21036, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 7 тел. 66-03-00, 66-11-31 http://vn.arbitr.gov.ua
02 лютого 2011 р. Справа 7/233-10
за позовом: Державного підприємства "Служба міжнародних автомобільних перевезень", м. Київ
до: Державного підприємства "Літинський Автобусний парк", смт. Літин, Вінницька область
про стягнення 135455,92 грн. позики
Головуючий суддя Банасько О.О.
Cекретар судового засідання Кислиця Л. С.
Представники:
позивача: Кравченко О.В. - головний фахівець відділу правового забезпечення, довіреність № 1/55-04-3563 від 30.11.2010 року, паспорт серія НОМЕР_1 виданий 26.05.2005 року.
відповідача: Йолдич Л.А. - директор ДП "Літинський Автобусний парк", наказ № 11-0 від 19.01.2010 року, паспорт серія НОМЕР_2 виданий 22.01.2002 року.
До господарського суду Вінницької області 20.12.2010 року надійшла позовна заява Державного підприємства "Служба міжнародних автомобільних перевезень" до Державного підприємства "Літинський Автобусний парк" про стягнення 135 455,92 грн. заборгованості.
Ухвалою від 21.12.2010 року порушено провадження у справі № 7/233-10 та призначено до розгляду на 02.02.2011 року.
За відсутності поданого представниками сторін відповідного клопотання справа розглядається без фіксації судового процесу технічними засобами.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті судом встановлено наступне.
20.05.2009 року та 20.10.2009 року між Державним підприємством "Служба міжнародних автомобільних перевезень" та Державним підприємством "Літинський Автобусний парк" було укладено договори про безвідсоткову фінансову допомогу № 1 ДП-2009 та № 2 ДП-2009 відповідно.
За умовами Договору № 1 ДП-2009 від 20.05.2009 року ДП "Служба міжнародних автомобільних перевезень" надало безвідсоткову фінансову допомогу ДП "Літинський Автобусний парк" у сумі 66 000,00 грн..
За Договором № 2 ДП-2009 від 02.10.2009 року надано безвідсоткову фінансову допомогу у розмірі 55 200,00 грн..
Згідно п.1.1 Договорів позивач зобов'язувався надати на поворотній основі допомогу в загальній сумі 121 200,00 грн., а відповідач зобов'язувався використати її за цільовим призначенням і повернути фінансову підтримку (допомогу) у визначений даним договором строк (до 15.12.2009 року).
За умовами укладених договорів відповідач зобов'язувався повернути кошти фінансової підтримки згідно з встановленим графіком: з 20.05.2009 року до 15.12.2009 року 66 000,00 грн. та з 02.10.2009 року до 15.12.2009 року 55 200,00 грн. (п. 2.3 договору).
Виконуючи свої зобов'язання за договорами позивач надав кошти обумовлені договорами відповідачу, що підтверджується платіжними дорученнями № 1858 від 27.07.2009 року та № 2557 від 07.10.2009 року.
Однак зобов'язання щодо повернення грошової допомоги відповідачем не було виконано належним чином .
Таким чином розмір заборгованості відповідача складає 121 200,00 грн..
14.04.2010 року позивачем надіслано претензію № 1/05-04-941 відповідачеві з вимогою погашення заборгованості на яку відповідач відповів листом № 89 від 18.05.2010 року підтвердивши наявність боргу в розмірі 121 200,00 грн..
18.10.2010 року позивачем повторно надіслано претензію відповідачеві з вимогою погашення заборгованості.
За твердженням позивача відповіді на претензію від 18.10.2010 року відповідачем надано не було, заборгованість не погашено.
Слід вказати, що факт перерахування грошових коштів та наявність заборгованості у зазначеному в позовній заяві розмірі підтверджується сторонами.
Непроведення відповідачем розрахунків спонукало позивача звернутися з відповідним позовом до суду.
З врахуванням встановлених обставин суд дійшов наступних висновків.
Стаття 11 Цивільного кодексу України вказує, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.
Як зазначено в ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідносини, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке ж положення містить і ст.173 Господарського кодексу України, в якій зазначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
На підставі зібраних у матеріалах справи доказів, суд дійшов висновку про те, що дії сторін виходячи із змісту цивільного законодавства регулюються параграфом 1 "Позика" глави 71 ЦК України "ПОЗИКА. КРЕДИТ. БАНКІВСЬКИЙ ВКЛАД".
Так, згідно ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Статтею 1050 ЦК України встановлено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549 - 552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі ст.526 Цивільного кодексу України, ст.193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 Цивільного кодексу України, ч.7 ст.193 Господарського кодексу України)
Відповідно до ст.527 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Кожна зі сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.
Враховуючи викладене суд задовольняє позовні вимоги позивача в частині стягнення основного боргу в розмірі 121000,00 грн. як обґрунтовані та правомірні.
Також судом розглянуто вимоги позивача про стягнення 3496,54 грн. 3 % річних та 10759,38 грн. інфляційних втрат за результатами чого суд дійшов наступних висновків.
Статтею 625 ЦК України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання і що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Таким чином суд вважає, що вимоги позивача щодо стягнення 3 % річних, інфляційних втрат є правомірними, оскільки відповідають умовам чинного законодавства та умова договору.
Разом з тим розглядаючи вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат судом встановлено, що позивачем всупереч вимогам ухвали від 21.12.2010 року не надано обґрунтований розрахунок суми позовних вимог відповідно до чинного законодавства, оскільки такого не було долучено до позовної заяви.
20.01.2011 року з супровідним листом до суду позивачем подано ряд документів, серед яких і розрахунок заборгованості.
Однак дослідження вказаного розрахунку приводить суд до висновку про наявність в останньому помилок та суттєвих недоліків, які полягають в тому, що позивачем не вказано період розрахунку 3 % річних (дата початку періоду нарахування та дата закінчення періоду нарахування). Крім того, при нарахуванні інфляційних втрат позивачем допущено помилки, які полягають у невірному проведенні розрахунків, оскільки методика застосована останнім передбачає нарахування інфляційних втрат на суму заборгованості із врахуванням інфляційного збільшення боргу за попередній період.
Враховуючи те, що позивач не виконав вимогу ухвали суду щодо надання обґрунтованого розрахунку, що перешкоджає розгляду та вирішенню позовних вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат по суті, суд вважає, що позов в цій частині підлягає залишенню без розгляду відповідно до п.5 ч.1 ст.81 ГПК України виходячи з наступних міркувань.
У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 23.08.1994 року № 02-5/612 "Про деякі питання практики застосування статей 80 та 81 Господарського процесуального кодексу України" вказано, що при вирішенні питання щодо залишення позову без розгляду (стаття 81 ГПК) господарським судам слід мати на увазі, що застосування пункту 5 цієї статті можливо лише за наявності таких умов:
- додаткові документи вважаються витребуваними, тільки якщо про це зазначено у відповідному процесуальному документі;
- витребувані документи чи явка представника позивача дійсно необхідні для вирішення спору;
- позивач не подав витребувані документи без поважних причин чи не направив свого представника в засідання господарського суду.
У відповідності зі ст.115 ГПК України виконання рішень, ухвал, постанов суду на всій території України є обов'язковим.
Слід вказати, що відповідно до ст.43 ГПК України судочинство в господарських судах України здійснюється на засадах змагальності, а сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до частини другої статті 22 Господарського процесуального кодексу України сторони мають право, зокрема, подавати докази та брати участь в їх дослідженні.
Стаття 33 України зазначає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
До того ж згідно з частиною третьою статті 22 Господарського процесуального кодексу України сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
За вказаних обставин суд вбачає, що позивач без поважних причин не подав обґрунтованого розрахунку 3 % річних та інфляційних втрат відповідно до вимог чинного законодавства, оскільки поважними визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони та пов'язані з дійсними істотними перешкодами та труднощами.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Як визначає ст.32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ст.ст. 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов'язковим.
За змістом статті 33 Господарського процесуального кодексу України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.
Всупереч наведеним вище нормам та вимогам ухвали суду відповідач не подав до суду жодного доказу в спростування позовних вимог позивача щодо стягнення основного боргу, в тому рахунку доказів проведення розрахунків (платіжні доручення, виписки банківських установ щодо руху коштів, квитанції до прибуткових касових ордерів) .
За таких обставин, суд дійшов висновку часткове задоволення позову з врахуванням залишення без розгляду позовних вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат з мотивів наведених вище.
Витрати на держмито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу підлягають віднесенню на відповідача відповідно до ст. 49 ГПК України.
При розподілі державного мита суд враховує, що згідно з п.9 Роз'яснень президії ВАСУ від 23.08.1994 року № 02-5/612 "Про деякі питання практики застосування статей 80 та 81 Господарського процесуального Кодексу України" (з наступними змінами та доповненнями) при вирішенні питань розподілу судових витрат необхідно мати на увазі, що відповідно до пункту 3 статті 8 Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.1993 року № 7-93 "Про державне мито" останнє підлягає поверненню позивачеві тільки у випадках припинення провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК. В усіх інших випадках застосування статей 80 та 81 ГПК державне мито поверненню не підлягає.
02.02.2011 року в судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Керуючись ст.ст. 4-3, 4-5, 22, 32, 33, 34, 36, 43, 44, 45, 46, 47, ч.ч.1, 2, 5 ст. 49, п.5 ч.1 ст.80, ст.ст. 82, 84, 85, 87, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд- ВИРІШИВ :
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Державного підприємства "Літинський Автобусний Парк", вул.Сосонське шосе, 4, смт. Літин, Вінницька область, 22300 - (інформація про реквізити - ідентифікаційний код - 14349640) на користь Державного підприємства "Служба міжнародних автомобільних перевезень", проспект Науки, 57, м. Київ, 03083 - (інформація про реквізити - ідентифікаційний код - 33880040) - 121 200 грн. 00 коп. - боргу, 1212 грн. 00 коп. - відшкодування витрат пов'язаних зі сплатою державного мита та 211 грн. 16 коп. - відшкодування витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
3. Видати наказ в день набрання рішенням законної сили.
4. Позов в частині стягнення 3496 грн. 54 коп. 3 % річних та 10759 грн. 38 коп. інфляційних втрат залишити без розгляду.
Суддя Банасько О.О.
Повний текст рішення суду оформлено і підписано відповідно до вимог ст.84 ГПК України 07 лютого 2011 р.
віддрук. прим.:
1 - до справи.