вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"20" травня 2026 р. м. Київ Справа № 911/1419/26
Суддя Сокуренко Л.В., розглянувши
позовну заяву фізичної особи-підприємця Карпуся Віктора Володимировича ( АДРЕСА_1 )
до Російської Федерації через уповноважений орган Генеральну прокуратуру Російської Федерації
про стягнення 19 454 664, 20 грн
Фізична особа-підприємець Карпусь Віктор Володимирович звернувся до Господарського суду Київської області з позовною заявою до Російської Федерації через уповноважений орган Генеральну прокуратуру Російської Федерації про стягнення 19 454 664, 20 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що він зареєстрований в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань як фізична особа - підприємець з 25.02.2000 номер запису 23530170000007935, основним видом діяльності згідно з КВЕД 68.20 надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, що підтверджується інформацією з ЄДР.
Позивач стверджує, що у його приватній власності перебуває нерухоме майно - нежитлові будівлі: літ. «Р - 2» (склад обладнання) площею 2 717, 1 кв. м та літ. « 1 - Р - 2» (нежитлова будівля) площею 23, 2 кв. м за адресою: Київська обл., Білоцерківський р-н, м. Біла Церква, вул. Храпачанська, буд. 70 (далі - нежитлові будівлі), що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 22.07.2011 серія САЕ № 179648, виданим Управлінням житлово - комунального господарства Білоцерківської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Білоцерківської міської ради № 309 від 12.07.2011 та витягом про державну реєстрацію прав № 30711649 від 22.07.2011.
В позовній заяві зазначено, що під час обстрілу відбулось влучання БПЛА в нежитлові будівлі позивача за адресою: Київська обл., м. Біла Церква, вул. Храпачанська, буд. 70, внаслідок чого виникла пожежа, якою знищено адміністративну частину будівлі, оргтехніку, меблі, технічне обладнання, інвентар, товарно-матеріальні цінності, станки, пошкоджено чотири легкових автомобілі, складську частину будівлі, склад сировини та готової продукції, що належали у тому числі ТОВ «Деметра-МЕТ» та ТОВ «Деметра-АГРО», внаслідок чого позивачу були завдані матеріальні збитки.
Крім того, позивач стверджує, що він також зазнав матеріальних збитків у зв'язку з пошкодженням транспортного засобу марки Volkswagen ID.4 д.н.з. НОМЕР_1 , який в ніч проти п'ятниці, 01.08.2025, був припаркований на території нежитлових будівель та був пошкоджений внаслідок влучання БПЛА та подальшої пожежі, що підтверджується фотографіями, актом про пожежу від 01.08.2025, протоколом допиту потерпілого. Означений транспортний засіб належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 від 08.07.2022. Висновком експерта № 146 по дослідженню з визначення матеріального збитку, завданого ушкодженням колісного транспортного засобу Volkswagen ID.4 реєстраційний № АІ0201YA від 22.08.2025, виконаного судовим експертом Петрушанко В.Ф., підтверджується, що вартість матеріального збитку, завданого власнику колісного транспортного засобу внаслідок воєнних дій станом на 01.08.2025 складає 878 233, 20 грн, що згідно з курсом НБУ станом на 01.08.2025 становить 21 054 доларів США 08 центів.
Дослідивши позовну заяву та додані до неї документи суд встановив наступне.
Відповідно до ст. 173 ГПК України, в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
За своїм процесуальним призначенням інститут об'єднання позовних вимог забезпечує правильність і одностайність розгляду та вирішення окремих позовних вимог, які можуть бути розглянуті як самостійні справи, але об'єднуються однорідністю вимог, тобто вимог, які випливають з одних і тих же правовідносин.
Крім того, об'єднання позовних вимог дає можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також унеможливити винесення різних рішень за однакових обставин.
Отже, порушенням правила об'єднання вимог є об'єднання неоднорідних вимог, тобто таких, які не пов'язані між собою підставами виникнення або доказами, що підтверджують ці вимоги.
За приписами ч. 4 ст. 173 ГПК України, не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.
Сферу господарських відносин відповідно до ч. 4 ст. 3 Господарського кодексу України, який був чинний на дату виникнення спірних правовідносин, становлять:
- господарсько-виробничі майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійснені господарської діяльності (частина четверта статті 3 ГК України);
- організаційно-господарські - відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю, під якою відповідно до частини першої даної статті розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямованих на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність;
- внутрішньо господарські відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.
Згідно з ст. 2 Господарського кодексу України, учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Відповідно до статей 1, 2 ГПК України, господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, державних та інших органів, що звертаються до господарського суду у випадках, передбачених чинним законодавством України.
Підвідомчість справ господарським судам визначено статтею 12 ГПК України, згідно з якою господарським судам підвідомчі справи у спорах, що визначені цією нормою крім тих спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів.
Так, відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 20 ГПК України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, "посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів та рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх штатних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.
Враховуючи викладене вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача про стягнення завданих збитків за пошкодження власного рухомого майна позивача не підлягають розгляду за правилами господарського судочинства, з огляду на наступне.
Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб'єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.08.2019 у справі № 646/6644/17).
Отже, критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб'єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Господарського кодексу України, під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
За змістом ч. 2 ст. 4 ГПК України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Статтею 20 ГПК України встановлені особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; 6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи підприємці.
Відповідно до статті 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією ЄСПЛ процедурні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження в судах із цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), серія А N 18, пункти 28-36).
Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі "Ашингдейн проти Великої Британії" Ashingdane v. the. UnitedKingdom). Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (рішення від 4 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" Bellet v. France).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
Статтею 19 Цивільного процесуального кодексу України в чинній редакції встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб'єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
Отже, критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб'єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин.
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Відповідно до статті 48 Цивільного процесуального кодексу України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Подання позовної заяви за правилами Господарського процесуального кодексу України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб'єктної юрисдикції справ відповідно до ст. 20 Господарського процесуального кодексу України.
Спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, якщо: спір не є підвідомчим господарському суду, тобто предмет спору не охоплюється статтею 20 Господарського процесуального кодексу України; спір за предметною ознакою підвідомчий господарському суду, але одна зі сторін не може бути учасником господарського процесу, а її право чи інтерес не підлягають судовому захисту у господарському суді.
З наведених правових норм вбачається, що за загальним правилом господарські суди розглядають справи у спорах за участю юридичних осіб та громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Участь фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності допускається лише у випадках, передбачених законодавчими актами України. Такий випадок передбачений, зокрема ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, яка відносить до підвідомчості господарських судів справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником, у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 916/1261/18.
При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.08.2019 року у справі № 646/6644/17 (провадження № 14-352цс19) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб'єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.
Судом встановлено, що дана позовна заява подана до суду фізичною особою-підприємцем Карпусем Віктором Володимировичем.
Як вбачається з матеріалів позовної заяви, предметом спору у даній справі є стягнення збитків за майно та транспортний засіб Карпуся В.В., який пошкоджено внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
Однак, зі змісту позовної заяви судом не встановлено, а позивачем не зазанчено, що відповідний ФОП використовував транспортний засіб марки Volkswagen ID.4 д.н.з. НОМЕР_1 для здійснення власної господарської діяльності.
Тобто, позивачем не доведено факт виникнення спірного зобов'язання про стягнення збитків за пошкодження власного транспортного засобу в господарських правовідносинах.
Сама лише вказівка на наявність у позивача статусу фізичної-особи підприємця не свідчить про юрисдикційну підсудність вимоги про стягнення збитків за пошкодження власного транспортного засобу до господарських судів України.
Таким чином, позовна вимога про стягнення збитків за пошкодження власного транспортного засобу позивача, має бути вирішено в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 173 ГПК України, в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.
Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
Не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Враховуючи те, що позивачем не зазначено, а зі змісту позовної заяви не вбачається застосування власного транспортного засобу позивача для здійснення його господарської діяльності, суд дійшов висновку що позовна вимога позивача про стягнення збитків за пошкодження нерухомого майна (складських приміщень), які за твердженнями позивача використовуються для господарської діяльності та вимога про стягнення збитків за пошкодження транспортного засобу не є похідними та однорідними.
Підсумовуючи все наведеневище у сукупності, суд дійшов висновку, що позовна вимога позивача про стягнення збитків за пошкодження транспортного засобу підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства та про неможливість сумісного розгляду об'єднаних позивачем вимог в даній позовній заяві.
Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 174 ГПК України, суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи у разі, якщо порушено правила об'єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень ст 173 цього Кодексу).
З огляду на викладене у сукупності, суд дійшов висновку, що поданий позов не відповідає вимогам чинного Господарського процесуального кодексу України та підлягає поверненню заявнику.
Керуючись п. 2 ч. 5 ст. 174, ст. 234, 235 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовну заяву (з доданими до неї документами) фізичної особи-підприємця Карпуся Віктора Володимировича повернути без розгляду.
2. Звернути увагу заявника, що згідно ч. 8 ст. 174 ГПК України повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення недоліків.
3. Згідно з ч. 2 ст.235 Господарського процесуального кодексу України дана ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею. Дана ухвала може бути оскаржена у порядку, встановленому статтею 256 Господарського процесуального кодексу України.
Суддя Л.В. Сокуренко