вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"06" травня 2026 р. Справа № 910/4610/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Алданової С.О.
суддів: Корсака В.А.
Євсікова О.О.
секретар судового засідання Сергієнко-Колодій В.В.,
представники учасників справи - не з'явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу приватного виконавця Пилипчука Віталія Григоровича
на ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.12.2025 про відмову в задоволенні подання приватного виконавця щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами
у справі № 910/4610/25 (суддя Пукшин Л.Г.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ "ПАУЕР"
до ОСОБА_1
про стягнення коштів,
Товариство з обмеженою відповідальністю «КОМПАНІЯ «ПАУЕР» (далі - позивач; ТОВ «КОМПАНІЯ «ПАУЕР»; стягувач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до ОСОБА_1 (надалі - відповідач; ОСОБА_1.; боржник) про стягнення 199 540,97 грн.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.06.2025 позовні вимоги задоволено повністю, вирішено стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «КОМПАНІЯ «ПАУЕР» інфляційні втрати в розмірі 155 782 грн 98 коп., 3% річних в розмірі 43 757 грн 99 коп. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 422 грн 40 коп.
17.07.2025 на виконання цього рішення видано відповідний наказ.
Відділом діловодства суду зареєстровано подання приватного виконавця Пилипчука Віталія Григоровича (в подальшому - Пилипчук В.Г.; заявник; апелянт; скаржник) про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, подане через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» 21.11.2025.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.12.2025 у задоволенні подання приватного виконавця Пилипчука В.Г. про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами у справі № 910/4610/25 відмовлено.
За висновками місцевого господарського суду, з огляду на відсутність в матеріалах справи доказів наявності або відсутності спору про право при розгляді подання приватного виконавця щодо визначення частки боржника у спільному майні, рівно як і згоди заінтересованої особи на визначення частки майна боржника у спільному майні, розгляд у даному випадку подання приватного виконавця за правилами ст. 335 ГПК України не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за наявності спору про право. Тому, відсутніми є підстави для визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншою особою, за правилами ст. 335 ГПК України.
Не погоджуючись із прийнятою ухвалою, приватний виконавець Пилипчук В.Г. звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.12.2025 та прийняти нове, яким задовольнити подання приватного виконавця Пилипчука В.Г.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що оскаржувана ухвала є незаконною, необґрунтованою, постановленою з неправильним застосуванням норм матеріального права.
Апелянт зазначає, що надав суду І-ої інстанції всі необхідні докази (належні і допустимі) невиконання відповідачем (боржником) рішення суду та відсутності спору між відповідачем та заінтересованою особою-2 ( ОСОБА_2 ) як подружжям щодо спільного майна.
Скаржник також вказує, що в судовому засіданні 03.12.25 представник позивача звернула увагу на те, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не зареєстровано зміни власника щодо усього вказаного у поданні майна або його частини на підставі договору подружжя про поділ майна або шлюбного договору. При цьому, довести намір подружжя мати спір щодо майна позивач і заявник де-юре і де-факто не взмозі.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.12.2025, апеляційна скарга в справі № 910/4610/25 передана на розгляд колегії суддів у складі: Алданова С.О. (головуючий), Демидова А.М., Владимиренко С.В.
У зв'язку з перебуванням суддів Демидової А.М. та Владимиренко С.В. у відпустці, розпорядженням Північного апеляційного господарського суду № 09.1-08/389/26 від 05.02.2026 призначено повторний автоматизований розподіл.
Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.02.2026 справу № 910/4610/25 передано на розгляд колегії суддів: головуючий суддя: Алданова С.О., судді: Євсіков О.О., Корсак В.А.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.03.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою приватного виконавця Пилипчука В.Г. на ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.12.2025 про відмову в задоволенні подання приватного виконавця щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. Розгляд апеляційної скарги у справі № 910/4610/25 приватного виконавця Пилипчука В.Г. на ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.12.2025 про відмову в задоволенні подання приватного виконавця щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами призначено на 13.04.2026.
Про перегляд справи в апеляційному порядку сторони повідомлялись шляхом надіслання копії ухвали про відкриття апеляційного провадження у передбачений законом спосіб, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного документа від 16.02.2026 до електронних кабінетів позивача та заявника; поштовими повідомленнями: № R067115891666, № R067115891682 та № R067115891704 про відправку копії ухвали Північного апеляційного господарського суду від 02.03.2026 на адресу ОСОБА_3 , відповідача та ОСОБА_2 відповідно.
При цьому, з даних поштових відправлень № R067115891682 та № R067115891704, які повернулись на адресу Північного апеляційного господарського суду, вбачається, що відповідні поштові відправлення не були вручені 11.03.2026 відповідачу та ОСОБА_2 під час доставки (причина: закінчення встановленого терміну зберігання).
Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.
Порядок вручення судових рішень визначено у статті 242 ГПК України, за змістом частини п'ятої якої учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі шляхом надсилання до електронного кабінету у порядку, визначеному законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Згідно з положеннями частини шостої статті 242 ГПК України днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Порядок надання послуг поштового зв'язку, права та обов'язки операторів поштового зв'язку і користувачів послуг поштового зв'язку та відносини між ними визначають Правила надання послуг поштового зв'язку, затверджені постановою Кабінету Міністрів України № 270 від 05.03.2009 (надалі - Правила надання послуг поштового зв'язку).
Поштові відправлення залежно від технології приймання, обробки, перевезення, доставки/вручення поділяються на прості та реєстровані. Реєстровані поштові відправлення поділяються на відправлення без оголошеної цінності (рекомендовані) та відправлення з оголошеною цінністю. Рекомендовані (реєстровані) листи з позначкою «Судова повістка» приймаються для пересилання лише з повідомленням про їх вручення згідно із законодавством (пункти 8, 15 Правил надання послуг поштового зв'язку).
Адресат реєстрованого поштового відправлення, поштового переказу інформується про надходження адресованого йому поштового відправлення, поштового переказу шляхом надсилання текстового повідомлення з використанням технічних засобів оператора поштового зв'язку, повідомленням, що підтримується засобами Інтернету, або повідомленням у паперовій формі за встановленою оператором поштового зв'язку формою (пункт 18 Правил надання послуг поштового зв'язку).
Для отримання поштових відправлень користувачі послуг поштового зв'язку повинні забезпечити створення умов доставки та вручення поштових відправлень відповідно до вимог Закону України «Про поштовий зв'язок», цих Правил (пункт 76 Правил надання послуг поштового зв'язку).
Рекомендовані поштові відправлення з позначкою «Судова повістка», адресовані юридичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються представнику юридичної особи, уповноваженому на одержання поштових відправлень, під розпис. У разі відсутності адресата (одержувача) за зазначеною на рекомендованому листі адресою працівник об'єкта поштового зв'язку робить позначку «адресат відсутній за зазначеною адресою», яка засвідчується його підписом з проставленням відбитка поштового пристрою, порядок використання якого встановлюється призначеним оператором поштового зв'язку, і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає такий лист до суду (пункт 83 Правил надання послуг поштового зв'язку).
Системний аналіз ст. 242 ГПК України, п.п. 15, 83, 91, 99, 101 Правил надання послуг поштового зв'язку, свідчить, що у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною, і судовий акт повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі (близька за змістом позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.01.2020 у справі № 910/22873/17 та від 14.08.2020 у справі № 904/2584/19).
Крім того, судова колегія звертає увагу на те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19).
За таких обставин, апеляційний господарський суд вжив належних та необхідних заходів для повідомлення відповідача та ОСОБА_2 про відкриття апеляційного провадження щодо розгляду апеляційної скарги заявника.
Також Північним апеляційним господарським судом враховано, що за змістом ст. 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.
Ухвала Північного апеляційного господарського суду від 02.03.2026 про відкриття апеляційного провадження була оприлюднена 04.03.2026 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (адреса посилання: https://reyestr.court.gov.ua/Review/134495937), тобто усі учасники справи, користуючись відкритим безоплатним цілодобовим доступом до реєстру, мали можливість ознайомитися зі змістом вказаної ухвали.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на її складність, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Разом з цим, застосовуючи згідно з ч. 1 ст. 4 ГПК України, ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989) (аналогічне застосування прецедентної практики Європейського суду з прав людини викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.09.2019 у справі № 908/98/18; від 13.09.2019 у справі № 904/4105/18).
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що відповідача та ОСОБА_2 було належним чином повідомлено про відкриття апеляційного провадження, а неотримання поштової кореспонденції учасником справи не залежить від волевиявлення суду.
До апеляційного господарського суду від ОСОБА_2 надійшла заява, в якій остання вказала, що у зв'язку з військовими діями в Україні вона перебуває за кордоном.
Поряд із цим ОСОБА_2 заперечує щодо поділу належного їй майна чи виділу з нього будь-яких часток.
Крім того ОСОБА_2 звернула увагу, що в неї з чоловіком ( ОСОБА_1 ) є шлюбна угода, в якій останні домовились, що кожен самостійно відповідає по своїх боргах. Тоді як майно, що зареєстроване за кожним із подружжя, належить на праві приватної власності кожному з них.
До вказаної заяви ОСОБА_2 долучено новий доказ, зокрема копію шлюбного договору від 31.01.2022.
У судових засіданнях оголошувалась перерва.
Представник апелянта в судовому засіданні 21.04.2026 вимоги апеляційної скарги підтримав, просив оскаржувану ухвалу скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити подання приватного виконавця Пилипчука В.Г.
Представники сторін, заявник, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в судове засідання 06.05.2026 не з'явились. Про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується: довідками про доставку електронного документа від 16.02.2026 до електронних кабінетів позивача, заявника та ОСОБА_2 ; поштовими повідомленнями: № R067155180037 та № R067155180002 про відправку копії ухвали Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2026 на адресу відповідача та ОСОБА_2 відповідно.
Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою.
За змістом ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Суд апеляційної інстанції, з метою дотримання розумних строків розгляду справи, враховуючи те, що явка представника учасників справи судом обов'язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком сторони, зважаючи на відсутність обґрунтованих клопотань учасників справи про відкладення розгляду справи, дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представників учасників справи, яких належним чином повідомлено про судовий розгляд справи апеляційним господарським судом.
Судова колегія також зазначає, що відзиву на апеляційну скаргу заявника від сторін та ОСОБА_3 на адресу Північного апеляційного господарського суду не надходило.
Щодо долученого ОСОБА_2 нового доказу, зокрема шлюбного договору від 31.01.2022, колегія суддів зазначає таке.
Згідно з частинами 1-3 статті 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу; у випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів (частини 4, 5 статті 80 ГПК України).
У розумінні наведених положень докази, які підтверджують заявлені вимоги, мають бути подані учасниками справи одночасно з заявами по суті справи у суді першої інстанції, а неможливість подання доказів у цей строк повинна бути письмово доведена позивачем суду та належним чином обґрунтована.
У свою чергу, статтею 269 ГПК України, якою встановлено межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Системний аналіз положень статей 80 та 269 ГПК України дозволяє зробити висновок, що докази, якими учасники справи обґрунтовують свої вимоги, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом, і саме на учасника справи покладено обов'язок подання таких доказів. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, - наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії (наприклад, якщо стороні не було відомо про існування доказів), тягар доведення яких також покладений на учасника справи.
Частиною 8 статті 80 ГПК України також передбачено, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Водночас, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому, суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.
Відтак, суд апеляційної інстанції не вправі надавати оцінку вказаним доказам під час апеляційного перегляду оскаржуваного рішення, адже наведені у них обставини не були відомі суду під час розгляду спору по суті у суді першої інстанції, а отже не можуть впливати на оцінку законності чи обґрунтованості рішення.
Відповідно до положень статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
У постанові Верховного Суду від 08.02.2022 у справі №910/17343/20, судом касаційної інстанції, серед іншого, зазначено наступне:
- системний аналіз ст.ст. 80, 269 ГПК України свідчить про те, що докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом, і саме на позивача покладено обов'язок подання таких доказів одночасно з позовною заявою. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії (наприклад, якщо стороні не було відомо про існування доказів), тягар доведення яких також покладений на учасника справи (схожий висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.02.2019 у справі № 916/3130/17, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 18.06.2020 у справі № 909/965/16);
- так, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.05.2020 у справі № 916/2187/18 викладено висновок про те, що, подаючи відповідні докази, відповідач звертав увагу суду апеляційної інстанції на те, що документи, які ним подані, датовані вереснем та груднем 2019 року, отже, вони не існували станом на дату винесення рішення судом першої інстанції, а також на дату прийняття ухвали апеляційним судом від 22.04.2019. Відтак, відповідно до ч.ч. 3, 8 ст. 80 та ч. 3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції повинен був належним чином дослідити, чи міг відповідач подати такі докази до суду першої інстанції та чи не є це винятковим випадком, згідно з яким апеляційний господарський суд повинен був оцінити такі документи;
- враховуючи висновок щодо застосування норми ч. 3 ст. 269 ГПК України, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.05.2020 у справі № 916/2187/18, колегія суддів не може не погодитися з твердженням скаржника про те, що суд апеляційної інстанції протокольною ухвалою від 11.11.2021 безпідставно відхилив клопотання позивача про прийняття до розгляду та дослідження нових доказів, долучених до апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2021 у цій справі, зокрема, протоколу огляду місця події від 12.07.2021, складеного старшим дізнавачем відділу дізнання Печерського УП ГУПН в м. Києві Трохимець А. О. в рамках кримінального провадження від 02.12.2020 № 12020105060001148, та доданих до зазначеного протоколу відеозаписів, які (докази) в розумінні ст. 391 ГПК України можуть підтверджувати триваючий характер правопорушення та з об'єктивних причин не могли бути надані позивачем до місцевого господарського суду з огляду на ухвалення ним рішення від 24.06.2021, тобто до проведення зазначеної процесуальної дії;
- натомість Верховний Суд зауважує, що всупереч вимогам ч. 3 ст. 269 ГПК України апеляційний суд вибірково прийняв до уваги доказ (лист Печерського УП ГУНП у м. Києві від 08.10.2021 № 867-173/125/52-2021, в якому зазначено про закриття 01.10.2021 кримінального провадження від 02.12.2020 № 12020105060001148), наданий відповідачем безпосередньо до апеляційного суду.
Суд апеляційної інстанції вважає за доцільне звернутись до практики Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях вказує на те, що "при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом (див. рішення у справі "Walchli v. France", заява № 35787/03, п. 29, 26.07.2007; "ТОВ "Фріда" проти України", заява № 24003/07, п. 33, 08.12.2016). Зважаючи на це, вирішуючи питання про поновлення або продовження процесуальних строків, суд має виходити з наведених вище відмінностей між поновленням та продовженням процесуальних строків, враховувати зміст заяви (клопотання) учасника та вчинених ним дій.
Також Європейський суд зазначає, що не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним (Рішення Суду у справі Жоффре де ля Прадель проти Франції від 16.12.1992).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12.01.2022 у справі № 234/11607/20 зроблено висновок, що: "при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод".
У пункті 7 розділу II рішення у справі "Мінак та інші проти України" ЄСПЛ указав, що Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (рішення від 27.10.1993 у справах "Авотіньш проти Латвії", заява № 17502/07, п. 119 та "Домбо Бехеєр Б. В. проти Нідерландів", п. 33). Кожній стороні має бути забезпечена можливість ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому числі з апеляційною скаргою іншої сторони, та надати власні зауваження з цього приводу. Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони мали змогу висловити свою позицію щодо кожного документа в матеріалах справи (пп. 17 - 18 рішення від 06.02.2001 у справі "Беер проти Австрії", заява № 30428/96).
У рішенні від 03.01.2018 "Віктор Назаренко проти України" (Заява №18656/13) ЄСПЛ наголосив, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони матимуть змогу висловити свої думки щодо кожного документа в матеріалах справи (див. рішення у справі "Беер проти Австрії" (Beer v. Austria), заява №30428/96, пункти 17, 18, від 06 лютого 2001 року).
Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства, зокрема є: змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України частини 3 статті 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема: верховенство права; змагальність сторін; пропорційність; неприпустимість зловживання процесуальними правами тощо.
Судовою колегією в рамках вирішення питання долучення до матеріалів справи шлюбного договору від 31.01.2022 враховується, що з огляду на специфіку правовідносин, що склалися як між позивачем та відповідачем, так і між ОСОБА_2. та ОСОБА_1 враховуючи межі питань, які порушені та досліджені в даних правовідносинах з боку приватного виконавця Пилипчука В.Г. в розрізі поданого останнім подання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, зважаючи на наведені процесуальні приписи, як винятковість випадку, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про прийняття до розгляду поданого ОСОБА_2. до суду апеляційної інстанції шлюбного договору від 31.01.2022, оскільки такий доказ може підтвердити або спростувати правові позиції учасників справи і, відповідно, встановити наявність або відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, а тим самим об'єктивно впливають на розгляд справи по суті в межах встановлення наявності/відсутності обставин, що можуть вплинути на кінцеве рішення за наслідками розгляду подання приватного виконавця Пилипчука В.Г. про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами під час апеляційного розгляду даної справи.
Відповідно до статті 269, частини 1 статті 270 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених при перегляді справ в порядку апеляційного провадження.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази в їх сукупності, заслухавши пояснення апелянта, надані у судових засіданнях, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в межах викладених апелянтом доводів та вимог, виходячи з наступного.
Як вже зазначалось, відділом діловодства суду зареєстровано подання приватного виконавця Пилипчука В.Г. про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, подане через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» 21.11.2025.
Заявником зазначалось, що на примусовому виконанні Приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Пилипчука В.Г. перебуває зведене виконавче провадження № 77540779 до складу якого входять:
ВП№ 77539110, відкрите 17.03.2025 на підставі наказу № 910/11622/20, виданого 18.02.2021 Господарським судом м. Києва про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «КОМПАНІЯ «ПАУЕР» заборгованості в сумі 249 223 грн 26 коп., пені в сумі 11 019 грн 23 коп., 3% річних в сумі 1 916 грн 66 коп., інфляційних втрат в сумі 2 224 грн 86 коп. та витрат по сплаті судового збору в сумі 3 965 грн 76 коп.;
ВП№ 77983588, відкрите 05.05.2025 на підставі судового наказу № 910/11017/20, виданого 11.05.2021 Господарським судом міста Києва про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. на користь Фізичної особи-підприємця Рукодій Є.С. 153461,78 грн, з яких: 29 100,00 грн заборгованості з орендної плати, 12 1520,00 грн неустойки у розмірі подвійної плати за користування приміщенням, 2 457,34 грн пені та 384,44 грн 3% річних, 2 301,93 грн судового збору;
ВП№ 78747156, відкрите 31.07.2025 на підставі наказу № 910/4610/25, виданого 17.07.2025 Господарським судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_1. на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «КОМПАНІЯ «ПАУЕР» інфляційних втрат в розмірі 155 782 грн 98 коп., 3% річних в розмірі 43 757 грн 99 коп. та витрат по сплаті судового збору у розмірі 2 422 грн 40 коп.;
ВП№ 77325540, відкрите 26.02.2025 на підставі виконавчого листа № 760/4621/21, виданого 19.02.2025 Солом'янським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1. на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «КОМПАНІЯ «ПАУЕР»: 1 589,00 грн (одна тисяча п'ятсот вісімдесят дев'ять гривень) судового збору; 5 000,00 грн (п'ять тисяч гривень) судових витрат з правничої допомоги.
Як вказував приватний виконавець, загальна сума заборгованості за даними виконавчими провадження, станом на дату звернення до суду, становить 672 723,20 грн.
За доводами приватного виконавця, в ході вчинення виконавчих дій з примусового виконання даного зведеного виконавчого провадження встановлено, що боржник не працює, пенсію не отримує, як фізична особа-підприємець не зареєстрований.
За повідомленнями ДФС України у боржника відкриті рахунки в фінансових установах, постановою виконавця на кошти які обліковуються на відкритих рахунках накладено арешт, в подальшому встановлено, що кошти на рахунках відсутні.
Згідно інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно інформація відносно нерухомого майна на яке можливо звернути стягнення в реєстрі відсутня.
А тому, як акцентував приватний виконавець, в ході провадження виконавчих дій не виявлено майна боржника на яке можливо звернути стягнення. Заходи здійснені приватним виконавцем щодо розшуку майна боржника на яке можливо звернути стягнення виявились безрезультатними.
Також приватний виконавець зазначав, що 19.11.2012 в Державному реєстрі актів цивільного стану громадян за №00086635976 зареєстрований актовий запис №1239 від 27.07.2001 про шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
За твердженнями приватного виконавця, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно та Державного земельного кадастру за ОСОБА_2 зареєстроване наступне нерухоме майно:
1. Земельна ділянка з кадастровим номером 3222481200:04:002:0499, Площа (га): 1.9404, Цільове призначення: Для індивідуального садівництва, Адреса: Київська область, Києво-Святошинський район, Віто-Поштова сільська рада, придбана на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 1297, виданий 03.07.2012, видавник: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Марчук К.В.;
2. Земельна ділянка з кадастровим номером 3222457400:03:003:0012, Площа (га): 1, Цільове призначення: Для ведення особистого селянського господарства, Адреса: Київська область, Києво-Святошинський район, н. Чабанівська селищна рада, придбана на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 2102, виданий 22.08.2012, видавник: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Літвінов А.М.;
3. Земельна ділянка з кадастровим номером 3221482001:01:018:0027, Площа (га): 0.15, Цільове призначення: Для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), Адреса: придбана на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 441, виданий 12.03.2010, видавник: Приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Київської області Леончук І.Б.
Право власності на дані земельні ділянки, як вказував приватний виконавець, виникло на підставі договорів купівлі-продажу, укладених ОСОБА_2 за згодою ОСОБА_1 в період перебування в законному шлюбі, а отже вони є їх спільною сумісною власністю, на підтвердження чого надано:
витяг № 00054913094 від 21.11.2025 з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб;
інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 21.11.2025 № 453181501, № 53181692, № 453181761, № 453181836 та договори купівлі-продажу земельних ділянок.
З огляду на фактичні обставини справи, судова колегія зазначає, що за ст. 335 ГПК України питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця.
Відповідно до приписів статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Положеннями ст. 60 та ст. 61 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно за винятком виключеного з цивільного обороту.
Відповідно до частин 1, 2, 3 статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
За ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
В рамках порушеного приватним виконавцем Пилипчуком В.Г. в поданні питань колегією суддів враховується, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 367/6321/16-ц зазначено, що частка у праві спільної власності є самостійним об'єктом цивільних прав, яка може бути об'єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об'єкта нерухомого майна; у разі виявлення державним виконавцем майна, яким боржник володіє спільно з іншими особами, і частка боржника у якому не визначена, для звернення стягнення на частку боржника державний виконавець звертається до суду з поданням про визначення частки боржника у такому майні.
Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.10.2020 у справі № 2-24/494-2009, виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження.
Велика Палата Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 2-591/11 сформувала підхід, згідно з яким для констатації наявності або відсутності спору про право у справах, що розглядаються за правилами статті 335 ГПК України, визначальне значення має встановлення (з'ясування) позиції іншого співвласника щодо визначення частки майна боржника у спільному майні.
На необхідність дослідження позиції іншого співвласника нерухомого майна як ключового елементу для з'ясування наявності спору про право при розгляді подання виконавця щодо визначення частки боржника у спільному майні наголошено у низці рішень Верховного Суду. Зокрема, така правова позиція застосована у постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 766/19976/18.
Спір про право в контексті ст. 335 ГПК України виникає лише за наявності обґрунтованої та підтвердженої позиції іншого співвласника, яка вказує на конкретне порушення його суб'єктивного майнового права, виражене у вигляді заперечення щодо правомірності або допустимості визначення частки боржника у спільному майні.
У свою чергу, відсутність судового спору між співвласниками не є безумовним свідченням відсутності спору про право, оскільки визначальною у цьому контексті є не процесуальна активність особи, а зміст її правової позиції, яка може бути реалізована зокрема, у вигляді письмових заперечень, заяв або іншим способом, з якого вбачається наявність суперечності у можливості реалізації боржником речового права.
Таке заперечення має супроводжуватися наданням доказів або посиланням на норми матеріального права, які б свідчили про існування дійсного юридичного конфлікту щодо обсягу чи змісту речових прав.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.10.2020 у справі № 2-24/494-2009, зазначено, що під час розгляду подання державного чи приватного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, не можуть застосовуватися норми Господарського процесуального кодексу України, які регулюють позовне провадження. Отже, розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за наявності спору про право.
Велика Палата Верховного Суду, наголошуючи у постанові від 08.06.2022 у справі № 2-591/11 на необхідності чіткого розмежування питання наявності спору щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, зауважила, що відсутність згоди такої особи на визначення частки майна боржника у спільному майні, у тому числі заперечення самого існування права спільного з боржником права власності, свідчить про наявність матеріального спору, який не вирішувався і не міг бути вирішений у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Це новий матеріальний спір, який не може розглядатися як процесуальне питання. Такий спір має бути вирішений судом у порядку позовного провадження. Тому заява про визначення частки майна боржника у спільному майні за наявності спору, подана до суду виконавцем, незалежно від її назви (позовна заява, подання) за своєю суттю є саме позовною заявою. Особа, яка є стверджуваним співвласником майна боржника у такому спорі, є стороною у спорі, якій має бути забезпечена можливість користуватися всіма правами, якими наділений відповідач відповідно до закону. Лише в цьому разі буде забезпечене право такої особи на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 69).
Крім того, згідно правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 10 вересня 2025 року в справі № 367/252/24, останньою окреслено основні аспекти відступу від висновків, зроблених ВПВС у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, та їх конкретизації, а саме:
- стаття 443 ЦПК України врегульовує ситуацію, у якій немає спору про право між співвласниками майна. Якщо такий спір наявний, суд відмовляє в задоволенні подання виконавця, а виконавець (або особа, права якої порушено) вправі звернутися до суду в порядку позовного провадження. Водночас суд має встановити, що спір є реальним, а не штучно створеним чи гіпотетичним;
- виконавець має право звернутися до суду з позовом про визначення частки боржника в спільному майні та про оспорення укладеного боржником правочину, наслідком якого є неможливість виконання судового рішення, проте такий позов може бути пред'явлений винятково в інтересах стягувача у виконавчому провадженні. Якщо ж позов пред'явлено в інтересах боржника, то позовна заява підлягає поверненню заявникові без відкриття провадження у справі, а якщо це встановлено після відкриття провадження у справі, то такий позов підлягає залишенню без розгляду з підстав, наведених у пункті 98 цієї постанови.
Відповідно правової позиції, викладеної Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 04 лютого 2026 року в справі № 910/6654/24, зазначається, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року в справі № 125/2157/19 зробила правовий висновок у розділі «Загальні положення щодо визнання правочину недійсним і способів захисту» (пункти 42-56), зазначивши, що вимоги особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України) та застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.
Застосування реституції як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу. Якщо повернення майна його відчужувачу не відновлює прав позивача, то суд може застосувати іншій ефективний спосіб захисту порушеного права в межах заявлених позовних вимог.
Також відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.29) зазначено, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині першій статті 2 ГПК України (частині першій статті 2 ЦПК України).
За висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 01 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц (пункт 154), якщо на виконання спірного правочину товариство сплатило кошти або передало інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспореного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 ЦК України).
Проте Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що в разі звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору його стороною з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу), реституція застосовується лише між сторонами такого правочину.
У разі звернення з таким позовом третьої особи (не сторони договору) з метою захисту прав та інтересів кредитора вимога про визнання недійсним фраудаторного правочину є належним та ефективним способом захисту, оскільки кредитор зазвичай зацікавлений у поверненні йому грошових коштів, а не майна, яке в подальшому слід буде відчужувати для отримання цих коштів.
Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що у своїй постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 вона виснувала, що в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у виконавця окремо визначеного повноваження звертатися до суду з позовною заявою про оспорення фраудаторного правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору, не повинна перешкоджати реалізації права цього кредитора на виконання судового рішення.
Покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України.
Обов'язок ініціювання будь-якого наступного судового процесу з метою виконання попереднього судового рішення Законом України «Про виконавче провадження» покладено на компетентні органи, уповноважені державою на забезпечення виконання судових рішень, а не на кредитора, який правомірно очікує від держави належного виконання остаточного судового рішення про стягнення боргу.
Повноваження виконавця на звернення з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку позовного провадження є також й звернення до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 4, частина четверта статті 42 ЦПК України; ст. 335 ГПК України), в тому числі за позовом про визнання недійсним правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна (оспорення фраудаторного правочину).
Постановою від 10 вересня 2025 року в справі № 367/252/24 Велика Палата Верховного Суду підтримала сформульовані нею у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 висновки про те, що покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить правилам статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України.
Велика Палата Верховного Суду врахувала, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має не особистий, а винятково службовий інтерес, який полягає у виконанні покладених на нього державою посадових обов'язків і досягненні такого результату, за якого судове рішення буде виконаним.
Водночас забезпечення найбільш сприятливої ситуації для виконання судового рішення відповідає не лише інтересам суспільства, яке, безумовно, зацікавлене в підтриманні правопорядку в державі, а й майновим та/або немайновим інтересам стягувача у виконавчому провадженні.
Наведене не означає, що виконавець у виконавчому провадженні зобов'язаний діяти лише в інтересах стягувача, адже всі виконавчі дії повинні вчинятися з дотриманням прав усіх сторін виконавчого провадження, зокрема й боржника. Проте оскільки метою здійснення виконавчого провадження є повне та своєчасне виконання судового рішення, то вжиття виконавцем усіх необхідних заходів для досягнення цієї мети потрібно розглядати як таке, що відповідає як загальним засадам верховенства права і обов'язковості судових рішень, так і правомірним інтересам стягувача у конкретному виконавчому провадженні.
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24 виснувала, що виконавець має право звернутися до суду з позовом щодо оспорення фраудаторного правочину саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні.
З цих же міркувань у разі наявності спору про право на майно, яким боржник володіє спільно з іншими особами, позов про визначення частки боржника у такому майні також пред'являється виконавцем в інтересах стягувача у виконавчому провадженні, оскільки як вимоги, спрямовані на повернення майна у власність боржника (спільну власність боржника та інших осіб), так і вимоги щодо визначення частки боржника у такому майні мають на меті забезпечення повного та своєчасного виконання судового рішення у спосіб звернення стягнення на майно боржника, що відповідає майновим інтересам стягувача.
Між тим, варто акцентувати увагу на тому, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24 вкотре наголосила, що за захистом своїх невизнаних, оспорених або порушених прав має насамперед звертатися особа, чиї права не визнаються, оспорюються або порушуються. У цьому випадку такою особою, безумовно, є кредитор - стягувач у виконавчому провадженні.
Проте якщо стягувач з певних причин за захистом своїх прав у спосіб оспорення фраудаторного правочину не звертається, то такий позов може пред'явити виконавець, оскільки таке право йому надано законом, а саме частиною четвертою статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження».
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду в чергове резюмує, що право на звернення з позовом про визнання правочину боржника недійсним з підстав фраудаторності належить як виконавцю, так і особі, яка не була стороною цього правочину, проте є кредитором відповідача в іншому зобов'язанні та пред'явила майнову вимогу (зокрема, набула або може набути статусу стягувача у виконавчому провадженні).
Велика Палата Верховного Суду наголошує, що стягувач самостійно як заінтересована особа, яка заперечує дійсність договору на підставах, встановлених законом, має право на звернення з позовом про визнання такого правочину недійсним, як передбачено частиною третьою статті 215 ЦК України.
З огляду на наведене судовою колегією приймається до уваги, що ОСОБА_2 заперечує щодо поділу належного їй майна чи виділу з нього будь-яких часток.
Крім того, як вже зазначалось, 31.01.2022 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено шлюбний договір, за умовами якого нерухоме та рухоме майно і особисті майнові права, яке належало кожному із сторін на правах особистої приватної власності до укладення шлюбу та шлюбного договору, належатимуть їм в майбутньому на правах особистої приватної власності, незалежно від тривалості спільного користування.
Таким чином, з урахуванням відсутності згоди ОСОБА_2 на визначення частки майна боржника у спільному майні, враховуючи наявність укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 шлюбного договору з умовою про те, що нерухоме та рухоме майно, які належали кожному із сторін на правах особистої приватної власності до шлюбного договору, належатимуть їм в майбутньому на правах особистої приватної власності, незалежно від тривалості спільного користування, а тим самим зважаючи на існування обґрунтованої та підтвердженої позиції іншого співвласника, яка вказує на конкретне порушення його суб'єктивного майнового права, виражене у вигляді заперечення щодо правомірності або допустимості визначення частки боржника у спільному майні, колегія суддів дійшла висновку про відсутність, у даному випадку, правових підстав для задоволення подання приватного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами за правилами ст. 335 ГПК України.
Аналогічних правомірних висновків щодо суті спору дійшов й суд першої інстанції.
У відповідності з пунктом 3 частини 2 статті 129 Конституції України та частини 1 статті 74 ГПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частини 1 статті 86 ГПК України).
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76 ГПК України).
Частиною 5 статті 236 ГПК України визначено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За висновками судової колегії, доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі про те, що оскаржувана ухвала є незаконною, необґрунтованою, постановленою з неправильним застосуванням норм матеріального права, - не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в апеляційному порядку.
Отже, підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана ухвала суду 1-ої інстанції прийнята відповідно до вимог процесуального права, підстав її скасовувати або змінювати не вбачається.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність залишення апеляційної скарги без задоволення, а ухвали суду першої інстанції - без змін.
У зв'язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору покладаються на апелянта (приватного виконавця Пилипчука В.Г.).
Керуючись ст.ст. 129, 269, п. 1 ч. 1 ст. 275, 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу приватного виконавця Пилипчука Віталія Григоровича на ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.12.2025 про відмову в задоволенні подання приватного виконавця щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами у справі № 910/4610/25 - залишити без задоволення.
2. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.12.2025 у справі № 910/4610/25 про відмову в задоволенні подання приватного виконавця щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами - залишити без змін.
3. Судові витрати зі сплати судового збору, понесені стороною у зв'язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, покласти на приватного виконавця Пилипчука Віталія Григоровича.
4. Справу повернути до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, що передбачені ст.ст. 287-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 20.05.2026.
Головуючий суддя С.О. Алданова
Судді В.А. Корсак
О.О. Євсіков