс15, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-30бцс18), від 24.04.2019 у справі № 523/10225/15-ц (провадження № 14-159цс19), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), п.п. 61-64, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19'), п.п. 5.36.-5.37, 5.43.-5.46., від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17 (провадження № 12-119гс19), п.п. 6.36.-6.37, 6.43.- 6.44., від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), п.п. 7.10.-7.12. (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України);
- у зв'язку із відсутністю висновку Верховного Суду в межах господарської юрисдикції щодо правильного системного застосування у подібних правовідносинах норм права, передбачених пунктом 6 частини першої статті З ЦК України та статтею 1212 ЦК України, з приводу того питання, чи підлягають поверненню на підставі статті 1212 ЦК України грошові кошти як такі, що безпідставно набуті їх одержувачем, якщо їх платник знав, що в нього немає зобов'язання для сплати коштів, проте здійснив таку сплату, а згодом з цієї підстави на користь платника вимагається повернення сплачених грошових коштів (пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України).
При цьому скаржник посилається на наявність випадку, передбаченого підпунктом "а" пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України та вважає, що касаційна скарга у цій справі стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
За доводами ОСОБА_1 , ураховуючи предметну юрисдикцію господарського суду, з метою додержання принципів верховенства права та правової визначеності, забезпечення сталості та єдності правозастосовної практики, принципове значення має питання формування правової позиції щодо правильного системного застосування положень пункту 6 частини першої статті З ЦК України та статті 1212 ЦК України, зокрема, саме по справі, що розглядається в порядку господарського судочинства.
Скаржник зазначає, що зважаючи на фактичні обставини даної справи, головною умовою існування вказаного питання є те, що позивач (арбітражний керуючий) передусім посилається на факт перерахування Товариством з обмеженою відповідальністю "ЕМ ГРУП Україна" за платіжною інструкцією №96 від 12.10.2021 на підставі договору № 121021 від 12.10.2021 на користь ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 150 000, 00 грн., здійсненого товариством (потерпілим) за відсутності підстав для їх сплати. Саме це, за думкою позивача у даній справі, з огляду на існуючий правовий спір, є підставою для застосування норм глави 83 ЦК України. Утім, сама ж відсутність станом на час проведення відповідної операції фактичних підстав для перерахування з боку Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕМ ГРУП Україна" на користь ОСОБА_1 вказаних грошових коштів виключає, відповідно, й факт того, що платник коштів (потерпілий) не був обізнаний про відсутність у нього зобов'язання для їх сплати.
Тому, за переконанням заявника касаційної скарги, фундаментальне значення для єдиної правозастосовної практики має ґрунтовне дослідження судом касаційної інстанції як "судом права", в межах господарської юрисдикції, того питання, чи підлягають поверненню на підставі статті 1212 ЦК України грошові кошти як такі, що безпідставно набуті їх одержувачем, якщо їх платник знав, що в нього немає зобов'язання для сплати коштів, проте здійснив таку сплату, а згодом з цієї підстави на користь платника вимагається повернення сплачених грошових коштів.
Актуальність такого питання полягає у тому, що усвідомлення потерпілою особою того факту, що в неї відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок) для сплати коштів, коли вона, проте, здійснює таку сплату, а згодом поводячись суперечливо, вимагає повернення сплачених коштів, за існуючим підходом у судовій практиці, виключає наявність підстав для повернення безпідставно набутих грошових коштів на підставі норм ст. 1212 ЦК України. Як наслідок, те ж саме стосується й вимоги особи, котра діє від імені та в інтересах відповідного підприємства як потерпілого, якою, у тому числі, може бути і ліквідатор юридичної особи.
Дослідивши наведені доводи ОСОБА_1 щодо наявності визначених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України підстав для оскарження постанови Центрального апеляційного господарського суду від 14.04.2026 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.11.2025 у справі № 904/3426/24 (904/4862/25), колегія суддів вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.
Верховний Суд зазначає, що учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами "а", "б", "в", "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, як від заінтересованих осіб, так і від Суду, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено.
Тягар доказування наявності підстав, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Верховний Суд у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, виходить з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку й становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми (аналогічний правовий висновок викладений в ухвалах Верховного Суду від 04.03.2021 у справі № 922/1990/20, від 10.03.2021 у справі № 904/3935/20, від 10.03.2021 у справі № 911/239/20 та ін.).
Водночас формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Такі критерії, серед іншого, можливого використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 725/3690/17, від 17.01.2019 у справі № 17/5009/5413/11, від 19.09.2019 у справі № 1/106/52-Б, від 10.04.2019 у справі № 456/647/18.
Водночас, наведені ОСОБА_1 у касаційній скарзі доводи не відповідають вказаним вище критеріям та не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
У поданій касаційній скарзі відсутні посилання на конкретні справи або їх кількісні показники, які б доводили, що судами сформовано різну правову позицію при вирішенні справ з подібними правовідносинами. При цьому, скаржник не довів необхідності формування нового правового висновку для забезпечення єдності практики. Сам по собі факт відсутності окремого висновку щодо конкретної фактичної ситуації не свідчить про наявність виключної правової проблеми.
За оцінкою судової колегії, аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими і достатніми для розгляду її Верховним Судом з метою формування єдиної правозастосовчої практики.
Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що подана касаційна скарга ОСОБА_1 не містить обґрунтувань, які могли б бути визнані такими, що підпадають під дію підпункту а" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, за умови наявності яких можливе відкриття Верховним Судом касаційного провадження за касаційною скаргою на судове рішення у справі з ціною позову, що не перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. При цьому, посилання на наявність підстав, передбачених підпунктами "б", "в", "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, у касаційній скарзі відсутні.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України"). Фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність ( рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006).
Умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справі "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996 та у справі "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначено, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів".
Рекомендацією № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07.02.1995 державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.
Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства.
При цьому використання оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи", тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
При цьому під час аналізу аргументів касаційної скарги Верховним Судом взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій та враховано межі, порядок та повноваження апеляційного суду щодо розгляду справи.
Таким чином, зважаючи на предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, факт її розгляду судами двох інстанцій та відсутність обґрунтованих підстав, що підпадають під дію виключень з пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14.04.2026 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.11.2025 у справі № 904/3426/24 (904/4862/25), оскільки вона подана на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.
Водночас, Верховний Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем "розумних обмежень" у праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
При цьому колегія суддів враховує також висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) про те, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.
У зв'язку з відмовою у відкритті касаційного провадження у справі №904/3426/24 (904/4862/25) за касаційною скаргою ОСОБА_1 з наведених вище підстав, клопотання скаржника про зупинення виконання рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.11.2025 у цій справі колегією суддів не розглядається.
Керуючись статтями 12, 163, 234, 235, пунктом 2 частини третьої статті 287, пунктом 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд, -
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14.04.2026 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.11.2025 у справі № 904/3426/24 (904/4862/25).
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Пєсков
Судді С. Жуков
В. Картере