21 травня 2026 року
м. Київ
справа № 947/21824/21
провадження № 61-8494св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Тавлуй Оленою Вікторівною, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2023 року у складі судді Луняченка В. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 08 травня 2025 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Вадовської Л. М., Комлевої О. С.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною власністю та поділ спільного майна подружжя.
Позовна заява мотивована тим, що вона та ОСОБА_2 з 04 червня 2016 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, від якого у них народилася донька - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З 2021 року подружжя разом не проживає.
За час шлюбу за спільні кошти подружжя придбало таке майно: квартиру АДРЕСА_1 ; машиномісця АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 ; автомобіль марки «Range Rover», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , ринкова вартість якого складає 20 000 доларів США. Крім того, подружжям було придбано майно на загальну суму 1 831 147 грн, яке знаходиться у спірній квартирі. Також за час шлюбу подружжя заощадило грошові кошти у розмірі 95 000 доларів США, які на думку позивачки, ОСОБА_2 приховав або витратив не в інтересах сім'ї за відсутності її згоди.
Посилалася на те, що зазначене майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, проте між ними відсутнє порозуміння щодо розподілу спільного сумісного майна подружжя. Оскільки у добровільному порядку поділити вказане майно відповідач відмовляється, тому вважала, що його слід поділити на підставі статей 60, 70, 71 Сімейного кодексу України (далі - СК України).
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд:
-поділити між нею та ОСОБА_2 усе нерухоме та рухоме майно, а також грошові кошти, яке є спільною сумісною власністю подружжя, визнавши за ними право власності кожного на 1/2 частину;
-визнати за нею право власності на 1/2 частину нерухомого та рухомого майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя;
-визнати за нею право власності на майно, що знаходиться в квартирі АДРЕСА_1 на загальну суму 142 097 грн відповідно до додатку № 1;
-визнати за ОСОБА_2 право власності 1/2 частину нерухомого та рухомого майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя;
-визнати за ОСОБА_2 право власності на майно, яке залишається в квартирі АДРЕСА_1 на суму 776 476 грн відповідно до додатку № 2;
-зобов'язати ОСОБА_2 сплатити їй вартість майна у розмірі 776 476 грн;
-зобов'язати ОСОБА_2 сплатити їй 50 % від суми 95 000,00 доларів США, що становить 47 500 доларів США, які є спільною сумісною власністю подружжя та зароблені за час шлюбу.
Короткий зміст зустрічних позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що за час перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , але за особисті кошти він на підставі договору купівлі-продажу від 07 червня 2016 року придбав квартиру АДРЕСА_1 .
Зазначав, що машиномісце АДРЕСА_3 належить йому на праві особистої приватної власності, оскільки було набуто ним у власність на підставі договору міни від 13 березня 2020 року, відповідно до якого він та ОСОБА_4 здійснили обмін належних їм машиномісць без доплати. Машиномісце, яке він обміняв, належало йому на підставі договору купівлі-продажу майнових праві від 10 травня 2013 року, тобто до шлюбу.
Вважав, що у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому вказана квартира та машиномісце не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя та не підлягають поділу. Згоди про поділ спільного майна між сторонами досягнуто не було.
Вказував, що не заперечував щодо поділу в рівних частках (по 1/2 кожному з подружжя) машиномісця АДРЕСА_2 та автомобіля марки «Range Rover», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Ураховуючи наведене, ОСОБА_2 , уточнивши позовні вимоги, просив суд:
-визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 155,7 кв. м
-визнати за ним право особистої приватної власності на машиномісце АДРЕСА_3 ;
-визнати за ним право власності на 1/2 частину машиномісця АДРЕСА_2 ;
-визнати за ним право приватної власності на 1/2 частину автомобіля марки «Range Rover», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 ;
-визнати за ним право приватної власності на 1/2 частину усього рухомого майна, у тому числі, що знаходиться у квартирі АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 об'єднано в одне провадження для спільного розгляду.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано спільним майном подружжя автомобіль марки «Range Rover», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , машиномісце АДРЕСА_2.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину машиномісця АДРЕСА_2 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину машиномісця АДРЕСА_2 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину автомобіля марки «Range Rover», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобіля марки «Range Rover», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 155,7 кв. м.
Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_2 машиномісце АДРЕСА_3 .
У задоволенні решти вимог позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що машиномісце АДРЕСА_2 та автомобіль марки «Range Rover», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , набуті сторонами за час перебування у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти. Виходячи із принципу рівності часток подружжя у спільному майні, суд дійшов висновку про те, що вказане майно є спільною сумісною власністю сторін і підлягає поділу між ними у рівних частках. Суд урахував, що сторони визнають вказане майно спільним майном подружжя і не заявили про необхідність відступлення від рівності часток при розподілі вказаного майна.
Районний суд дійшов висновку, що квартира АДРЕСА_1 є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , оскільки була придбана на третій день після укладення шлюбу, що дає підстави для висновку про те, що подружжя не зробило спільних заощаджень за період шлюбу до моменту придбання квартири, а також, що для придбання квартири використовувалися кошти, які були зароблені кимось з подружжя вже під час шлюбу. Натомість ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження факту набуття грошових коштів на придбання квартири за три дні після вступу до шлюбу.
Машиномісце АДРЕСА_3 суд також визнав особистою приватною власністю ОСОБА_2 , оскільки він отримав спірне машиномісце на підставі договору міни від 13 березня 2020 року, відповідно до якого без доплат обміняв належне йому машиномісце № НОМЕР_4 у цьому ж будинку, яке належало йому на підставі договору купівлі-продажу майнових праві від 10 травня 2013 року, тобто до укладення шлюбу з ОСОБА_1 .
Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1 про поділ витратних матеріалів та майна, яке стало облаштуванням квартири АДРЕСА_1 , районний суд вважав, що здійснені ремонтні роботи та витратні матеріали є невід'ємною частиною квартири та не є окремим об'єктом спільної сумісної власності подружжя, тому поділу не підлягають. Крім того, ОСОБА_1 не надала належних і допустимих доказів знаходження рухомого майна у спірній квартирі та його вартості.
Установивши, що ОСОБА_1 не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що грошові кошти, які перебувають на банківських рахунках, відкритих на ім'я ОСОБА_2 , є спільною власністю подружжя, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні її вимог про зобов'язання ОСОБА_2 сплатити їй 50 % від суми 95 000 доларів США, які є сумісною власністю подружжя та зароблені за час шлюбу.
Суд зазначив, що вказані вимоги ОСОБА_1 ґрунтуються лише на фактичному розрахунку того, скільки коштів за час шлюбу повинно було бути отримано чоловіком в якості доходу, без урахування використання вказаних грошей за цей час, у тому числі, на сімейні потреби.
Додатковим рішенням Київського районного суду м. Одеси від 18 жовтня 2023 року заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Іванової Г. С. про розподіл судових витрат задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 22 405 грн, з яких: судовий збір у розмірі 12 405 грн за подання зустрічної позовної заяви; 10 000 грн - витрати на професійну правничу допомогу.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що заявник довів факт понесення ним витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції. Проте, розмір заявлених ОСОБА_2 витрат на професійну правову допомогу (40 000 грн) є неспівмірним зі складністю справи та обсягом робіт (кількістю підготовлених процесуальних документів), здійснених адвокатом, тому, ураховуючи клопотання ОСОБА_1 про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, виходячи з критерію розумності, справедливості, ураховуючи фінансовий стан сторін, районний суд вважав необхідним їх зменшити до 10 000 грн.
Розподіл витрат по сплаті судового збору судом здійснено з урахуванням статті 141 ЦПК України
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 08 травня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2023 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що ОСОБА_1 не надала належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2023 року в апеляційному порядку переглядалося лише в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про зобов'язання ОСОБА_2 сплатити їй 50 % від суми 95 000 доларів США, які є сумісною власністю подружжя та в частині зустрічних вимог ОСОБА_2 про визнання його особистою приватною власністю квартири АДРЕСА_1 та машиномісця АДРЕСА_3 , про що зазначено у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Тавлуй О. В., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2023 року, постанову Одеського апеляційного суду від 08 травня 2025 року в частині задоволення зустрічних вимог ОСОБА_2 про визнання квартири АДРЕСА_1 та машиномісця АДРЕСА_3 його особистою приватною власністю; відмови у задоволенні її вимог про зобов'язання ОСОБА_2 сплатити їй 50 % від суми 95 000 доларів США, які є сумісною власністю подружжя скасувати та ухвалити в цих частинах нове судове рішення, яким: визнати квартиру АДРЕСА_1 , машиномісце АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частини вказаної квартири та машиномісця кожному; зобов'язати ОСОБА_2 сплатити їй 50 % від суми 95 000 доларів США, що становить 47 500 доларів США, які є сумісною власністю подружжя та зароблені за час шлюбу.
В іншій частині судові рішення не оскаржуються, тому на підставі частини першої статті 400 ЦПК України, Верховним Судом не переглядаються.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та рух справи
У липні 2025 року касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Тавлуй О. В., надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2025 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції, роз'яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 ЦПК України
У серпні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Тавлуй О. В., мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не забезпечили повного та всебічного встановлення обставин справи, не надали належну правову оцінку поданим нею доказам, внаслідок чого дійшли неправильних висновків, що ОСОБА_1 не спростувала презумпцію спільності майна щодо квартири АДРЕСА_1 та машиномісця АДРЕСА_3 .
Посилається на те, що спірне нерухоме майно було набуто під час шлюбу на підставі нотаріально посвідчених договорів та наданої згоди ОСОБА_1 на придбання майна у спільну сумісну власність.
Вважає, що з вересня 2020 року до розірвання шлюбу ОСОБА_2 використовував наявні на його банківських рахунках грошові кошти на власний розсуд, а не в інтересах сім'ї. ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що грошові кошти у розмірі 95 000 доларів США є його особистою приватною власністю, а тому вони на підставі статті 60 СК України є об'єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягають поділу.
Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень представник ОСОБА_1 - адвокат Тавлуй О. В., вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме, застосування судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 357/9482/21, від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Доводи особи, яка подала відзив касаційну скаргу.
У серпні 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Іванова Г. С. подала відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що викладені в ній доводи є безпідставними, не спростовують правильності вирішення судами спору в оскаржуваній частині, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно із розпискою ОСОБА_5 (продавець спірної квартири) від 29 квітня 2016 року останній отримав від ОСОБА_2 аванс у розмірі 20 000 доларів США у рахунок оплати за квартиру АДРЕСА_1 . Основа угода буде здійснена орієнтовно 06 червня 2016 року за вартістю всієї квартири у сумі 170 000 доларів США (том 3, а. с. 151).
04 червня 2016 рокуміж ОСОБА_2 та ОСОБА_6 було укладено шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_5 , виданим Приморським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) повторно 23 червня 2021 року (том 1, а. с. 11).
07 червня 2016 року між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пучковою І. А. за реєстровим № 465, відповідно до пункту 1 якого ОСОБА_7 продав та передав у власність, а ОСОБА_2 купив та прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 155,7 кв. м (том 7, а. с. 156-157).
Відповідно до пункту 2 договору купівлі-продажу від 07 червня 2016 року за домовленістю сторін продаж вчиняється за 465 843,63 грн, які продавець отримав від покупця повністю до підписання цього договору. Своїм підписом під цим договором продавець підтверджує факт повного розрахунку за продану квартиру та відсутність до покупця будь-яких претензій фінансового характеру.
Купівля квартири за цим договором вчинена за письмовою заявою про згоду дружини покупця - ОСОБА_8 , справжність підпису якої засвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пучковою І. А. за реєстровим № 464 (пункт 7 договору купівлі-продажу від 07 червня 2016 року).
Відповідно до заяви ОСОБА_8 від 07 червня 2016 року, засвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пучковою І. А. за реєстровим № 464, остання надає згоду своєму чоловікові - ОСОБА_2 на купівлю на умовах та за ціну, які вони попередньо обговорили квартири АДРЕСА_1 . Підтверджує, що з діями свого чоловіка, які відповідають інтересам сім'ї, вона повністю згодна (том 7, а. с. 179).
Згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_6 ОСОБА_2 з 10 березня 2017 року належить автомобіль марки «Range Rover», 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 (том 1, а. с. 26).
23 березня 2017 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рубінчик Л. О. за реєстровим № 302, придбала у власність машиномісце АДРЕСА_2 (том 3, а. с. 81-83).
13 березня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір міни, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рубінчик Л. О. за реєстровим № 245, відповідно до пункту 1 якого ОСОБА_4 зобов'язується передати ОСОБА_2 у власність належне їй машиномісце № АДРЕСА_3 , а ОСОБА_2 взамін також зобов'язується передати ОСОБА_4 у власність належне йому машиномісце АДРЕСА_5 (том 3, а. с. 6-8).
Відповідно до пункту 3 договору міни від 13 березня 2020 року машиномісце АДРЕСА_5 , загальною площею 13,6 кв. м, належить ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності з 23 серпня 2016 року на підставі акту прийму-передачі майнових прав, виданого 11 жовтня 2013 року, придбаних ОСОБА_2 у ТОВ «Лазурне узбережжя» на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 10 травня 2013 року.
Міна зазначених машиномісць вчиняється без доплати (пункт 4 договору міни від 13 березня 2020 року).
Згідно з пунктом 15 договору міни від 13 березня 2020 року договір посвідчено за згодою дружини ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , яка викладена окремою заявою, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рубінчик Л. О. 13 березня 2020 року за реєстровим № 243.
Відповідно до заяви ОСОБА_1 від 13 березня 2020 року, засвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рубінчик Л. О. за реєстровим № 243, остання надає згоду своєму чоловікові - ОСОБА_2 на міну та укладення договору міни машиномісця АДРЕСА_5 . Підтверджує, що зазначене нерухоме майно є їхньої спільною сумісною власністю та нерухоме майно, яке буде набуте шляхом міни, також буде об'єктом права спільної сумісної власності, як таке, що набуватиметься ними під час шлюбу (том 3, а. с. 28).
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 22 липня 2021 року у справі № 947/19259/21 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано.
Відповідно до виписки з банківського рахунку, відкритому в Акціонерному товаристві Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»)у період з 01 липня 2014 року до 03 червня 2016 року у ОСОБА_2 на вказаному рахунку знаходилися грошові кошти, зароблені до укладення шлюбу, які у своєї сукупності перебільшували вартість спірної квартири (том 3, а. с. 153).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Тавлуй О. В., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині відповідають.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Згідно із частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 3 частини першої статті 57 СК України).
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з'ясувати час та джерела його придбання (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Тлумачення статті 61 СК України дає підстави для висновку, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).
Тлумачення частини першої статті 71 СК України свідчить, що як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України).Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (див.: пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).
У постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок щодо застосування пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю.
Тобто, у випадку набуття одним із подружжя коштів на підставі договору дарування, такі кошти є його особистою приватною власністю.
У постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17 (провадження № 61-7751св19) вказано, що: «статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі, в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує».
У постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19 (провадження № 61-6722св21) зазначено, що: «відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують».
Тобто, для подружжя передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Той з подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна (див.: постанову Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 537/541/23).
У постанові Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 509/2428/19 викладено висновок про те, що «застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття)».
Верховний Суд у постанові від 17 квітня 2024 року у справі № 638/2341/20 вказував, що «критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя».
При вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з'ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Установивши, що договір купівлі-продажу квартири квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 було укладено 07 червня 2016 року, тобто на третій день після реєстрації шлюбу з ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спільних заощаджень за час шлюбу (три дні) подружжям ОСОБА_9 до моменту придбання спірної квартири не було.
Крім того, суди попередніх інстанцій встановили, що на спростування презумпції права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 як подружжя на спірну квартиру, придбану у період шлюбу, ОСОБА_2 надав: розписку ОСОБА_5 (продавець спірної квартири) від 29 квітня 2016 року про отримання авансу від ОСОБА_2 у розмірі 20 000 доларів США; виписку з банківського рахунку в АТ КБ «ПриватБанк», відповідно до якої на рахунках ОСОБА_2 у період з 01 липня 2014 року до 03 червня 2016 року знаходилися грошові кошти, зароблені до укладення шлюбу, які у своїй сукупності перевищували вартість квартири, та ці грошові кошти до придбання квартири були зняті саме з його рахунку.
Суди правильно урахували, що ОСОБА_1 не надала доказів, на підтвердження того, що сторони проживали разом та мали спільне господарство до моменту укладення шлюбу, а також доказів того, що для придбання квартири вона надавала власні заощадження.
Установивши вказані обставини, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_2 довів належними і допустимими доказами факт придбання спірної квартири за його особисті кошти.
З огляду на вказане, безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили обставин походження коштів, за які була придбана спірна квартира.
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_2 спростував належними та допустимими доказами презумпцію спільності права власності подружжя на машиномісце АДРЕСА_3 , оскільки спірне машиномісце було набуто у власність на підставі договору міни від 13 березня 2020 року, відповідно до якого ОСОБА_2 без доплат обміняв належне йому машиномісце № НОМЕР_4 у цьому ж будинку, яке належало йому на підставі договору купівлі-продажу майнових праві від 10 травня 2013 року, тобто до укладення шлюбу з ОСОБА_1 .
Апеляційний суд правильно відхилив посилання апеляційної скарги ОСОБА_1 , які є ідентичними доводам її касаційної скарги, на те, що спірне нерухоме майно було набуто подружжям під час шлюбу на підставі нотаріально посвідчених договір та наданої нею згоди на придбання майна у спільну сумісну власність, оскільки чинним законодавством України передбачено, що при укладенні договорів один із подружжя вважається, що він діє за згодою другого із подружжя. Для укладання одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого із подружжя має бути подана письмово.
Проте, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного із подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власності того з подружжя, за особисті кошти якого воно було придбане. Сам по собі факт придбання спірного майна у період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 березня 2020 року у справі № 367/3800/14-ц.
Суди попередніх інстанцій правильно відмовили у задоволенні вимог ОСОБА_1 про зобов'язання ОСОБА_2 сплатити їй 50 % від суми 95 000 доларів США, які є сумісною власністю подружжя та зароблені за час шлюбу, оскільки позивачка не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що грошові кошти, які перебувають на банківських рахунках, відкритих на ім'я ОСОБА_2 , є спільною власністю подружжя.
Районний суд правильно зазначив, що вказані вимоги ОСОБА_1 ґрунтуються лише на фактичному розрахунку того, скільки коштів за час шлюбу мав би отримати чоловік як дохід, без урахування використання вказаний грошей за цей час, у тому числі, на сімейні потреби.
З такими висновками судів попередніх інстанцій колегія суддів погоджується та вважає, що підстави для скасування судових рішень в оскаржуваній частині відсутні.
Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги на неврахування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 12 вересня 2023 року у справі № 357/9482/21, від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22, оскільки висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у зазначеній справі суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Отже, доводи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та постанову апеляційного суду - без змін.
З огляду на те, що касаційна скарга залишається без задоволення, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Тавлуй Оленою Вікторівною,залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2023 року в оскаржуваній частині та постанову Одеського апеляційного суду від 08 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Р. А. Лідовець
І. Ю. Гулейков
Д. Д. Луспеник