Справа № 760/30413/23
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/2559/2025
15 жовтня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.
за участі секретаря Кононової Н.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами представника Дочірнього підприємства закритого акціонерного товариства «Порцелакінвест» - адвоката Матюшенка Сергія Валерійовича та ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11 липня 2024 року (суддя Зуєвич Л.Л.) у цивільній справі за позовом Дочірнього підприємства закритого акціонерного товариства «Порцелакінвест» до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних збитків та 3% річних,
установив:
у грудні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 3 168 297,43грн, в тому числі інфляційних збитків у розмірі 2 883 282,28грн та трьох відсотків річних у розмірі 335 015,15грн.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 29 серпня 2011 року стягнуто з ОСОБА_1 матеріальну шкоду у сумі 1 013 243,50грн, судовий збір у розмірі 1 700грн та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у сумі 120грн, а всього - 1 015 063,50грн. Вказане рішення суду залишене без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 березня 2012 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2012 року. 20 квітня 2012 року товариством було отримано виконавчий лист, який перебував на виконанні у Печерському ВДВС м. Київ ГТУЮ у місті Києві.
Позивач посилався на те, що станом на 6 вересня 2023 року відповідач остаточно сплатив державному виконавцю, а той перерахував йому суму боргу у розмірі 1 015 063,50грн. При цьому 37 184,12грн відповідачем було сплачено до 2022 року, а остаточна сума 977 879,38грн була сплачена лише у 2023 році, а саме: 23 серпня 2023 року - 1 880,08грн; 31 серпня 2023 року - 896 763,73грн; 6 вересня 2023 року - 79 235,57грн. Постановою старшого державного виконавця Печерського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Левицьким Т.К. від 4 вересня 2023 року виконавче провадження № 50918315 було закінчено у зв'язку з повним погашенням боржником боргу, виконавчого збору та витрат виконавчого провадження.
Позивач вважав, що оскільки відповідач погасив заборгованість із значною затримкою в часі, він має право на відшкодування інфляційних збитків та трьох відсотків
річних за користування його коштами. Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 29 серпня 2011 року набрало законної сили в день залишення його в силі судом апеляційної інстанції, а саме - 22 березня 2012 року, і з цієї дати мають обчислюватись інфляційні збитки та три відсотки річних.
Позивач зазначав, що він користується своїм правом на стягнення інфляційних збитків з сум, які були виплачені відповідачем у 2023 році, тобто - 977 879,38грн, погашення якої відбувалось з 22 серпня 2023 року по 6 вересня 2023 року, тому він обрахував інфляційні збитків та три відсотки річних за період з 22 березня 2012 року по 22 серпня 2023 року. В період з 22 березня 2012 року по 22 серпня 2023 року сума його збитків від прострочення оплати заборгованості в сумі 977 879,38грн складає 3 168 297,43грн, в тому числі інфляційні збитки - 2 883 282,28грн, три відсотки річних - 335 015,15грн.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 11 липня 2024 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Дочірнього підприємства закритого акціонерного товариства «Порцелакінвест» 496 519,97грн, в тому числі 418 157,86грн - інфляційних збитків та 78 362,11грн - три відсотки річних; 2 147,20грн судового збору; 8 000грн витрат на правничу допомогу. В задоволенні решти позову відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі представник Дочірнього підприємства ЗАТ «Порцелакінвест» - адвокат Матюшенко С.В. просить рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних за період з 13 березня 2017 року по 22 грудня 2020 року скасувати та прийняти в цій частині нове судове рішення про задоволення зазначених вимог та здійснити перерозподіл судових витрат.
Представник позивача вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що інфляційні втрати та три відсотка річних за прострочку виконання грошового зобов'язання мають рахуватися в межах строку позовної давності з 22 грудня 2020 року до моменту подачі позову 22 грудня 2023 року, оскільки суд не врахував, що чинним законодавством було продовжено строки позовної давності на час карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, який введено з 12 березня 2020 року на всій території України.
Представник позивача посилається на те, що строк позовної давності необхідно обраховувати від дати введення на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19.
Також представник позивача зазначає, що суд не взяв до уваги, що відповідач на протязі всього строку виконання рішення суду кожного місяця сплачував невеликі суми із пенсії в порядку примусового стягнення заборгованості в рамках виконавчого провадження, чим вчинив дії, які свідчать про визнання боргу, отже перебіг позовної давності переривався.
ОСОБА_1 у відзиві на апеляційну скаргу просить залишити її без задоволення, посилаючись на те, що суд першої інстанції не мав підстав для стягнення на користь позивача інфляційних втрат та трьох відсотків річних, оскільки це питання вже було предметом судового розгляду у цивільній справі № 2-207/11 і у задоволенні цих позовних вимог було відмовлено.
Також, відповідач зазначає, що законодавець, зупиняючи строки позовної давності у зв'язку із введенням карантину на території України та продовжуючи їх у зв'язку з введенням воєнного стану, діяв з метою надати можливість у судовому порядку захистити право на стягнення сум, водночас, дані норми закону не були покликані створювати додаткові блага для позивача у вигляді збільшення періоду, за який він може нарахувати
інфляційні втрати та три відсотки річних. Тобто, законодавець не створював для позивача умов для стягнення коштів за більший період часу, а лише надав можливість звернутись до суду протягом ширшого періоду часу для стягнення нарахованих сум.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом фактичних обставин справи та неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідач зазначає, що суд першої інстанції не врахував той факт, що згідно рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 29 серпня 2011 року у справі № 2-207/11, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 22 березня 2012 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2012 року, судами було встановлено, що до спірних правовідносин, що виникли між ним та позивачем, не підлягає застосуванню стаття 625 ЦК України, відтак на суму боргу, що існувала між ними, не можуть бути нараховані інфляційні втрати та три відсотки річних. Таким чином, суд першої інстанції необґрунтовано не застосував положення частини четвертої статті 82 ЦПК України, якою встановлено обов'язковість врахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів.
Відповідач стверджує, що між ним та позивачем вже існував спір про той самий предмет, а саме стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних, і з тих же підстав, в результаті розгляду якого суди всіх трьох інстанцій дійшли висновку про неможливість застосування статті 625 ЦК України до правовідносин, що виникли між ним та позивачем, оскільки вони є деліктними, а не зобов'язальними.
Крім цього, відповідач зазначає, що за обставин даної справи, позивач як кредитор в розумінні статті 625 ЦК України, не звертався з вимогою про сплату інфляційних втрат та трьох відсотків річних понад десять років, збільшуючи період нарахування. Разом з цим, в розумінні статті 625 ЦК України, навіть якщо застосовувати її до даних правовідносин, задля виникнення у боржника обов'язку сплатити інфляційні втрати та три відсотки річних, необхідною умовою є звернення кредитора з вимогою про таку сплату до боржника, однак матеріали справи не містять доказів такого звернення до нього з боку позивача.
Також, відповідач вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що зобов'язання виникло з рішення суду № 2-207 від 29 серпня 2011 року, оскільки даним рішенням було відмовлено у задоволенні позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних, тому позовна давність у даному випадку має відраховуватись з 2011 року, коли позивач і заявив про такі вимоги, та спливати у 2014 році.
У відзиві на апеляційну скаргу представник Дочірнього підприємства ЗАТ «Порцелакінвест» - адвокат Матюшенко С.В. просить залишити апеляційну скаргу відповідача без задоволення, посилаючись на нетотожність інфляційних збитків та трьох відсотків річних у даній справі та у справі № 2-207/11, в якій предметом позову дійсно було відшкодування матеріальних збитків. Разом з цим, підставою позову у даній справі є несвоєчасне виконання судового рішення у справі № 2-207 від 29 серпня 2011 року, яке набрало законної сили 22 березня 2012 року.
Представник позивача вважає необґрунтованими доводи відповідача стосовно того, що позивач цим позовом намагається переглянути рішення суду у справі № 2-207/11 в частині відмови у стягненні інфляційних збитків та трьох відсотків річних, оскільки позивачем до позовних вимог не включені такі суми за період, що передував набранню законної сили рішенням суду у справі № 2-207/11, та починає нарахування лише з 22 березня 2012 року, коли рішення суду у вказаній справі набрало законної сили.
Представник позивача вважає, що доводи відповідача з приводу того, що факт не
звернення позивачем з досудовою вимогою до відповідача свідчить про відсутність його порушеного права та унеможливлює застосування положень статті 625 ЦК України, є необґрунтованими, оскільки відповідачу було відомо про свій обов'язок виконати рішення суду у справі № 2-207 від 29 серпня 2011 року, оскільки він був стороною по справі. При цьому, стягнення коштів відбувалось у примусовому порядку та тривало десять років, за які грошові кошти, у зв'язку з інфляцією, суттєво знецінились.
Також, представник позивача вважає, що позивачем не було пропущено строк позовної давності, оскільки відповідачем було повністю погашено основне зобов'язання, що виникло між сторонами, лише в серпні 2023 року, що свідчило про визнання відповідачем основного зобов'язання перед позивачем, відтак, згідно приписів частини першої статті 264 ЦК України, строк позовної давності переривався, та з цього моменту розпочинався заново.
Крім цього, представник позивача посилається на доводи своєї апеляційної скарги щодо безпідставного незастосування судом першої інстанції положень чинного законодавства, згідно яких під час дії на території України карантину, строки перебігу позовної давності продовжуються на період дії карантину.
Позивач Дочірнє підприємство Закритого акціонерного товариства «Порцелакінвест» та його представник - адвокат Матюшенко С.В., будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду апеляційних скарг шляхом направлення судових повісток-повідомлень на поштову адресу підприємства та до електронного кабінету адвоката (с.с.110-111, 112 т.3), у судове засідання не з'явились, клопотання про відкладення судового засідання не подавали, тому на підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у їх відсутність.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Беляєва С.А., який апеляційну скаргу відповідача підтримав, проти задоволення апеляційної скарги представника позивача заперечував, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг та відзивів на них, вважає, що апеляційна скарга представника позивача підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 29 серпня 2011 року у справі № 2-207, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 березня 2012 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2012 року, стягнуто з ОСОБА_1 на користь Дочірнього підприємства ЗАТ «Порцелакінвест» матеріальну шкоду в сумі 1 013 243,50грн, судовий збір в сумі 1 700грн та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у сумі 120грн, а всього - 1 015 063,50грн (с.с.62-71 т.1).
Також, з матеріалів справи вбачається, що на виконанні у Печерському відділі державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) перебував виконавчий лист № 2-207/11, виданий 20 квітня 2012 року Солом'янським районним судом міста Києва (ВП №50918315) про стягнення з ОСОБА_1 на користь ДП ЗАТ «Порцелакінвест» 1 015 063,50грн (с.с.72-75 т.1).
З наданих суду першої інстанції документів вбачається, що ОСОБА_1 у період з 2016 по 2021 рік та у 2023 році частинами сплачував заборгованість на користь позивача, що підтверджується долученими до матеріалів справи копіями платіжних доручень (с.с.15-23, 164-188, 228-231 т.1).
Останній платіж на суму 79 235,57грн був перерахований державною виконавчою службою на рахунок позивача 6 вересня 2023 року (с.с.23 т.1).
Також в матеріалах справи наявна копія платіжної інструкції № 50918315 від 24 серпня 2023 року про перерахування ОСОБА_1 955 497,93грн на рахунок
Печерського ВДВС у місті Києві по виконавчому провадженню № 50918315 (с.с.188 т.1).
Постановою старшого державного виконавця Печерського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Левіцького Т.К. від 4 вересня 2023 року закінчено виконавче провадження №50918315 у зв'язку з повним виконанням судового рішення (с.с.191-192 т.1).
Згідно наданого позивачем суду першої інстанції розрахунку, за період невиконання рішення суду з 22 березня 2012 року по 22 серпня 2023 року з відповідача підлягають стягненню інфляційні втрати у розмірі 2 833 282,28грн та 3% річних у розмірі 335 015,15грн, а всього - 3 168 297,43грн. При цьому, сумою боргу, на яку нараховуються інфляційні втрати та три відсотка річних, позивачем визначена заборгованість у розмірі 977 879,38грн, яка була сплачена відповідачем у 2023 році (с.с.6-8 т.1).
У відзиві на позовну заяву представник відповідача заявив про застосування позовної давності.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 положення статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, а відтак застосовуються і до правовідносин, які виникли між сторонами.
Визначаючи розмір інфляційних втрат та 3% річних, суд першої інстанції зазначив, що таке стягнення необхідно здійснювати в межах строку позовної давності, а саме: за період з 22 грудня 2020 року по 22 серпня 2023 року, оскільки позивач подав позов до суду 22 грудня 2023 року, а позовна давність для даних правовідносин встановлена законом у три роки.
Також, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу та судового збору пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Проте, повністю погодитися з висновками суду першої інстанції колегія суддів не може, так як вони не ґрунтуються на нормах матеріального права.
За загальним правилом, визначеним у статях 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною другою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до частини 1 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Частиною 2 статті 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Отже, завдання майнової (матеріальної) шкоди породжує зобов'язання між
суб'єктом, який таку шкоду завдав, і потерпілим. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим.
За змістом статей 524, 533 - 535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Судове рішення про стягнення таких коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв'язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21).
Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов'язання. Так, частиною першою вказаної статті визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Частиною другою встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати, та 3 % річних від простроченої суми.
Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц, від 19 червня 2019 року у справі №646/14523/15-ц.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, «що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 1 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі».
Відповідно до положень статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач мав грошове зобов'язання перед позивачем згідно рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 29 серпня 2011 року про стягнення з нього 1 013 243,50грн матеріальної шкоди на користь позивача, яке набрало законної сили 22 березня 2012 року.
Таким чином, з 22 березня 2012 року у відповідача виник обов'язок сплатити позивачу визначену судом суму на відшкодування матеріальної шкоди.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначав, що у 2023 році відповідачем був погашений борг у розмірі 977 879грн 38коп., що спростовано відповідачем не було.
З наданих суду документів встановлено, що у 2023 році державною виконавчою
службою на рахунок позивача на виконання рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 29 серпня 2011 року перераховано: 4 січня - 6 230,70грн; 18 лютого - 1 108,49грн; 20 квітня - 1 108,49грн; 23 травня - 1 137,47грн; 10 червня - 1 137,47грн; 11 липня - 1 137,47грн; 23 серпня - 1 880,08грн; 31 серпня - 896 763,73грн; 6 вересня - 79 235,57грн (с.с.15-23 т.1).
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що у позивача виникло право на застосування наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачені частиною 2 статті 625 ЦК України.
Доводи апеляційної скарги відповідача, що рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 29 серпня 2011 року у справі № 2-207/11 було встановлено, що до спірних правовідносин, що виникли між ним та позивачем, не підлягають застосуванню положення статті 625 ЦК України, тому на суму боргу, що існувала між ними, не можуть бути нараховані інфляційні втрати та три відсотки річних, а суд першої інстанції необґрунтовано не застосував положення частини четвертої статті 82 ЦПК України, якою встановлено обов'язковість врахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів, колегія суддів вважає необґрунтованими.
З тексту рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 29 серпня 2011 року у справі № 2-207/11 вбачається, що завдана позивачу матеріальна шкода у розмірі 1 013 243,50грн, стягнута з відповідача на підставі положень статей 130, 134 КЗпП України. Відмовляючи у стягненні з відповідача інфляційних збитків та 3% річних, суд першої інстанції зазначив, що правовідносини сторін не мають зобов'язального характеру.
Разом з цим, на підставі зазначеного рішення суду у відповідача виник обов'язок сплатити позивачу матеріальну шкоду, яка була визначена судом у грошовому виразі, тобто у відповідача виникло грошове зобов'язання по відношенню до позивача.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України); та у постанові від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин.
Посилання в апеляційній скарзі відповідача на те, що між ним та позивачем вже існував спір про той самий предмет, а саме стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних, і з тих же підстав, в результаті розгляду якого суди всіх трьох інстанцій дійшли висновку про неможливість застосування статті 625 ЦК України до правовідносин, що виникли між ним та позивачем, оскільки вони є деліктними, а не зобов'язальними, є необґрунтованими, оскільки у справі № 2-207/11 предметом судового розгляду були позовні вимоги про стягнення матеріальної шкоди, нараховані інфляційні втрати та 3% річних у зв'язку із завданням товариству шкоди.
Разом з цим, у даній справі предметом судового розгляду є стягнення інфляційних втрат та 3% річних у зв'язку із невиконанням відповідачем рішення суду, на підставі якого у відповідача виникло грошове зобов'язання, що не є тотожним позовним вимогам у справі № 2-207/11.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що позивач не звертався з вимогою про сплату інфляційних втрат та трьох відсотків річних понад десять років, збільшуючи період нарахування, не є підставою для відмови у задоволенні позовних
вимог, оскількивимагати сплати суми боргу з урахуванням індексу інфляції, а також трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений у силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу. Такий висновок наведено у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц зауважила, що оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Твердження у апеляційній скарзі відповідача, що застосування положень частини 2 статті 625 ЦК України можливе тільки у разі попереднього звернення кредитора з вимогою до боржника про сплату інфляційних втрат та 3% річних, не ґрунтуються на положеннях зазначеної норми матеріального права, які такого обов'язку не містять.
Виходячи з вищевикладеного, апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги представника позивача, колегія суддів зазначає про наступне.
Відповідно до статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення своїх прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Частини 3 та 4 статті 267 ЦК України передбачають, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Представником відповідача суду першої інстанції була подана заява про застосування позовної давності.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц зазначила, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Отже, право позивача на звернення до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних мало б обмежуватися останніми трьома роками, які передували поданню такого позову.
Разом з цим, Законом України № 540-IX від 30 березня 2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби
(COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 2 квітня 2020 року.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 6 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20, початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 2 квітня 2020 року Законом № 540-IX.
За таких обставин, твердження в апеляційній скарзі представника позивача про необхідність обраховувати строк позовної давності з 13 березня 2017 року є безпідставними.
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 2 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває на теперішній час.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
Надалі Законом України від 8 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку дії воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився до набранням чинності Закону України від 14 травня 2025 року № 4434-IX «Про внесення змін до розділу «Прикінцеві та перехідні положення « Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», яким пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України виключено. Закон набрав чинності 4 вересня 2025 року.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2025 року у справі № 903/602/24 зазначено, «що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану),
а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану. Отже, оскільки в цій справі станом на 02 квітня 2020 року позовна давність щодо визнаних судами обґрунтованими позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних не спливла, то перебіг цього строку є зупиненим і дотепер (внаслідок продовження на строк дії карантину та воєнного стану й подальшого зупинення його перебігу на строк дії воєнного стану). За таких обставин звернення до суду з позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 02 квітня 2017 року по 01 квітня 2024 року, тобто без обмеження останніми трьома роками, що передували подачі позову, є обґрунтованим.»
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що заборгованість у розмірі 977 879,38грн була сплачена відповідачем у період з 1 січня до 23 серпня 2023 року, а відтак станом на 2 квітня 2020 року позовна давність щодо позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних від зазначеної суми не спливла, тому доводи апеляційної скарги представника позивача про безпідставність відмови судом першої інстанції у стягненні інфляційних втрат та трьох відсотків річних за період з 2 квітня 2017 року по 21 грудня 2020 року є правомірними.
Таким чином, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, якими врегульовано перебіг строку позовної давності, та дійшов помилкового висновку про стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних виключно в межах трирічного строку, який передував дню звернення до суду з цим позовом, з урахуванням заявлених позовних вимог, тобто з 22 грудня 2020 року по 22 серпня 2023 року.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів зазначає, що інфляційні втрати та 3% річних підлягають стягненню з відповідача на користь позивача за період з 2 квітня 2017 року по 22 серпня 2023 року.
Інфляційні втрати обраховуються шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочки виплати заборгованості.
Індекс інфляції за період з 2 квітня 2017 року по 22 серпня 2023 року становить: 100,90% ? 101,30% ? 101,60% ? 100,20% ? 99,90% ? 102,00% ? 101,20% ? 100,90% ? 101,00% ? 101,50% ? 100,90% ? 101,10% ? 100,80% ? 100,00% ? 100,00% ? 99,30% ? 100,00% ? 101,90% ? 101,70% ? 101,40% ? 100,80% ? 101,00% ? 100,50% ? 100,90% ? 101,00% ? 100,70% ? 99,50% ? 99,40% ? 99,70% ? 100,70% ? 100,70% ? 100,10% ? 99,80% ? 100,20% ? 99,70% ? 100,80% ? 100,80% ? 100,30% ? 100,20% ? 99,40% ? 99,80% ? 100,50% ? 101,00% ? 101,30% ? 100,90% ? 101,30% ? 101,00% ? 101,70% ? 100,70% ? 101,30% ? 100,20% ? 100,10% ? 99,80% ? 101,20% ? 100,90% ? 100,80% ? 100,60% ? 101,30% ? 101,60% ? 104,50% ? 103,10% ? 102,70% ? 103,10% ? 100,70% ? 101,10% ? 101,90% ? 102,50% ? 100,70% ? 100,70% ? 100,80% ? 100,70% ? 101,50% ? 100,20% ? 100,50% ? 100,80% ? 99,40% ? 98,60% = 187,223% (1,87223).
Отже, розмір інфляційних втрат за період з 2 квітня 2017 року по 22 серпня 2023 року, який підлягає стягненню з відповідача, становить 977 879,38 x 1,87223 - 977 879,38 = 852 936,40грн.
Три відсотки річних розраховуються по формулі: сума боргу х 3% х кількість днів прострочення платежу : 365 (366) : 100.
Отже, розмір 3% річних за зазначений період ставить 187 511,65грн (977 879,38 х 3% х 2 334 дні/ 365 днів / 100%).
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне
застосування норм матеріального права.
Суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права в частині визначення строку позовної давності у даному спорі, тому рішення суду підлягає зміні у визначенні розміру стягнення.
Згідно частини 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення чи ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України, до витрат, пов'язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші (крім судового збору) судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Виходячи із загального розміру задоволених позовних вимог - 1 040 448,05грн, що становить 32,84% від ціни позову (3 168 297,43грн), з ОСОБА_1 на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви у сумі 4 407,12грн.
Оскільки представник позивача у своїй апеляційній скарзі просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних за період з 13 березня 2017 року по 21 грудня 2020 року та прийняти в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги в цій частині задовольнити, тобто просив стягнути з відповідача 467 734,56грн інфляційних збитків та 110 757,07грн 3% річних, судовий збір за подання апеляційної скарги становив 13016грн 06коп.
Враховуючи, що апеляційній скарга представника позивача підлягає частковому задоволенню, а саме на загальну суму 413 778,50грн (інфляційні втрати - 304 548,56грн, три відсотка річних - 109 229,94грн), судовий збір, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за подання апеляційної скарги, становить 9 310грн 02коп.
Також зміні підлягає розмір витрат на правову допомогу, який був стягнений судом з відповідача пропорційно до задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційна скарга відповідача не містить доводів неправильності рішення суду в частині визначення розміру витрат на правову допомогу, які підлягають відшкодуванню позивачу за рахунок відповідача, колегія суддів застосовує принцип пропорційності та зазначає, що з відповідача підлягають стягненню витрати позивача на правову допомогу у суді першої інстанції пропорційно до задоволених позовних вимог (32,84%), що становить 16 420грн (50 000грн х 32,84%).
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу представника Дочірнього підприємства закритого акціонерного товариства «Порцелакінвест» - адвоката Матюшенка Сергія Валерійовича задовольнити частково, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11 липня 2024 року змінити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Дочірнього підприємства
закритого акціонерного товариства «Порцелакінвест» інфляційні втрати у розмірі 852 936грн 40коп., 3% річних у розмірі 187 511грн 65коп., судовий збір у сумі 4 407грн 12коп., витрати на правову допомогу у розмірі 16 420грн, а всього 1 061 275грн 18коп.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Дочірнього підприємства закритого акціонерного товариства «Порцелакінвест» судовий збір за подання апеляційної скарги у сумі 9 310грн 02коп.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 21 травня 2026 року.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.І. Ящук