Справа № 320/39511/23 Суддя (судді) першої інстанції: Головенко О.Д.
20 травня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Ключковича В.Ю.
Суддів: Беспалова О.О., Грибан І.О.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у м. Києві на рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у м. Києві про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
У жовтні 2023 року до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у м. Києві та просить суд:
- визнати протиправними дії Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуації у м. Києві щодо нарахування та виплати всього грошового забезпечення (щомісячних основних видів грошового забезпечення, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та одноразових додаткових видів грошового забезпечення) з 29.01.2020 по 01.09.2022, а також компенсації за 45 днів невикористаної щорічної основної відпустки за 2022 рік, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за спеціальним званням, які визначені шляхом множення відповідного тарифного коефіцієнту на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018;
- зобов'язати Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуації у м. Києві здійснити перерахунок та виплатити (з урахуванням виплачених сум) всього грошового забезпечення (щомісячних основних видів грошового забезпечення, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та одноразових додаткових видів грошового забезпечення) з 29.01.2020 по 01.09.2022, а також компенсацію за 45 днів невикористаної щорічної основної відпустки за 2022 рік, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за спеціальним званням, які визначити шляхом множення відповідних тарифних коефіцієнтів на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020 (за період з 29.01.2020 по 31.12.2020), на 01.01.2021 (за період з 01.01.2021 по 31.12.2021), на 01.01.2022 (за період з 01.01.2022 по 01.09.2022);
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуації у м. Києві щодо здійснення нарахування та виплати компенсації за 183 дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021 роки;
- зобов'язати Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуації у м. Києві нарахувати та виплатити компенсацію за 183 дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021 роки, виходячи з грошового забезпечення, яке нарахувати із розмірів посадового окладу та окладу за спеціальним званням, які визначити шляхом множення відповідних тарифних коефіцієнтів на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022.
Мотивуючи вимоги позивач вказав, що відповідач протиправно розраховував грошове забезпечення із застосуванням розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб станом на 01.01.2018, що призвело до порушення його майнових прав, а саме гарантованого ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» отримання грошового забезпечення у законодавчо визначеному розмірі та до зменшення розміру грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки, премії.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2024 року адміністративний позов задоволено повністю.
Суд дійшов висновку про те, що застосування відповідачем для визначення грошового забезпечення розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018 у 2020-2022 роках є протиправним. Також суд врахував, що військовослужбовці мають право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток, незалежно від часу набуття права на такі відпустки, оскільки відпустки за попередні роки, також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з військовослужбовцями, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
Не погодившись з таким рішенням суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 11.12.2024 у справі №320/39511/23 та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позивних вимог в повному обсязі; стягнути з позивача на користь Головного управління суму судового збору, сплаченого за подачу апеляційної скарги.
Скарга мотивована тим, що рішення є необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм матеріального права та процесуального права та таким, що підлягає скасуванню. Суд першої інстанції навіть не розглядав наведені у відзиві заперечення щодо позовних вимог, а лише зазначив про їх надходження до суду; такі дії суду є прямим порушенням принципів адміністративного судочинства, а саме змагальності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі (пункт 4 частини 3 статті 2 КАСУ).
Також апелянт посилається на те, що резолютивна частина постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18 не містить жодних інших висновків суду, які б стверджували про відновлення дії Постанови № 704 в попередніх редакціях. Крім того, скасування нормативно-правового акту або його частини не поновлює дію попереднього акту та не повертає його частину до попередньої редакції. Зазначене кореспондується з положеннями статті 58 Конституції України, яка закріплюють принципи щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Не зрозуміло в чому саме полягає протиправність дій Головного управління та яким чином апелянт мав виплачувати грошове забезпечення позивачу виходячи з прожиткового мінімуму встановленого на 1 січня календарного року, якщо в основоположному законі ("Про державний бюджет України"), який і формує бюджетну систему України закладено інші значення грошового забезпечення. За таких висновків суду Головне управління повинно було застосовувати положення підзаконного нормативно-правового акту Постанови № 704, а не положення Бюджетного кодексу України та законів України "Про державний бюджет України".
Крім того, апелянт наголосив на тому, що законодавцем прямо передбачено, що компенсація за невикористані дні щорічної відпустки виплачується тільки за поточний рік у разі звільнення за станом здоров'я особи рядового та начальницького складу служби цивільного захисту. Положення частини 24-25 статті 129 Кодексу цивільного захисту України, які суд першої інстанції використав в обґрунтування свого рішення, діють з 26.10.2022. В редакції Закону України від 06.10.2022 № 2653-1X," Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення законодавства з питань проходження служби цивільного захисту". Позивач звільнився зі служби цивільного захисту 30.08.2022 і дія вищевказаних змін не поширюється на нього. Зазначене прямо свідчить про порушення судом першої інстанції норм матеріального права. Посилання суду на правової позиції Верховного Суду від 22.12.2021 справі № 640/21771/20 та від 08.02.2023 у справі № 420/9834/22 також є абсолютно необґрунтованими. З огляду на зазначене апелянт вважає, що суд першої інстанції жодним чином не обґрунтував свою позиції щодо задоволення вищевказаних позовних вимог чим порушив приписи статті 242 КАСУ. Це ж саме стосується і питання про застосування строків позовної давності, на яких наголошувало Головне управління в своєму клопотанні від 28.11.2023 № 7101-7478/7112.
Позивач не подав відзиву на апеляційну скаргу.
Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Відповідно до фактичних обставин справи, ОСОБА_1 проходив службу у Головному управлінні Державної служби України з надзвичайних ситуації у м. Києві з 26.12.2016 по 01.09.2022.
Наказом Державної служби України з надзвичайних ситуації (по особовому складу цивільного захисту) від 04.10.2019 № 430 позивача увільнено від займаної посади та призначено на посаду заступника начальника Головного управління з питань матеріально-технічного забезпечення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуації у м. Києві.
Наказом Державної служби України з надзвичайних ситуації (по особовому складу цивільного захисту) від 08.02.2021 № 38 позивача увільнено від займаної посади та призначено на посаду першого заступника начальника Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуації у м. Києві.
Наказом Державної служби України з надзвичайних ситуації (по особовому складу цивільного захисту) від 30.08.2022 № 500 полковника служби цивільного захисту ОСОБА_1 , посаду першого заступника начальника Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуації у м. Києві, відповідно до Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового та начальницького складу звільнено зі служби цивільного захисту у запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за п. 176 пп. 3 (за станом здоров?я), з правом носіння форменого одягу.
Позивач звернувся до відповідача із запитом на інформацію від 04.08.2023 та просив надати на виконання вимог ст. 116 КЗпП України довідку або інформацію помісячно про розмір нарахованого та виплаченого грошового забезпечення з 26.12.2016 по 30.08.2022 з обов'язковим зазначенням розмірів посадового окладу, окладу за військове (спеціальне) звання, надбавки за вислугу років, премії, індексації грошового забезпечення, матеріальної допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, одноразової допомоги при звільненні зі служби, компенсації за дні невикористаної щорічної основної відпустки.
Листом від 12.09.2023 № 7104-5757/711806 відповідач надав позивачу: довідку від 08.09.2023 №є326 про нараховане та виплачене грошове забезпечення з 26.12.2016 по 30.08.2022; розрахунок розміру одноразової допомоги при звільненні зі служби; Довідку про компенсацію невикористаної щорічної відпустки.
Відповідно до Довідки про нараховане та виплачене грошове забезпечення позивачу від 08.09.2023 №є326 встановлено, що відповідач нарахував і виплатив позивачу, зокрема:
матеріальну допомогу для оздоровлення за 2020 рік (у квітні) у розмірі 36 547,90 грн;
матеріальну допомогу для оздоровлення за 2021 рік (у березні) у розмірі 38 871,50 грн;
матеріальну допомогу для оздоровлення за 2022 рік (у вересні) у розмірі 49 284,20 грн;
компенсацію за 45 днів невикористаної щорічної відпустки за 2022 рік (у вересні) у розмірі 73 926,30 грн;
одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби у вересні 2022 року у розмірі 64 0694,60 грн.
За час проходження служби на посаді заступника начальника Головного управління з питань матеріально-технічного забезпечення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуації у м. Києві 04.10.2019 по 01.02.2021 - відповідач нараховував і виплачував позивачу посадовий оклад у розмірі 9 020,00 грн.
За час проходження служби на посаді першого заступника начальника Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуації у м. Києві з 02.02.2021 по 01.09.2022 - відповідач нараховував і виплачував позивачу посадовий оклад у розмірі 9 110,00 грн.
Зокрема, з 29.01.2020 по 01.09.2022 відповідач нараховував та виплачував позивачу оклад за спеціальним званням «полковник служби цивільного захисту» у розмірі 1 480,00 грн.
Відповідно до довідки про компенсацію щорічної відпустки позивачу встановлено, що позивач не використав щорічну відпустку за: 2017 рік - 14 днів; 2018 рік - 45 днів; 2019 рік - 45 днів; 2020 рік - 34 дні; 2021 рік - 45 днів. Всього за 2017-2021 роки позивач не використав 183 дні щорічної відпустки, а компенсація за дні невикористаної щорічної відпустки за 2017-2021 роки ненарахована і невиплачена позивачу при звільненні. У свою чергу, відповідач нарахував і виплатив позивачу компенсацію за 45 днів невикористаної щорічної відпустки за 2022 рік у розмірі 73 926,30 грн.
Позивач вважає, що відповідач нарахував та виплатив позивачу грошове забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) з 29.01.2020 по 01.09.2022, а також компенсацію за 45 дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2022 рік, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за спеціальним званням, які визначені шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, на відповідний тарифний коефіцієнт і не здійснив нарахування та виплату позивачу компенсації за 183 дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021 роки.
Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною позивач звернувся із цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Щодо строку звернення до суду
Статтею 55 Конституції України кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституція України, як Закон прямої дії, має найвищу юридичну силу, а офіційне тлумачення конституційних положень здійснюється Конституційним Судом України, який у цілій низці своїх рішень висловив правову позицію щодо права на оскарження судових рішень та доступу до правосуддя, згідно з якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі статтею 64 Конституції України, не може бути обмежене (п. 1, 2 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп, абз. 7 п. 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11 - рп/2012).
Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні створено систему адміністративних судів.
Порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає Кодекс адміністративного судочинства України, частиною першою статті 5 якого визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Частина перша статті 118 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Процесуальні строки визначаються днями, місяцями і роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.
За змістом статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.
У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь-яким строком.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
З огляду на те, що вказаним Рішенням Суд надавав офіційне тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України, у редакції до змін, внесених у вказану статтю Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, відповідно до якої звернення до суду не обмежувалося будь-яким строком, однак після внесення вказаних змін, у справах про виплату працівнику всіх сум, що належать йому при звільненні, було встановлено тримісячний строк звернення до суду.
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Разом з цим відповідно до пункту першого глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Карантин в Україні, пов'язаний з COVID-19, діяв з 12 березня 2020 року (постанова Уряду від 11 березня 2020 року № 211) та закінчився 30 червня 2023 року (постанова Уряду від 27 червня 2023 року № 651).
Таким чином, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
У постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що у разі якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то правове регулювання здійснюється так: правовідносини, які мають місце в період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період із 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).
У справі ж, що розглядається, спір виник у зв'язку з невиплатою позивачу належних сум грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 1 вересня 2022 року, тобто під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року (30 червня 2023 року) та передбачала звернення до суду з відповідними позовними вимогами без обмеження будь-яким строком.
Відповідно, доводи апелянта щодо необхідності застосування строків позовної давності судова колегія відхиляє за безпідставністю.
Щодо перерахунку грошового забезпечення
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 704 (далі - Постанова № 704), якою затверджено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 1; схему тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 14.
21 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (далі - Постанова № 103), якою внесено зміни до Постанови № 704, зокрема, пункт 4 викладено в новій редакції: установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14» (пункт 6 Постанови № 103).
Постанова № 103 набула чинності 24 лютого 2018 року.
На момент набрання чинності Постановою № 704 (01 березня 2018 року) пункт 4 вже був викладений в редакції змін, викладених згідно з пунктом 6 Постанови № 103, відповідно передбачав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник як розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року.
Водночас текст примітки, зокрема, додатків 1, 14 до Постанови № 704 - у зв'язку з прийняттям Постанови № 103 - не змінився, відповідно виникла неузгодженість тексту примітки з положеннями пункту 4 Постанови № 704 в редакції, викладеній згідно з пунктом 6 Постанови № 103.
Кабінет Міністрів України постановою від 28 жовтня 2020 року № 1038 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2006 р. №1644 і від 30 серпня 2017 р. № 704» виправив цю неузгодженість, виклавши, зокрема, примітку до додатку 1 до Постанови № 704 в новій редакції: « 1. Посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються в порядку, встановленому пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704. У разі коли розмір окладу визначено у гривнях з копійками, цифри до 4,99 відкидаються, від 5 і вище заокруглюються до 10 гривень.». В аналогічній редакції викладена також і примітка додатку 14 до Постанови № 704.
Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови № 103, яким були внесені зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України № 704.
Наведене свідчить, що з дати прийняття постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 відновилася первинна редакція пункту 4 Постанови № 704, тобто та, яка була до внесення змін згідно з пунктом 6 Постанови № 103. Текст примітки до додатку 1 до Постанови № 704 в цьому контексті суттєвого значення вже немає, адже акцентується головним чином на тексті пункту 4 Постанови № 704, а надто на розмірі розрахункової величини - прожитковому мінімумі для працездатних осіб.
Верховний Суд у постанові від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21 у подібних правовідносинах дійшов наступного висновку:
(1) з 01 січня 2020 року положення пункту 4 постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;
(3) встановлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величиною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням».
Такий правовий підхід Верховний Суд застосував також у постановах від 31 серпня 2022 року у справі № 120/8603/21-а, від 16 листопада 2022 року у справі № 120/648/22-а, від 04 січня 2023 року у справі № 640/17686/21, від 10 січня 2023 року у справі № 440/1185/21.
Враховуючи вимоги позивача, а саме період, за який він просить перерахувати і виплатити його грошове забезпечення та одноразові грошові виплати з урахуванням посадового окладу (виходячи з розміру грошового забезпечення з урахуванням розмірів посадового окладу, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до Постанови № 704), колегія суддів вважає, що правовий висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21, від 12 вересня 2022 року у справі № 500/1813/21, від 19 жовтня 2022 року у справі № 400/6214/21, має бути врахований при застосуванні положень пункту 4 Постанови № 704 при вирішенні також і цієї справи.
Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2024 року у справі № 240/16735/21, в якій сформовано висновок щодо застосування пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України № 704 у редакції від 29 січня 2020 року у правовідносинах, які, зокрема, стосувались нарахування і виплати грошового забезпечення військовослужбовцю за період з 29 січня 2020 року по 07 квітня 2021 року.
Враховуючи викладене слід зазначити, що саме з дня набрання законної сили рішенням Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 діє редакція пункту 4 Постанови № 704, яка діяла до зазначених змін, внаслідок чого була відновлена дія пункту 4 Постанови № 704 у первісній редакції, яка визначала розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а не на 01 січня 2018 року.
Отже, з дня набрання законної сили рішенням Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 виникли підстави для визначення, на підставі первинної редакції Постанови № 704, розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
За такого правового врегулювання та обставин справи колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції у частині наявності достатніх правових підстав для здійснення перерахунку та виплатити (з урахуванням виплачених сум) ОСОБА_1 всього грошового забезпечення (щомісячних основних видів грошового забезпечення, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та одноразових додаткових видів грошового забезпечення) з 29 січня 2020 року по 1 вересня 2022 року, а також компенсації за 45 днів невикористаної щорічної основної відпустки за 2022 рік, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за спеціальним званням, які визначити шляхом множення відповідних тарифних коефіцієнтів на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020 (за період з 29.01.2020 по 31.12.2020), на 01.01.2021 (за період з 01.01.2021 по 31.12.2021), на 01.01.2022 (за період з 01.01.2022 по 01.09.2022).
Натомість, доводи апелянта про те, що до спірних правовідносин не може бути застосована норма, за якою обчислення грошового забезпечення позивача здійснюється із використанням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, свого підтвердження не знайшли.
Щодо компенсації за дні невикористаної щорічної основної відпустки
Законом України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР) установлено державні гарантії права на відпустки, визначено умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
Статтею 4 Закону №504/96-ВР установлено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв'язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватися інші види відпусток.
Відповідно до частини першої статті 19 Закону №504/96-ВР жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 КЗпП України).
Згідно з частиною першою статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Аналогічні положення передбачені частиною першою статті 83 КЗпП України.
За загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Відповідно до частини 25 статті 129 Кодексу цивільного захисту України у рік звільнення зазначених у частинах двадцять третій, двадцять четвертій цієї статті осіб рядового та начальницького складу цивільного захисту із служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки.
Відповідно до довідки про компенсацію щорічної відпустки встановлено, що позивач не використав щорічну відпустку за: 2017 рік - 14 днів; 2018 рік - 45 днів; 2019 рік - 45 днів; 2020 рік - 34 дні; 2021 рік - 45 днів.
Всього за 2017-2021 роки позивач не використав 183 дні щорічної відпустки, а компенсація за дні невикористаної щорічної відпустки за 2017-2021 роки не нарахована і не виплачена при звільненні.
Відповідач нарахував і виплатив позивачу компенсацію за 45 днів невикористаної щорічної відпустки за 2022 рік у розмірі 73 926,30 грн.
Пунктом 3 розділу ХХVII Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні особам рядового та начальницького складу служби цивільного захисту, яка затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 20.07.2018 № 623 визначено, що особам рядового і начальницького складу, звільненим зі служби цивільного захисту за віком, станом здоров'я та у зв'язку зі скороченням штатів, які щорічну основну відпустку за поточний рік тривалістю, передбаченою частиною другою статті 129 Кодексу цивільного захисту України, не використали, виплачується грошова компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки.
У скарзі апелянт наголошує на тому, що компенсація за невикористані дні щорічної відпустки виплачується тільки за поточний рік у разі звільнення за станом здоров'я особи рядового та начальницького складу служби цивільного захисту.
В частині таких доводів колегія суддів враховує, що спеціальним законодавством не врегульовано питання компенсації невикористаної частини відпустки ОСОБА_1 за минулі роки, а тому при вирішені спору треба застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - Кодексу законів про працю України та Закону № 504, якими передбачено право працівника у разі звільнення на виплату грошової компенсації за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки, що підтверджено рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин 2, 3 статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб).
Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, позивач має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку, адже це суперечить суті та гарантіям, як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
Стаття 45 Конституції України гарантує кожному, хто працює, право на відпочинок. Така конституційна гарантія створює для роботодавця безумовний обов'язок забезпечити реалізацію права працівника на відпочинок не лише шляхом його декларування (як, наприклад, затвердження графіків відпусток), а й через безпосереднє видання наказів про відпустку у передбачений законодавством спосіб та термін. Невиконання роботодавцем цього обов'язку з будь-яких причин, не може створювати для працівника негативні наслідки, зокрема щодо позбавлення гарантованих Конституцією України днів відпочинку під час оплачуваної щорічної відпустки. Для забезпечення дотримання цієї конституційної гарантії законодавець передбачив можливість перенесення відпусток на інший період або компенсації у вигляді грошових виплат.
З огляду на відсутність в спеціальному законодавстві, яке регулює умови грошового забезпечення, чіткої регламентації питання невикористаних днів відпустки за попередні роки, Верховний Суд у постановах від 14.11.2024 у справі №420/3971/23 та у справі №380/16768/22 підтримав застосування до спірних правовідносин загальних норм трудового законодавства, зокрема КЗпП України та Закону №504/96-ВР.
У постанові від 11 лютого 2021 року у справі № 300/598/20 Верховний Суд дійшов висновків про те, що Кодексом цивільного захисту України не виключаються випадки, коли особою рядового і начальницького складу служби цивільного захисту відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення особи рядового і начальницького складу служби цивільного захисту права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік у I кварталі наступного року за умови, що раніше її не було надано через виняткові обставини. Таким чином, у наступному календарному році, особа рядового і начальницького складу служби цивільного захисту має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з особою рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок. З огляду на відсутність правового врегулювання цього питання положеннями Кодексу цивільного захисту України, Положення № 593, Інструкції № 475 та Інструкції № 623 питання компенсації невикористаної частини відпустки особі рядового і начальницького складу служби цивільного захисту за минулі роки, суд дійшов висновку, що при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону №504/96-ВР. У випадку звільнення осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту з органів ДСНС України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.
Керуючись наведеним, спростованими є заперечення апелянта щодо права позивача на нарахування та виплату компенсації за 183 дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021 роки.
При цьому, апелянт не заперечив обов'язок здійснити таке нарахування, виходячи з грошового забезпечення, визначеного шляхом множення відповідних тарифних коефіцієнтів на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022.
Колегія суддів враховує застосування судом першої інстанції невірної редакції ч. 24-25 статті 129 Кодексу цивільного захисту України та помилкову констатацію факту визнання відповідачем нарахування позивачеві компенсації за 183 дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2017-2021 роки, відтак рішення суду підлягає зміні у мотивувальній частині.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право змінити судове рішення.
Відповідно до частини 4 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Зважаючи на те, що апелянт в апеляційній скарзі просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позовних вимог, то таку слід задовольнити частково.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у м. Києві задовольнити частково.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2024 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
У іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович
Судді: О.О. Беспалов
І.О. Грибан