Справа № 909/387/25
21.05.2026 м. Івано-Франківськ
Господарський суд Івано-Франківської області у складі: судді Кобецької С.М., секретаря судового засідання Поліводи С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Державного міського підприємства "Івано-Франківськтеплокомуненерго" вх. № 3605/26 від 20.04.2026 про відстрочку виконання рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 04.09.2025 у справі
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг"
до відповідача: Державного міського підприємства "Івано-Франківськтеплокомуненерго"
про стягнення 99 890 488,23 грн боргу за договором № 3548-ПСО(ТКЕ)-15 від 28.09.2022
за участю:
від позивача: Яковенко Павло Антонович,
На адресу Господарського суду Івано-Франківської області надійшла заява Державного міського підприємства "Івано-Франківськтеплокомуненерго" вх. № 3605/26 від 20.04.2026 про відстрочку виконання рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 04.09.2025 у цій справі.
В обгрунтування поданої заяви відповідач посилається на запроваджений в Україні воєнний стан та на те, що перебуває у скрутному фінансово-економічному становищі, в нього відсутні кошти для сплати заборгованості, визначеної рішенням суду.
Ухвалою суду від 27.04.2026 Господарський суд Івано-Франківської області призначив заяву про відстрочку виконання рішення до розгляду в судове засідання на 20.05.2026.
В судовому засіданні представник позивача проти заяви про відстрочку виконання рішення суду заперечив з підстав викладених у запереченні на заяву про відстрочку виконання рішення (вх. № 7346/26 від 24.04.2026) та просить суд в її задоволенні відмовити.
Розглянувши матеріали справи, вислухавши представників сторін, дослідивши подані докази, всебічно та повно з'ясувавши обставини на яких ґрунтуються вимоги заяви (вх. № 3605/26 від 20.04.2026) про відстрочку виконання рішення та заперечення, враховуючи вимоги чинного законодавства, суд вважає зазначену заяву про відстрочку виконання рішення такою, що не підлягає задоволенню.
04 вересня 2025 року Господарський суд Івано-Франківської області ухвалив рішення у справі № 909/387/25, яким задовольнив позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" до Державного міського підприємства "Івано -Франківськтеплокомуненерго" про стягнення заборгованості у сумі 99 890 488,23 грн. Зокрема, вказаним рішенням стягнуто з Державного міського підприємства "Івано - Франківськтеплокомуненерго" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз Трейдинг" борг у сумі 99 890 488,23 грн. та 847 840 грн. судового збору.
Судове рішення набрало законної сили 15 жовтня 2025 року. 28 жовтня 2025 року Господарський суд Івано-Франківської видав наказ про примусове виконання зазначеного рішення суду.
Приписи статті 331 Господарського процесуального кодексу України надають право суду відстрочити або розстрочити виконання рішення. Підставою для відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Вирішуючи питання про відстрочення або розстрочення судового рішення, суд враховує: ступінь вини у виникненні спору; стосовно фізичної особи-тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; стихійне лихо, інші надзвичайні події, тощо. Розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
Виходячи із вищенаведеного відстрочка виконання судового рішення у судовому порядку, повинна бути пов'язана з об'єктивними, непереборними, тобто виключними обставинами, що ускладнюють вчасне його виконання.
Господарський процесуальний кодекс України не визначає переліку обставин, які свідчать про неможливість виконання рішення чи ускладнення його виконання, тому суд оцінює докази щодо наявності таких обставин за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
З огляду на вимоги частин 1,3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Обов'язок із доказування слід розуміти, як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з частиною 1 статті 76, частиною 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування. Допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування (частина 1 статті 79 Господарського процесуального кодексу України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили (частини 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).
Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить, насамперед, від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Така ж правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18.
Судом встановлено, що Державне міське підприємство «Івано - Франківськтеплокомуненерго» є комунальним підприємством, яке здійснює виробництво, транспортування та постачання теплової енергії.
В спірному випадку, заявником не наведено перед судом обґрунтованих доводів та не подано в підтвердження жодного доказу, в підтвердження того, що воєнний стан в Україні, позбавив можливості відповідача здійснювати господарську діяльність та одержувати прибуток за результатами її діяльності.
Крім того, суд особливу увагу сконцентровує на тому, що договір, на підставі якого виникла заборгованість у відповідача та про яку просить прийняти рішення про відстрочку його сплати, укладений саме під час існування тих обставин, на які відповідач при поданні заяви про відстрочку посилається як на обставини, які унеможливлюють сплати суми заборгованості.
За наведеного суд вважає, що саме вказана обставина не може бути обгрунтованою підставою для відстрочки виконання рішення суду.
Разом з тим, суд звертає увагу на те, що скрутне фінансове становище не є тією виключною обставиною в розумінні статті 331 Господарського процесуального кодексу України, необхідною для відстрочення виконання судового рішення.
Приписами статті 129-1 Конституції України, статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", статтями 18, 326 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності встановленої законом.
Водночас судом взято до уваги практику Європейського суду з прав людини, яка згідно з статтею 11 Господарського процесуального кодексу України, статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" застосовується судами, як джерело права.
Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини, право на суд, яке захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі "Горнсбі проти Греції" від 19.03.1997).
Так, у рішенні Європейського Суду з прав людини від 20.07.2004 у справі "Шмалько проти України" зазначено про те, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом має розцінюватися як невід'ємна частина судового розгляду.
У рішенні від 17.05.2005 "Чижов проти України" Європейський Суд з прав людини вказує, що на державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається відповідно до параграфу 1 статті 6 Конвенції.
Існування заборгованості, підтверджене обов'язковими та такими, що підлягають виконанню, судовими рішеннями, надає особі, на чию користь воно було винесено, "легітимні сподівання" на те, що заборгованість буде йому сплачено та така заборгованість становить "майно" цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення у справі "Пономарьов проти України" від 03.04.2008).
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року N 18-рп/2012, пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Отже, з метою недопущення порушення гарантованих Конституцією України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд та права на повагу до приватної власності суд, який надає відстрочку виконання рішення, у кожному конкретному випадку повинен встановити: 1) чи затримка у виконанні рішення зумовлена особливими і непереборними обставинами; 2) чи передбачена домовленістю сторін чи у національному законодавстві компенсація "потерпілій стороні" за затримку виконання рішення, ухваленого на його користь судового рішення та індексації присудженої суми; 3) чи не є період виконання рішення надмірно тривалим для "потерпілої сторони"; 4) чи дотримано справедливий баланс інтересів сторін у спорі.
У цьому контексті для виправдовування затримки виконання рішення суду недостатньо лише зазначити про відсутність у боржника коштів. Обов'язково мають враховуватися і інтереси іншої сторони спору, на користь якої прийнято рішення. Себто, вирішуючи питання про відстрочку виконання рішення, суд повинен врахувати можливі негативні наслідки для боржника при виконанні рішення у встановлений строк, але перш за все повинен взяти до уваги такі ж негативні наслідки і для стягувача при затримці виконання рішення та не допускати їх настання.
Виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (рішення Європейського Суду з прав людини від 19.03.1997 у справі "Горнсбі проти Греції", від 06.03.2003 у справі "Ясюнієне проти Литви").
З урахуванням вищенаведеного суд дійшов висновку, що підстави для відстрочки виконання рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 04.09.2025 у цьому випадку відсутні, а заява про відстрочку виконання рішення є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 18, 73, 74, 77, 86, 234, 235, 326, 331 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
в задоволенні заяви Державного міського підприємства "Івано-Франківськтеплокомуненерго" (вх. № 3605/26 від 20.04.2026) про відстрочку виконання рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 04.09.2025 у справі № 909/387/25 - відмовити.
Ухвала набрала законної сили 20.05.2026 та може бути оскаржена протягом десяти днів безпосередньо до Західного апеляційного господарського суду.
Суддя С.М. Кобецька