вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
19 травня 2026 р. м. Ужгород Справа № 907/663/25
Суддя Господарського суду Закарпатської області Лучко Р.М.,
за участю секретаря судового засідання Піпар А.Ю.
розглянувши матеріали справи
за позовом Тячівської окружної прокуратури, м. Тячів Закарпатської області в інтересах держави в особі
позивача Західного офісу Держаудитслужби, м. Львів
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, м. Київ
до відповідача 1 Вільховецької сільської ради Тячівського району Закарпатської області, с. Вільхівці Тячівського району Закарпатської області
до відповідача 2 Товариства з обмеженою відповідальністю «КІК», смт Дубове Тячівського району Закарпатської області
про визнання недійсним Договору №134 від 12.11.2019 та стягнення
За участю представників:
прокурор - Чулей О.Ю., посвідчення №069356 від 01.03.2023;
позивача - не з'явився;
відповідача 1 - не з'явився;
відповідача 2 - Ковач І.В., адвокат, ордер серії АО №1184797 від 03.02.2026;
третьої особи на стороні позивача - не з'явився.
Тячівська окружна прокуратура діючи в інтересах держави в Західного офісу Держаудитслужби звернулася до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Вільховецької сільської ради Тячівського району Закарпатської області та до Товариства з обмеженою відповідальністю «КІК» у якому просить суд:
- визнати недійсним договір підряду № 134 від 12.11.2019, укладений між Вільховецькою сільською радою Тячівського району Закарпатської області та Товариством з обмеженою відповідальністю «КІК» про будівництво Вільхівчиківської амбулаторії загальної практики сімейної медицини в с. Вільхівчик Тячівського району;
- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «КІК» на користь Вільховецької сільської ради Тячівського району Закарпатської області кошти в сумі 5 821 908,00 грн;
- стягнути в дохід держави з Вільховецької сільської ради Тячівського району Закарпатської області одержані нею за рішенням суду кошти в сумі 5 821 908,00 грн.
Позов заявлено прокурором з підстав недотримання норм Законів України «Про публічні закупівлі» та «Про захист економічної конкуренції» під час укладення зазначеного договору.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №907/663/25 визначено головуючого суддю Лучка Р.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 червня 2025 року.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 18 червня 2025 року позовну заяву залишено без руху та встановлено прокурору строк для усунення недоліків, виявлених судом.
Ухвалою від 26 червня 2025 року, зважаючи на подання прокурором заяви про усунення недоліків у встановлений судом строк, суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження, залучив до участі у справі третю особу, встановив учасникам справи процесуальні строки для заяв по суті спору та призначив підготовче засідання на 22 липня 2025 року.
В ході підготовчого провадження ухвалою від 22 липня 2025 року суд задовольнив клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «КІК» від 22.07.2025 про зупинення провадження у справі та зупинив провадження у справі №907/663/25 до закінчення перегляду у касаційному порядку об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №922/3456/23.
Ухвалою від 23 січня 2026 року, з огляду на прийняття об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 19 грудня 2025 року постанови у справі №922/3456/23, суд поновив провадження у справі та призначив підготовче засідання на 04 лютого 2026 року.
У підготовчому засіданні неодноразово оголошувалися перерви, востаннє до 28 квітня 2026 року о 14:30 год.
Окрім того, протокольними ухвалами від 21.04.2026 суд залишив без розгляду клопотання прокурора про зупинення провадження у справі від 11.03.2026 та відмовив у задоволенні клопотання про витребування у Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України належним чином завіреної копії повного рішення Адміністративної колегії від 08.08.2024 №63/68-р/к.
28 квітня 2026 року через канцелярію суду представник відповідача подав клопотання про долучення доказів від 28.04.2026, до якого долучено акти виконаних робіт, довідки про вартість виконаних робіт, а також направлення цих документів іншим учасникам справи.
За наслідками проведеного у справі підготовчого провадження, з огляду на вирішення у підготовчому засіданні зазначених у частині 2 ст. 182 ГПК України питань, що підлягали з'ясуванню судом, ухвалою суду від 28.04.2026 постановлено підготовче провадження закрити та призначити судовий розгляд справи по суті на 19.05.2026 року.
Окрім того, ухвалою від 28.04.2026 судом залишено без розгляду клопотання Тячівської окружної прокуратури про витребування доказів від 11.06.2025 в частині витребування від відповідача належним чином завірених копій актів виконаних робіт за договором підряду №134 від 12.11.2019 року.
Прокурор в судовому засіданні позовні вимоги підтримує у повному обсязі з визначених у позовній заяві підстав.
Представник позивача, відповідача 1 та третя особа в судове засідання 19.05.2026 не з'явилися, відповідач 1 та третя особа причини неявки суду не повідомили, хоча про дату, час та місце розгляду справи усі учасники справи були повідомлені належним чином, у встановленому законом порядку шляхом надіслання ухвали від 28.04.2026 до їх Електронних кабінетів, що підтверджується довідками про доставку електронного листа від 29.04.2026 року та на поштову адресу Вільховецької сільської ради Тячівського району Закарпатської області (трекінг відправлення R068091048381 вручено відповідачу 11.05.2026).
Позивач згідно з поданими суду письмовими поясненнями від 07.07.2025 просив суд розгляд справи здійснювати за відсутності представника Західного офісу Держаудитслужби.
Учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд (ч. 2 ст. 14 ГПК України).
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).
Згідно з приписами ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому відповідно до наведених приписів процесуального закону та ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, беручи до уваги, що явка учасників справи в судове засідання 19.05.2026 судом не визнавалася обов'язковою, у зв'язку з чим суд вважає за можливе розглянути справу без участі представників позивачів, відповідачів та третьої особи.
В порядку ст. 240 ГПК України скорочене рішення (вступна та резолютивна частини) проголошена судом в судовому засіданні 19.05.2026 року.
Правова позиція прокурора.
Позовні вимоги прокурором обґрунтовані наявністю в діях Товариства з обмеженою відповідальністю «КІК» під час участі в процедурі закупівлі UA-2019-09-30-001856-b, що проводилася Замовником - Вільховецькою сільською радою Тячівського району Закарпатської області спрямування на протиправне усунення конкуренції під час проведення публічних закупівель та порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, що мало наслідком спотворення результатів публічної закупівлі з Будівництва Вільхівчиківської амбулаторії загальної практики сімейної медицини в с. Вільхівчик, Тячівського району. Коригування, що встановлено у рішенні Адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 08.08.2024 № 63/68-р/к у справі № 63/4-01-85-2021.
Вказані дії Товариства з обмеженою відповідальністю «КІК», на думку прокурора, спрямовані на порушення встановленого юридичного порядку з метою одержання права на укладення договору підряду № 134 від 12.11.2019 не на конкурентних засадах, що не узгоджується із законною господарською діяльністю у сфері публічних закупівель, а отже, суперечить інтересам держави та суспільства, оскільки порушує правові та економічні засади функціонування вказаної сфери суспільних відносин, не сприяє, а обмежує розвиток конкуренції у державі. Прокурор також вказує про наявність умислу в діях Товариства з обмеженою відповідальністю «КІК» щодо вчинення правочину, який завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
Відтак, на думку прокурора, вказаний вище незаконний спосіб отримання права на укладення договору про закупівлю є підставою для визнання договору підряду № 134 від 12.11.2019, укладеного за результатами проведеної закупівлі, недійсним на підставі ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203, ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, як такого, що суперечить інтересам держави та суспільства.
При цьому, в якості правових наслідків недійсності договору, укладеного за результатами публічної закупівлі, прокурором з посиланням на ч. 3 ст. 228 ЦК України зазначено про необхідність повернення Товариством з обмеженою відповідальністю «КІК» одержаних коштів у розмірі 5 821 908,00 грн Вільховецькій сільській раді Тячівського району Закарпатської області, в той час, як отримані останньою за рішенням суду кошти підлягають стягненню в дохід держави.
Письмові пояснення позивачів.
Позивач відповідно до письмових пояснень від 07.07.2025 зазначає, що Держаудитслужбою нею не проводилося жодних заходів державного фінансового контролю, які передбачені Законом № 2939-XII та Законом № 922, щодо закупівлі UA-2019-09-30-001856-b та виконання договору підряду № 134 від 12.11.2019, а відтак, Держаудитслужба позбавлена можливості надати пояснення щодо суті позовних вимог.
Звертає увагу, що заходи, на які уповноважені органи державного фінансового контролю відповідно до норм пунктів 8, 10 статті 10 Закону № 2939-XII, здійснюються виключно за результатами відповідних заходів державного фінансового контролю.
Заперечення (відзиви) відповідачів.
Відповідачем 1 не подано суду відзиву на позов відповідно до приписів ст.ст. 165, 178 ГПК України.
Відповідач 2 відповідно до відзиву на позов від 11.07.2025 заперечує проти задоволення позовних вимог прокурора.
Доводить, що у спірних правовідносинах не достатньо лише констатації факту встановлення рішенням АМК антиконкурентних узгоджених дій відповідача 2 без доведення позивачем, таких фактів як: факту порушення права та/або інтересу внаслідок вчинення правочину; факту проведення процедури закупівлі всупереч вимогам Закону України «Про публічні закупівлі»; оспорювання або визнання рішення тендерного комітету недійсними, а відтак недійсності самого правочину, який укладається відповідно до норм Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом за результатом розгляду та оцінки тендерної пропозиції замовником, який визначає переможця та приймає рішення про намір укласти договір згідно з цим Законом.
Стверджує, що у даному разі прокурором не доводиться у чому саме полягає завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета вчинення спірного правочину з боку відповідача-2, а також не підтверджено недодержання вимог щодо відповідності цього правочину інтересам держави і суспільства.
Зазначає також, що оспорюваний договір виконаний його сторонами у встановленому порядку, а прокурором не визначено, в чому полягає неефективність використання бюджетних коштів та шкода бюджету, не враховується порушення прав та інтересів сторін договору про закупівлю, внаслідок оспорення його прокурором, з огляду на вже витрачені на закупівлю грошові кошти, які є бюджетними, та повне виконання умов спірного відповідачем 2, прийняття робіт та їх оплата відповідачем 1, як Замовником.
Доводить також пропуск прокурором строку позовної давності.
Окрім того, у поданих суду 21.04.2026 письмових поясненнях відповідач просить врахувати висновки Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, які викладені у постанові від 19 грудня 2025 року у справі №922/3456/23.
Письмові пояснення третьої особи.
Третьою особою не подано суду письмових пояснень відповідно до ст. 168 ГПК України.
ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.
30 вересня 2019 року Вільховецькою сільською радою Тячівського району Закарпатської області в електронній системі публічних закупівель «ProZorro» опубліковано відомості про проведення відкритих торгів щодо закупівлі «Будівництво Вільхівчиківської амбулаторії загальної практики сімейної медицини в с. Вільхівчик, Тячівського району. Коригування» (ідентифікатор закупівлі UA-2019-09-30-001856-b). Очікувана вартість предмета закупівлі становила 5 874 000,00 гривень.
Відповідно до протоколу розкриття тендерних пропозиції UA-2019-09-30-001856-b від 16.10.2019 участь у вказаній закупівлі взяли три учасники: ТОВ «Арданбуд» з пропозицією 5 009 000,00 грн, ФОП Келемен І.Ю. з пропозицією 5 010 000,00 грн (яких визнано такими, що не відповідають кваліфікаційним критеріям) та ТОВ «КІК» з пропозицією 5 821 908,00 грн.
12 листопада 2019 року між Вільховецькою сільською радою Тячівського району Закарпатської області, як Замовником та Товариством з обмеженою відповідальністю «КІК», як Підрядником укладено Договір підряду № 134 (надалі - Договір), за змістом п. 1.1. якого у порядку і на умовах, визначених цим Договором, Підрядник бере на себе зобов'язання своїми силами та засобами, на власний ризик виконати і здати Замовнику об'єкт: «Будівництво Вільхівчиківської амбулаторії загальної практики сімейної медицини в с. Вільхівчик, Тячівського району. Коригування», відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації та згідно з будівельними нормами та правилами відповідно до діючого законодавства в затверджений цим Договором термін, а Замовник, в свою чергу, зобов'язується надати Підряднику проектно-кошторисну документацію, прийняти закінчений виконаний об'єкт і повністю оплатити вартість виконаних робіт та матеріалів.
Згідно з п. 3.1. Договору загальна вартість доручених робіт за цим договором встановлюється згідно з тендерною пропозицією та Договірною ціною (додаток №2) і становить 5 821 908,00 грн (з ПДВ). Ціна тверда.
Додатковими угодами №1 від 23.12.2019 та №2 від 03.03.2020 до Договору внесено зміни у частині визначених бюджетних зобов'язань на оплату вартості робіт на 2019-2020 роки.
Матеріали справи, зокрема, довідки про вартість будівельних робіт та витрати форми КБ-3 від 26.11.2019 за листопад 2019 року, від 23.12.2019 за грудень 2019 року, від 03.03.2020 за березень 2020 року, від 01.04.2020 за квітень 2020 року, Акти приймання виконаних будівельних робіт форми КБ-2в №1 за листопад 2019 року, №2 за грудень 2019 року, №3, №5, №6, №7 за березень 2020 року, №9-14 за квітень 2020 року свідчать, що укладений відповідачами Договір виконано його сторонами в повному обсязі, що визнається усіма учасниками цієї справи, а оплата Замовником вартості робіт підтверджується долученими до позову виписками по рахунку за 26.11.2019, 23.12.2019, 03.03.2020, 01.04.2020, платіжними дорученнями №7 від 26.11.2019 року (на суму 1 248 328,90 грн), №5 від 26.11.2019 (на суму 25 476,10 грн), №8 від 23.12.2019 (на суму 1 740 668,00 грн), №1 від 03.03.2020 (на суму 30 000,00 грн), №4 від 03.03.2020 (на суму 1 295 698,80 грн), №10 від 01.04.2020 (на суму 1 418 394,00 грн).
Наведене підтверджується також і звітом про виконання договору про закупівлю від 31.12.2021 року.
Рішенням Адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 08.08.2024 № 63/68-р/к у справі № 63/4-01-85-2021 визнано ТОВ «Арданбуд», ФОП Келемен І.Ю. та ТОВ «КІК» винними у вчиненні порушень законодавства про захист економічної конкуренції, передбачених пунктом 4 частини другої статті 6, пунктом 1 статті 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції» у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, що стосуються спотворення результатів торгів, зокрема, при закупівлях «Будівництво Вільхівчиківської амбулаторії загальної практики сімейної медицини в с. Вільхівчик, Тячівського району. Коригування» (ідентифікатор закупівлі UA-2019-09-30-001856-b), проведеної Вільховецькою сільською радою Тячівського району Закарпатської області (п. 1 резолютивної частини рішення від 08.08.2024 № 63/68-р/к).
Під час розгляду Адміністративною колегією Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України справи № 63/4-01-85-2021 встановлено обставини, які свідчать про узгоджену поведінку ТОВ «Арданбуд», ФОП Келемен І.Ю. та ТОВ «КІК», зокрема:
- наявність телефонних з'єднань в період участі в торгах (п.п. 17-21 рішення від 08.08.2024 за № 63/68-р/к);
- послідовність дій учасників та використання однієї ІР-адреси (п.п. 22-32 рішення від 08.08.2024 за № 63/68-р/к);
- спільні властивості електронних файлів (п.п. 33-35 рішення від 08.08.2024 за № 63/68-р/к);
- технічна участь ТОВ «Арданбуд» та ФОП Келемен І.Ю. у торгах (п.п. 36-52 рішення від 08.08.2024 за № 63/68-р/к).
З урахуванням викладеного Адміністративною колегією Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України у рішенні від 08.08.2024 за № 63/68-р/к зроблено висновок, що ТОВ «Арданбуд», ФОП Келемен І.Ю. та ТОВ «КІК» під час підготовки документації для участі у спірній закупівлі діяли не самостійно, а узгоджували свої дії, а конкурентне змагання, що є обов'язковою умовою участі в конкурентних процедурах закупівель за Законом України «Про публічні закупівлі» було відсутнє.
З огляду на вищезазначене, вказаним рішенням адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України на ТОВ «Арданбуд», ФОП Келемен І.Ю. та ТОВ «КІК» накладено штраф за виявлені порушення у розмірі по 68 000 грн на кожного (п. п. 2-4 резолютивної частини рішення від 08.08.2024 за № 63/68-р/к).
Суду не надано доказів оскарження ТОВ «КІК» рішення Адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 08.08.2024 № 63/68-р/к у справі № 63/4-01-85-2021 у судовому порядку, а згідно з поясненнями представника відповідача 2, які не заперечуються прокурором накладений таким рішенням штраф Товариством сплачено повністю.
З посиланням на законність та обґрунтованість рішення Адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 08.08.2024 № 63/68-р/к прокурор стверджує, що узгодивши свою поведінку та свої тендерні пропозиції ТОВ «Арданбуд», ФОП Келемен І.Ю. та ТОВ «КІК» тим самим усунули конкуренцію та змагальність між собою, а отже, спотворили результат проведених торгів, порушивши право Замовника на отримання найбільш ефективного для нього результату, а відтак, вчинили антиконкурентні узгоджені дії, заборонені Законом України «Про захист економічної конкуренції», та призвели до порушення вимог Закону України «Про публічні закупівлі», у результаті чого не було дотримано принципів здійснення закупівель, передбачених ст. 3 Закону України «Про публічні закупівлі», а саме: добросовісної конкуренції серед учасників, максимальної економії й ефективності, відкритості та прозорості на всіх стадіях закупівель.
За позицією прокурор, така поведінка ТОВ «Арданбуд», ФОП Келемен І.Ю. та ТОВ «КІК» є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів, заборонених відповідно до пункту 1 статті 50 та пункту 4 частини другої статті 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції», що, в свою чергу, свідчить про недійсність укладеного між відповідачами договору за результатами спірних процедур закупівлі як такого, що завідомо суперечать інтересам держави та суспільства, його моральним засадам з умислу ТОВ «КІК» на підставі ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 та ч. 3 ст. 228 ЦК України із застосуванням визначеної у ч. 3 ст. 228 ЦК України спеціальної реституції, за якою при наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
З урахуванням наведеного, застосовуючи наслідки недійсного правочину, прокурор просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «КІК» на користь Вільховецької сільської ради Тячівського району Закарпатської області грошові кошти у розмірі одержаного відповідачем 2 за Договором на суму 5 821 908,00 грн, а одержані органом місцевого самоврядування за рішенням суду грошові кошти у розмірі 5 821 908,00 грн стягнути в дохід держави.
Згідно з ст.131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Виходячи з вимог п.п.1, 2 ч.1 ст. 3 Закону України «Про прокуратуру», діяльність органів прокуратури ґрунтується на засадах верховенства права та законності.
Відповідно до частини 3 статті 23 цього ж нормативно-правового акту, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави.
Суд зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 №15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення частини другої статті 124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).
Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття інтереси держави має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Відтак, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає суду підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
При цьому суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
При зверненні з даним позовом до суду прокурором визначено суб'єктний склад позивача у складі Західного офісу Держаудитслужби.
В обґрунтуванні наявності підстав для представництва та необхідність захисту інтересів держави прокуратура зазначає, що звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно-значимого питання щодо визнання недійсним договору підряду №134 від 12.11.2019, як такого, що суперечать інтересам держави та суспільства, його моральним засадам з умислу ТОВ «КІК», адже вчинення відповідачем 2 порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які спотворили результати торгів, призвело до закупівлі робіт за відсутності конкуренції та при формальному створенні учасниками тендерів її видимості, наслідком чого стало нівелювання мети публічної закупівлі - отримання послуги з максимальною економією та ефективністю.
При цьому, за позицією прокурора, Держаудитслужба, як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, будучи поінформованими про існування такого порушення, не здійснює захист інтересів держави, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.
Відповідно до частин третьої - п'ятої статті 53 ГПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26.01.1993 № 2939-XII (із змінами та доповненнями) (далі - Закон № 2939-XII).
За ч. 1 ст. 1 Закону № 2939-XII здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.
Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону № 2939-XII головними завданнями органу державного фінансового контролю є, зокрема, здійснення державного фінансового контролю за ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов'язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб'єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про закупівлі.
Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки закупівель та моніторингу закупівлі (ч. 2 ст. 2 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України»).
Відповідно до п.п. 8, 10 абз. 1 ст. 10 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України» органу державного фінансового контролю надається право, зокрема, порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства; звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Згідно з п. 1 Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 43 від 03.02.2016 (із змінами) (далі - Положення) Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів та який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.
У абз. 3 п.п. 9, п. 4 Положення визначено, що Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Водночас, згідно з п.п. 20 п. 6 Положення Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право, в тому числі, порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.
Згідно з підпункту 3 пункту 4 цього ж Положення Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань реалізує державний фінансовий контроль через здійснення, зокрема, перевірки державних закупівель.
Відповідно до вказаного Положення Державна аудиторська служба України вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, зокрема звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (пп.9 п.4 Положення).
Таким чином, визначені у п.п. 8, 10 абз. 1 ст. 10 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України», абз. 3 п.п. 9, п. 4, п.п. 20 п. 6 Положення про Державну аудиторську службу України повноваження органів Держаудитслужби самостійно звертатися до суду обумовлені здійсненим заходом державного фінансового контролю та пов'язуються з:
- визнанням недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства, що виявлено під час проведення заходу державного контролю;
- усуненням виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо їх усунення);
- стягнення у дохід держави коштів, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.
За встановлених в даній справі обставин, які не заперечуються учасниками справи, у спірних правовідносинах визначені Законом № 2939-XII заходи державного фінансового контролю саме щодо спірної закупівлі UA-2019-09-30-001856-b в розрізі констатованих прокурором порушень Державною аудиторською службою України не проводилися, а докази на підтвердження вжиття таких заходів матеріали справи не містять.
Не можуть вважатися таким доказом долучений до позову Акт позапланової виїзної ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Вільховецької сільської ради Тячівського району Закарпатської області від 11.10.2022 за №13-07-20/02, позаяк об'єктом ревізії не були питання застосування конкурентного законодавства, а самим актом щодо спірної закупівлі констатовано виконання робіт за Договором та їх оплата на суму 5 798 565,80 грн, а також завищення Підрядником вартості робіт, що може бути підставою звернення з позовом про стягнення безпідставно отриманих коштів за Договором, а не визнання такого Договору недійсним.
Таким чином, суд висновує, що у спірних правовідносинах не встановлено право/можливість подання Держаудитслужбою позовних заяв щодо визнання недійсним договору про закупівлю та застосування спеціальних наслідків його недійсності через порушення, за твердженням прокурора, законодавства, що не виявлялося Держаудитслужбою та не було предметом фінансового моніторингу або іншого заходу державного фінансового контролю.
Нерелевантною до спірних правовідносин є постанова Верховного Суду від 17.10.2024 у справі №914/1507/23, позаяк в означеній постанові Верховного Суду відсутні будь-які висновки щодо застосування Закону № 2939-XII та/або Положення про Державну аудиторську службу України, в тому числі щодо можливості Держаудитслужбою без проведення заходу державного фінансового контролю публічної закупівлі самостійно ініціювати позов про недійсність договору укладеного за її наслідками, а в ч. 4 ст. 236 ГПК України встановлено обов'язок врахування висновків щодо застосування конкретних норм права, що викладені в постановах Верховного Суду, а не результатів розгляду тієї чи іншої справи Верховним Судом.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) унормовано право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Наведена норма визначає об'єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ЦК України).
Відповідно до частин 1 та 2 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до частини 2 статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.
В контексті завдань господарського судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача.
Однак, наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов для реалізації встановленого вказаними вище нормами права.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
У цьому контексті суд звертає увагу на таке.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
При цьому Європейський суд справ людини у своїх рішеннях наголошує, що Конвенція покликана гарантувати не теоретичні чи ілюзорні права, а права практичні та ефективні (пункт 192 рішення у справі «Scordino v. Italy (№ 1)» від 29.03.2006, заява № 36813/97; пункт 45 рішення у справі «Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany» від 12.07.2001, заява № 42527/98).
Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому обов'язком позивача є доведення / підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та / або оспорювання його прав та інтересів.
Водночас підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та / або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 02.09.2022 у справі № 916/144/17.
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
У свою чергу, суд перевіряє доводи позивача і, залежно від встановленого, вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Схожий за змістом висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц.
Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та / або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (постанови Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).
Положення ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).
Цивільний закон визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; шляхом укладання правочинів суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.
Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Отже, наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору.
Такі висновки Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 215 Цивільного кодексу України викладені у численних постановах, зокрема у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 522/25151/14-ц, а також у постановах від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц, від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20, та є усталеними.
Згідно з частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19, від 20.02.2024 у справі №903/1037/22, від 19.03.2024 у справі № 910/4293/22.
Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22 від 18.05.2023 у справі № 906/743/21, від 03.08.2023 у справі № 909/654/19, від 19.10.2022 у справі № 912/278/21.
При цьому невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22, від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22, від 20.02.2024 у справі № 903/1037/22, від 19.03.2024 у справі №910/4293/22.
Підставою недійсності спірних у цій справі договорів прокурор визначив положення частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України та зазначив про те, що укладені сторонами договори суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки були укладені за результатами закупівель, проведення яких відбулося з порушенням її учасниками законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, що стосуються спотворення результатів закупівлі, з порушенням встановленого Законом України «Про публічні закупівлі» принципу добросовісної конкуренції серед учасників, які проявили недобросовісну поведінку, що встановлено рішенням Адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 08.08.2024 № 63/68-р/к у справі № 63/4-01-85-2021.
Так, відповідно до частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
Норми чинного законодавства не містять визначення понять «інтерес» загалом та «інтерес держави і суспільства» зокрема, законодавство України не містить ні орієнтовного переліку сфер, у яких існують державні інтереси, ні критеріїв чи способів їх визначення, а відтак, оскільки поняття «інтереси держави» має невизначений зміст, в кожному конкретному випадку необхідно встановити, порушені чи ні інтереси окремої особи або держави.
Суд виходить з того, що державні інтереси - це інтереси, пов'язані з потребою у здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (див. рішення Конституційного Суду України у рішенні № 3-рп/99 від 08.04.1999).
Відповідно до висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України, викладеного у постанові від 20 березня 2019 року у справі №922/1391/18, та який був підтверджений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2025 року у справі №922/3456/23, аналіз частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України свідчить про те, що ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
Відтак для правильного вирішення спору у цій справі при застосуванні частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України необхідно встановити, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення спірного договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру (умислу) у кожної із сторін.
При цьому, суд зазначає, що не будь-які порушення актів цивільного законодавства, вчинені під час укладення договору, мають своїм наслідком невідповідність правочину інтересам держави і суспільства.
Наявність у сторін (сторони) правочину такого наміру (умислу) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.
Як зазначила об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, наслідки, передбачені реченнями 2 3 частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Передбачені законом санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин.
За загальним правилом правовим наслідком недійсності правочинів є повернення сторін у стан, що передував укладенню правочину (абзац 2 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України). Такий правовий наслідок спрямований на те, аби нівелювати все, що відбулося, і зробити його юридично незначущим.
Супроводжувальним правовим наслідком недійсності правочину є можливість відшкодування винною стороною правочину збитків та моральної шкоди, завданої другій стороні правочину. Такий правовий наслідок спрямований на те, аби досягти компенсації понесених такою стороною втрат, тобто є проявом дії компенсаційних засад цивільного права.
Оскільки відшкодування збитків та моральної шкоди є видом цивільно-правової відповідальності, їх стягнення відбувається на користь приватної особи, в її інтересах і саме задля неї.
Водночас, як зазначено у вже згадуваній постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, в частині 3 статті 228 Цивільного кодексу України передбачаються зовсім інші правові наслідки: спрямовані на реакцію з боку держави на правопорушення сторони/сторін правочину; ініціатором цих правових наслідків є держава, а не сторона правочину; ці правові наслідки встановлені в публічних інтересах (як їх розуміє держава), а не в приватноправових; наслідки полягають не у відновленні становища, що існувало до вчинення правочину, а у вилученні майна; ці правові наслідки не можна розцінювати як відшкодування збитків. Тому, за висновком об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, такі правові наслідки не належать до компенсаційних, адже вони є сутнісно іншими та є різновидом конфіскації майна державою.
При цьому стосовно відповідності приписів частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України критеріям Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо сумісності втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23 зазначила, що конфіскація без вироку суду розглядається ЄСПЛ як втручання у право власності, захищене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Водночас, суд, вирішуючи питання щодо застосування частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України, має враховувати те, що санкції, передбачені частиною 3 статті 228 Цивільного кодексу України, є не компенсаційними, а конфіскаційними, які передбачають стягнення всього отриманого за правочином на користь держави. Ці санкції спрямовані не на відновлення правового стану, який існував до порушення, а на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства.
В аспекті застосування приписів ч. 3 ст. 228 ЦК України прикметною є правова позиція, що викладена у постанові Верховного Суду від 13.11.2024 у справі №911/934/23, за якою «…санкції, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України, не є компенсаційними, оскільки положеннями зазначених норм передбачено застосування цих санкцій на користь держави незалежно від ступеню негативного впливу виконання правочину на майновий стан держави, та навіть незалежно від того, чи наявний такий вплив взагалі. Отже, санкції, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України, не є способами захисту прав держави, а є конфіскаційними санкціями. Вони спрямовані на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Застосування цих санкцій є втручанням держави у право власності приватних осіб. Тому підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції). Відповідно до зазначеної статті кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Критерій обґрунтованості втручання виконаний, оскільки санкції передбачені у національному законодавств, а саме частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України. Критерій легітимної мети в частині цих майнових санкцій теж виконаний, оскільки вчинення дій, які не відповідають інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, знаходиться у сфері загальних інтересів. Але колегія суддів вважає, що критерій розумного балансу (пропорційності) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, - не виконаний.
Так, ЄСПЛ у справі Imeri v. Croatia від 24 червня 2021 року (заява № 77668/14) зробив висновок, що принцип пропорційності має бути дотриманий не лише щодо визначення правил щодо суворості санкцій, але й оцінки факторів, які можуть бути взяті до уваги при встановленні санкцій (пункт 84). Зокрема, в зазначеній справі ЄСПЛ взяв до уваги той факт, що заявники не мали кримінального минулого та що вони не підозрювалися чи не були обвинувачені у вчиненні жодного кримінального правопорушення.
Колегія суддів вважає, що норми частини третьої статті 228 ЦК України, частини першої статті 208 ГК України порушують принцип пропорційності у двох аспектах: як в частині суворості санкцій, так і в частині неврахування факторів, які мають бути взяті до уваги при встановленні санкцій.
Зазначені наведеними вище статтями санкції визначаються в розмірі вартості предмета договору незалежно від того, в чому саме полягає невідповідність правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, якою мірою порушені інтереси держави і суспільства, його моральні засади. Відтак, не враховується ступінь тяжкості правопорушення та його наслідків.
Санкції застосовуються без урахування будь-яких інших факторів, які мали б бути взяті до уваги. Наприклад, на їх застосування не впливає чи було вчинене правопорушення під впливом погрози, примусу; чи було воно вчинено повторно чи за попередньою змовою тощо.
При цьому суд, застосовуючи такі санкції, позбавлений можливості врахувати зазначені фактори, оскільки закон імперативно встановлює розмір таких санкцій у вигляді всього одержаного за правочином або належного за ним. Тобто у даному випадку закон встановлює абсолютно визначені та безальтернативні санкції, а суд не має розсуду для визначення (корегування) їх розміру.
Крім того, положення частини третьої статті 228 ЦК України, частини першої статті 208 ГК України передбачають застосування санкцій навіть до сторони правочину, яка не винна у правопорушенні (вчиненому іншою стороною), та є добросовісною. Так, у таких випадках з добросовісної сторони правочину стягується в дохід держави все одержане нею або належне їй на відшкодування виконаного незалежно від того, чи було фактично повернуто такій стороні все одержане іншою стороною, чи ні.
При цьому за висновками ЄСПЛ справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07))».
З урахуванням викладеного Верховний Суд у постанові від 13.11.2024 у справі №911/934/23 дійшов висновку про те, що норми частини третьої статті 228 ЦК України та частини першої статті 208 ГК України не підлягають застосуванню як такі, що порушують критерій сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції у світлі практики ЄСПЛ.
Означений висновок (як і ряд інших правових позицій) був уточнений об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23 таким чином:
«При визначенні підстав для застосування ч.3 ст.228 Цивільного кодексу України, яка містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, і яка несе в собі високі ризики втручання держави в право власності приватних осіб, суд має враховувати критерії, визначені ЄСПЛ, щодо пропорційності покарання (конфіскації без вироку суду) та можливості обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину (двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо).
Ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції».
Таким чином, суд висновує, що для застосування приписів частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України прокурор у цій справі мав довести те, що сам спірний правочин за своєю суттю є протиправним, спрямованим на порушення інтересів держави та суспільства, виходячи з зазначених вище критеріїв.
Однак, за встановленими судом обставинами, прокурор у позовній заяві та в судових засіданнях в обґрунтування недійсності спірного договору на підставі частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України посилається виключно на те, що такий був укладений з порушенням принципу добросовісної конкуренції серед учасників.
Тобто, фактично доводи прокурора зводяться до обставин порушення учасниками закупівлі правил конкуренції, які були допущені під час проведення процедур закупівлі, що встановлено у рішенні Адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 08.08.2024 № 63/68-р/к у справі № 63/4-01-85-2021, а не до того, що безпосередньо сам укладений договір порушує інтереси держави та суспільства.
Дослідивши доводи, наведені прокурором в обґрунтування підстав недійсності спірного у цій справі договору, суд резюмує, що прокурором не надано жодного доказу, який б підтверджував завідомо суперечливу інтересам держави і суспільства мету укладення спірного правочину, наявність його протиправних наслідків, а також умисел сторін на укладення договору, що суперечить зазначеним інтересам, зокрема, не довів спрямованість і відповідність спірних правочинів ознакам, які б свідчили про посягання на суспільні, економічні чи соціальні основи держави і суспільства. При цьому, обвинувальний вирок у кримінальному провадженні, який би мав преюдиційне значення для цієї господарської справи, не виносився та прокурором суду не надавався.
Навпаки, за встановленими у справі обставинами, які визнаються усіма учасниками справи, які подали заяви по суті позову, Договір підряду № 134 від 12.11.2019 має реальний характер, ціна договору відповідно до п. 3.1. Договору (5 821 908,00 грн) не перевищує ціну закупівлі UA-2019-09-30-001856-b, що визначена у оголошенні від 30.09.2019, а умови оспорюваного Договору відповідачами виконано в повному обсязі (довідки про вартість будівельних робіт та витрати форми КБ-3 від 26.11.2019 за листопад 2019 року, від 23.12.2019 за грудень 2019 року, від 03.03.2020 за березень 2020 року, від 01.04.2020 за квітень 2020 року, Акти приймання виконаних будівельних робіт форми КБ-2в №1 за листопад 2019 року, №2 за грудень 2019 року, №3, №5, №6, №7 за березень 2020 року, №9-14 за квітень 2020 року, виписки по рахунку за 26.11.2019, 23.12.2019, 03.03.2020, 01.04.2020, платіжні доручення №7 від 26.11.2019 року, №5 від 26.11.2019, №8 від 23.12.2019, №1 від 03.03.2020, №4 від 03.03.2020, №10 від 01.04.2020).
Наведене підтверджується також і звітом про виконання Договору від 31.12.2021 року, Актом позапланової виїзної ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Вільховецької сільської ради Тячівського району Закарпатської області від 11.10.2022 за №13-07-20/02.
Таким чином, за результатами виконання оспорюваних прокурором договорів було досягнуто мету публічної закупівлі, зокрема, сторона Замовника прийняла визначені у Договорі роботи з будівництва амбулаторії загальної практики сімейної медицини на визначених у Тендерній документації умовах, а прокурором, в свою чергу, не доводиться жодним доказом, що внаслідок укладення оспорюваних правочинів держава понесла майнову шкоду, переплатила кошти або отримала роботи неналежної якості, зокрема:
- не надано доказів наявності на ринку на час проведення спірної закупівлі більш вигідних для замовника цінових пропозицій (того, що роботи за спірним договором були виконані за завищеними цінами або того, що аналогічні роботи могли бути виконані з використанням менших ресурсів);
- не доведено обставин нераціональності використання коштів та економічну доцільність позову з урахуванням того, що публічний інтерес на предмет закупівлі, яким були роботи з будівництва амбулаторії загальної практики сімейної медицини, в разі задоволення позову потребуватиме подальшого витрачання бюджетних коштів для проведення повторної публічної закупівлі.
За таких обставин у цьому випадку відсутній причинно-наслідковий зв'язок між порушенням конкуренції та погіршенням майнового становища держави, що виключає можливість кваліфікації правочину як такого, що вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Подібний висновок викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23.
З урахуванням викладеного суд зазначає, що приписи частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України можуть застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання).
Водночас, відповідно до висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України у випадку порушення суб'єктом господарювання законодавства про захист конкуренції, викладеного у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі №922/3456/23, антиконкурентна поведінка учасника закупівлі не завжди має за мету завдати шкоди державі чи підірвати її інтереси і сама по собі не трансформує правочин у такий, що суперечить інтересам держави та суспільства у розумінні частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України. Ця норма права не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання законодавства про захист конкуренції.
При цьому, як вбачається з матеріалів справи, Товариство з обмеженою відповідальністю «КІК» за порушення законодавства про захист економічної конкуренції вже понесло відповідальність у вигляді покладеного на нього рішенням Адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України штрафу.
Враховуючи викладене, суд висновує про відсутність підстав для визнання недійсним спірного договору за статтею 228 Цивільного кодексу України, а також і для застосування особливого виду наслідків недійсності такого правочину, визначених частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України, оскільки прокурор не довів наявності суперечності спірного договору інтересам держави та суспільства.
Окремо слід звернути увагу прокурора на декларований ним намір застосування норм ч. 3 ст. 228 ЦК України всупереч її прямим приписам та з хибним розумінням змісту визначеної спеціальної реституції в разі доведення невідповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, про що також прямо вказано у зазначених вище постановах Верховного Суду від 13.11.2024 у справі №911/934/23, від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23.
Так, за змістом ч.ч. 1, 3 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Означені особливі умови застосування наслідків недійсності правочину, який завідомо суперечить інтересам держави і суспільства визначені у другому та третьому реченні ч. 3 ст. 228 ЦК України та полягають у:
- стягненні в дохід держави за рішенням суду всього одержаного сторонами за таким договором (в разі виконання правочину обома сторонами) або всього одержаного другою стороною і всього належного з неї першій стороні на відшкодування одержаного (в разі одностороннього виконання правочиною тільки першою стороною) - при наявності умислу у обох сторін;
- повернення стороною, яка діяла з умислом всього одержаного нею за правочином стороні, яка діяла без умислу та стягнення в дохід держави за рішенням суду всього одержаного за недійсним правочином стороною, яка діяла без умислу (або належного їй на відшкодування виконаного) - при наявності умислу лише у однієї із сторін.
Іншими словами, при застосуванні наслідків недійсності правочину за правилами ч. 3 ст. 228 ЦК України держава є бенефіціаром всього виконаного за таким договором (або належного на відшкодування виконаного) виключно зі сторони (сторін) договору, які діють з умислом при укладенні такого правочину, тоді як сторона, яка діє без умислу вправі розраховувати на повернення собі виконаного за таким договором в рамках реституції.
У зв'язку з наведеним у спірних правовідносинах застосування спеціальних наслідків недійсності Договору за правилами ч. 3 ст. 228 ЦК України у випадку підтвердження недійсності такого договору та з урахуванням доводів прокурора про наявність умислу тільки у Підрядника (відповідача 2) полягає у:
- поверненні Товариством з обмеженою відповідальністю «КІК» на користь Вільховецької сільської ради Тячівського району Закарпатської області сплачених Замовником грошових коштів на виконання Договору в сумі 5 798 565,80 грн;
- відшкодування в дохід держави вартості одержаних Вільховецькою сільською радою Тячівського району Закарпатської області на виконання Договору від Підрядника робіт за цінами, які існують на момент відшкодування (абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК України).
В даному випадку слід також звернути увагу прокурора на ефективність обраного ним способу захисту в аспекті необхідності з'ясування пропорційності додаткових витрат в разі стягнення з Замовника в дохід держави відшкодування вартості робіт за цінами, які існують на момент відшкодування у випадку задоволення позовних вимог в цій справі у визначеній в ч. 3 ст. 228 ЦК України диспозиції правових наслідків недійсності правочину вчиненого з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства з умислом однієї із сторін договору.
При цьому, прокурор помилково трактує положення ч. 3 ст. 228 ЦК України як необхідність стягнення в дохід держави грошових коштів від відповідача 2 транзитом через стягнення їх на користь відповідача 1, що не узгоджується ані з положеннями самої ч. 3 ст. 228 ЦК України чи приписами цивільного законодавства, які дають визначення реституції як такої, ані з законами звичайної логіки, позаяк в такому разі у третьому реченні ч. 3 ст. 228 ЦК України було б прямо визначено про стягнення зі сторони, яка діє з умислом всього одержаного в дохід держави.
Суд враховує також невідповідність та формальну неузгодженість «пропонованого» прокурором застосування ч. 3 ст. 228 ЦК України, позаяк стягнення Вільховецької сільської ради Тячівського району Закарпатської області в дохід держави грошових коштів безвідносно до того чи отримані такі кошти відповідачем 1 від винної (за позицією прокурора) сторони договору - Товариства з обмеженою відповідальністю «КІК» означають не лише застосування ч. 3 ст. 228 ЦК всупереч її прямим приписам, але й перекладення тягаря відповідальності на невинну (за позицією прокурора) сторону - стягнення з Замовника грошових коштів безвідносно до отримання ним коштів від Підрядника.
В даному контексті також слід звернути увагу прокурора на правову позицію, що також викладена у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, за якою враховуючи, що закупівлю товарів проводив орган місцевого самоврядування за гроші територіальної громади, а не держави, то при спотворенні результатів торгів постраждалою є територіальна громада села Вільхівці, тоді як прокурор у позові просить стягнути кошти в дохід держави (до державного бюджету), а не бюджету села Вільхівці (тобто територіальної громади, яка на думку прокурора постраждала від спотворення результату закупівель за комунальні кошти), що суперечить здоровому глузду і у сукупності з негативними майновими наслідками для органу місцевого самоврядування є очевидно непропорційним втручанням в право власності територіальної громади села Вільхівці.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, №303-А. пункт 29).
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, зважаючи на встановлену судом відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особи позивача з ініційованого предмету та підстав позову, недоведеність позовних вимог належними та допустимими доказами, обрання прокурором і неналежного, і неефективного способу можливого захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, в задоволенні позовних вимог належить відмовити.
Розподіл судових витрат.
Судові витрати прокурора по сплаті судового збору на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на самого прокурора у справі.
Враховуючи наведене, керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 221, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В задоволенні позовних вимог відмовити.
На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного Господарського суду.
Повне судове рішення складено та підписано 25 травня 2026 року.
Суддя Лучко Р.М.