19 травня 2026 року
м. Київ
справа № 130/3167/24
провадження № 51-1736 ск 26
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 26 лютого 2026 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 30 квітня 2026 року щодо нього,
встановив:
Вироком Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 26 лютого 2026 року ОСОБА_4 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
Початок строку відбування покарання ОСОБА_4 вирішено обчислювати з моменту затримання для виконання вироку.
Відмовлено у задоволені цивільного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_4 .
Вирішено питання щодо процесуальних витрат та речових доказів у провадженні.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 30 квітня 2026 року апеляційну скаргу з доповненнями прокурора задоволено, вирок місцевого суду змінено в частині вирішення питання щодо заходу забезпечення кримінального провадження у виді арешту, початку строку відбування основного та додаткового покарання.
Строк відбування основного покарання ОСОБА_4 вирішено обчислювати з дня затримання на виконання вироку.
Строк додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами вирішено рахувати з моменту відбуття основного покарання.
Арешт на автомобіль «Renault Master», номерний знак НОМЕР_1 , накладений ухвалою слідчого судді Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 13 серпня 2024 року, скасовано.
В решті вирок залишено без змін.
За вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватим у тому, що він 12 серпня 2024 року, близько 01 год 15 хв., керуючи технічно-справним автомобілем марки «Renault Master», державний номерний знак НОМЕР_1 , рухаючись з перевищенням допустимої швидкості по автодорозі М-21 сполучення «Виступовичі - Вінниця Могилів-Подільський», зі сторони м. Вінниця в напрямку м. Жмеринка, на 329 км + 300 м, при в'їзді в с. Людавка Жмеринського району Вінницької області, не дотримавшись безпечної дистанції та безпечного інтервалу, з необережності допустив зіткнення з задньою лівою частиною автомобіля «Mercedes-Benz Sprinter 313 CDI», номерний знак НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_6 , що рухався у своїй смузі, у попутному напрямку, внаслідок чого пасажир автомобіля
«Renault Master» ОСОБА_5 отримала ушкодження, що є небезпечними для життя в момент заподіяння та належать до тяжких тілесних ушкоджень.
Таким чином, своїми діями водій ОСОБА_4 порушив вимоги п. п. 12.6 (г), 13.1 Правил дорожнього руху, які перебувають у причинно-наслідковому зв'язку з настанням дорожньо-транспортної події.
У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції або змінити оскаржувані судові рішення в частині призначеного покарання та на підставі ст. 75 КК України звільнити його від відбування покарання з випробуванням.
В обґрунтування своїх вимог зазначає, що суди належним чином не врахували обставини, які пом'якшують покарання. Зокрема, попри відмову у задоволенні цивільного позову потерпілої, він з власної ініціативи добровільно відшкодував ОСОБА_5 35 000 грн завданої шкоди. Крім того, на його утриманні перебувають четверо неповнолітніх дітей, один з яких є дитиною з інвалідністю та відповідно до ІПР ЛКК № 842 потребує постійного соціально-побутового патронажу, однак суд апеляційної інстанції лише формально зазначив ці обставини без належної їх оцінки. На переконання засудженого, призначення реального покарання за необережний злочин є надмірно суворим, не враховує інтересів його дітей та позбавляє дитину з інвалідністю необхідного батьківського догляду. Зазначає, що висновок суду про його неготовність до виправлення спростовується наявним у матеріалах провадження позитивним висновком органу пробації, яким рекомендовано можливість його виправлення без ізоляції від суспільства. Окрім того, вказує, що під час першого судового засідання звернув увагу на відсутність у матеріалах справи постанови про призначення групи прокурорів, проте зазначений документ був долучений прокурором лише на стадії апеляційного розгляду.
Перевіривши касаційну скаргу та долучені до неї копії судових рішень, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження на підставі п. 2 ч. 2 статті 428 КПК України з огляду на таке.
За приписами ст. 433 КПК України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновки суду про винуватість ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, правильність кваліфікації його дій за ч. 2
ст. 286 КК України, а також вид і розмір призначеного покарання в касаційній скарзі не оспорюються, тому судові рішення в цій частині не перевіряються.
Колегія суддів касаційного суду вважає неспроможними доводи касаційної скарги засудженого щодо безпідставного незастосування судами першої та апеляційної інстанцій, передбаченого ст. 75 КК України інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням, з огляду на таке.
Призначення покарання та звільнення від його відбування, попри нерозривний взаємозв'язок з точки зору правових наслідків для засудженого, мають відмінну юридичну природу і є окремими заходами, які послідовно застосовуються судом у разі прийняття відповідного рішення. При цьому вирішення питання про обрання особі виду та розміру покарання передує вирішенню питання про звільнення від його відбування з випробуванням, що прямо випливає зі змісту положень ч. 1
ст. 75 КК України.
Згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 КК України, суд при призначенні покарання повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Виходячи з мети покарання й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
За правилами ст. 75 КК України якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене частиною третьою статті 127 цього Кодексу, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
При цьому, суд має належним чином дослідити й оцінити всі обставини, що мають значення для кримінального провадження, та врахувати, що звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується лише у тому разі, коли для цього є умови і підстави, визначені ст. 75 КК України.
Підставою для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є переконання суду, викладене у мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Висновок суду ґрунтується на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення вироку, зокрема, відомостях про вчинений особою злочин, зміст мети й мотивів протиправної поведінки, тривалість та інтенсивність протиправної діяльності, наявність чи відсутність судимості в особи, що притягується до кримінальної відповідальності. Крім того, важливе значення для вирішення питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням мають відомості, що характеризують: особистісні прояви винуватого в головних сферах життєдіяльності; його соціально-демографічні властивості; спосіб життя; соціальні зв'язки; посткримінальну поведінку; наявність джерел правомірного отримання доходів для забезпечення власних потреб та осіб, які знаходяться на його утриманні; наскільки його ціннісні орієнтири співпадають з загальнопоширеними в суспільстві нормами моралі; соціально-психологічну характеристику винуватого тощо.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права.
Разом з цим, як питання призначення покарання так і звільнення від його відбування безпосередньо пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.
Як слідує зі змісту оскаржуваного вироку, призначаючи ОСОБА_7 покарання, місцевий суд врахував:
- ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до
ст. 12 КК України є тяжким, конкретні обставини його вчинення;
- дані про особу обвинуваченого, який раніше не судимий, одружений, за місцем проживання характеризується позитивно, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, має на утриманні четверо неповнолітніх дітей, одна з яких дитина з інвалідністю, частково відшкодував шкоду потерпілій в розмірі 35 000 грн. Вказані обставини суд врахував як такі, що пом'якшують покарання;
- відсутність обставин, які обтяжують покарання;
- висновок Жмеринського МРВ з питань пробації, який дійшов висновку, що виправлення обвинуваченого можливе без обмеження або позбавлення волі на певний строк та не становить високої небезпеки для суспільства;
- позицію потерпілої, яка просила суворо покарати обвинуваченого.
Санкцією ч. 2 ст. 286 КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції призначив ОСОБА_7 мінімальне покарання, передбачене санкцією ч. 2 ст. 286 КК України, у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки, оскільки дійшов висновку, що за обставин цього кримінального провадження та даних про особу обвинуваченого саме таке покарання є співмірним і адекватним характеру вчинених дій та їх небезпечності.
Підстав для призначення покарання у виді штрафу із застосуванням положень
ст. 69 КК України, як наполягавзахисник ОСОБА_8 , місцевим судом встановлено не було.
Не погодившись із вироком суду, ОСОБА_4 звернувся з апеляційною скаргою з доповненнями, яка є аналогічною доводам його касаційної скарги, за результатами розгляду якої суд апеляційної інстанції залишив її без задоволення.
Мотивуючи своє рішення, апеляційний суд вказав, що при призначенні
ОСОБА_7 покарання судом враховано всі обставини, які передбачені вимогами статей 50, 65 КК України, зокрема й ті, на які посилався обвинувачений, а покарання за своїм видом та розміром відповідає тяжкості вчиненого та даним про особу обвинуваченого, є справедливим, необхідним і достатнім для його виправлення, перевиховання та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень, з чим погоджується і суд касаційної інстанції. При цьому зазначив, що ОСОБА_4 хоча і є раніше несудимою особою, позитивно характеризується за місцем проживання та має на утриманні неповнолітніх дітей, однак вини у вчиненому повністю не визнав, не розкаявся, не вжив заходів до відшкодування завданої шкоди, що виключає можливість його звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України.
Таким чином, колегія суддів вважає, що призначене ОСОБА_7 покарання є законним, справедливим і співмірним характеру вчинених дій, а тому не вбачає підстав вважати таке покарання явно несправедливим через суворість або призначеним у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
Доводи засудженого про безпідставне невизнання судом обставин, які пом'якшують покарання, були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який визнав їх необґрунтованими та зазначив таке.
Так, апеляційний суд вказав, що обвинувачений під час розгляду справи фактично не визнав вину у повному обсязі, пов'язуючи настання наслідків дорожньо-транспортної пригоди із поведінкою потерпілої, що свідчить про відсутність щирого каяття. При цьому суд звернув увагу, що водій транспортного засобу зобов'язаний дотримуватися Правил дорожнього руху, зокрема, щодо обов'язкового застосування ременів безпеки, а сам по собі можливий факт недотримання потерпілою правил особистої безпеки не свідчить про відсутність у діях
ОСОБА_4 складу кримінального правопорушення. Відтак визнання обвинуваченим окремих обставин події при одночасному покладанні відповідальності на потерпілу не свідчить про щирість йогокаяття.
Крім того, вказаний суд відхилив доводи обвинуваченого щодо добровільного відшкодування шкоди. Суд наголосив, що така компенсація є безпосереднім обов'язком особи, яка завдала збитків та сама по собі вона не свідчить про щире каяття чи стійку зміну поведінки, а тому не може бути автоматичною підставою для пом'якшення покарання. Водночас враховано позицію потерпілої, яка наполягала на суворому покаранні, оскільки внаслідок дорожньо-транспортної пригоди отримала тяжкі тілесні ушкодження, наразі перебуває в інвалідному візку, при цьому зазначає, що обвинувачений байдуже ставиться до її страждань, не пропонує жодної допомоги та натомість покладає на неї відповідальність за наслідки події.
Верховний Суд зазначає, що посилання ОСОБА_4 на перебування на його утриманні четверо неповнолітніх дітей не спростовує висновків судів щодо відсутності підстав для звільнення засудженого від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України.
Стосовно доводів обвинуваченого про відсутність повноважень прокурора під час здійснення досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні, суд апеляційної інстанції обґрунтовано послався на правову позицію, викладену в постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 14 лютого 2022 року у справі № 477/426/17, відповідно до якої процесуальні документи можуть бути надані та досліджені судами апеляційної чи касаційної інстанції у разі виникнення сумнівів щодо повноважень сторони обвинувачення.
Так, встановлено, що під час апеляційного розгляду обвинувачений заявив про відсутність повноважень у прокурора ОСОБА_9 , у зв'язку з чим прокурором було надано для дослідження постанову про призначення групи прокурорів від 12 серпня 2024 року та витяг з ЄРДР.
Апеляційний суд, перевіривши зазначені документи та їх зміст, дійшов висновку про їх відповідність вимогам КПК України, а також врахував, що відомості про призначення групи прокурорів містяться у реєстрі матеріалів досудового розслідування, копію якого отримав обвинувачений, що підтверджується його розпискою.
Відтак апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для сумнівів у здійсненні процесуального керівництва уповноваженими особами.
Верховний Суд вважає, що вирок місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції відповідають вимогам статей 370, 419 КПК України.
Переконливих аргументів, які б свідчили про наявність підстав для скасування або зміни оскаржуваних судових рішень, у касаційній скарзі не наведено та Судом не встановлено.
З урахуванням викладеного, обґрунтування касаційної скарги не містить переконливих доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а із касаційної скарги та доданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, тому у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 26 лютого 2026 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 30 квітня 2026 року щодо нього.
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3