про закриття провадження в справі
м. Вінниця
20 травня 2026 р. Справа № 120/1061/26
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Віятик Наталії Володимирівни, розглянувши у письмовому провадженні матеріали справи за позовом ОСОБА_1 до Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії
27.01.2026 через підсистему "Електронний суд" до Вінницького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України про:
- визнання протиправними дій відповідача, які полягають у втручанні в оцінку обґрунтованості листків тимчасової непрацездатності;
- визнання протиправними дій відповідача щодо вимоги надання паперових листків непрацездатності;
- зобов'язання відповідача утриматися від подальших дій, спрямованих на оцінку медичних висновків та вимогу документів, не передбачених законом.
Ухвалою суду від 02.02.2026 вказану позовну заяву залишено без руху, водночас позивачу встановлено десятиденний строк з дня отримання копії ухвали для усунення виявлених судом недоліків, а саме: 1) наведення обґрунтування позовних вимог; 2) конкретизації заявлених позовних вимог; 3) надання пояснень щодо характеру спірних правовідносин; 4) зазначення підстав щодо необхідності залучення третьої особи.
03.02.2026 через підсистему "Електронний суд" до суду надійшла заява позивача про усунення недоліків позовної заяви, до якої додано уточнену позовну заяву, в якій позивач просить суд:
- визнати протиправними дії відповідача, які полягають у висуненні до позивача вимоги надати "первинний паперовий листок непрацездатності, виданий за рішенням ЛКК" щодо періоду тимчасової непрацездатності за ЕЛН: № 18941034-2035082719-1 (03.10.2025-13.10.2025), № 18941034-2035330676-1 (14.10.2025-15.10.2025), викладеної у листі відповідача від 05.11.2025;
- визнати протиправними дії відповідача щодо втручання в оцінку обґрунтованості/чинності тимчасової непрацездатності позивача шляхом направлення листів-повідомлень про "необґрунтованість" ЕЛН та пов'язаних із цим негативних наслідків, зокрема листа-повідомлення від 05.09.2025 № 19/102/3-21260-2025 та листа від 01.10.2025 № 19/102/3-23322-2025 (у частині формування для позивача обов'язків/обмежень без належної правової підстави);
- зобов'язати відповідача утриматися від подальших дій щодо: вимоги від позивача паперових листків непрацездатності як обов'язкової умови прийняття рішень/вчинення дій у сфері соціального страхування, якщо підстави/порядок інші визначені законом; оцінки медичних висновків/тимчасової непрацездатності поза межами належних повноважень та у спосіб, не передбачений законом.
Також позивач зазначив, що він займає посаду заступника директора Вінницького НДЕКЦ МВС, перебуває з відповідачем у трудових відносинах і що саме з цих відносин виник спір між сторонами.
Ухвалою суду від 09.02.2026 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Цією ж ухвалою витребувано у відповідача засвідчені копії: положення (статуту чи іншого подібного документа) установи; наказу про прийняття на роботу ОСОБА_1 , а також наказу (наказів) про його переведення на інші посади (у разі наявності); посадової інструкції за посадою, яку займає позивач.
12.02.2026 позивачем подані додаткові пояснення.
20.02.2026 надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечує щодо задоволення даного позову. Зокрема зазначає, що відповідач не здійснював оцінку медичної обґрунтованості непрацездатності, оскільки це виключна компетенція лікарів, а лише виконував необхідні заходи для забезпечення відповідності документів вимогам законодавства. Такі дії вчиненні виключно в межах службових повноважень страхувальника. Зауважує, що дії відповідача полягали виключно у перевірці відповідності форми наданого документа вимогам Наказу МОЗ №1066. Пунктом 8 цього Наказу прямо передбачено випадки, коли листок непрацездатності видається у паперовій формі. Вимога надати паперовий бланк - це не "оцінка лікування", а забезпечення законності підстави для виплати.
Щодо предметної підсудності справи, то відповідач зауважує, що у даній справі між позивачем та відповідачем виник трудовий спір, який стосується вимоги роботодавця надати листок непрацездатності у паперовому вигляді з метою обґрунтування нарахування та проведення відповідних виплат у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю працівника, тому такий спір є трудовим і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Також відповідачем на виконання вимог ухвали надав витребувані судом документи.
23.02.2026 надійшла відповідь на відзив, в якій позивач просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, оскільки відповідач: перевищив межі своєї компетенції; втрутився у сферу, що належить до повноважень закладів охорони здоров'я та Пенсійного фонду; створив для позивача додатковий обов'язок, не передбачений законом.
Згідно розпорядження №49 від 19.03.2026 здійснено повторний автоматизований розподіл адміністративних справ, які перебували у провадженні судді - Сала Павла Ігоровича.
Автоматизованою системою документообігу суду в порядку, встановленому ст. 31 КАС України, визначено головуючу суддю у цій справі - Віятик Наталію Володимирівну.
Ухвалою суду від 25.03.2026 дану справу прийнято до свого провадження.
30.03.2026 позивачем подані додаткові пояснення.
Ухвалою суду від 24.04.2026 зобов'язано позивача надати письмові пояснення та правове обґрунтування щодо наявності публічно-правового спору та надати докази, що посада заступника директора Вінницького НДЕКЦ МВС України відноситься до посад публічної служби.
27.04.2026 до суду надійшли додаткові пояснення позивача, в яких останній зазначає, що предметом спору є правомірність дій відповідача щодо втручання у сферу соціального страхування, зокрема оцінки медичних висновків та встановлення додаткових умов для реалізації права на страхові виплати та робить висновок, що спір має публічно-правовий характер, оскільки: відповідач втрутився у сферу соціального страхування; здійснював владні управлінські функції; створював правові наслідки поза межами трудових відносин. Водночас зазначає, що він дійсно перебував у трудових відносинах із відповідачем на посаді заступника директора. При цьому, посада заступника директора НДЕКЦ МВС України не є державною службою у вузькому розумінні Закону України «Про державну службу».
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для закриття провадження у справі, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Так, відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з пунктами 1, 2, 3 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи; адміністративний суд - суд, до компетенції якого зазначеним Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ.
За пунктом 5 цієї частини статті під адміністративним судочинством розуміється діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом.
Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України).
Водночас, за змістом п. 17 ч. 1 ст. 4 КАС України, публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Згідно з пунктом 5 частини першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом.
Суд зазначає, що наявність лише статусу суб'єкта владних повноважень в однієї зі сторін не є достатньою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Визначальною ознакою є характер правовідносин, з яких виник спір.
Публічно-правові відносини можна визначити як врегульовані правом суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення державою, її органами та посадовими особами, іншими суб'єктами владних повноважень. Публічне право є певним чином функціонально-структурною підсистемою права, яка виражає державні, міждержавні і суспільні відносини. До предмета правового регулювання публічним правом належать такі об'єкти: побудова і функціонування держави та її інститутів; інститути громадянського суспільства; механізм і рівні самоврядування; засади правової системи, правотворчості і правозастосування; принципи, норми та інститути міждержавних відносин і міжнародних організацій.
У пункті 3.2 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов'язаних із соціальними виплатами" від 9 вересня 2010 року N 19-рп/2010 475 зазначається, що головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура.
Суд зазначає, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Натомість однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Публічно-правовий спір має свою особливість суб'єктного складу участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сам по собі цей факт не дає підстав ототожнювати із публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб'єкта владних повноважень.
Загальними критеріями для того, щоб визначити за спірними правовідносинами адміністративну юрисдикцію, є суб'єктний склад сторін (однією із сторін повинен бути суб'єкт владних повноважень) та предмет спору відповідно до природи спірних правовідносин (наявність публічно-правових відносин між сторонами під час виконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій на основі законодавства, тобто при реалізації цим суб'єктом своїх владних функцій та повноважень, визначених законодавством). Спори з приводу владних управлінських рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені у межах приватних правовідносин до адміністративної юрисдикції не відносяться.
Окрім того, вирішальну роль у віднесенні спору до однієї з правових юрисдикцій відіграє підстава його виникнення та те, за захистом яких саме прав особа звернулась до суду.
Як зазначено у Постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №815/6096/17 (К/9901/49528/18) від 27.02.2019 року, при наданні спору статусу публічно-правового з приводу прийняття громадян на публічну службу, проходження, звільнення з публічної служби, необхідно встановити наявність таких підстав: 1) чи проходила особа конкурс на заняття вакантної посади; 2) чи складала така особа присягу посадової особи; 3) чи присвоювався їй ранг у межах відповідної категорії посад.
Загальним законом, що регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, є Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII).
Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону № 889-VIII державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Спори з приводу прийняття громадянина на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби охоплюють весь спектр спорів, що виникають у відносинах публічної служби. Разом з цим, до цієї категорії не належать трудові спори: а) керівників та інших працівників державних і комунальних підприємств, установ та організацій; б) працівників, які працюють за трудовим договором у державних органах і органах місцевого самоврядування; в) працівників бюджетних установ та інше.
Так, судом встановлено, що позивач наказом Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 07.11.2015 №1 о/с призначений на посаду заступника завідувача відділу біологічних досліджень - завідувача сектору молекулярно-генетичних досліджень Вінницького НДЕКЦ МВС України з 07.11.2015.
Відповідно до наказу експертної служби МВС України від 10.02.2017 №16-ЕС-о/с ОСОБА_1 переведено на посаду заступника директора Вінницького НДЕКЦ.
В подальшому, наказом Вінницького НДЕКЦ МВС України від 28.01.2026 №33-о/с позивача з 28.01.2026 звільнено за пунктом 5 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, у зв'язку з нез'явленням на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності.
Як встановлено судом та не заперечується сторонами, у період виникнення спірних правовідносин позивач перебував у трудових відносинах із відповідачем на посаді заступника директора Вінницького НДЕКЦ. З 11.07.2025 позивач перебував у тривалому періоді тимчасової непрацездатності.
У свою чергу, посада заступника директора Вінницького НДЕКЦ МВС України не відноситься до посад публічної (державної) служби, а правовідносини сторін регулюються Кодексом законів про працю України та мають приватноправовий (трудовий) характер, що підтверджується також і поясненнями самого позивача.
Предметом оскарження у цій справі є дії відповідача щодо витребування первинної медичної документації (листків непрацездатності) та оцінки обґрунтованості формування електронних листків непрацездатності. Натомість, відповідач у відносинах із позивачем діяв як роботодавець (страхувальник), а не як суб'єкт владних повноважень у розумінні КАС України.
Суд зауважує, що оскаржувані дії безпосередньо впливають на трудові та пов'язані з ними соціальні права позивача як працівника, що свідчить про наявність між сторонами трудового спору.
Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, спори, пов'язані з порушенням трудових прав працівників, не належать до юрисдикції адміністративних судів, а підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до частини 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За статтею 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
До способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України).
Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень, дій чи бездіяльності є способом захисту саме цивільних прав та інтересів.
З огляду на те, що спір у цій справі пов'язаний із реалізацією позивачем права на соціальний захист та оплату тимчасової непрацездатності, що регулюється нормами КЗпП України та Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» і випливає із трудових відносин, оскільки стосується соціальних гарантій працівника, а не безпосередньо виконання ним владних управлінських функцій чи процедурних питань проходження служби, суд доходить висновку, що такий спір є трудовим і підлягає вирішенню за правилами цивільного судочинства.
Поряд з цим суд враховує, що відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» указав, що фраза встановлений законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін суд, встановлений законом у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, встановленим законом.
Зазначена правова позиція дає можливість виділити дві умови відповідності критерію «суд, встановлений законом»: організаційну (організація судової системи повинна регулюватися законами у їх буквальному значенні) та юрисдикційну (суд повинен діяти у спосіб та відповідно до повноважень, передбачених законом, у межах своєї компетенції).
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.
З метою забезпечення кращого захисту прав, свобод фізичних та юридичних осіб в різних сферах суспільних правовідносин, здійснення якісного та неупередженого судочинства, належної організації діяльності судів України, запроваджено систему спеціалізації судів при розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З цією метою процесуальними кодексами, зокрема, врегульовані питання щодо предметної підсудності спорів у всіх суспільних правовідносинах, які підлягають оскарженню в судовому порядку, тобто чітко визначено конкретні категорії справ, які має право розглядати суд певної юрисдикцію, що покладено в основу функціонування системи судочинства України. Тому суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції.
Враховуючи суть спірних правовідносин, цей спір не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів, а стосується трудових відносин і має вирішуватись в порядку цивільного судочинства.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. За правилами частини першої статті 239 КАС якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.
Отже, провадження у справі належить закрити та роз'яснити позивачеві, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та віднесений до юрисдикції місцевого загального суду.
Керуючись ст.ст. 238, 248, 256, 294 КАС України, -
Закрити провадження у справі №120/1061/26 за позовом ОСОБА_1 до Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
Роз'яснити позивачу, що на підставі ч. 2 ст. 239 КАС України, у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
Ухвала набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 256 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Суддя Віятик Наталія Володимирівна