Справа № 320/63846/25 Суддя (судді) першої інстанції: Дудін С.О.
20 травня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Осіпової О.О.,
суддів: Златіна С.В., Воловика С.В.,
при секретарі Доброму І.В.,
за участі: представника позивача - Мацка В.В.,
представника відповідача - Лемешева Р.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 02 березня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України та Державної організації «Агенція з питань підтримки державного приватного партнерства» про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,-
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до Кабінету Міністрів України та Державної організації «Агенція з питань підтримки державного приватного партнерства», в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Кабінету Міністрів України та Державної організації «Агенція з питань підтримки державного приватного партнерства» щодо неоприлюднення додаткових угод, укладених в рамках ратифікованої Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови 08.05.2025 на підставі Закону України «Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови»;
- зобов'язати відповідачів оприлюднити засекречені додаткові угоди у спосіб, встановлений законом, укладені в рамках ратифікованої Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови від 08.05.2025 на підставі Закону України «Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови».
Ухвалою від 02 березня 2026 року у відкритті провадження у справі відмовлено, оскільки, на думку суду першої інстанції, оскаржувані в межах цієї позовної заяви дії відповідачів щодо неоприлюднення додатків до міжнародного договору, який не є актом управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, не встановлює, не змінює, не припиняє (не скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, та не є актом (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданого (прийнятого) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк, не є ані нормативно-правовим актом, ані актом індивідуальної дії, в розумінні положень КАС України.
Крім того, цей спір стосується додатків до угоди, укладеної між двома суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у сфері зовнішньої політики, та у такому спорі відсутній хоча б один суб'єкт ,законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні), відповідно, зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень, оскільки така угода укладена на принципі вільної згоди.
Беручи до уваги викладене, суд першої інстанції резюмував, що предметом спору не є нормативно-правовий або індивідуальний акти та адміністративний договір, а Угода, дії щодо неоприлюднення додатків до якої є предметом позову у цій справі, підписана Урядом України в особі Кабінету Міністрів України не під час реалізації ним владно-управлінських повноважень, а шляхом забезпечення виконання останнім виключно наданих Кабінету Міністрів України владних повноважень у сфері зовнішньої політики.
Відтак, на переконання суду першої інстанції, цей спір не є публічно-правовим спором, а тому не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм процесуального права, та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що порушене право позивача полягає у протиправному та безпідставному обмеженні доступу до інформації про розпорядження об'єктами права власності Українського народу - надрами та природними ресурсами, шо гарантовано статтею 13 Конституції України. Відповідачі всупереч вимог Законів України «Про доступ до публічної інформації», «Про інформацію» та «Про міжнародні договори України» засекретили додаткові угоди до ратифікованого міжнародного договору, які визначають умови користування національним багатством, і тим самим усунули позивача як громадянина та співвласника цих ресурсів від можливості отримати інформацію, перевірити законність дій органів виконавчої влади та оскаржити їх по суті. Такі дії є прямим втручанням у конституційне право на інформацію, у право на контроль за використанням майна Українського народу та у право на ефективний судовий захист, оскільки приховування документів, які становлять предмет спору, створює штучну процесуальну перешкоду для доведення порушення права.
Зазначає, що міжнародна угода не була предметом судового оскарження, натомість, предметом позову було встановлення правомірності чи неправомірності публікації інформації, яка стосується міжнародної угоди.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.03.2026р. апеляційне провадження відкрито та встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
У встановлений апеляційним судом строк від відповідача - Кабінету Міністрів України надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін, оскільки міжнародний договір не є ані нормативно-правовим актом, ані актом індивідуальної дії в розумінні положень КАС України.
Також вказує, що Кабінет Міністрів України здійснює державне управління у сфері зовнішньої політики шляхом забезпечення відповідно до закону про міжнародні договори вирішення питань щодо укладання та виконання міжнародних договорів України.
Тобто цей спір стосується додатків до угоди, укладеної між двома суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у сфері зовнішньої політики, та у такому спорі відсутній суб'єкт владних повноважень, що керує поведінкою іншого суб'єкта (суб'єктів).
Відтак, представник КМУ погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що цей спір не є спором у сфері публічно-правовим спором, а тому він не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Крім того, зазначає про відсутність доказів порушення прав позивача, які мають бути захищені в судовому порядку, що вказує на безпідставність позову.
У встановлений апеляційним судом строк від відповідача - Державної організації «Агенція з питань підтримки державного приватного партнерства» не надійшов відзив на апеляційну скаргу.
Представником позивача подана відповідь на відзив на апеляційну скаргу, згідно з якою позовні вимоги безпосередньо не стосуються самої міжнародної угоди, а спрямовані на захист прав ОСОБА_1 від бездіяльності суб'єкта владних повноважень щодо незаконного обмеження громадян у доступі до інформації, яка стосується їх природних благ - надр та інших корисних копалин, шляхом неоприлюднення додаткових угод у спосіб, встановлений законом.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05.05.2026р. справу призначено до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні на 12 травня 2026р. об 11:30 год., яке в подальшому за клопотанням представника позивача було відкладено на 20 травня 2026 року на 11:00 год.
В судовому засіданні представник позивача апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити.
Представник відповідача - Кабінету Міністрів України в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу.
Представник відповідача - Державної організації «Агенція з питань підтримки державного приватного партнерства», належним чином повідомлений про день, час та місце, розгляду апеляційної скарги, в судове засідання не з'явився, що відповідно до ч.2 ст.313 КАС України не перешкоджає розгляду справи.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом встановлено, що 30.04.2025 у Вашингтоні, округ Колумбія, укладено Угоду між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови. Означену Угоду ратифіковано Україною 30.04.2025, дата набрання чинності для України - 23.05.2025.
Означена Угода в розумінні положень Закону № 1906-IV є міжнародним договором, оскільки укладена Урядом України з іноземною державою США.
В свою чергу, предметом позову є дії відповідачів щодо неоприлюднення додаткових угод до Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови, а саме: Угоди про обмежене партнерство та Угоди про товариство з обмеженою відповідальністю.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».
Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, колегія суддів апеляційного суду виходить з такого.
Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За приписами частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір якому:
хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг.
Згідно із пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Частиною першою статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом.
Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Так, Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правові позиції щодо правил віднесення спорів до адміністративної юрисдикції, які полягають в наступному:
«До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Отже в контексті статей 2, 4, 5, 19 КАС України визначальними ознаками справи адміністративної юрисдикції є не лише суть (зміст, характер) спору, але й підстави його виникнення та суб'єктний склад учасників правовідносин.
Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
При цьому, юрисдикція адміністративних судів згідно з пунктом 7 частини першої статті 19 КАС України поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.
Висновки суду попередньої інстанцій про те, що Кабінет Міністрів України та Державна організація «Агенція з питань підтримки державного приватного партнерства» не є суб'єктами владних повноважень, оскільки вони не здійснюють владних управлінських функцій, адже, укладаючи міжнародні угоди, КМУ реалізує свої повноваження у сфері зовнішньої політики, а тому цей спір не підпадає під публічно-правовий, на думку колегії суддів, є передчасними, тому, що, визначаючи юрисдикцію спору, суди повинні виходити не тільки із суб'єктного складу учасників справи для класифікації спору як публічно-правового, а й із суті права та/або інтересу і характеру правовідносин.
В обсязі, встановленому обставинами справи, вбачається, що позивач звернувся за захистом свого права на доступ до інформації з посиланням на вимоги Закону України «Про доступ до публічної інформації» про забезпечення реалізації його права шляхом надання безперешкодного доступу до тексту додатків до міжнародної угоди.
Так, Закон України «Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови» відносить вказану Угоду до міжнародних договорів.
Відповідно до абзацу першого ст.2 Закону України «Про міжнародні договори України» №1906-IV від 29.06.2004 року міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).
Згідно з ч. 1 ст. 9 цього Закону ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору.
Частиною 1 статті 21 Закону передбачено, що чинні міжнародні договори України публікуються українською мовою в "Зібранні діючих міжнародних договорів України" та інших офіційних друкованих виданнях України.
Аналіз вказаних норм дає підстави дійти висновку про те, що для здійснення процедури ратифікації народним депутатам повинні бути передані для обговорення та для підготовки до голосування за відповідний законопроект додатки до міжнародного договору (угоди).
Законодавчі вимоги щодо відкритості інформації про зміст укладених державою Україна міжнародних договорів вбачаються також і зі статті 9 Конституції України, відповідно до якої чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства.
Відповідно до статті 20 Закону України «Про інформацію» за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.
Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.
Згідно з ч.4 статті 21 цього Закону до інформації з обмеженим доступом не можуть бути віднесені такі відомості:
1) про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;
2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці людей;
3) про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;
4) про факти порушення прав і свобод людини, включаючи інформацію, що міститься в архівних документах колишніх радянських органів державної безпеки, пов'язаних з політичними репресіями, Голодомором 1932-1933 років в Україні та іншими злочинами, вчиненими особами, які брали участь або сприяли реалізації російської імперської політики, представниками комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів; 5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;
5-1) щодо діяльності державних та комунальних унітарних підприємств, господарських товариств, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі або територіальній громаді, а також господарських товариств, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать господарському товариству, частка держави або територіальної громади в якому становить 100 відсотків, що підлягають обов'язковому оприлюдненню відповідно до закону;
5-2) про використання публічних коштів розпорядниками та одержувачами коштів державного і місцевих бюджетів, суб'єктами господарювання державної і комунальної власності, органами Пенсійного фонду та Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, що підлягають обов'язковому оприлюдненню відповідно до закону;
6) інші відомості, доступ до яких не може бути обмежено відповідно до законів та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначено, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 5 Закону України «Про доступ до публічної інформації» встановлено, що доступ до інформації забезпечується шляхом: 1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет; на єдиному державному веб-порталі відкритих даних; на інформаційних стендах; будь-яким іншим способом; 2) надання інформації за запитами на інформацію.
Водночас, у розумінні статті 6 цього Закону інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.
Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше.
Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше.
Не може бути обмежено доступ до інформації про складання, розгляд і затвердження бюджетів, кошторисів розпорядників бюджетних коштів та плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів, а також їх виконання за розписами, бюджетними програмами та видатками (крім таємних видатків відповідно до статті 31 Бюджетного кодексу України), взяття розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів бюджетних зобов'язань або здійснення розпорядження бюджетними коштами у будь-який інший спосіб, планування, формування, здійснення та виконання закупівлі товарів, робіт і послуг за бюджетні кошти, у тому числі оборонних закупівель (крім випадків, якщо окрема інформація про закупівлі товарів, робіт і послуг становить державну таємницю відповідно до Закону України "Про державну таємницю"), володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно (крім випадків, передбачених частиною другою статті 23 Закону України "Про основи національного спротиву"). Не може бути також обмежено доступ до інформації про наявність у фізичних осіб податкового боргу. Не підлягає обмеженню також доступ до інформації про стан і результати перевірок та службових розслідувань фактів порушень, допущених у сферах діяльності, зазначених у цій частині. Доступ до зазначеної інформації забезпечується розпорядниками інформації відповідно до положень статті 5 цього Закону.
Обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.
Тобто у контексті вказаних правовідносин важливе значення має характер здійснення відповідачами діяльності, пов'язаної із інформацією, яка може мати певні ознаки публічної і забезпечується шляхом наданням доступу до текстів додатків до міжнародної угоди, укладеної Урядом України з іноземною державою США.
Отже, неоприлюднення додатків до міжнародних угод без наявності на те належних правових підстав може свідчити про порушення права на інформацію та законодавства України, якщо ці додатки є невід'ємною частиною договору, що стосується прав людини, бюджетних коштів або загальних державних інтересів.
Якщо додатки до міжнародної угоди не є державною таємницею, то їх неоприлюднення може бути порушенням принципу прозорості державного управління та права громадян на доступ до інформації.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що Закон України «Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови» фактично є інструментом, спрямованим на посилення інвестиційної привабливості України та стимулювання економічного зростання під час та після завершення військових дій, тобто він стосується загальних державних інтересів.
Оскільки за статтею 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації», як зазначено в пунктах 13, 14 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» від 29 вересня 2016 року № 10, до числа розпорядників публічної інформації належать не тільки суб'єкти владних повноважень, а й інші суб'єкти права, то наявність суб'єкта владних повноважень як сторони не є обов'язковою ознакою цієї категорії спорів.
Для відкриття провадження у цій категорії справ достатньо припущення позивача про те, що не оприлюднена інформація містить ознаки публічної. Питання про те, чи дійсно запитувана інформація є публічною чи вона є інформацією з обмеженим доступом, належить досліджувати після відкриття провадження у справі.
Так само лише під час судового розгляду спору належить з'ясовувати, чи належать відповідачі до кола розпорядників інформації у розумінні Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Крім того, суд першої інстанції помилково послався на те, що міжнародний договір з додатками не є ані нормативно-правовим актом, ані актом індивідуальної дії, в розумінні положень КАС України, оскільки у зазначених правовідносинах спір виник не внаслідок оскарження самого договору, складовими частинами якого є відповідні додатки, а внаслідок переконання позивача, що йому було обмежено право доступу до них, а тому цей спір є спором щодо оскарження рішення, дій чи бездіяльності розпорядника публічної інформації у частині доступу до публічної інформації відповідно до пункту 7 частини першої статті 19 КАС України.
З огляду на викладене, на переконання колегії суддів апеляційного суду, висновки суду першої інстанції, що цей спір не є адміністративним та не підлягає розгляду за правилами КАС України, як вже зазначалося вище, є передчасними.
Відтак, перевірці у цій справі підлягають виключно дії (рішення, бездіяльність) суб'єкта владних повноважень за критеріями, визначеними частиною другою статті 2 КАС України.
За таких обставин, оскільки оскаржувана ухвала суду першої інстанції перешкоджає подальшому провадженню у справі та позбавляє права на її розгляд, а також не відповідає вимогам законності, то вона підлягає скасуванню.
З приводу посилання представника відповідача у відзиві на апеляційну скаргу на відсутність доказів порушення прав позивача, які мають бути захищені в судовому порядку, що вказує на безпідставність позову, колегія суддів вважає необхідним відмітити, що обґрунтованість позовних вимог повинна бути підтверджена належними та допустимими доказами під час вирішення спору по суті, а не під час встановлення підстав для відкриття провадження у справі.
Отже, такі доводи не можуть бути взяті до уваги під час вирішення питання про задоволення апеляційної скарги позивача.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що питання стосовно доступу особи до правосуддя неодноразово було предметом судового розгляду Європейського суду з прав людини.
Відповідно до вимог ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, у справі «Bellet v. France», Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
У рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Отже, як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, в частині визначення суті позовних вимог та їх обґрунтувань, що свідчить про передчасність висновку щодо наявності встановлених пунктом 1 частини першої статті 170 КАС України підстав для відмови у відкритті провадження у справі.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Відтак, ухвала суду першої інстанції у цій адміністративній справі підлягає скасуванню, а справа направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись ст. ст. 238, 308, 312, 315, 320, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 02 березня 2026 року про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі скасувати.
Адміністративну справу № 320/63846/25 направити до Київського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду України в порядку, встановленому статтями 328-329 КАС України.
Повний текст рішення виготовлено 20.05.2026 р.
Головуючий суддя О.О. Осіпова
Суддя С.В. Златін
Суддя С.В. Воловик