14 травня 2026 року
м. Київ
справа № 371/111/25
провадження № 51-4838км25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за №12024116220000140, за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Росава Миронівського району Київської області, жителя АДРЕСА_1 , зареєстрованого там само, раніше не судимого,
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця с. Росава Миронівського району Київської області, жителя АДРЕСА_2 , зареєстрованого там само, раніше не судимого,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України (далі - КК),
за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Миронівського районного суду Київської області від 19 травня 2025 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2025 року щодо ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами попередніх інстанцій обставини
Орган досудового розслідування обвинувачує ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних проступків, передбачених ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст. 125 КК.
Ухвалою Миронівського районного суду Київської області від 19 травня 2025 року звільнено ОСОБА_6 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення (проступку), передбаченого ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 162 КК, на підставі ст. 46 КК у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, а кримінальне провадження в цій частині закрито у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.
Також звільнено ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального проступку, передбаченого ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 162 КК, на підставі ст. 46 КК у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, і у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності кримінальне провадження в цій частині закрито.
Постановлено продовжити розгляд кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК.
Київський апеляційний суд ухвалою від 08 жовтня 2025 року ухвалу суду першої інстанції залишив без змін, а апеляційну скаргу прокурора - без задоволення.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
Прокурор у касаційній скарзі просить скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанцій у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Вказує, що звільнення ОСОБА_7 та ОСОБА_6 від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, оскільки вказана норма закону може бути застосована до особи, яка вперше вчинила кримінальний проступок або необережний нетяжкий злочин, натомість ОСОБА_7 та ОСОБА_6 обвинувачуються у вчиненні двох проступків за наявності ознак їх реальної сукупності, вчинені з розривом у часі, мають різні об'єкти посягання, потерпілими є різні особи ( ОСОБА_8 та ОСОБА_9 ), що унеможливлює застосування положень ст. 46 КК.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор підтримав наведені у касаційній скарзі доводи та просив її задовольнити.
Інших учасників судового провадження було повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з'явилися, клопотань про особисту участь або відкладення судового засідання від них не надходило.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Відповідно до приписів ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Статтею 370 КПК визначено, що судове рішення повинно бути ухвалено компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Також у рішенні має бути наведено належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Виходячи із завдань і загальних засад кримінального провадження, визначених
у статтях 2, 7 КПК, функція апеляційного суду полягає в об'єктивному, неупередженому перегляді вироків та ухвал суду першої інстанції, справедливому вирішенні поданих апеляційних скарг із додержанням усіх вимог чинного законодавства.
Як передбачено ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ст. 412 КПК істотними є такі порушення вимог цього закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.
Неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є: незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; застосування закону, який не підлягає застосуванню; неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту; призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність (ст. 413 КПК).
Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи прокурора про безпідставне звільнення ОСОБА_7 та ОСОБА_6 від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 162 КК на підставі ст. 46 КК.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, ухвалою суду першої інстанції звільнено ОСОБА_6 та ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення (проступку), передбаченого ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 162 КК, на підставі ст. 46 КК у зв'язку з примиренням винних з потерпілим. Кримінальне провадження в частині обвинувачення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 162 КК, закрито у зв'язку зі звільненням осіб від кримінальної відповідальності.
Висновок про звільнення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності суд першої інстанції обґрунтував тим, що інкриміновані їм діяння відповідно до ст. 12 КК є проступками, обвинувачені вважаються такими, що вчинили кримінальне правопорушення вперше, в судовому засіданні обвинувачені та потерпілий ОСОБА_9 вказали про їх примирення, майнової шкоди потерпілому не завдано.
Апеляційний суд за результатом перегляду за апеляційною скаргою прокурора з висновками суду першої інстанції погодився.
Аналогічні касаційним доводи апеляційної скарги прокурора про неможливість звільнення обвинувачених від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК з тих підстав, що при вирішенні питання чи вчинено ними кримінальне правопорушення вперше суд не врахував, що вони обвинувачуються у вчиненні двох окремих кримінальних правопорушень в різний час, потерпілими від яких є різні особи, а також різні об'єкти кримінальних правопорушень, апеляційний суд визнав безпідставними. При цьому зазначив, що він виходить із принципу презумпції невинуватості, що винуватість за ч. 1 ст. 125 КК не доведена та не встановлена за обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили, отже кримінальне правопорушення, інкриміноване за ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 162 КК, вчинено вперше.
Верховний Суд звертає увагу на те, що в аспекті застосування приписів статей 46, 33, 35 КК слід враховувати, серед іншого, і принцип презумпції невинуватості, закріплений як у ратифікованих Верховною Радою України міжнародно-правових актах, зокрема, у ч. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини та у п. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а також у п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, так і у ч. 1 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 2 КК, ст. 7 та ч. 1 ст. 17 КПК, за яким винуватість особи може бути встановлено лише обвинувальним вироком суду.
При цьому, необхідно розрізняти особливості застосування ст. 46 КК у разі, коли особі інкриміновано декілька самостійних кримінальних правопорушень в одному чи різних кримінальних провадженнях стосовно неї, зокрема: коли наявні ознаки сукупності в одному кримінальному провадженні без постановлення обвинувального вироку стосовно першого епізоду суспільно небезпечної поведінки особи; та у різних кримінальних провадженнях, коли розгляд кримінального провадження за першим епізодом розглядається (або розслідується) в іншому кримінальному провадженні щодо тієї ж особи. Основою для такого поділу є врахування принципу презумпції невинуватості особи.
У випадку, коли на момент правової оцінки судом певного діяння особи за правилами ст. 46 КК, інші діяння цієї ж особи в інших кримінальних провадженнях не одержали з боку інших судів такої правової оцінки, яка б унеможливлювала застосування приписів вказаної статті, суд може розглядати діяння, яке є предметом його правової оцінки, як вчинене вперше. У протилежному випадку суд спростовував би презумпцію невинуватості особи щодо діянь, які не були предметом судового розгляду, що було б явним порушенням цього фундаментального права людини якщо суд надаватиме правову оцінку діянню, яке не є предметом кримінального провадження, в якому суд здійснює судовий розгляд. Оскільки суд не може давати правову оцінку діянням особи, що не є предметом кримінального провадження, в якому він здійснює судовий розгляд, він, відповідно, позбавлений можливості давати діянню, щодо якого він здійснює судовий розгляд, таку правову оцінку, яка б ґрунтувалася на оцінці інших діянь, щодо яких судовий розгляд в цьому провадженні не здійснюється, і іншим судом не постановлено обвинувального вироку за оцінкою таких діянь.
Зазначене узгоджується із правозастосовними підходами Верховного Суду, застосованими, зокрема, об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 14 вересня 2020 року (справа № 591/4366/18, провадження № 51-1122кмо20).
Водночас, якщо кримінальні правопорушення розглядаються судом в одному кримінальному провадженні, наявність ознак реальної сукупності унеможливлює застосування ст. 46 КК, що узгоджується з положеннями ст. 62 Конституції України, ст. 7 та ч. 1 ст. 17 КПК.
З урахуванням принципу презумпції невинуватості положення статей 46, 33, 35 КК вказують на те, що сам факт вчинення кримінального правопорушення вперше автоматично не створює підстав до звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв'язку із примиренням із потерпілим за наявності реальної сукупності кримінальних правопорушень у випадку, коли такий факт розслідується органом досудового слідства чи розглядається судом поряд із іншим(и) окремим(и) самостійним(и) кримінальним(и) правопорушенням(и) в одному кримінальному провадженні.
Отже, особу, в діях якої вбачається повторність, реальна сукупність, рецидив злочинів, яка має непогашену чи не зняту судимість, звільняти від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК не можна.
За усталеною правозастосовною практикою, згідно зі статтями 45-48 КК, ч. 1 ст. 97 КК, однією з умов відповідних різновидів звільнення від кримінальної відповідальності є вчинення особою кримінального правопорушення певного ступеня тяжкості вперше. Тому особу, в діях якої вбачається повторність, реальна сукупність, рецидив злочинів або яка має непогашену чи незняту судимість за попередній, у тому числі і необережний злочин, звільняти від кримінальної відповідальності на підставі цих статей не можна.
З такого неодноразово виходив Верховний Суд, зокрема, в постановах від 20 травня 2021 року у справі № 761/12266/19 (провадження № 51-398км21), від 20 травня 2021 року у справі № 761/12266/19 (провадження № 51-398км21), від 13 квітня 2023 року у справі № 157/1091/22 (провадження № 51-3787км22), від 27 листопада 2018 року у справі № 442/4031/17 (провадження № 51-4446км18), від 12 серпня 2020 року у справі № 127/31068/19 (провадження № 51-1868км20).
У цій справі за обвинувальним актом йдеться про те, що 09 листопада 2024 року приблизно о 20:45 ОСОБА_6 та ОСОБА_7 незаконно проникли до будинку АДРЕСА_2 . Цього ж дня приблизно о 20:50 за вказаною адресою ОСОБА_7 спричинив тілесні ушкодження ОСОБА_8 , а ОСОБА_6 - ОСОБА_9 .
Вказані вище окремі самостійні діяння інкриміновані ОСОБА_6 та ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст. 125 КК та складають собою реальну сукупність, відповідають всім тим ознакам, про які йдеться в ст. 33 КК.
Відповідно до ст. 33 КК сукупністю кримінальних правопорушень, кожне із яких кваліфікується окремо за відповідною статтею (частиною статті) КК, є вчинення особою двох або більше кримінальних правопорушень, передбачених різними статтями цього Кодексу або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жодне з яких її не було засуджено. Реальною сукупністю є вчинення особою різними та відокремленими одне від одного діяннями двох або більше самостійних одиничних кримінальних правопорушень.
За приписами ст. 35 КК сукупність кримінальних правопорушень враховується при кваліфікації кримінальних правопорушень та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених цим Кодексом.
Отже, судом першої інстанції було неправильно застосовано положення ст. 46 КК, що призвело до безпідставного звільнення осіб від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження, що в розумінні приписів ст. 412 КПК є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Апеляційний суд не зважив у належний спосіб на порушення, допущені місцевим судом, та необґрунтовано залишив апеляційну скаргу прокурора без задоволення, безпідставно виходив із того, що в аспекті застосування приписів ст. 46 КК є підстави вважати кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст.162 КК, вчиненим вперше. Посилання апеляційного суду на те, що винуватість за ч. 1 ст. 125 КК не доведена та не визнана, обвинувальний вирок суду не ухвалений та не набрав законної сили, не має матеріально правового сенсу, оскільки за ч. 1 ст. 125 КК інкриміновані діяння, вчинені за часом пізніше за ті, які інкриміновані за ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст.162 КК.
До того ж, обвинувачення за ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст.162 КК та ч. 1 ст. 125 цього Кодексу розглядається в межах одного кримінального провадження, де місцевий суд має керуватися приписами ст. 337 КПК і позбавлений повноважень до необґрунтованого використовування положень статей 334, 217 КПК задля штучного створення умов до застосування ст. 46 КК, що відповідно унеможливлює окрему кримінальну правову оцінку інкримінованих самостійних одиничних кримінальних правопорушень, які утворюють собою реальну сукупність.
Підсумовуючи Верховний Суд доходить висновку про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували приписи ст. 46 КК, за якими особа, яка вперше вчинила кримінальний проступок або необережний нетяжкий злочин, крім тих, які зазначені в цій нормі, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду, їх рішення не відповідають вимогам ст. 370 КПК.
Отже, суди допустили неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, що відповідно до приписів пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК є підставами для скасування оскаржених рішень, з огляду на що касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню, судові рішення судів попередніх інстанцій - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції, під час якого слід врахувати наведене та ухвалити законне й обґрунтоване рішення, належним чином умотивувавши свої висновки.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу прокурора задовольнити.
Ухвалу Миронівського районного суду Київської області від 19 травня 2025 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2025 року щодо ОСОБА_6 та ОСОБА_7 скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3