21 травня 2026 року
м. Київ
Справа № 459/3651/25
Провадження № 51-1694ск26
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Шептицького міського суду Львівської області від 04 листопада 2025 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 18 березня 2026 року щодо
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Соснівка Львівської області, громадянина України, зареєстрованого та проживаючого у АДРЕСА_1 , відповідно до положень ст. 89 КК України не судимого,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1
ст. 382 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Шептицького міського суду Львівської області від 04 листопада 2025 року
ОСОБА_5 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 382 КК України, та призначено йому покарання у виді штрафу у розмірі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 8 500 грн.
Згідно з вироком 03 жовтня 2025 року близько 10:08 ОСОБА_5 , будучи визнаним винним постановою Сокальського районного суду Львівської області від 10 грудня 2024 року, яка набрала законної сили 12 травня 2025 року, у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, та якою на нього накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 17 000 грн з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 1 рік, діючи умисно, достовірно знаючи про наявність вказаної постанови суду та будучи ознайомленим з нею, з метою невиконання постанови суду щодо позбавлення права керування транспортними засобами, маючи реальну можливість її виконати, підриваючи авторитет органів правосуддя України, в порушення ч. 1 ст. 129-1 Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», відповідно до якого судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України, керував автомобілем марки «Opel Vivaro», реєстраційний номер НОМЕР_1 , та був зупинений на підставі п. 1 ст. 35 Закону України «Про Національну поліцію» у м. Шептицькому Львівської області (вул. Богдана Хмельницького, 33) працівниками ГОР Шептицького РВП ГУ НП у Львівській області.
Вищевказані дії ОСОБА_5 органом досудового розслідування кваліфіковані за ч.1 ст. 382 КК України як умисне невиконання постанови суду, що набрала законної сили.
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 18 березня 2026 року апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_5 було залишено без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без зміни.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувані судові рішення та закрити кримінальне провадження за відсутністю складу кримінального правопорушення.
Зазначає, що у законодавстві України існує правова невизначеність, яка полягає в тому, що за одне діяння (керування автомобілем після позбавлення прав) передбачена відповідальність за ст. 126 КУпАП та за ст. 382 КК України. Натомість закон не містить чітких критеріїв, які б дозволяли передбачити, який саме вид юридичної відповідальності буде застосовано.
Вказує, що кваліфікація діянь засудженого за ст. 382 КК України залежала не від закону, а від суб'єктивного вибору сторони обвинувачення, що, у свою чергу, порушує принцип передбачуваності та якості закону за ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім того зазначає, що судами попередніх інстанцій попри наявність у ОСОБА_5 , тяжких соматичних захворювань не забезпечено обов'язкової участі захисника, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК України.
Також, на переконання захисника, суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у залученні спеціаліста в галузі медицини для оцінки впливу захворювань на когнітивний стан засудженого, чим порушив принцип змагальності та право на захист.
При цьому, один із членів колегії, перебиваючи і сперечаючись із захисником на тему доцільності залучення спеціаліста, допустив порушення принципу неупередженості суду, чим також істотно порушив вимоги КПК України.
Вказує, що суди попередніх інстанцій неправильно кваліфікували дії ОСОБА_5 за
ч. 1 ст. 382 КК України, адже керування транспортним засобом особою, яку позбавлено такого права судом, утворює закінчений склад адміністративного правопорушення за спеціальною нормою - ч. 4 ст. 126 КУпАП.
Крім того зауважує, що обов'язок виконання постанови суду про позбавлення права керування покладається на уповноважені органи державної влади, а не на саму особу, щодо якої ухвалено таке рішення. У зв'язку з цим, на переконання захисника, саме по собі керування транспортним засобом після позбавлення права керування не може розцінюватися як невиконання судового рішення, а підлягає виключно адміністративній відповідальності.
Мотиви суду
Перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі, дослідивши додані до неї копії оскаржуваних судових рішень та інших документів, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження потрібно відмовити з огляду на таке.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Зазначені обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції.
Крім цього, касаційний суд не може втручатися в аспекти оцінки судами нижчих інстанцій дослідженої ними сукупності належних, допустимих і достовірних доказів на предмет підтвердження чи не підтвердження ними обставин, які підлягають доказуванню в провадженні. Таку оцінку кожен суд здійснює незалежно і самостійно шляхом формування власного внутрішнього переконання як щодо кожної з обставин, які підлягають доказуванню, так і стосовно винуватості особи у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення в цілому.
Відповідно до змісту ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.
Доводи касаційної скарги про наявність правової невизначеності та порушення принципу передбачуваності закону, на думку колегії суддів, є безпідставними.
Стаття 7 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що нікого не може бути засуджено за діяння, яке на момент його вчинення не становило кримінального правопорушення відповідно до національного закону, а кримінальний закон має бути достатньо доступним, чітким та передбачуваним у застосуванні. Разом із тим, вимога передбачуваності не означає, що закон повинен містити вичерпний перелік усіх можливих життєвих ситуацій чи виключати необхідність його тлумачення судами.
Як неодноразово зазначав ЄСПЛ, (рішення у справах «Kononov v. Latvia», «Сєрков проти України»), принцип якості закону та його передбачуваності означає, що норма повинна бути достатньо чіткою і доступною для того, щоб особа могла за потреби скерувати свою поведінку, звернутись за правовою допомогою, перебачити наслідки своєї поведінки.
Сам факт існування суміжних правових норм, які регулюють різні аспекти одного фактичного діяння, не свідчить про правову невизначеність, якщо межі їх застосування можуть бути встановлені шляхом системного тлумачення.
Положення ч. 1 ст. 382 КК України є чіткими та однозначними у тій частині, що умисне невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, тягне за собою кримінальну відповідальність. Обов'язковість виконання судового рішення прямо передбачена ст. 129-1 Конституції України, що виключає будь-яку невизначеність у правовому регулюванні.
У цьому випадку положення ч. 4 ст. 126 КУпАП та ч. 1 ст. 382 КК України не є конкуруючими нормами, що встановлюють відповідальність за одне й те саме діяння, оскільки вони передбачають відповідальність за різні правопорушення з різними об'єктами посягання.
Так, ч. 4 ст. 126 КУпАП встановлює адміністративну відповідальність за керування транспортним засобом особою, позбавленою права керування, і спрямована на забезпечення безпеки дорожнього руху.
Натомість ч. 1 ст. 382 КК України встановлює кримінальну відповідальність за умисне невиконання судового рішення, що набрало законної сили, та охороняє авторитет правосуддя як самостійний об'єкт кримінально-правової охорони.
Отже, визначальним для застосування ст. 382 КК України є не сам факт керування транспортним засобом, а свідоме ігнорування судового рішення, адресованого конкретній особі, яке встановлює для неї юридичний обов'язок утримуватися від керування. Саме така поведінка, за наявності прямого умислу, утворює склад кримінального правопорушення.
Твердження захисника про те, що кваліфікація залежала виключно від розсуду сторони обвинувачення, спростовується наведеними положеннями закону. Застосування ч. 1 ст. 382 КК України в подібних випадках є наслідком юридичної оцінки встановлених обставин, а не довільного вибору норми.
ОСОБА_5 , знаючи про постанову суду, якою його позбавлено права керування транспортними засобами, усвідомлював заборону, встановлену цим рішенням, однак свідомо не дотримався її та продовжив керування автомобілем. За таких обставин він міг об'єктивно передбачити, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може потягти наслідки, передбачені кримінальним законом.
Таким чином, підстав вважати, що застосування ч. 1 ст. 382 КК України у цьому провадженні було неправомірним або, що воно суперечить вимогам ст. 7 Конвенції та ґрунтується на непередбачуваному тлумаченні закону, немає.
Доводи касаційної скарги про порушення права на захист засудженого у зв'язку з незабезпеченням обов'язкової участі захисника також є необґрунтованими.
Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК України обов'язкова участь захисника забезпечується щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад не здатні повною мірою реалізувати свої права, - з моменту встановлення таких вад. При цьому сама лише наявність у особи певного захворювання не є безумовною підставою для обов'язкової участі захисника. Вирішальним є встановлення конкретних обставин, які об'єктивно свідчать, що стан особи фактично перешкоджав їй усвідомлювати зміст процесуальних дій, належно сприймати обставини провадження та реалізовувати надані законом процесуальні права.
Як убачається із доданих до касаційної скарги копій судових рішень, жодних даних про те, що на момент розгляду справи ОСОБА_5 через стан здоров'я не міг повною мірою реалізовувати свої права, судами не встановлено.
Навпаки, апеляційний суд у своїй ухвалі зазначив, що зі звукозапису судового засідання та журналу судового засідання від 04 листопада 2025 року вбачається, що суд першої інстанції роз'яснив обвинуваченому зміст та наслідки розгляду кримінального провадження в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, перевірив добровільність його позиції, після чого він підтвердив зрозумілість такого порядку розгляду й не висловлював заперечень щодо цього.
При цьому ОСОБА_5 особисто надав показання по суті обвинувачення, визнав вину в повному обсязі, повідомив обставини вчинення кримінального правопорушення, підтвердив обізнаність про постанову суду щодо позбавлення його права керування транспортними засобами та пояснив, що оскаржував таке рішення, що свідчить про усвідомлення ним як змісту пред'явленого обвинувачення, так і значення своїх процесуальних дій.
Крім того, на пряме запитання суду щодо необхідності призначення захисника обвинувачений повідомив, що адвоката не потребує.
Посилання сторони захисту на наявність у засудженого певних складних соматичних захворювань самі по собі не свідчать про наявність передбачених п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК України підстав для обов'язкової участі захисника, оскільки такі обставини не підтверджують нездатності ОСОБА_5 усвідомлювати свої дії чи користуватися процесуальними правами. Медичні документи про лікування соматичних захворювань не є тотожними встановленню процесуальної неспроможності особи реалізовувати право на захист.
За таких обставин суди обґрунтовано виходили з того, що підстав для обов'язкового залучення захисника, передбачених ст. 52 КПК України, не було, а відмова ОСОБА_5 від захисника була добровільною та усвідомленою. Відтак доводи касаційної скарги про порушення права на захист з цих мотивів є безпідставними.
Доводи касаційної скарги про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону у зв'язку з відмовою апеляційного суду в задоволенні клопотання про залучення спеціаліста також є безпідставними.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 КПК України спеціаліст залучається для надання консультацій, пояснень, довідок та висновків під час досудового розслідування і судового розгляду з питань, що потребують відповідних спеціальних знань. Водночас наведена норма не покладає на суд безумовного обов'язку задовольняти кожне заявлене стороною клопотання про залучення спеціаліста, оскільки вирішення такого питання належить до дискреційних повноважень суду з урахуванням предмета доказування та необхідності використання спеціальних знань для встановлення обставин, які мають значення для кримінального провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних рішень вбачається, що під час апеляційного розгляду захисник заявив усне клопотання про залучення спеціаліста у галузі медицини для надання роз'яснень щодо впливу наявних у засудженого захворювань на його здатність усвідомлювати значення своїх дій. Це клопотання було предметом розгляду суду апеляційної інстанції й за результатами обговорення було відхилене.
Крім того, зі змісту доданих до касаційної скарги копій судових рішень не вбачається об'єктивних даних, які б свідчили про неможливість ОСОБА_5 усвідомлювати зміст процесуальних дій чи реалізовувати свої права. Під час розгляду провадження судом першої інстанції засуджений ОСОБА_5 не заявляв клопотань про необхідність врахування стану здоров'я як обставини, що впливає на його здатність усвідомлювати свої дії чи керувати ними, не надавав відповідних доказів і не порушував питання про проведення будь-яких експертиз, не повідомляв про нерозуміння змісту процесуальних дій.
За таких обставин апеляційний суд мав достатні можливості для оцінки доводів апеляційної скарги без залучення спеціаліста, а тому відмова у задоволенні відповідного клопотання не свідчить про порушення принципу змагальності чи про порушення права обвинуваченого на захист.
Окрім того, посилання захисника на окремі репліки суддів під час обговорення клопотання про залучення спеціаліста не свідчать про упередженість складу суду, оскільки саме по собі з'ясування судом підстав заявленого клопотання та уточнення його обґрунтування є процесуально допустимим і спрямоване на вирішення питання про доцільність застосування відповідного процесуального механізму.
Щодо доводів касаційної скарги про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та необхідність кваліфікації дій засудженого за ч. 4 ст. 126 КУпАП, а не за ч. 1 ст. 382 КК України, колегія суддів також вважає їх безпідставними.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом. При цьому склад кримінального правопорушення охоплює сукупність встановлених законом ознак, зокрема об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт та суб'єктивну сторону.
Згідно з ч. 1 ст. 382 КК України кримінальна відповідальність настає за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали або постанови суду, що набрали законної сили. Об'єктом цього кримінального правопорушення є авторитет правосуддя та забезпечення обов'язковості судових рішень, тоді як об'єктивна сторона полягає у невиконанні судового рішення особою, на яку покладено обов'язок його дотримуватися.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання, а держава забезпечує його виконання у визначеному законом порядку. Аналогічно ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма фізичними особами, органами державної влади та іншими суб'єктами на всій території України.
Враховуючи зазначене, помилковими є доводи захисника про те, що обов'язок виконання постанови про позбавлення права керування транспортними засобами покладається виключно на органи поліції, органи пенітенціарної системи чи інші органи, а не на саму особу.
Покладення на уповноважений орган функцій контролю за виконанням судового рішення не усуває обов'язку особи утримуватися від дій, які прямо заборонені цим рішенням. Саме особа, щодо якої постановлено рішення про позбавлення права керування, є адресатом встановленої заборони, а тому з моменту набрання рішенням законної сили зобов'язана його дотримуватися.
Посилання сторони захисту на спеціальний характер ст. 126 КУпАП порівняно з положеннями ч. 1 ст. 382 КК України також є безпідставними, оскільки ч. 4 ст. 126 КУпАП і ч. 1 ст. 382 КК України передбачають відповідальність за різні за юридичною природою діяння.
Перша норма спрямована на охорону безпеки дорожнього руху та встановлює адміністративну відповідальність за керування транспортним засобом особою, позбавленою такого права.
Натомість ч. 1 ст. 382 КК України охороняє інший об'єкт - авторитет правосуддя, а караним є не сам факт керування, а умисне ігнорування судового рішення, що набрало законної сили.
Таким чином, притягнення особи до кримінальної відповідальності в цьому випадку пов'язується не з повторним покаранням за порушення правил дорожнього руху, а з невиконанням обов'язкового судового рішення. Попереднє притягнення до адміністративної відповідальності за ст. 126 КУпАП законом не визначено як обов'язкова умова застосування ст. 382 КК України.
Такий підхід відповідає усталеній практиці Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постановах від 22 травня 2025 року у справі № 726/952/24, провадження № 51-164км25; від 27 січня 2025 року у справі № 685/1196/23, провадження № 51-4437км24; від 27 лютого 2023 року у справі № 450/205/19, провадження № 51-1306км22.
Таким чином, оскільки з касаційної скарги захисника, доданих до неї копій судових рішень та інших документів не убачається підстав для її задоволення, згідно з положеннями п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України у відкритті касаційного провадження потрібно відмовити.
Керуючись положеннями п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Шептицького міського суду Львівської області від 04 листопада 2025 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 18 березня 2026 року.
Ухвала є остаточною й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3