Рішення від 20.05.2026 по справі 201/7268/25

№ 201/7268/25

провадження 2/201/607/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2026 року Соборний районний суд міста Дніпра

в складі: головуючого - судді Антонюка О.А.

з секретарем Могиліною Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Соборного районного суду міста Дніпра в місті Дніпрі цивільну справу за позовом керівника Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області в інтересах Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, зобов?язання вчинити певні дії та скасування державної реєстрації права власності на майно,

ВСТАНОВИВ:

Керівник Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області 11 червня 2025 року звернувся до суду в інтересах Дніпровської міської ради з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, зобов?язання вчинити певні дії та скасування державної реєстрації права власності на майно (про фактично витребування з чужого незаконного володіння та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу самочинно побудованого будинку і зобов'язання знести самочинно побудований об'єкт нерухомого майна, припинення, скасування державної реєстрації права власності на майно), позовні вимоги не змінювалися, не уточнювалися і не доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилаються на те, що Дніпровська міська рада відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб'єкта власності - народу України, територіальної громади, як власника землі щодо права розпорядження, притаманного власнику.

Позивач стверджує, що спірні правовідносини виникли щодо земельної ділянки і будівлі, розташованої на території АДРЕСА_1 .

Звертаючись до суду з даним позовом, прокурор зазначає, що під час реалізації представницьких повноважень Лівобережною окружною прокуратурою міста Дніпра встановлено, що на підставі вироку Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 11 листопада 2022 року у справі № 932/6560/22 (провадження № 1-кп/932/123/23) у кримінальному провадженні №. 42017042630000109 ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 28 ч. 4 ст. 358 КК України до штрафу у розмірі 850 грн.

Згідно до ухвали Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року апеляційну скаргу першого заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури задоволено частково, та вирок Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 11 листопада 2022 року у справі № 932/6560/22 (провадження № 1-кп/932/123/23) у кримінальному провадженні № 42017042630000109 відносно ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 28 ч. 4 ст. 358 КК України, скасовано та справу призначеного до нового судового розслідування у суді першої інстанції.

Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2023 року у справі № 932/6560/22 (провадження № 1-кп/932/123/23) кримінальне провадження, за № 42017042630000109 за обвинуваченням ОСОБА_1 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 358 КК України, закрито на підставі ст. 49 КК України у зв'язку із звільненням останнього від кримінальної відповідальності через закінчення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Досудовим розслідуванням зазначеного кримінального провадження встановлено, що ОСОБА_1 , використовуючи завідомо підроблені документи, незаконно зареєстрував за собою право власності на об'єкт нерухомого майна, а саме: домоволодіння АДРЕСА_1 .

Відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України, вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, серія та номер: 1682, виданого приватним нотаріусом ДМНО Ричка Ю.О., 04 серпня 2014 року зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 183 кв. м., площа земельної ділянки, на якій розташований об'єкт нерухомого майна становить 830 кв. м..

Згідно інформації Управління ДАБК Дніпровської міської ради відомості щодо дозвільної документації чи документи, які засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів по об'єкту, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 - відсутні. Відповідно до інформації КП «ДМБТІ» ДМР станом на 31 грудня 2012 року технічна інвентаризація та державна реєстрація права власності на нерухоме майно за вказаною адресою не проводилась. Відомості щодо видачі/реєстрації дозвільних документів у сфері містобудування у зв'язку із спорудженням об'єкту нерухомого майна за замовником (РНОКПП НОМЕР_1 ) в Реєстрі будівельної діяльності відсутні. Окрім того, згідно відомостей Головного архітектурно-планувального управління департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради інформація про відповідні документи, на підставі яких було присвоєно або змінено адресу об'єкту нерухомого майна по АДРЕСА_1 відсутня. За даними містобудівного кадастру та Адресного плану міста містобудівні умови та обмеження для проектування об'єкта будівництва - по АДРЕСА_1 Управлінням не надавались, паспорти прив'язки тимчасових споруд за вказаною адресою не оформлювались. Згідно інформації Дніпровської міської ради звернень від фізичних та юридичних осіб, щодо оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , не зареєстровано. За інформацією Інспекції з державного контролю за використанням та охороною земель ДМР, земельна ділянка за вищевказаною адресою використовується ОСОБА_1 . Міською радою заходи претензійно-позовного характеру по об'єкту нерухомого майна розташованого за вищевказаною адресою, не вживались. Крім того, відповідно до інформації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 24 березня 2025 року №6/5-800 встановлено, що у Реєстрі територіальної громади міста Дніпра відсутні відомості щодо реєстрації осіб за адресою: АДРЕСА_1 .

Зважаючи на вище викладене, будівництво вказаного об'єкта нерухомості здійснено за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку та без отримання документів, що дають право на виконання підготовчих/будівельних робіт. Земельна ділянка територіальної громади міста Дніпра фактично вибула із власності Дніпровської міської ради на підставі підроблених документів, що встановлено у судовому порядку.

Таким чином, відповідачем незаконно використовується земельна ділянка, що є підставою для усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та її повернення, шляхом знесення самочинного будівництва, та скасування державної реєстрації права власності із закриттям розділу у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у судовому порядку.

Згідно зі ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Статтею 56 ЦПК України передбачено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій

відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Згідно із ч. 2 ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 14 Конституції України, ст. 1 Земельного кодексу України, ст. 373 ЦК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

В результаті незаконної реєстрації речових прав на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 , порушено права, майнові інтереси законного власника земельної ділянки - територіальної громади міста Дніпра, яка позбавлена можливості користуватись та розпоряджатися цією земельною ділянкою.

Неправомірне користування земельною ділянкою комунальної власності під розміщення об'єктів нерухомого майна з порушенням містобудівних вимог завдає шкоду власності територіальної громади міста Дніпра та в цілому суперечить інтересам держави у сфері як у сфері земельних правовідносин, так і інших сферах життєдіяльності суспільства, що контролюються і охороняються державою. Предметом спору в даному випадку є дотримання визначеного законом порядку набуття права користування земельною ділянкою комунальної власності під розміщення об'єкту нерухомого майна.

Дніпровською міською радою та її уповноваженими виконавчими органами з січня 2023 року не вжито належних та ефективних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у встановленому законом порядку, у тому числі шляхом звернення до суду. Факт неналежного здійснення уповноваженим органом наданих повноважень щодо вжиття відповідних заходів, підтверджується листуванням органів прокуратури із зазначеним органом.

Відповідно до положень ст. 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Документи на підтвердження реєстрації права власності чи оренди за відповідачем на вказану земельну ділянку відсутні. Також відсутні будь-які документи на підтвердження надання Дніпровською міською радою дозволу щодо використання спірної земельної ділянки, будь-які угоди щодо такого використання не укладалися. Таким чином, законні правові підстави зайняття зазначеної земельної ділянки відсутні.

З огляду на викладене, вбачається, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю.

Позовні вимоги прокурора в інтересах держави у даній справі не порушують ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

За викладених обставин виникає необхідність у вирішенні в судовому порядку питань щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою належної на праві комунальної власності Дніпровській міській територіальній громаді в особі Дніпровської міської ради.

Враховуючи, що об'єкт нерухомого майна розташований за адресою: АДРЕСА_1 , яка є предметом спору у цій справі, є об'єктом самочинного будівництва, то ефективним способом захисту порушених прав Дніпровської міської ради як власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про знесення такого будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України. При цьому обставина щодо державної реєстрації права власності на цей об'єкт не спростовує факт самочинності зведення цього нерухомого майна, та наявності підстав для застосування статті 376 ЦК України.

Отже, порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування Дніпровської міської ради полягає у тому, що державна реєстрація права власності на об'єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради на підставі неправомірних документів та відчуження у подальшому, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об'єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси громади в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади.

Таким чином, відповідач при подачі документів, оформленні та реєстрації діяв не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані свої і об'єкту нерухомості. Порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування - Дніпровської міської ради полягає у тому, що визнання виконавчим комітетом права власності на об'єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради та укладення наступних правочинів, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об'єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси територіальної громади міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади. На їх звернення до відповідача про з'ясування обставин вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідача та третіх осіб по оформленню автостоянки і земельної ділянки та права власності неправомірними, зобов'язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради у праві користування та розпорядження земельною ділянкою площею 830 кв. м., розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , та повернути земельну ділянку, шляхом знесення об'єктів самочинного будівництва: житлового будинку загальною площею 183 кв. м. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 422860212101), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , усунувши перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні вказаною земельною ділянкою, скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на вказаний об'єкт нерухомого майна - житловий будинок загальною площею 183 кв. м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 422860212101, припинивши право володіння відповідача на вказаний об?єкт нерухомості та стягнути з ОСОБА_1 на користь Дніпропетровської обласної прокуратури понесені судові витрати - судовий збір в сумі 4 844 грн. 80 коп., задовольнивши позов в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_1 позовні вимоги не визнав, не погодився з викладеними обставинами позову та заперечували проти задоволення позову, оскільки його дії відносно земельної ділянки та вказаного об'єкту нерухомості відповідають вимогам закону, будь-яких порушень не допускав і придбав земельну ділянку в передбаченому законом порядку. Не заперечував проти розгляду справи за його відсутністю. Правом надання відзиву на позов не скористався. Причини його та/або представника неприбуття в судове засідання судом визнаються не поважними, оцінюються судом як спосіб затягування розгляду справи і недобросовісне виконання своїх процесуальних прав та обов'язків, оскільки таке намагання і перенесення слухання справи було вже неодноразово, доказів на підтвердження причини відсутності в засіданні сторона відповідача не надавала (з урахуванням зазначеного, відношення сторін до своїх процесуальних прав та обов'язків і тривалості розгляду справи, суд вважає, що чергова заява про перенесення слухання справи і відсутність відповідача не перешкоджає розгляду справи). Незалежно від прибуття чи неприбуття представника відповідача сама особа в судове засідання не прибула без поважних причин і навіть не повідомила суд про причини неприбуття в судове засідання. Отже, суд вважає можливим розгляд справи на підставі наявних матеріалів і доказів. Також суд звертає увагу на вимоги статті 121 ЦПК України про те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку; не може бути залишене поза увагою положення статті 6 Конвенції, якими передбачено, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, а також те, що в цивільному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи. При цьому слід керувався саме зазначеним, а не наявністю чи відсутністю права, що підлягає захисту, наявністю іншого спору, що начебто може перешкоджати вирішенню цієї справи. Судом вирішені всі інші питання, не розглянутих клопотань немає, з'ясовані доповнення, заяви і клопотання та інш., від яких залежить можливість розгляду справи. Отже, суд вважає можливим розгляд справи за наявними матеріалами.

З'ясувавши позицію сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню в повному обсязі.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні з наданих сторонами документів та доказів встановлено, що дійсно Дніпровська міська рада є представницьким органом місцевого самоврядування, який відповідно до ст. 1, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» наділений правом представляти інтереси територіальної громади, приймати від її імені рішення та здійснювати від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Органи місцевого самоврядування, згідно зі ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

Дніпровська міська рада відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб'єкта власності - народу України, територіальної громади, як власника землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Статтями 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України та ст. ст. 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України врегульовано порядок розпорядження землею.

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (пункт 34 частини першої статті 26) органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб'єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.

Відповідно до статті 83 Земельного кодексу України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам міст є комунальною власністю. Отже, право комунальної власності на землю (земельні ділянки), виникає і без реєстрації в силу спеціальних вимог закону. Виходячи з вимог ст. 83 Земельного кодексу України презюмується належність земельних ділянок на території міста Дніпро територіальній громаді міста з визначенням її власником Дніпровської міської ради.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно вимог ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель комунальної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону «Про оренду землі») та Цивільного кодексу України.

Статтею 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.

Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин здійснюється виключно на пленарних засіданнях міської ради. Отже, правовою основою виникнення права користування земельною ділянкою є рішення органу місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю. Замовник та підрядник для одержання дозволу на виконання будівельних робіт подають до відповідної інспекції державного архітектурно-будівельного контролю письмову заяву, до якої додаються, зокрема документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію; проектна документація на будівництво, погоджена та затверджена в порядку, визначеному законодавством.

Розгляд заяви, прийняття рішення про надання дозволу на виконання будівельних робіт або про відмову у його наданні, видача та реєстрація дозволу на виконання будівельних робіт (або відмови в його наданні) здійснюються інспекціями державного архітектурно- будівельного контролю протягом місяця з дня реєстрації заяви. Здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю ведуть реєстр виданих, скасованих (анульованих) дозволів на виконання будівельних робіт та відмов у їх наданні.

Частиною 1 статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що належать до І-ІІІ категорій складності, та об'єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідною інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації. Форма декларації про готовність об'єкта до експлуатації, порядок її подання і реєстрації визначаються Кабінетом Міністрів України.

До повноважень міських рад у галузі земельних відносин згідно зі ст. 12, 83, 122 Земельного кодексу України, ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» належить розпорядження землями комунальної власності в межах, визначених Земельним кодексом України.

Предметом спору в даному випадку є дотримання визначеного законом порядку набуття права користування земельною ділянкою комунальної власності під розміщення об'єкту нерухомого майна.

Наявність хоча б однієї із трьох зазначених у ч. 1 ст. 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним (постанови Верховного Суду від 18 лютого 2019 року у справі № 308/5988/17-ц, від 20 березня 2019 року у справі №202/3 520/16-ц).

Позивач звертає увагу на інтереси держави в спірних правовідносинах.

Пунктами 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року у справі № 1-1/99 визначено, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, а, отже, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах і може здійснювати представництво в порядку, передбаченому процесуальним законом.

«Інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17).

Положення ст. 1, ч. 1 ст. 83, ч. 1 ст. 84, ст. 122 ЗК України, ст. ст. 1, 2, 6,10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Таким чином, інтереси держави полягають у фактичному набутті прав на земельні ділянки відповідно до вимог чинного законодавства України як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, забезпеченні правомірного обігу майнових прав на земельні ділянки та об'єкти благоустрою, додержання законодавчого порядку їх відчуження, а також у визнанні та захисті законних форм землекористування.

Крім того, інтереси держави полягають у дотриманні органом місцевого самоврядування конституційного обов'язку щодо здійснення повноважень з розпорядження земельними ділянками та об'єктами благоустрою як об'єктами права власності територіальної громади міста виключно відповідно до вимог Закону.

Отже, в результаті незаконної реєстрації речових прав на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 , порушено права, майнові інтереси законного власника земельної ділянки - територіальної громади міста Дніпра, яка позбавлена можливості користуватись та розпоряджатися цією земельною ділянкою.

У зазначеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави. Землі комунальної власності зайнято самовільно, що суперечить вимогам чинного законодавства до порядку володіння та користування землею та створює перешкоди законному власнику у реалізації повноважень щодо цієї землі.

Обґрунтування позивачем порушення вимог законодавства.

Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118, 123, 124 Земельного кодексу України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до ст. 126 Земельного кодексу України, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

За приписами ст. ст. 187, 188 Земельного кодексу України, контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України.

Відповідно до пункту «а» частини першої статті 96 ЗК України землекористувачі зобов'язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки.

Статтею 35 Закону України «Про охорону земель» передбачено, що власники і землекористувачі, в тому числі орендарі, земельних ділянок при здійсненні господарської діяльності зобов'язані: дотримуватися вимог земельного та природоохоронного законодавства України; забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням та дотримуватися встановлених обмежень (обтяжень) на земельну ділянку.

Стаття 141 Земельного кодексу України визначає підстави припинення права користування земельною ділянкою. Так, підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Будівництво об'єктів нерухомості являє собою взаємопов'язану діяльність різних суб'єктів права, які поєднані єдиною метою, спрямованою на безпосереднє забезпечення та створення об'єкта будівництва, яка включає різні аспекти і етапи будівництва.

Порядок будівництва нерухомого майна врегульовано відповідними нормативними актами, а саме: законів України «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25 грудня 2015 року, передумовою для державної реєстрації права власності на новозбудований об'єкт нерухомого майна є отримання дозвільних документів у сфері містобудівної діяльності, у тому числі тих, що засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта нерухомого майна та речових прав на земельну ділянку.

Відповідно до ст. 41 Конституції України та ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності та користування на землю набувається та реалізується фізичними та юридичними особами в порядку і на підставах, визначених Конституцією України, Земельним кодексом України, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Здійснення самочинного будівництва порушує права власника земельної ділянки, у тому числі у разі відсутності державної реєстрації права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за відповідною особою. Факт самочинного будівництва змушує власника земельної ділянки діяти з урахуванням того, що на відповідній земельній ділянці наявні певні об?єкти нерухомості - що обмежує можливості як користування, так і розпорядження земельною ділянкою.

Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 910/19726/17, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що відомості про реєстрацію речових прав на спірну земельну ділянку відсутні.

Таким чином, встановлено, що зазначена земельна ділянка відноситься до земель комунальної власності, не наданих у користування іншим особам, рішення уповноваженого на розпорядження земельною ділянкою органу про передачу її в оренду фізичним та юридичним особам не приймалося, відповідно, державна реєстрація речових прав на земельну ділянку будь-якій особі не проводилася.

Також, відповідно до положень ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України діє принцип слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована. У разі переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на розташовані на земельній ділянці об'єкти, оскільки право власності на будівлі з усіма притаманними для власності складовими - володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об'єкти нерухомості, у власності або користуванні.

Таким чином, з огляду на викладені обставини справи, що рішення про надання дозволу на будівництво будь-якої нерухомості на зазначеній земельній ділянці та рішення про відведення земельної ділянки для будівництва не приймалися, за змістом положень частин 1, 2, 4 статті 376, статті 391 ЦК України, статті 152 ЗК України, реалізуючи право комунальної власності на земельну ділянку, Дніпровська міська рада наділена повноваженнями звернутися до суду за захистом порушених прав власника земельної ділянки та єдиним способом захисту передбачено саме усунення перешкод шляхом звільнення самовільної зайнятої земельної ділянки загальною площею 830 кв. м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

З урахуванням викладеного, з метою усунення перешкод Дніпровській міській раді у здійсненні права користування та розпорядження земельною

ділянкою комунальної власності, наявні підстави для скасування державної

реєстрації права власності відповідача на самовільно збудоване нерухоме

майно: житловий будинок загальною площею 183 кв. м., розташований по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 422860212101), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна № 422860212101.

За приписами ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до місцевого суду позовної заяви немайнового характеру становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до положень ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» на 01 січня 2025 року такий мінімум для працездатних осіб становить 3028 грн. Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» при поданні до суду процесуальних документів в електронній формі застосовується коефіцієнт 0.8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору, що в умовах дії військового стану є важливим для збереження бюджетних коштів.

Прокурором позовна заява подана через ЄСІТС «Електронний суд», тому для розрахунку судового збору застосовано понижуючий коефіцієнт 0.8. Позовна заява містить 2 вимоги немайнового характеру. На виконання п. 9 ч. 3 ст. 175 ЦПК України зазначаю, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, складаються з суми сплаченого судового збору за подання позовної заяви (у кількості двох позовної вимоги), що складає 4844.80 грн., та заяви про забезпечення позову у розмірі 1211.20 грн., всього 6056.00 грн.

Заяву про забезпечення позову від 14 травня 2025 року № 52-4081вих-25 було подано до Шевченківського районного суду міста Дніпра перед пред'явленням прокурором даної позовної заяви. Відповідно до ухвали Шевченківського районного суду міста Дніпра від 21 травня 2025 року заяву про забезпечення позову передано за підсудністю до Соборного районного суду міста Дніпра.

Ухвалою Соборного районного суду міста Дніпра від 04 червня 2025 року у справі № 932/4868/25 (провадження № 2-з/201/101/2025) заяву, про забезпечення позову прокурора - задоволено.

У відповідності до вимог ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», Лівобережною окружною прокуратурою міста Дніпра листом за вих.№52-3924вих-25 від 08 травня 2025 року Дніпровську міську раду повідомлено про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави шляхом пред'явлення позову Лівобережною окружною прокуратурою міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про зобов'язання усунути перешкоди у праві користування та розпорядження самовільно зайнятою земельною ділянкою, шляхом знесення розміщених на ній будівель і споруд та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Таким чином, порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування Дніпровської міської ради полягає у тому, що державна реєстрація права власності на об'єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради на підставі неправомірних документів та відчуження у подальшому, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об'єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси громади в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади.

Отже, відповідач при подачі документів, оформленні та реєстрації діяв не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані свої і об'єкту нерухомості. Порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування - Дніпровської міської ради полягає у тому, що визнання виконавчим комітетом права власності на об'єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради та укладення наступних правочинів, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об'єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси територіальної громади міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади. На їх звернення до відповідача про з'ясування обставин вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідача та третіх осіб по оформленню автостоянки і земельної ділянки та права власності неправомірними, зобов'язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради у праві користування та розпорядження земельною ділянкою площею 830 кв. м., розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , та повернути земельну ділянку, шляхом знесення об'єктів самочинного будівництва: житлового будинку загальною площею 183 кв. м. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 422860212101), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , усунувши перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні вказаною земельною ділянкою, скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на вказаний об'єкт нерухомого майна - житловий будинок загальною площею 183 кв. м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 422860212101, припинивши право володіння відповідача на вказаний об?єкт нерухомості та стягнути з ОСОБА_1 на користь Дніпропетровської обласної прокуратури понесені судові витрати - судовий збір в сумі 4 844 грн. 80 коп., задовольнивши позов в повному обсязі.

Отже, на думку позивача, спірний об'єкт підлягає знесенню за рахунок відповідача, а земельна ділянка приведенню у придатний для використання стан.

Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.

Єдиним вирішенням спірного питання, на думку позивача, є захист у судовому порядку, шляхом усунення перешкод, знесення самовільної будови, звільнення земельної ділянки, припинення права власності, зобов'язання вчинити певні дії. На їх звернення до відповідача про з'ясування обставин вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідача по оформленню земельної ділянки та права власності неправомірними, зобов'язання повинно бути законним і справедливим. Звернення до правоохоронних органів з цим питанням ні до чого не призвели, в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовну заяву підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» ЦК України: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ст. 2, 72, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Судом з'ясовано, що згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Важливо звернути увагу на те, що на сьогодні вже дещо застарілим є Рішення Конституційного Суду України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 року № З-рп/99, на який посилається позивач. У п.п. З та 4 мотивувальної частини цього рішення зазначено, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин; в основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо; інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій; із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших Інтересів держави, обгрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Судом з матеріалів справи та наданих документів встановлено, що дійсно спірні правовідносини виникли щодо земельної ділянки і будівлі розташованої на території АДРЕСА_1 .

Відповідно до інформації КП «ДМБТІ» ДМР станом на 31 грудня 2012 року технічна інвентаризація та державна реєстрація права власності на нерухоме майно за вказаною адресою не проводилась.

Відомості щодо видачі/реєстрації дозвільних документів у сфері містобудування у зв'язку із спорудженням об'єкту нерухомого майна за замовником (РНОКПП НОМЕР_1 ) в Реєстрі будівельної діяльності відсутні.

Окрім того, згідно відомостей Головного архітектурно-планувального управління департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради інформація про відповідні документи, на підставі яких було присвоєно або змінено адресу об'єкту нерухомого майна по АДРЕСА_1 відсутня. За даними містобудівного кадастру та Адресного плану міста містобудівні умови та обмеження для проектування об'єкта будівництва - по АДРЕСА_1 Управлінням не надавались, паспорти прив'язки тимчасових споруд за вказаною адресою не оформлювались.

Згідно інформації Дніпровської міської ради звернень від фізичних та юридичних осіб, щодо оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , не зареєстровано.

За інформацією Інспекції з державного контролю за використанням та охороною земель ДМР, земельна ділянка за вищевказаною адресою використовується ОСОБА_1 . Міською радою заходи претензійно-позовного характеру по об'єкту нерухомого майна розташованого за вищевказаною адресою, не вживались.

Крім того, відповідно до інформації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 24 березня 2025 року №6/5-800 встановлено, що у Реєстрі територіальної громади міста Дніпра відсутні відомості щодо реєстрації осіб за адресою: АДРЕСА_1 .

Підстави для представництва прокурором інтересів держави у справі. Порушення або загроза порушення інтересів держави є ключовою та виключною підставою для застосування конституційної функції представництва прокурором інтересів держави.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Враховуючи особливий процесуальний статус прокурора, як особи, яка відповідно до ст. 4, 56 ЦПК України наділена правом звернення до суду в інтересах іншої особи - держави, процесуальна правоздатність у нього настає з моменту виникнення відповідної компетенції або передбачених законом повноважень.

Поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах», означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження процесуальної дії (відповідні функції). Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави.

Аналіз положень ст. 56 ЦПК України у взаємозв'язку зі змістом ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави вважати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захист або здійснює неналежно.

«Нездійснення захисту» має прояв в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Невжиття органом державної влади, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, заходів щодо захисту та поновлення права власності держави на спірну земельну ділянку свідчить про наявність підстав для вжиття прокуратурою представницьких повноважень в інтересах держави шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Окремо слід вказати, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 08 лютого 2019 року (справа №915/20/18) дійшов однозначного висновку про можливість представництва органами прокуратури в суді органів місцевого самоврядування, а, отже, і інших органів державної влади.

При цьому, відповідно до п.п. 5.6 постанови від 16 квітня 2019 року у справі №910/3486/18 Верховним Судом встановлено, що прокурор не повинен встановлювати причини невиконання уповноваженими державою органами відповідних функцій у спірних відносинах.

Розглядаючи питання обґрунтування прокурором підстав представництва інтересів держави у суді, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 зазначено, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. При цьому, бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися, як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Слід також враховувати висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 18 червня 2021 року в справі №9927/491/19, у якій, зокрема, зазначено, що обчислення розумного строку для реагування відповідного органу на повідомлення прокурора повинно враховувати не лише останнє повідомлення прокурора про подання позову до суду, а й попередні листи, направлені прокурором органу, якщо в них міститься інформація про стверджувані порушення (а не просто направлено запит на надання інформації). Орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження у спірних правовідносинах.

Статтею 324 Цивільного кодексу України передбачено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Таким чином, з огляду на зазначену норму закону, прокурор може заявити в інтересах держави позов, який виражається в інтересах частини українського народу - членів територіальної громади, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює саме орган місцевого самоврядування, хоча він, цей орган, навпаки, покликаний ці інтереси захищати.

Такий підхід узгоджується з Європейською хартією місцевого самоврядування 1985 року (ратифікована Законом України від 15 липня 1997 року № 452/97-ВР), яка передбачає, що органи місцевого самоврядування при вирішенні відповідної частини публічних (суспільних) справ (public affairs) діють під власну відповідальність в інтересах місцевого населення й у правовій системі держав-учасниць, зокрема у сфері адміністративного контролю за органами самоврядування, має забезпечуватись співмірність (баланс) між заходами контролю та важливістю інтересів, які контролюючий орган має намір захищати (ст. 3, 8).

Крім того, з урахуванням ст. 1, 2, 6, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», орган місцевого самоврядування представляє відповідну територіальну громаду і здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Однак первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно- територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Конституція України визначає, що місцеве самоврядування в Україні здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України (ст. 140 Конституції України).

Відповідно до статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування територіальної громади є однією з гарантій держави. Згідно із частиною 1 статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські рада є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до статті 142 Конституції України, статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів.

Положення статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» встановлюють, що територіальним громадам міст належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Зокрема, ст. 83 Земельного кодексу України визначено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

Ураховуючи викладене, органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, є Дніпровська міська рада як орган місцевого самоврядування, що виконує повноваження власника земельних ділянок комунальної власності на території міста Дніпро, а також суб'єкт, уповноважений на здійснення самоврядного контролю за використанням та охороною земель на території міста Дніпро.

Інтереси держави в спірних правовідносинах.

У статтях 13, 14 Конституції України визначено, що земля є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України (ЗК України) завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

З огляду на наведене, положення ст. 1, ч. 1 ст. 83, ч. 1 ст. 84, ст. 122 ЗК України, ст. ст. 1, 2, 6,10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Суспільний (публічний) інтерес є оціночним поняттям, що охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних та таких, що ґрунтуються на моральних засадах, інтересів, які складають певну сукупність приватних інтересів або важливі для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби та відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб'єктами владних повноважень (суб'єктами публічної адміністрації); це поняття не піддається однозначній кваліфікації (визначенню), а тому наявність суспільних (публічних) інтересів повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку.

Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже не можливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов'язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб'єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура. Відтак, звернення прокурора з позовом в інтересах держави охоплює, у тому числі, й захист інтересів громади.

У справах за позовами прокурора в інтересах держави надважливим є також врахування та застосування судом принципу пропорційності як універсального загальноправового принципу, спрямованого на забезпечення у правовому регулюванні розумного балансу приватних і суспільних (публічних) інтересів, відповідно до якого цілі обмежень прав мають бути істотними, а засоби їх досягнення - обґрунтованими і мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються; використання цього принципу дозволяє досягти розумного співвідношення між метою впливу з боку держави в особі органів прокуратури та засобами їх досягнення; принцип пропорційності вимагає виключно справедливого, раціонального та співрозмірного ініціювання прокурором судового процесу для захисту суспільних (публічних) інтересів (прав необмеженої кількості осіб).

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити ... скаргу, стає опонентом або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «F.W. v. France», заява № 61517/00, пункт 27).

Згідно практики Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ), зокрема у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15 січня 2009 року, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

Водночас, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у судовому провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, Суд вирішує, наскільки участь прокурора є доцільною.

Такий висновок міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 910/3486/18, від 01.09.2022 у справі № 440/7210/21.

Таким чином, за наявності загрози інтересам держави та не здійсненні їх захисту Дніпровською міською радою як органом, до повноважень якого відноситься розпорядження спірними земельними ділянками, найефективнішим правовим способом захисту, поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право, буде саме представництво органами прокуратури інтересів держави в особі Дніпровської міської ради.

Доводи щодо бездіяльності уповноваженого органу. Додержання вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Як зазначив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4- рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Згідно висновку, зробленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 сам факт незвернення до суду компетентного органу з позовом свідчить про неналежність виконання своїх повноважень, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів та звернення до суду з таким позовом.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Інтереси держави повинні захищати насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, у тому числі шляхом подання відповідних позовних заяв, а не прокурор. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Проте для того, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Згідно з позицією Великої Палати Верховного суду, висловленої у постанові від 25 червня 2020 року у справі № 912/2385/18, якою надано висновок щодо застосування приписів статті 23 Закону «Про прокуратуру», прокурор, звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону «Про прокуратуру», фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 911/3211/19, від 19 січня 2021 року у справі № 904/71/19, від 14 січня 2021 року у справі № 911/1137/19, від 13 січня 2021 року у справі № 918/388/19, від 12 січня 2021 року у справі № 922/526/19, від 10 серпня 2021 року у справі № 923/833/20, від 20 липня 2021 року у справі № 908/2153/20, де наголошено, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

При цьому прокурор не зобов'язаний установлювати причини, з яких позивач не здійснює захисту своїх інтересів.

Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 наведено правовий висновок, зокрема, про те, що: прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави; прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

При цьому, бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звернувся до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

У рішенні Європейського Суду з прав людини від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного королівства» суд проголосив, що засіб захисту повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Крім того, є категорія справ, де ЄСПЛ зазначив, що підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» ЄСПЛ у рішенні висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

Також, вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».

Фактично, звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання надання в користування земельних ділянок комунальної власності та дотримання конституційного принципу рівності усіх перед Законом, у зв'язку з чим прокурор звертається до суду з позовом щодо захисту інтересів держави.

Враховуючи вищенаведене, у зазначеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Варто зазначити, що у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 807/62/16 Верховний Суд, посилаючись на ч. 2 ст. 19 Конституції України, констатував, що реалізуючи повноваження належно, добросовісно та з метою, для якої вони надані, уповноважений орган фактично має обов'язок, а не право захищати інтереси держави. Зазначене є способом здійснення владних повноважень, а не способом захисту суб'єктивних прав органу, що уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Землі комунальної власності зайнято самовільно, що суперечить вимогам чинного законодавства до порядку володіння та користування землею та створює перешкоди законному власнику у реалізації повноважень щодо цієї землі.

Вказана позовна заява стосується питання права, яке становить значний суспільний інтерес, оскільки самовільне зайняття земель комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) та конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє розпоряджатись своїм майном.

Проте, Дніпровською міською радою та її уповноваженими виконавчими органами з січня 2023 року не вжито належних та ефективних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у встановленому законом порядку, у тому числі шляхом звернення до суду.

Факт неналежного здійснення уповноваженим органом наданих повноважень щодо вжиття відповідних заходів, підтверджується листуванням органів прокуратури із зазначеним органом.

Лівобережною окружною прокуратурою міста Дніпра, в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» на адресу Дніпровської міської ради скеровувались листи від 31 січня 2023 року № 04/52-680вих-23, від 17 липня 2024 року № 52-6441вих-24, від 27 лютого 2025 року № 52-1708вих-25 з інформацією про встановлені факти правопорушень законодавства при реєстрації права власності та самовільному зайнятті земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 шляхом проведення державної реєстрації речових прав, а також безпідставне набуття речових прав на об'єкт нерухомого майна (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 422860212101).

Однак, органом місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, заходів щодо захисту та поновлення прав територіальної громади на спірну земельну ділянку не вжито, що підтверджується листами Дніпровської міської ради № 7/11-1164 від 15 червня 2023 року, № 7/11-1850 від 09 серпня 2024 року, № 6/5-754 від 18 березня 2025 року та свідчить про наявність підстав для вжиття прокуратурою представницьких повноважень в інтересах держави шляхом звернення до суду з даним позовом.

Зазначене свідчить про нездійснення уповноваженим органом захисту порушених інтересів держави в передбаченому законом порядку.

Отже, прокурором належним чином обґрунтовано та доведено наявність виключних підстав для представництва інтересів держави в особі Дніпровської міської ради у порядку ст. 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Обґрунтування порушення вимог законодавства.

Правовий режим самочинного будівництва врегульовано ст. 376 ЦК України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв'язку із здійсненням самочинного будівництва.

Так, ст. 376 ЦК України розміщена у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов'язаний з питаннями права власності на землю.

Знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь- кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18).

З огляду на викладене самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

Разом із цим, сам по собі факт державної реєстрації права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду, не слід розглядати як окреме відносно факту самочинного будівництва порушення прав власника земельної ділянки.

Права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно.

Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 ЦК України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з'явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.

До вищезазначених висновків дійшла Велика Палата Верховного суду у своїй постанові від 15 листопада 2023 року №916/1174/22.

Стаття 120 Земельного кодексу України не гарантує прав на земельну ділянку у разі самочинного будівництва об'єкта нерухомості на ній та його відповідної реєстрації.

Порядок набуття права власності на новозбудовану річ (нерухоме майно) регулюється законодавством про містобудівну діяльність та відповідними державними будівельними нормами.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

Згідно із ч. 2 ст. 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Водночас, відповідно до ч. 4 ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Право власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрації (ч. 1 ст. 182 ЦК України).

При цьому згідно з висновками Верховного Суду державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Зміст приписів статті 376 ЦК України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об'єкти.

Відповідно до статті 13 Конституції України земля та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу, від імені якого права власника здійснюються органами державної влади та місцевого самоврядування.

Суб'єктами права на землі комунальної власності згідно зі статтею 80 Земельного кодексу України є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

За змістом статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільним зайняттям земельної ділянки є будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

За висновками Верховного Суду щодо застосування норм права, викладеними у постанові від 11 травня 2023 року у справі №300/2813/22, користування земельними ділянками комунальної власності, у тому числі громадянами, їх зайняття за відсутності відповідного рішення ради про передачу такої ділянки у власність або у користування, відповідних правовстановлюючих документів та без оформлення прав на такі земельні ділянки, їх державної реєстрації, є порушенням вимог земельного законодавства.

У такому випадку територіальна громада як первинний суб'єкт права власності на земельні ділянки в межах відповідної адміністративно - територіальної одиниці має право у порядку, встановленому законом, через уповноважені органи місцевого самоврядування захищати таке право, зокрема, шляхом здійснення цими органами заходів самоврядного контролю за використанням та охороною земель, вимагати від осіб, які допустили порушення вимог земельного законодавства щодо земель комунальної власності, усунення цих порушень та наслідків, які у зв'язку з цим настали, відшкодувати завдані збитки (шкоду).

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-ГУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Підпунктом 6 п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державній реєстрації прав підлягає право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

Відповідно до ч. 1 ст. 210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Таким чином, законні правові підстави зайняття зазначеної земельної ділянки відсутні.

Обґрунтування належності способу захисту.

Частиною 2 ст. 16 ЦК України передбачено перелік способів захисту цивільних прав, які мають універсальних характер та можуть застосовуватися до всіх чи більшості суб'єктивних прав.

Разом з тим, законодавцем передбачено, що такий перелік не є вичерпним та надано право суду захистити цивільне право або інтерес особи іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (частина 3 ст. 16 ЦК України). Особа, законне право або інтерес якої порушено, може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту.

Якщо спеціальні норми права визначають конкретні заходи з урахуванням специфіки порушеного права та характеру правопорушення, особа вправі скористатися такими способами захисту. Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання даної норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Викладені у позові факти та обставини свідчать про порушення земельного та містобудівного законодавства під час забудови вищевказаної земельної ділянки комунальної власності, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Водночас, самочинною забудовою вказаної земельної ділянки створено перешкоди власнику - Дніпровській міській раді у раціональному та ефективному використанні земельної ділянки відповідно до її призначення та відповідно до встановленої законом мети, нівелює спеціальний статус цих земель та можливість подальшої передачі цих земель відповідальній особі з метою задоволення потреб та інтересів територіальної громади.

Отже, повернення земельної ділянки у тому стані, який є на теперішній час, не призведе до поновлення порушених інтересів держави у повному обсязі, оскільки наявна на земельній ділянці самочинна забудова беззаперечно створюватиме перешкоди власнику при подальшій реалізації правомочностей щодо цієї земельної ділянки, так і залишиться невирішеним та буде існувати надалі.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340. від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17.

Знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого користувача істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь- кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому наявність будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично обмеженням права власника землі.

Поряд із цим, власник, чиї права порушено, може скористатися не будь-яким, а саме ефективним способом захисту, оскільки вирішення вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (провадження № 12-115гс19) зазначено, що «у силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п'ята статті 376 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 зазначено, що належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Разом з тим, у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17 (провадження № 61-20491св19) зазначено, що «задоволення вимоги про усунення перешкод в користуванні земельної ділянки шляхом знесення самочинно побудованого нежитлового приміщення за рахунок особи, яка здійснила таке самочинне будівництво є належним та ефективним способом захисту прав власника (користувача). Застосування вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою».

У свою чергу, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 202/7377/16-ц від 27 жовтня 2021 року зазначено, що визнання незаконними і скасування рішень державних реєстраторів та визнання недійсними договорів купівлі-продажу не є ефективним способом захисту та не забезпечує усунення порушень, спричинених самочинним будівництвом.

При цьому, установивши, що самочинна забудова здійснена на земельній ділянці, яка не була відведена особі для цієї мети, суди з урахуванням практики застосування ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинні з'ясувати: чи заперечує власник земельної ділянки проти визнання права власності на таку забудову за особою, що її здійснила; чи не порушує така забудова права на земельну ділянку інших осіб, чиї права порушено такою забудовою, а в разі зведення забудови на наданій земельній ділянці - чи не здійснено таку забудову з відхиленням від проєкту або будівельних норм і правил.

У цьому аспекті Верховним Судом у постанові від 29 січня 2020 № 822/2149/18 наголошено, що за змістом частини 7 статті 376 Цивільного кодексу України зобов'язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову можливе лише у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил, у інших випадках самочинного будівництва, зокрема, якщо нерухоме майно збудоване або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, стаття 376 Цивільного кодексу України не ставить можливість знесення об'єкта самочинного будівництва в залежність від можливостей його перебудови.

Натомість правове значення має позиція власника (користувача) земельної ділянки, а також дотримання прав інших осіб. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4 статті 376 ЦК України).

З огляду на викладене, вбачається найбільш ефективним і доцільним способом захисту та реального поновлення порушених інтересів держави усунення перешкод власнику у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної форми власності, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , у вигляді приведення її відповідачем у придатний до використання стан шляхом знесення самочинного будівництва.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України права володіння, користування та розпорядження своїм майном належать власникові.

Згідно із нормою ст. 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ст. 321 ЦК України).

Згідно з частиною 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (частина 3 цієї статті).

Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки (стаття 212 Земельного кодексу України).

Вказане підтверджується постановою Верховного Суду від 20 липня 2021 року у справі № 914/2200/20, в якій зазначено, що на підставі положень частин 2, 3 статті 152 ЗК України, за якими власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, зокрема, відновленням стану земельної ділянки, який існував до порушення права, статті 212 ЗК України, якою передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними, визнавши доведеними позивачем та не спростованими відповідачем обставини наявності у позивача права комунальної власності на спірну земельну ділянку, самовільне зайняття відповідачем цієї земельної ділянки шляхом встановлення огорожі за відсутності будь-яких, в тому числі договірних, підстав для цього, Верховний Суд визнав обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про те, що позов про зобов'язання відповідача звільнити земельну ділянку шляхом демонтажу огорожі підлягає задоволенню.

Також необхідно зазначити, що відповідно до положень ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України діє принцип слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована. У разі переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на розташовані на земельній ділянці об'єкти, оскільки право власності на будівлі з усіма притаманними для власності складовими - володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об'єкти нерухомості, у власності або користуванні.

За висновками, викладеними у пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 921/158/18, згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття.

Водночас, з огляду на принцип слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована, а також фактичні обставини створення вказаних об'єктів нерухомості, правовий режим будівництва як самочинного не створює підстав для виникнення прав на земельну ділянку.

Аналогічні висновки викладено у постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 910/19726/17, постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц.

Негаторний позов подається у випадках, коли власник або титульний володілець (в тому числі орендар) має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним.

Характерною ознакою негаторного позову є його спрямованість на захист права від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння майном, а саме у разі протиправного вчинення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.

Таким чином, власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні своєю власністю, зокрема земельною ділянкою, шляхом відновлення її до попереднього стану, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 24 лютого 2020 року у справі № 458/1046/15 (провадження № 61-976св18), висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц.

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини 2 статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт «б» частини 3 статті 152 ЗК України).

В свою чергу наявність зареєстрованого права власності, перешкоджає належному володінню, розпорядженню та користуванню майном комунальної власності, його передачі відповідальній особі з метою задоволення потреб та інтересів територіальної громади міста, у тому числі шляхом забезпечення надходження коштів до місцевого бюджету від використання майна, земельної ділянки.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції станом на момент внесення запису в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно) та частиною четвертою статті 15 вказаного Закону (в редакції станом на момент внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно) державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно - правовими актами (стаття 22 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Статтею 24 Закону визначено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяження.

За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

З огляду на викладене, державна реєстрація права власності на нерухоме майно житловий будинок загальною площею 183 кв. м., розташований по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 422860212101), прийнята за відсутності належних правових підстав, порушує встановлений чинним законодавством порядок проведення державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна та підлягає скасуванню.

Відповідно до частини третьої статті 26 Закону України Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у редакції з 26 липня 2022 року, у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом першим частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом першим частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.

Крім того, необхідно зазначити, що навіть у випадку якщо буде встановлено, що суб'єкт державної реєстрації прав правомірно прийняв рішення про державну реєстрацію права (зокрема, для державної реєстрації подані всі необхідні документи, які вимагаються відповідно до закону, та відсутні встановлені законом підстави для відмови в державній реєстрації права), то це не є перешкодою для задоволення позову.

Вказана позиція також викладена в постановах Великої Палати Верховного суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 22 серпня 2018 року № 925/1265/16, від 04 серпня 2018 року у справі № 915/127/18, від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22, постановах Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі № 904/4339/21, від 11 червня 2024 року у справі №904/4338/21.

Функцією державної реєстрації права є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Подібні висновки неодноразово формулювалися Великою Палатою Верховного Суду, зокрема в постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 96), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 48).

Принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89)) передбачає, що відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 100)).

Таким чином право власності позивача на земельну ділянку було порушено незаконною реєстрацією права власності на нерухоме майно за відповідачем, з якими позивач не перебував у зобов'язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права власності відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правомочностей розпоряджатись своєю земельною ділянкою.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати верховного Суду від 18 вересня 2024 року у справі №914/1785/22.

ділянкою комунальної власності, наявні підстави для скасування державної

реєстрації права власності відповідача на самовільно збудоване нерухоме

Втручання у право мирного володіння майном.

Позовні вимоги прокурора в інтересах держави у даній справі не порушують ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод з огляду на наступне.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

Власник має право вимагати від ОСОБА_1 усунення перешкод у користуванні своєю земельною ділянкою комунальної форми власності загальною площею 830 кв. м., шляхом знесення самочинно збудованого майна.

З огляду на викладене, позовні вимоги по суті не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Підсудність спору, досудове врегулювання спору, докази, судові витрати та інші процесуальні питання.

Враховуючи те, що законом у цьому випадку не встановлено обов'язкового досудового врегулювання спору, відповідні заходи позивачем не вживались.

Згідно із ч. 1 ст. 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Оскільки спірне нерухоме майно знаходиться на території Жовтневого (Соборного) району міста Дніпра, позов пред'являється до Соборного районного суду міста Дніпра за місцем розташування нерухомого майна.

Інформація про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, що міститься у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є відкритою та загальнодоступною. Для посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, судів, органів Національної поліції, органів прокуратури, органів Служби безпеки України, Національного банку України, Національного антикорупційного бюро України, Національного агентства з питань запобігання корупції, адвокатів, нотаріусів інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв'язку із здійсненням ними повноважень, визначених законом, надається за суб'єктом права чи за об'єктом нерухомого майна в електронній формі шляхом безпосереднього доступу до цього реєстру, за умови ідентифікації відповідної посадової особи за допомогою електронного цифрового підпису.

Інформація про зареєстровані права та їх обтяження, отримана в електронній чи паперовій формі за допомогою програмного забезпечення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, має однакову юридичну силу та використовується відповідно до законодавства.

Умови, підстави для безпосереднього доступу посадових осіб державних органів, адвокатів та нотаріусів, органів місцевого самоврядування до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв'язку із здійсненням ними повноважень, визначених законом, та процедуру отримання інформації з цього реєстру, права та обов'язки суб'єктів, що є учасниками зазначеної процедури визначено Порядком доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127.

Згідно з пунктами 6, 7 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2019 року № 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса. Для державної реєстрації прав заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», іншими законами України та цим Порядком.

Відповідно до пункту 10 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, під час формування та реєстрації заяви державний реєстратор виготовляє електронні копії оригіналів документів чи відповідно оформлених копій документів у випадку, передбаченому абзацом другим пункту 7 цього Порядку, поданих заявником для державної реєстрації прав, шляхом їх сканування та долучає до відповідної заяви.

Згідно з пунктом 16 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, заява, що долучалася до документів, поданих для державної реєстрації прав, заява про відкликання раніше поданої заяви, а також інші документи, що були отримані у паперовій формі державним реєстратором під час розгляду заяви та не підлягають поверненню заявнику, зберігаються суб'єктом державної реєстрації прав, нотаріусом протягом трьох років. Документи та/або відомості, сформовані державним реєстратором за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав під час розгляду заяви, зберігаються в електронній формі у зазначеному Реєстрі.

Реєстраційна справа в електронній формі зберігається в Державному реєстрі речових прав.

Порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування Дніпровської міської ради полягає у тому, що державна реєстрація права власності на об'єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради на підставі неправомірних документів та відчуження у подальшому, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об'єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси громади в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади.

За викладених обставин виникає необхідність у вирішенні в судовому порядку питань щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою належної на праві комунальної власності Дніпровській міській територіальній громаді, в особі Дніпровської міської ради.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Частиною 2 статті 331 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 ЦК України, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з сукупності двох підстав: 1) з моменту його прийняття до експлуатації, 2) з моменту державної реєстрації.

Стаття 18 Закону України «Про основи містобудування» передбачає, що реалізація містобудівної документації полягає у впровадженні рішень відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування при плануванні відповідних територій, комплексній забудові та реконструкції населених пунктів, проектуванні та будівництві об'єктів житлово-цивільного і виробничого призначення, систем транспортного та інженерного забезпечення, впорядкуванні і благоустрою територій.

Таким чином, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

Для особи, яка самочинно забудувала земельну ділянку Цивільний кодекс України передбачає настання таких негативних наслідків майнового характеру: а) знесення збудованого об'єкта; б) визнання за власником (користувачем) земельної ділянки права власності на збудований об'єкт; в) проведення перебудови; ґ) відшкодування витрат, пов'язаних з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (стаття 1212 Цивільного кодексу України).

Статтею 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга). Захист прав громадян да юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення етану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт «б» частина третя).

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Статтею 212 ЗК України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у платний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Отже, у разі доведеності факту самовільного зайняття його земельної ділянки ті розміщення на ній самочинного будівництва, позивач не позбавлений можливості захищати свої права у спосіб, який відповідатиме положенням статей 376, 391 ЦК України і статей 152, 212 ЗК України, зокрема вимагати усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинного будівництва, звільнення земельної ділянки та приведення її у попередній стан.

Згідно зі статтею 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо де порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила і здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує трава інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом заповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від п проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Галузеве наповнення норми ч. 2 ст. 14 Конституції України про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, виражене у нормах ЦК України про те, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК України); право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (ч. З ст. 375 ЦК України); правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються ст. 376 ЦК України (ч. 4 ст. 375 ЦК України).

Виходячи з цього, слід дійти висновку, що юридична конструкція ст. 376 ЦК України виконує у майновому обороті функцію системного регулятора відносин, які виникають у зв'язку із здійсненням самочинного будівництва, в тому числі щодо набуття права власності на нерухоме майно особою, яка здійснила самочинне будівництво.

Згідно наукового висновку Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Національної академії правових наук України визначено, що згідно ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Визначення конкретного способу захисту є правом сторони процесу, яке реалізується нею на власний розсуд. Судовою практикою визначено певні критерії застосування того чи іншого способу захисту як ефективного. У постанові ВП ВС від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 вказано, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. При визначенні способу захисту як ефективного Верховний Суд вказав, що такий спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення прав, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту) (Постанова ВП ВС від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18).

Враховуючи, що самочинне будівництво як діяльність, що відповідає хоча б одній з ознак, визначених ч. 1 ст. 376 ЦК України, створює перешкоди у здійсненні права власності-володіння, користування, розпорядження земельною ділянкою, способом захисту права власника такої земельної ділянки необхідно визнати усунення перешкод у здійсненні права власності. Можливість використання такого способу захисту передбачена нормами як земельного, так і цивільного законодавства. У випадку, якщо такі порушення не пов'язані із позбавленням володіння, то власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном на підставі ст. 391 ЦК України. В іншій ситуації правова підстава визначення способу захисту будується на застосуванні правових приписів спеціального характеру. Так, відповідно до ч. 2, п. б ч. З ст. 152 ЗК України, власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, крім іншого, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав. Висновки Верховного Суду допускають застосування такого способу захисту у випадках здійснення самочинного будівництва. Так, у постанові КЦС ВС від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17 вказано, що задоволення вимоги про усунення перешкод в користуванні земельної ділянки шляхом знесення самочинно побудованого приміщення за рахунок особи, що здійснила таке будівництво є належним способом захисту прав власника (користувача). Застосування вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, в тому числі визнання недійсними договорів про відчуження майна.

Аналогічний висновок міститься у Постанові КЦС ВС від 24 березня 2021 року по справі № 200/2192/18, у якій зазначено, що оскільки об'єкт незавершеного будівництва, який є предметом спору у цій справі, є об'єктом самочинного будівництва, то ефективним способом захисту порушених прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про знесення такого будівництва відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦК України. При цьому обставина щодо державної реєстрації права власності на цей об'єкт не спростовує факт самочинності зведення цього нерухомого майна, та наявності підстав для застосування ст. 376 ЦК України.

Виходячи з цього за наявності на земельній ділянці власника об'єктів самочинного будівництва ефективним способом захисту порушених прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про усунення перешкод у здійсненні права власності на земельну ділянку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, що викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19) від 04 вересня 2018 року вказано, що ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

Враховуючи вищевикладене, порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування Дніпровської міської ради полягає у тому, що державна реєстрація права власності на об'єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради на підставі неправомірних документів та відчуження у подальшому, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об'єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси громади в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ч. і ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідач у порушення ст. 77, 81 ЩІК України не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту самовільного заняття мною земельної ділянки.

Крім того, відповідно до ст. 6 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» саме до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить: вжиття відповідно до закону заходів щодо повернення самовільно зайнятих земельних ділянок їх власникам або користувачам.

Правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майно залежить від підстав, за якими його віднесено до об'єкта самочинного будівництва.

Об'єктом цивільних прав являється земля, яка оформлена як земельна ділянка згідно з правилами ст. 79-1 ЗК України.

На підставі ч. ч. 1, 4 ст. 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про Державний земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера; кадастровий номер земельної ділянки - індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування.

У практиці Європейського суду з прав людини (зокрема, у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції», «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», «Вєренцов проти України», «Щокін проти України», «Сєрков проти України», «Колишній король Греції та інші проти Греції», «Булвес» АД проти Болгарії», «Трегубенко проти України») напрацьовані три критерії, які слід оцінювати для того, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно.

Якщо хоча б одного критерію із перелічених не було додержано, то Європейський суд з прав людини констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основоположних свобод. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «Індивідуальний і надмірний тягар».

Також суд вважає, що в даній справі необхідно застосувати принцип належного урядування, закріплений Європейським судом із прав людини.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивачів порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Особа, право якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Згідно із ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Положеннями ст. 15 ЦК України визначено, що судовому захисту підлягає лише порушене, оспорюване або невизнане право.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Власником земельної ділянки є держава, яка відповідно до вимог статті 13 Конституції України та статті 91 ЗК України зобов'язана не використовувати право власності на шкоду людині і суспільству.

Так, Конституція України визначає, що земля є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами ст. 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності.

В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Конституційний Суд України у рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), роз'яснив поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі «Буланов та Купчик проти України» від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), № 48778/99, пункт 25, ECHR 2002-ІІ).

Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від ЗО травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов'язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов'язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов'язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано в резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ІІК України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно- примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права. за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають з договорів та інших правочинів.

Частиною 1 статті 14 ЦК України передбачено, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Частиною 3 цієї статті ЦК України визначено, що виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

Разом з цим обрання особою неналежного способу захисту порушеного права в судовому порядку, який не відповідає як змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і характеру його порушення, а також не призводить до поновлення порушеного права цієї особи є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

У цій справі предметом розгляду є вимоги про знесення самочинного будівництва та приведення земельної ділянки до попереднього стану, припинення права власності, тобто скасування рішення про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна і зобов'язання вчинити певні дії.

Отже, кінцевою метою звернення до суду є захист права позивача та приведення земельної ділянки, яка перебуває у користуванні відповідача, у попередній стан.

Зважаючи на наведене, заявлені позовні вимоги є ефективним способом захисту порушеного права, а тому задоволенню підлягають.

Згідно з частинами першою, другою, п'ятою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

У статті 81ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із ст. 82 ЩІК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по сучі справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Згідно із ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Отже спірну будівлю гаражу не можна вважати самочинним будівництвом в розумінні статті 376 ЦК України: доказів порушення прав позивача не надано та взагалі не наведено, яким же чином порушуються права позивача у даному випадку, враховуючи той факт, що усі служби міста та сам позивач свого часу надали згоду на розташування зазначеного об'єкту на визначеній території.

Згідно зі статтями 116, 125, 126 Земельного кодексу України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Приписами ст. 123 Земельного Кодексу України визначено порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування.

Щодо обґрунтування підстав для відмови у позові необхідно звернути увагу й на таке.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 6 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15- рп/20041.

Добросовісність (пункт 6 статті З ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У цій справі підлягає застосуванню доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «nonconcedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності. У статті 1.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Позовна давність, за визначенням статті 256 ЦК України - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 Цивільного кодексу, та у господарських відносинах.

За змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 статті 267 Цивільного кодексу позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму Цивільного кодексу).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 Цивільного кодексу, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила.

Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (стаття 212 ЗК України).

Відповідно до статті 74 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» № 280/97- ВР органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.

Відповідно до частин 4-6 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України, встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення дії, яка порушує право. Приписами ст. 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

З огляду на вищевикладені приписи чинного законодавства України наявні підстави для задоволення позовних вимог.

Згідно з ЦК України, захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом: визнання цих прав, припинення або зміни правовідношення, тощо.

Позовні вимоги, що містяться в даній позовній заяві, не суперечать законодавству України, чинному на сьогоднішній день. Згідно зі ст. 55 Конституції України, «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.». Виходячи з передбаченого ст. 8 Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За приписами ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов'язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.

Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.

Не може суд прийняти до уваги позицію відповідача стосовно не визнання позовних вимог, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об'єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим позов задовольнити, зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради у праві користування та розпорядження земельною ділянкою площею 830 кв. м., розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , та повернути земельну ділянку, шляхом знесення об'єктів самочинного будівництва: житлового будинку загальною площею 183 кв. м. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 422860212101), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , усунувши перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні вказаною земельною ділянкою, скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 , на об'єкт нерухомого майна - житловий будинок загальною площею 183 кв. м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 422860212101, проведену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою Ю.О. 04 серпня 2014 року (номер запису про право власності: 6558073) із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна 422860212101, припинивши право володіння ОСОБА_1 на вказаний об?єкт нерухомості та стягнути з цього на користь Дніпропетровської обласної прокуратури понесені судові витрати - судовий збір в сумі 4 844 грн. 80 коп..

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні земельної ділянки шляхом звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки, зобов'язання вчинити певні дії, скасування реєстрації, припинення права в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 1, 3, 7, 8, 13, 14, 19, 55, 124, 129140, 141, 144 Конституції України, ст. 3-5, 11, 15, 16, 60, 169, 172, 202, 203, 215, 216, 236, 258, 259, 263-265, 268, 331, 334, 374, 376, 377, 387, 526, 527, 530 ЦК України, ст. 1, 80, 83, 116, 122, 123-127, 211, 212 Земельного кодексу України, ст. 1, 4-6, 10, 16, 18, 25, 26, 60, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 1, 3, 4, 26, 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст. 1, 2, 4, 6, 10, 16, 18-1, 26, 27-1, 28, 60, 63, 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Зобов'язати ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 , усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, код за ЄДРПОУ 26510514, місце розташування: 49000, м. Дніпро, проспект Дмитра Яворницького, 75, у праві користування та розпорядження земельною ділянкою площею 830 кв. м., розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , та повернути земельну ділянку, шляхом знесення об'єктів самочинного будівництва: житлового будинку загальною площею 183 кв. м. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 422860212101), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , усунувши перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні вказаною земельною ділянкою.

Скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на об'єкт нерухомого майна - житловий будинок загальною площею 183 кв. м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 422860212101, проведену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою Юлією Олександрівною 04 серпня 2014 року (номер запису про право власності: 6558073) із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна 422860212101, припинивши право володіння ОСОБА_1 на вказаний об?єкт нерухомості.

Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь Дніпропетровської обласної прокуратури (49044, м. Дніпро, проспект Дмитра Яворницького, 38, МФО 820172, Державна казначейська служба України, м. Київ р/р иА228201720343160001000000291 код за ЄДРПОУ 02909938) понесені судові витрати - судовий збір в сумі 4 844 грн. 80 коп..

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 21 травня 2026 року.

Суддя -

Попередній документ

136784009

Наступний документ

136784011

Інформація про рішення:

№ рішення:	136784010
№ справи:	201/7268/25
Дата рішення:	20.05.2026
Дата публікації:	26.05.2026
Форма документу:	Рішення
Форма судочинства:	Цивільне
Суд:	Соборний районний суд міста Дніпра
Категорія справи:	Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про приватну власність, з них:; усунення перешкод у користуванні майном

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Розглянуто (20.05.2026)
Результат розгляду:	заяву задоволено повністю
Дата надходження:	11.06.2025
Предмет позову:	про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, шляхом знесення розміщених на ній будівель і споруд та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно

Розклад засідань:

Минулі засідання (9)

05.08.2025 15:00	Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська
25.09.2025 09:00	Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська
29.10.2025 10:30	Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська
01.12.2025 09:00	Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська
12.01.2026 09:00	Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська
03.02.2026 10:00	Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська
18.03.2026 09:00	Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська
16.04.2026 09:00	Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська
20.05.2026 11:30	Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська

Запланованих засідань немає

Учасники справи:

головуючий суддя:

АНТОНЮК ОЛЕКСАНДР АНДРІЙОВИЧ

суддя-доповідач:

АНТОНЮК ОЛЕКСАНДР АНДРІЙОВИЧ

відповідач:

Петров Олександр Миколайович

позивач:

Дніпровська міська рада

представник позивача:

Кондратов Володимир Гарійович - Прокурор

Лівобережна окружна прокуратура міста Дніпра